home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


КАТЯ

Місячна зимова ніч. Мерехтять великі яскраві зірки. Сліпуче блищать гребені величезних, зализаних вітром заметів. Химерні чорні тіні ворушаться на дорозі.

Тільки-но подихне вітерець, як дерева, поскрипуючи, починають сипати сухі дзвінкі кристали; здіймаються сріблясті хмари поземки і пливуть туди, в степ, де за обрій простяглася блакитна, поступово темніюча запона снігів.

Та коли просто з глибини замету блисне тьмяне світло або вилетить сніп червонуватих іскор, вкутаних димом, зразу стає видно, що це зовсім не замет, а землянка. Зникає феєрія зимової місячної ночі. Казка перетворюється на прозу: перед нами зруйноване фашистами і ще не відбудоване село.

Вулицями рідної Олексіївки іде Катя. Дівчина проходить мимо землянок, мимо недобудованих хат, але бачить не те, що є, а те, що буде через кілька років. Вона іще під впливом лекції архітектора.

Глухо пролунав вибух. Катя здригнулась, але зразу ж оволоділа собою: це мінери висаджують скелю на березі Зеленої... От і почалося те, про що недавно мріяли!

Вона довго дивилася в той бік, а коли над лісом знову з’явився червоний спалах, почала рахувати:

- Раз... два... три... чотири...

Звук долетів за десять секунд. Десять, помножене на триста тридцять, буде три кілометри триста метрів. Правильно! До місця будівництва гідроелектростанції звідси якраз стільки.

Їй було приємно, що вона обчислила відстань по швидкості звуку, і Катя подумала:

“Треба обов’язково розповісти Івану Івановичу. Адже це так просто!”

Та згадавши про Івана Івановича, вчителя, вона згадала також, що не встигла зайти до нього по завдання. Правда, не було жодної вільної хвилини: зранку розставляли на полі щити, потім сортували насіння, потім - заняття агротехнічного гуртка, потім - лекція... І ось уже ніч... Та все одно негарно, Іван Іванович буде гніватися. Чи, може, зайти?

Катя постояла біля знайомого провулка, але піти до вчителя так і не наважилась - було вже пізно.

Дома її чекала радість: надійшов лист від Степана. Навіть не роздягаючись, вона кинулась до каганця, швидко розірвала конверт.

Два аркуші, списані великим твердим почерком... Маленьке фото... Який він молодець, що прислав фотокартку!

Катя довго вдивлялася в знайомі риси обличчя. Він змужнів, став суворіший... І, як завжди, дивиться в очі - наче запитуючи про щось...

Підійшла мати. Докірливо похитала головою. Катя зніяковіла:

- Мамо, так це ж нічого... Він просто мій хороший друг.

Мати зітхнула:

- Ой дочко, непутяща ти в мене якась!.. Інші в твої літа тільки б співали та гуляли, а ти все з книжками та з книжками. Подивись на себе - змарніла вже!.. Нема того, щоб відпочити. Все “квадрат суми та квадрат суми”... Ну навіщо тобі той квадрат? Грамотна - і слава богу!.. Працюєш добре, на трудодні багато одержиш. А там, за рік-два, знайдеш собі працьовитого хорошого хлопця - комбайнера чи шофера - та й заживеш спокійно... Усякий тебе візьме, ти ж у мене красуня!

Вона погладила її по голові сухою, шорсткою долонею:

- Ось хоча б і Кость Рижиков. Чим не хлопець?.. Любить він тебе, любить! Думаєш, чого це він до тебе щовечора приходить?

Катя тихо попросила:

- Мамо, не треба. Кость разом зі мною готується за семирічку... А якщо ви будете так говорити, я скажу, щоб він більше не приходив.

Не вперше мати заводить цю розмову, але навіщо? Ну як довести їй, що вона, Катя, зовсім не збирається заміж, не мріє про багатство, а думає тільки про те, щоб вивчитися і стати агрономом.

А потім, Кость... Кость - хороший хлопець, але...

Ні, вона завжди буде другом Степана, - а він такий гарячий, такий неспокійний, - йому завжди потрібен вірний друг. Він каже, що наука дуже трудна, що там зустрічається безліч невдач і тільки найсильніші, найстійкіші люди можуть одкрити щось нове. А він не дрібниці задумав: знайти засіб проти всіх хвороб на землі!.. Хто ж його підтримає при невдачах, як не вона?!

А він - він підтримує її завжди. Він пише дуже рідко, та завжди про хороше, про радісне... Читаючи його листи, відчуваєш, що все можливе, все здійсненне... От і зараз...

Вона поквапливо пробігла очима рядки, потім почала перечитувати вдруге.

Він пише про прекрасні лабораторії, про ту напружену боротьбу, що провадиться там проти хвороб, проти смерті. Пише, що заздрить тим ученим.

Чудний!.. Він боїться, щоб Катя не подумала, що це в нього дрібні заздрощі. Ну ясно ж, ні! Вона ж його знає дуже добре! Він просто не знайшов потрібного слова... Та ще й не створене таке слово, яке б передавало хороше бажання людини працювати краще за інших...

Пізня нічна година. За крихітним віконцем землянки легкими сріблястими струменями пливе поземка. Блимає каганчик.

Катя пише листа до Степана. Багато теплих, хороших слів проситься на папір; хочеться і поскаржитися, що важко вчитись, і похвалитися першими успіхами; хочеться написати про свої хороші та дружні почуття. Та Катя нічого цього не пише. Їй здається, що ні про що інше, як про колгосп, вона не має права писати.

І вона повідомляє:

“...А вчора до нас із колгоспу ім. Ворошилова приїхала делегація перевіряти виконання зобов’язань. Зайшли горді, пихаті, як індики: як же, план перевиконали на п’ять процентів!”

Вона пише довго, а потім розв’язує арифметичні задачі.

Нарешті в неї починають злипатися очі, і делегація з колгоспу ім. Ворошилова, задача, в якій “хтось купив метр сукна”, і все інше розпливається, тьмяніє, і вона, зітхнувши, засинає.

Так минають дні.


* * * | Торжество життя | Розділ XII