home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, КАТЮ!”

Напередодні жовтневих свят Степана Рогова запросили приїхати на урочисте відкриття Олексіївської міжколгоспної ГЕС. Того ж вечора він виїхав до рідного села.

Чудесна пора - юність! Навіть буденне, звичне сприймається яскраво, бо відчуття тоді загострені, думка - смілива й вільна. То як же западає в душу по-справжньому величне!

Може, для якогось бундючного чужинця оця невеличка гідростанція видалася б жалюгідною, убогою. Що ж - це не Дніпрогес, звісно. Але для людей, які побудували станцію власними руками, це - перша сходинка по дорозі в майбутнє, перший успіх у відбудові, і тому вона така дорога.

У дні відкриття станції Степан був мов зачарований. Ці дні вкарбувалися в його пам’ять окремими кадрами - яскравими і незабутніми.

...Залитий світлом юпітерів, до гідроелектростанції підходить невисокий сивий чоловік. Він перетинає червону стрічку. Гаснуть прожектори. На мить западає темрява - хоч у око стрель, а потім спалахують сліпучі вогні, пливуть урочисті звуки гімну.

...Читають Указ про нагородження передовиків сільського господарства. Катю нагороджено орденом Леніна. Вона злякано схопила Степана за рукав: “Стьопо, це, мабуть, помилка...”

...Сотні людей одночасно піднімають бокали. Перший тост... За комунізм!.. І вони удвох з Катею дивляться одне одному в очі... Вони п’ють за торжество життя на землі, за славні діла, за велике людське щастя...

...Біля щита, у великому світлому залі гідроелектростанції, в парадному костюмі, з галстуком, стоїть Кость Рижиков... Він хоче здаватися дуже урочистим, священнодіє, пересуваючи якісь важелі, та в настороженому, погляді, спрямованому на Катю, Степан читає глибокий людський сум, і йому стає трохи незручно, що він тримає Катю під руку, а Катя пригортається до нього, і її волосся торкається його щоки.

...Ось вони вдвох ідуть вулицями рідного села... Шлях їм освітлюють ще поодинокі електричні ліхтарі...

...Ось Катя підійшла до башти вітродвигуна - незграбної башти, що два роки тому здавалася Степанові чудом техніки, - і погладила шорстку, порепану балку...

Катя... Катя... Катя...

Ці дні назавжди стали для нього символом найбільшого людського щастя.

Хай навіть не вдалося їм поговорити по-справжньому, хай лічені хвилини лишалися вони на самоті, і саме в ці хвилини западала незручна мовчанка, саме в ці хвилини Степан відчував незрозумілу несміливість перед Катею... Та все одно в її очах він читав теж “Люблю!” І йому здавалося, що вона чекає, щоб Степан вимовив це слово вголос... А він так і не наважився сказати його.

Повертаючись до міста, у вагоні він написав їй довгого безладного листа. Він писав про все, що збиралося в його душі, що хотів і не міг розповісти при зустрічі...

І наприкінці написав фразу, яку боявся вимовити вголос:

- Я люблю тебе, Катю!

Він негайно ж закреслив цей рядок. Закреслив старанно. Не про це, не так треба писати. Про любов не говорять. Любов відчувають. Її вгадують по ніжному погляду, по дружній увазі, по міцному потиску руки, по голосу, що ледь здригне при прощанні, по багатьох незрозумілих і непомітних для сторонніх очей ознаках- ледве відчутних, та зате яких хвилюючих, яких хороших.

...Катя давно відчувала, що любить його. Любить, навіть не знаючи, за що саме: любить кожну рису його обличчя, кожне пасмо сивого волосся; любить його вперто зведені брови, задумливий погляд, мужній голос. Вона уявляла його всього, до найдрібнішої рисочки: і таким, яким він був на святі, - урочистим, збудженим, - і таким, коли писав цього листа, - розгубленим, збентеженим...

Любий, любий... Смішний... Навіщо закреслювати написане? Хіба весь лист не говорить: “Я люблю тебе, Катю”? Хіба не вимовили це хороші, щирі очі? І хіба може помилитися серце дівчини?.. Воно відчуває все, і цей старанно закреслений рядок їй миліший і дорожчий за найбагатослівніші й найрозв’язніші освідчення в коханні.

Вона знала у той вечір: що б не трапилося з нею і з Степаном - вона завжди любитиме його, буде йому щирим, незрадливим другом. Та вона ніколи не скаже про кохання. Що слова? - прозвучать та й розтануть, а любов - це глибше, це - на все життя...

Приголомшена власними почуттями, вона без мети блукала вулицями села, і все їй нагадувало про Степана.

Ось гуде вітродвигун - це Степан його робив, може, навіть цю балку обтесував своєю сокирою. А ось хата вдови Мотрі - у ній теж є частинка його праці... А тут вони зустрілися в ту першу далеку ніч, а потім пішли вздовж села, до могили... Було так хороше, так легко...

Катя пішла до могили, сіла на вологий холодний камінь і спробувала уявити, як тоді повільно випливав червонуватий місяць, як легко слався туман...

Та тихо й сумно було в полі. Сіявся дрібний осінній дощик. Тривожно шумів безлистий ліс. Над землею нависав морок.

Дівчині зробилося раптом сумно й тяжко. Здалося, що вона одна у всьому світі: маленька, безпорадні...

Вона рвучко обернулася до села.., Ні, горять. Горять яскраві вогні ГЕС, чути музику й пісні... Як хороше!

І чим ближче Катя підходила до села, чим яскравіше світили ліхтарі, чим голосніше чулися музика і сміх, тим легше ставало в неї на душі.

Життя було таке хороше!


* * * | Торжество життя | СТУДЕНТИ