home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ДРУЗІ

Вони зустрілися, потоваришували і полюбили один одного - несхожі, навіть протилежні в усьому - темпераментний веселун і жартівник Колька Карпов і мовчазний, запальний Степан Рогов.

Один любив футбол і знав усіх знаменитих воротарів країни, другий весь вільний час віддавав шахам. Один обожнював музику і, не маючи слуху, жахливо фальшивлячи, наспівував пісні, арії випадкові мотиви, а другий, затикаючи вуха, прохав:

- Та перестань же, Колько!.. Ти так брешеш, що Соловйов-Сєдой не впізнав би своєї пісні! Ото ще Соловйов-Рудий знайшовся!

Колька не ображався. Він здивовано підводив біляві брови:

- Хто? Я - рудий?.. Ні, брат, я не рудий, я - світлий шатен. Так мені й одна дев’ятикласниця з вечірньої школи сказала. Ох і дев’ятикласниця!.. Цитує Тьоркіна: “Рижих девки больше любят!” Це, каже, правда... Ходімо на стадіон, кажу тобі! Сьогодні наші обов’язково всиплять отій клятій “Торпеді”!

Степан досадливо одмахнувся: хіба можна витрачати єдиний вихідний день на таку дурницю, як хокей? Ну, партію в шахи - ще так-сяк, та й то не можна. Завтра знову буде питати “російська язичниця”, як її називає Колька... Як воно? “Перед к, п, т, х... “з” переходить в “с”. І чому “декабрьский” пишуть з м’яким знаком, а “январский” - без?

Таких “чому” було багато. Степанові з великими труднощами давалася мова. Його лише умовно прийняли до восьмого класу, і директор давно вже нагадував Степанові, що місячний іспитовий строк закінчився. Він говорив тактовно, розуміючи, що значить для юнака засвоїти матеріал кількох років за кілька тижнів, але й мовчати не міг: у диктантах Степан робив по тридцять помилок.

Степан, червоніючи, мовчки вислухував директора і йшов геть, похнюпивши голову.

Ні, він повинен, він зобов’язаний знати все краще за всіх однокласників! Йшлося вже не про хлоп’яче самолюбство - перебування в восьмому класі ставало питанням честі.

Рятувало тільки відмінне знання точних наук. Найскладніші задачі Степан розв’язував моментально, знаходячи нові, незвичайні і стрункі доведення, і старий досвідчений вчитель математики в душі трохи заздрив своєму учневі. Він говорив:

- Вам, товаришу Рогов, після закінчення школи я радив би вступити на фізмат університету. Ви, безперечно, зможете досягти значних успіхів. Ось, якщо бажаєте, цікава задачка...

Степан похапцем розв’язував “задачку”, а сам весь час думав про відмінювання, правила, винятки, дієслова та іменники.

Кольці все давалося легко. Він вчився у дев’ятому класі денної школи, був крайнім нападаючим шкільної футбольної команди, піонервожатим, організатором фізичного гуртка, - мав тисячі справ і доручень і все встигав зробити, скрізь побувати.

За яку-небудь годину він виконував усі завдання - іноді тільки Степан допомагав йому розв’язати складну задачу-і підсідав до товариша, більш заважаючи, ніж допомагаючи.

Степан без жалю гнав його від себе - він любив учити уроки на самоті. Та зате, коли Колька, веселий, рожевий, вбігав до кімнати і кидав у куток “гагени”, Степан, випростуючи стомлені плечі, усміхався задоволено:

- Ану, Колю, попитай мене... - Це означало, що матеріал він вивчив досконало. І Колька захоплювався:

- От чортяка!.. І коли ти встиг?.. А я... - і він люто чухав потилицю.

З Кольчиним приходом заняття припинялися і наставав час, який обидва по праву вважали найкращим: вони лягали поруч на старий диван і розмовляли про все на світі. Диван - певно, за його відстовбурчені ребра-пружини - звався Росінантом, на честь донкіхотівської шкапи, і перебування на ньому іменувалося “мандрівкою в Утопію” - польотом у казкову країну, в прекрасне майбутнє. Все це, звичайно, були Кольчині вигадки. Він умів усе робити легко, примудрявся навіть найнеприємніше обернути на цікаве.

Степан непомітно для себе підпадав під вплив життєрадісної і компанійської Кольчиної натури. Спочатку він зневажливо одмахувався од його витівок, але потім і йому сподобався той веселий, славний світ, у якому жив Колька, -світ, де дитячі пустощі не суперечили серйозним розмовам; світ, де майбутнє ставало реальністю, а сучасне було жвавим і цікавим. Колька мріяв теж, що стане професором-мікробіологом, і часто з запалом фанатика-вченого обстоював щойно прочитану книгу чи заперечував її, він захоплювався усім, що вражало його уяву, і своє захоплення виявляв буйно. Поруч з ним і Степан почував себе вільніше, ставав веселішим. Іноді вони вдвох зчиняли такий гармидер, що Антоніна Марківна - лагідна, втомлена, завжди чимось заклопотана мати Колі - прибігала дізнатися, що трапилося.

А Колька реготав, вказуючи пальцем на Степана:

- Дивись, мамо, шановний товариш професор сьогодні пустує, мов учень восьмого класу!

Але й Колька змінювався під впливом Степана. До його енергійності й експансивності приєднувалась нова якість - цілеспрямованість. Досі завдяки своїй чудовій пам’яті Колька хапав усе на льоту. Він, не замислюючись довго над складним питанням, знаходив перше-ліпше розв’язання і не дуже засмучувався, якщо воно було хибне. Але коли Степан методично розбив кілька Кольчиних гіпотез, Колька зрозумів, що з таким супротивником, як Степан, сперечатися, спираючись на поверхові знання, неможливо. Степан бив системою, логікою; його Докази були іноді незграбні, але добре обгрунтовані - спростувати їх нелегко. І Колька сам почав читати уважніше, ретельно продумуючи прочитане.

І ось одного січневого вечора на старому “Росінанті” відбулася жорстока битва. Суперечка зчинилася з приводу дуже цікавого питання: “Чи можна штучно створити життя?”

Колька запевняв:

- Можна!.. - Він говорив: - Що таке жива клітина? Це звичайна сукупність атомів. Ти не заперечиш, що вся матерія - і жива в тому числі - складається з атомів?

Степан заперечувати цього не міг, отож Колька філософствував далі:

- Розумієш, дуже давно, коли земля ще була гарячою, атоми різних речовин випадково з’єдналися між собою, і виникла найпростіша жива клітина.

Степан заперечував:

- Але чому тепер нема таких умов на землі? Чому в лабораторії не можна створити ті самі умови штучно?

У Кольки на це була готова відповідь:

- Хто знає? А може, й тепер виникають такі живі клітини, та їх зразу ж пожирають мікроби?.. А те, що живу клітину не вдалося створити в лабораторіях, свідчить тільки про недостатність наших знань.

Та Степан недарма так старанно готувався до диспуту і прочитав десятки брошур. Він уперто похитав головою:

- Ти помиляєшся. Це тільки алхіміки вважали, що досить змішати якісь речовини і нагріти їх до певної температури, щоб у колбі виник маленький живий чоловічок - “гомункулюс”. Послухай, як пише академік Костирін: “...Настільки неймовірно, щоб випадково, наприклад, при виверженні вулкана, утворилася б велика фабрика - з топками, трубами, котлами, машинами і т. д., настільки ж неймовірне припущення випадкового створення хоча б найпримітивнішої живої клітини, яка в тисячі разів складніша... Адже в живій клітині відбуваються тисячі найскладніших процесів!..” А що говорив Енгельс? Він говорив, що, можливо, минули тисячоліття, поки не створилися відповідні умови і з безформного білка виникла завдяки утворенню ядра і оболонки перша клітина...

Колька не здавався:

- Ось і Енгельс говорив про умови... Але ж ці умови можна створити штучно?

Обидва сперечалися про речі дуже цікаві, але все ж малозрозумілі. А Степанові було сперечатися тим важче, що зовсім недавно він мислив так само, як і Колька. Певно, думка про те, що жива клітина складається з молекул, у кожного зразу ж пов’язувалася з тим, що штучно створити її дуже легко. Але так думав і професор Браун. Ні, це неправильно!

Степан згадував докази Петренка. Доцент пояснював так, що годі було суперечити, - він розкривав усе до кінця. А от Степан так доводити ще не вмів. Голі цитати не переконували.

Незабаром суперечки припинилися, залишивши по собі почуття невдоволеності. І тут Степан згадав, що й Петренко, і Антон Володимирович запрошували його прийти, коли виникнуть якісь запитання.

- Колю, а що як нам піти до Мікробіологічного інституту?

Колька зрадів:

- Правильно! Правильно, Стьопо! Давай запитаємо у кого-небудь із вчених. Та заодно, може, й інститут оглянемо - давно вже мрію про це! - Він навіть підстрибнув од захоплення. - Давай поїдемо завтра, га?.. Завтра субота, в тебе занять у школі нема, я звільнюся о другій. Поїдемо!

Степан подумав, що, мабуть, не дуже зручно відривати од роботи й без того переобтяжених людей, і навіть пошкодував, що зробив таку пропозицію, але відмовлятися було вже пізно.

Другого дня, вперше за кілька місяців, Степан разом з Колькою пішов до центра міста.

Дивно було, що віддаль до Горбатого мосту видалася зовсім не такою великою, як першого разу, і саме передмістя вже не справляло враження глухого - по шосе весело снували автомашини, кудись поспішали люди, долинали далекі гудки паровозів.

А коли друзі вийшли в центр, Степан сп’янів од міського шуму, метушні запаху бензинового перегару.

До вестибюля Мікробіологічного інституту вони зайшли збуджені й веселі. Їх зустрів швейцар Петрович:

- А, ласкаво просимо, молодий чоловіче!.. Де це ви пропадали?.. Зараз, зараз подзвонимо... - Він взяв трубку, але йому, певно, ніхто не відповів, бо він махнув рукою: - А втім, підіть самі. Антон Володимирович велів пропускати вас одразу ж. Він навіть кілька разів запитував у мене: “Чи не заходив товариш Рогов?” - “Ні, кажу, не було”. - “Так коли прийде, скажіть, щоб ішов просто до мене”.

Кольку він не пустив, і Степан, пообіцявши влаштувати справу, піднявся по сходах і підійшов до кабінету Великопольського. Секретарка сказала, що Антон Володимирович у лабораторії і викликати його зараз не можна. Він має прийти незабаром.

- А доцент Петренко в інституті?

- Семен Гнатович?.. Так. Він десь тут... А, та ось і він!

До Степана підходив Петренко. Він усміхався:

- А я дивлюсь - Рогов? Наче він і не він. Виріс! Виріс... Вчитесь?

- Вчуся, Семене Гнатовичу.

- Важко?

Степан щиро зітхнув:

- Важко.

- Не падайте духом! Знаєте, як говорив Павлов? “Великого напруження і великої пристрасті вимагає наука від людини!” Ну, ходімте до мене. Поговоримо.

Степан зам’явся:

- Та я не один... Я з другом... У нас тут виникло...

Петренко перебив:

- Розумію, розумію - виникло питання. Ну, давайте сюди вашого друга!..

Розмова була жвава і невимушена. Колька одчайдушно сперечався, та Петренко негайно знаходив заперечення, проти яких Колька був безсилий.

- Ну, добре: клітина - певна сукупність молекул. Не заперечую. Та як ви з’ясуєте, що в клітині безперервно триває обмін речовин? Жива клітина поглинає і виділяє речовини, жива клітина може розмножуватися. А ви вважаєте, що структура клітини незмінна.

Колька мовчав.

- Ну, добре, - хай процес росту можна пояснити розпадом груп молекул на дві, коли порушуються умови рівноваги. Та як ви поясните, що в клітині відбуваються найпростіші реакції, які ми можемо відтворити в наших лабораторіях, а тим часом живу клітину створити не вдається?

Можна б навіть не запитувати про це Кольку, - він, безперечно, не зміг би відповісти. Та Петренко навмисне змушував друзів задумуватися, шукати - вони повинні з шкільної лави привчати себе до логічного мислення.

Йому було дуже приємно: ось прийшли два юнаки - ще не досвідчені, наївні. Та вони вже гаряче сперечаються про такі речі, які в їхні роки йому навіть не снилися. Вони прийдуть в науку вже з широким світоглядом і зразу стануть у стрій... Проте досить мучити їх запитаннями - краще розповісти...

Цього разу Петренко розповідав складніше, але все одно цікаво:

- Механіцисти вважають, що запорука життя - якесь незвичайне розміщення атомів, що досить розташувати їх потрібним чином, і виникне життя... Це - глибоко хибна думка.

В живій клітині протікає безліч найпростіших реакцій, але справа в тому, що ці реакції відбуваються в певному порядку. Симфонія тільки тому й є симфонією, що вона становить собою закономірну послідовність сотень тисяч звуків... Струмінь води - тільки зовнішнє зображення безперервного руху незліченної кількості молекул... Поміняйте місцями звуки - зникне музика. Припиніть упорядкований рух молекул води - зникне струмінь. Крізь живу клітину отак точно безперервним потоком мчать мільярди молекул, з якими відбуваються складні послідовні процедури.

Петренко викладав друзям основи теорії про походження життя, розробленої видатним радянським вченим академіком Опаріним. Це була чудова теорія, яка вперше розкрила суть багатьох найважливіших явищ...

- Так ось, Колю, ви помиляєтесь, коли обстоюєте випадковість створення живої клітини. Але що треба розуміти під життям взагалі? Адже Енгельс не говорив, що життя починається там, де виникає клітина. Він стверджував, що життя починається там, де виникає клітина. Він стверджував, що життя - форма існування білкових речовин, і ми можемо тільки дивуватися з глибини цього визначення... Нещодавно доведено, що можливі доклітинні форми життя... В певних випадках більш-менш складні білки стають життєздатними, отже, створивши білок штучно, ми тим самим створимо життя... Найпростіші білки ми вже навчилися синтезувати... Чи зуміємо ми створити штучно складні, життєздатні білки?.. Певно, що так. Але це треба робити не помацки, - якщо наосліп підбирати комбінації сполук молекул, доведеться провести так багато дослідів, що для цього не вистачить життя всіх людей на земній кулі. Це число має п’ятдесят тисяч нулів!..

Друзі так заглибилися в лекцію доцента, що навіть не почули, як тихо відчинилися двері і до кабінету прослизнула дівчинка. Вона мовчки вмостилася на канапі в кутку і уважно слухала розмову, інколи наморщуючи лоба. Мабуть, їй багато що було незрозуміло, але вона не перебивала і тільки цмокнула від здивування, почувши про надзвичайне число.

Коли Степан озирнувся, з її обличчя ще не встиг зійти вираз подиву. Він упізнав: це була Галинка - та дівчинка, що колись сиділа в кабінеті на місці директора. Вона теж упізнала його, хотіла усміхнутись, як до давнього знайомого, але передумала і демонстративно відвернулась. Одвернувся й Степан. Колька про щось запитував Петренка. В цей час зайшов Великопольський. Розмова припинилася.

Від уважного погляду Степана не сховалося те, що доцент чимось схвильований, що він якось змінився: схуд, постарів. Великопольський був уже в цивільному одязі, і здавалося, що, знявши кітель і медалі, він втратив притаманну йому молодечість: став сутулуватий і обважнілий.

Великопольський заговорив швидко і жваво, висловив радість з приводу того, що Степан зайшов до інституту, розпитував про справи.

А потім він раптом запропонував показати друзям лабораторії. Колька зрадів - нишком штовхав Степана в бік і шепотів:

- От здорово! От добре! Я ж казав...

Степан йому не відповідав. Він Ніяк не міг зрозуміти, чому Петренко глянув на Великопольського якось чудно: здивовано й неприязно, чому пожвавлення Антона Володимировича здається неприродним.


ДВА “ ПРОФЕСОРИ” | Торжество життя | * * *