home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ XII

СТЕПАН

...Для Степана давно минули дні неквапливого дитинства.

О сьомій ранку лунав потужний заводський гудок. Ледве розплющивши очі, юнак схоплювався з ліжка, в скаженому темпі виконував гімнастичні вправи, нашвидку снідав і сідав за книжки.

Книжки, книжки, книжки... Акуратними, стрункими рядками вони стояли на саморобній полиці, на підвіконні, на столі, а Степанові все здавалося, що їх мало. Заощаджуючи на всьому, він купував потрібні йому книги - його знали всі букіністи, всі продавці книжкових крамниць. І не пристрасть накопичення штовхала Степана до придбання книг, - Ним володіло велике бажання знання, гостра необхідність заповнити прогалини в освіті.

Тільки тепер, перечитуючи книгу за книгою, Степан зрозумів, як, по суті, мало він знає, як багато потрібно вивчити. Не кажучи вже про граматику, він погано знав географію, історію, - дуже багато того, що повинен знати перший-ліпший громадянин Радянського Союзу. А його ж завдання - знати дуже багато...

Юнак привчив себе до найсуворішого режиму. Від сьомої ранку до шостої вечора, коли він ішов до школи, його робочий день був заповнений вщерть. Хімія і російська мова, історія і ботаніка, фізика і англійська мова змінювали одна одну. Він намагався зробити все, щоб виправдати довір’я своїх односельчан. Зате з якою радістю згодом повідомляв про перші свої успіхи!

До нього приїздили часто. Кожен з колгоспників “Червоної зірки”, буваючи в місті, вважав своїм обов’язком зайти до “нашого професора”, як його звали в очі й поза очі. Йому привозили передачі - і особисті, і з колгоспної комори - теплі шкарпетки, рукавички, вив’язані вмілими руками колгоспниць: про нього піклувалися, як піклується мати про свого сина.

Степан бентежився, приймаючи ці подарунки. Йому здавалося, що він не заслуговує на таку увагу.

Іноді приїжджав Кость Рижиков. Він розповідав про будівництво, хвастався, що його прийняли на курси електриків; мимохідь, але з самозадоволеною посмішкою, згадував, що разом з Катею готується до екзаменів за семирічку, і Степан мимоволі відчував роздратування. Було трохи заздрісно, що Кость Рижиков скоро стане електриком, що він часто бачиться з Катею, говорить з нею... Та Степан нічим не виявляв свого почуття. Він не мав права думати про курси електриків, не мав жодних підстав обурюватися з Костевих посмішок. Катя була Катею, вона могла дружити з ким завгодно, це її особиста справа.

Він часто думав про Катю. Спогади про неї вривалися в мозок несподівано і владно, змушуючи відкладати книжку чи зошит, думати про неї, уявляти її скупі жести, спокійний погляд, тугі каштанові коси.

І в такі хвилини Степан брався за перо. Він не любив писати листи, але з Катею ділився найпотаємнішими думками, іноді забуваючи, що Катя - дівчина.

Та й їй він не писав про труднощі.

В його листах все частіше з’являлися тріумфальні нотки: то він “порозумівся” з географом і вперше одержав п’ятірку, то вчителька російської мови похвалила його за те, що у нього в диктанті було всього лише вісім помилок.

І раптом він замовк аж на місяць. Даремно Катя виходила щовечора за село зустрічати листоношу, даремно писала тривожні листи - Степан не відповідав. Катя розплакалася над його листом.

Степан писав:

“...Я не можу на канікули приїхати додому. Мені соромно буде подивитися в очі людям, соромно буде глянути в твої очі... Я не додержав свого слова, у мене переекзаменовка з російської мови... Мені дуже важко...”

Мабуть, таки нестерпно боляче було йому, раз вирвалися ці рядки. Але він не здавався:

“...Не приїду ще й тому, що вирішив за літо підготуватися за дев’ятий клас і вступити зразу до десятого - мені обіцяли допомогти вчителі і Коля Карпов. Може, і двійку з російської мови дістав тому, що склав неправильний план і занадто багато часу витратив на вивчення матеріалу дев’ятого класу. Та про це говорити вже пізно...”


предыдущая глава | Торжество життя | * * *