home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Катастрофа

Радянська історична наука ділила історію війни на три періоди. Найменше уваги приділялося першому періоду війни, особливо літній кампанії 1941 р. Скупо пояснювалося, що успіхи німців зумовлені раптовістю нападу та непідготовленістю СРСР до війни. Крім того, як висловився у своїй доповіді т. Сталін (жовтень 1941 р.): «За кожен крок усередину радянської території вермахт заплатив величезними непоправними втратами» (було названо цифру 4,5 млн. убитих і поранених, за два тижні в передовій статті газети «Правда» ця цифра німецьких втрат зросла до 6 млн. людей). Що ж відбувалося насправді на початку війни?

На світанку 22 червня війська вермахту ринули через кордон майже по всій його довжині — 3 тис. км від Балтійського до Чорного моря. Озброєну до зубів Червону армію було за кілька тижнів розбито й відкинуто на сотні кілометрів від західних кордонів. Уже до середини липня німці окупували всю Білорусь, узявши в полон 330 тис. радянських вояків, захопивши 3332 танки й 1809 гармат та інші численні воєнні трофеї. Практично за два тижні було захоплено всю Прибалтику. В серпні-вересні 1941 р. у руках німців перебувала більша частина України — у Київському котлі німці оточили і взяли в полон 665 тис. осіб, захопили 884 танки та 3718 гармат. Німецька група армій «Центр» до початку жовтня вийшла практично на околиці Москви. У котлі біля Вязьми німці захопили ще 663 тис. полонених.

За німецькими даними, ретельно відфільтрованими й уточненими вже після війни, за 1941 рік (перші шість місяців війни) німці взяли в полон 3806865 радянських солдатів, захопили або знищили 21 тис. танків, 17 тис. літаків, 33 тис. гармат і 6,5 млн. стрілецької зброї.

Розсекречені в пострадянський час військові архіви загалом підтверджують кількість покинутої і захопленої ворогом військової техніки. Що ж до людських втрат, то їх у воєнний час підрахувати дуже складно, до того ж зі зрозумілих причин у сучасній Росії цю тему практично табуйовано. Але все одно зіставлення даних військових архівів з іншими документам тієї епохи дозволило деяким російським історикам, які прагнуть встановити правду (Г.Кривошеєву, М.Солоніну та ін.) з достатньою точністю визначити, що за 1941 р., крім здачі в полон 3,8 млн. осіб, Червона армія зазнала прямих бойових втрат (убитими і померлими від ран у госпіталях) — 567 тис. осіб, пораненими і хворими — 1314 тис., дезертирами (тими, хто ухилився від полону і фронту) — від 1 до 1,5 млн. і зниклими безвісти або пораненими, кинутими в панічній втечі — близько 1 млн. осіб. Останні дві цифри визначено зіставленням особового складу радянських військових підрозділів на 22 червня і на 31 грудня 1941 року з урахуванням точних даних про людське поповнення частин за цей період.

На 1 січня 1942 р., за радянськими даними, потрапили в полон 9147 німецьких солдатів і офіцерів (у 415 разів менше, ніж радянських військовополонених!). Німецькі, румунські й угорські втрати в живій силі (вбиті, пропалі безвісти, поранені, захворілі) за 1941 р. становили 918 тис. осіб — більшість із них припадало на кінець 1941 р. (у п’ять разів менше, ніж озвучив у своїй доповіді т. Сталін).

Таким чином, перші місяці війни на Східному фронті призвели до розгрому Червоної армії і майже повного краху створеної більшовиками політичної й економічної системи. Як показують цифри людських втрат, покинутої військової техніки і захоплених ворогом величезних територій, масштаби цієї катастрофи безпрецедентні й цілком розвіюють міфи про мудрість радянського партійного керівництва, високий професіоналізм офіцерського корпусу Червоної армії, мужність і стійкість радянських солдатів і, головне, відданість і любов до Батьківщини простих радянських людей. Армія практично розсипалася після перших потужних ударів німецьких частин. Вище партійне і військове керівництво розгубилося й показало свою повну некомпетентність, офіцерський корпус виявився не готовим до серйозних боїв і в переважній більшості, покинувши свої частини й бойову техніку, тікав з поля бою або здавався німцям. Покинуті офіцерами, деморалізовані радянські солдати здавалися нацистам або переховувалися.

Прямим підтвердженням змальованої похмурої картини є укази Сталіна, видані ним у перші тижні війни відразу після того, як він оговтався після шоку від жахливої катастрофи. Вже 27 червня 1941 р. було підписано указ про створення в армійських частинах горезвісних загороджувальних загонів (ЗЗ). На додачу до наявних особливих загонів НКВС, ЗЗ проіснували в Червоній армії до осені 1944 року. Загороджувальні загони, що були в кожній стрілецькій дивізії, розташовувалися за регулярними частинами й затримували або розстрілювали на місці воїнів, які втікали з передової. У жовтні 1941 р. перший заступник начальника управління особливих відділів НКВС Соломон Мільштейн доповідав міністрові НКВС Лаврентію Берії: «…з початку війни по 10 жовтня 1941 р. особливими відділами НКВС і ЗЗ затримано 657364 військовослужбовці, які відстали і втекли з фронту». Усього ж за роки війни, за радянськими офіційними даними, військові трибунали засудили 994 тис. військовослужбовців, з них 157593 — розстріляли (у вермахті розстріляли 7810 солдатів — у 20 разів менше, ніж у РСЧА). За добровільну здачу в полон і співробітництво з окупантами було розстріляно або повішено 23 колишні радянські генерали (не рахуючи десятків генералів, які отримали табірні строки).

Трохи пізніше було підписано укази про створення штрафних підрозділів, через які, за офіційними даними, пройшли 427910 військових (штрафні підрозділи проіснували до 6 червня 1945 р.).

Виходячи з реальних цифр і фактів, що збереглися в радянських і німецьких документах (указах, секретних доповідях, записках тощо) можна зробити гіркий висновок: у жодній країні, яка стала жертвою гітлерівської агресії, не було такого морального розкладу, масового дезертирства і співробітництва з окупантами, як в СРСР. Наприклад, чисельність особового складу військових формувань «добровільних помічників» (так званих хіві), поліцейських і військових частин з радянських військовослужбовців і цивільних осіб до середини 1944 р. перевищувала 800 тис. осіб (тільки в СС служили понад 150 тис. колишніх радянських громадян).

Масштаби катастрофи, яка обрушилася на Радянський Союз у перші місяці війни, стали несподіванкою не тільки для радянської верхівки, а й для керівництва західних країн і, якоюсь мірою, навіть для гітлерівців. Зокрема, німці виявилися не готові «перетравити» таку кількість радянських військовополонених — уже до середини липня 1941 р. потік військовополонених перевищив можливості вермахту щодо їх охорони й утримання. 25 липня 1941 р. командування німецької армії видає наказ про масове звільнення полонених деяких національностей. До 13 листопада за цим наказом звільнили 318770 радянських військовополонених (переважно українців, білорусів і прибалтів).

Катастрофічні масштаби поразок радянських військ, що супроводжуються масовою здачею в полон, дезертирством і співробітництвом з ворогом на окупованих територіях, порушують питання про причини цих ганебних явищ. Ліберально-демократичні історики та політологи часто відзначають дуже багато спільних рис у двох тоталітарних режимах — радянському й нацистському. Але при цьому не слід забувати про їхні докорінні відмінності у ставленні до власного народу. Гітлер, який прийшов до влади демократичним шляхом, вивів Німеччину з розрухи та повоєнного приниження, ліквідував безробіття, побудував чудові дороги, завоював новий життєвий простір. Так, у Німеччині почали знищувати євреїв і циган, переслідувати інакодумців, запроваджувати найжорстокіший контроль за громадським і навіть особистим життям громадян, але ніхто не експропріював приватної власності, масово не розстрілював і не ув’язнював аристократів, буржуазію й інтелігенцію, не заганяв у колгоспи й не розкуркулював селян — рівень життя переважної більшості німців підвищувався. І, головне, своїми військовими, політичними й економічними успіхами нацисти зуміли дати більшості німців віру у велич і непереможність своєї країни і свого народу.

А більшовики, захопивши в царській Росії владу, знищили найкращу частину соціуму й, ошукавши практично всі верстви суспільства, принесли своїм народам голодомори й депортації, а пересічним громадянам — примусову колективізацію та індустріалізацію, які грубо зламали звичний побут і понизили рівень життя більшості простих людей.

У 1937–1938 рр. органи НКВС заарештували 1345 тис. людей, з яких 681 тис. — розстріляли. Напередодні війни, в січні 1941 р., за офіційною радянською статистикою, у таборах ГУЛАГу утримувалося 1930 тис. засуджених, іще 462 тис. людей перебували у в’язницях, а 1200 тис. — на «спецпоселеннях» (загалом 3 млн. 600 тис. людей). Тому риторичне запитання «А чи міг радянський народ, який жив у таких умовах, за таких порядків і такої влади, масово проявляти в боях із німцями мужність і героїзм, грудьми захищаючи «соціалістичну батьківщину, рідну Комуністичну партію і мудрого т. Сталіна?» повисає в повітрі, а істотна різниця в кількості тих, хто здався в полон, дезертирів і покинутої на полі бою військової техніки між радянською і німецькою арміями в перші місяці війни переконливо пояснюється різним ставленням до своїх громадян, солдатів і офіцерів в СРСР і нацистській Німеччині.


У якій війні ми брали участь | Брехня і правда про Велику Вітчизняну | Перелом