home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


12


У п’ятницю‚ рано ранесенько‚ симпатичний молодий чоловік знову підкотив на розкішній «Ладі» до бензостанції на Осокорках‚ але цього разу без окулярів‚ бо ще тільки розвиднялося; він так рано прокинувся‚ що прийшов до осідку партії‚ коли спали партійні боси‚ і насилу розбудив чергову бабу Надю‚ а баба Надя позіхала на весь рот: куди це ви так рано‚ пане Андрію? — а він уже мчав Києвом о тій золотій порі‚ коли тобі жовто підморгують світлофори на вільній дорозі‚ бо всі люди ще під землею‚ у метро ще всі люди‚ а партійні і всякі боси ще сплять‚ давай‚ уперед‚ allons, enfants de la partie![15] — і машина вже летіла високо над землею‚ тобто високо над водою летіла машина‚ адже вона переїжджала міст Патона‚ переїжджала Дніпро‚ улюблену річку зимових рибалок‚ яка вже звільнилася від льоду і тепер вагітніла весняною повінню.

Отож молодий чоловік хвацько так підкотив до бензостанції‚ та цього разу він вийшов з машини‚ бо‚ крім усього‚ ще поміняв мастило в моторі‚ після зимової сплячки його попелюшка просила свіжого мастила‚ адже дорога була‚ як кажуть цигани‚ да-ле-е-е-ка — до Черкас і ще далі.

Власне заради своєї головної мети я міг би не заїжджати в Черкаси‚ міг би помчати в те селище міського типу ближчою дорогою — через Обухів‚ Богуслав і далі за картою‚ однак спрацювала давня звичка поєднувати приємне з корисним‚ тобто підтасовувати під приватну поїздку службове відрядження‚ і я дуже швидко знайшов такий привід. Коли дізнався адресу Саватія Ярчука‚ то переглянув свіжі зведення з областей і натрапив на таку штуку‚ яка заінтриґувала б не тільки Сокирка та наших вимогливих читачів‚ але й неписьменного канібала: у Черкасах двоє бродяг з’їли людину. Мій дорогий Сокирко так зрадів‚ що злопали ту людину‚ — не міг прийти до тями від щастя і навіть запропонував службового «Форда»‚ щоб я негайно дув на Черкаси‚ проте я від «Форда» відмовився‚ а конверт і талони на бензин таки взяв у бухгалтерії — для того ж і замислювалася ця пісенька.

Ось чому я поїхав до селища міського типу не ближчою дорогою‚ а з Осокорків узяв на Бориспіль‚ а там біля церкви повернув праворуч на Черкаську трасу — у бік Переяслава‚ Золотоноші‚ від якої вже палицею кинути до великого міста сільського типу‚ де їдять людей і дарують приголомшливі заголовки на першу шпальту найжовтішої столичної газети.

Втім‚ мене дужче за людожерів хвилював Саватій Ярчук‚ і я багато віддав би‚ аби поруч сидів мій дорогий‚ мій незамінний доктор Ватсон у спідниці‚ тобто в манюсіньких‚ як пелюсточка‚ трусиках. Мені легше думається на містичні теми‚ коли поруч сидить такий витончений окультист і знавець кабалістики (чому такі схожі ці слова — кабалістика і канібалізм)‚ як Сана‚ чиї гострі пальчики миттєво всотують астральне світло‚ а душа жадібно вбирає ті дрібні часточки‚ що літають довкола чоловіка‚ який їй подобається‚ ті часточки проникають їй у самісіньке серце‚ де народжують нестримну жагу. Шал. Отож я перепрошую‚ мій дорогий докторе Ватсоне‚ облишмо ці глибокодумні розмови про канібалів і кабалістів‚ киньмо навіть свою гризоту щодо зимових рибалок та суботніх людей‚ забудьмо все бодай на хвилину‚ й ось там‚ де за останнім селом перед Черкасами‚ за Софіївкою‚ почнеться розкішний ліс‚ пропахлий пролісками і терпкою знемогою дерев‚ там я вчиню свій найбільший злочин у житті і зароблю щонайменше п’ятнадцять років ув’язнення‚ бо я вас‚ дорога моя Сано‚ зґвалтую. Спершу я візьму вашу маківку голівку у свої долоні‚ злижу‚ як пес‚ із вашого обличчя всі сльози і розмазану туш‚ злижу білу помаду із ваших білих вуст‚ зірву з вас до нитки всі шати‚ пропахлі гіркаво солодкими французькими «Climat»…‚ а потім‚ затиснувши в кулаку‚ як речовий доказ‚ білу пелюстку‚ поїду і здамся в міліцію‚ адже це по дорозі‚ адже ми туди якраз і їдемо‚ мій коханий докторе Ватсоне.

Це просто ваше щастя‚ що ви зараз не сидите зі мною в машині‚ а то б на першій шпальті моєї газети замість людожерів з’явився б не менш приголомшливий заголовок: «Завідувач відділу убивств ґвалтує жінку у причеркаському лісі і сам здається до рук правосуддя». І нижче трохи меншими літерами: «Капітулянським білим прапором йому слугували жіночі…»‚ ну і так далі.

Але ж вас немає‚ дорога моя Сано‚ ви сидите зараз удома і — за скільки: за п’ятдесят‚ сто‚ двісті тисяч? — пильнуєте свою чернечу обітницю («Завідувач відділу убивств у причеркаському лісі ґвалтує черницю мільйонерку» — Господи‚ який клас!)‚ вас немає‚ моя дорога‚ моя невблаганна‚ моя недоторканна Сано‚ хоча в цивілізованих конституціях записано‚ що тільки приватна власність є священною і недоторканною‚ і я помираю від розпуки‚ що ви — недоторканна — теж стали чиєюсь приватною власністю. Цього я вам не скажу у вічі‚ бо теж дав обітницю — обітницю не ворушити минулого‚ та й немає вас поруч‚ Сано‚ хоча решта все є — є всі передумови для злочину: розкішний причеркаський ліс‚ що дуріє від липких соків і зманює подорожніх у своє гріховне лоно‚ є божевільний шал сатира‚ якого не стримати жодному кримінальному кодексові‚ а ген там‚ за лісом, — знову Дніпро (це я двічі сьогодні мушу його перетнути‚ ось так пролягла ця дорога‚ на якій Дніпро позначив фатальну «двійку»‚ сказав би абат Агріпа) і довжелезний міст через Дніпро‚ який тут уже стає не рікою‚ а морем — морем‚ що по весні поглинає усі таємниці зимових рибалок.

Я переїхав цей міст повільно‚ він довжелезний‚ та дуже вузюсінький‚ бо тримає на собі ще й залізницю‚ і тому вузенький такий та тісний‚ як дорога у Святому Письмі‚ що веде до життя‚ а широка дорога веде до загибелі‚ каже Святе Письмо‚ і це таки правда‚ бо коли я з’їхав із мосту й щосили натиснув на газ‚ то першим‚ хто мене стрів у Черкасах‚ був міліціонер (як же це я забув‚ що при в’їзді до кожного міста стоїть пост ДАІ?)‚ він махнув мені смугастою‚ як окунь‚ паличкою‚ я вдарив по гальмах‚ і бідна попелюшка завищала‚ наче її ґвалтували‚ та все таки зупинилася далі міліціонера.

Він поплескував паличкою себе по стегні і незворушно чекав‚ поки я підбіжу до нього‚ та я теж був незворушним‚ сидів у машині‚ як справжній європеєць Іван Маловічко‚ і чекав‚ поки той підійде до мене‚ нехай сам підходить‚ адже він живе з наших податків‚ хоч моя бухгалтерія чхати хотіла на ті податки. Ну ось‚ він не витримав першим і рушив до машини‚ кинув руку під козирок:

«Інспектор державної автоінспекції лейтенант Халявський… ви порушили… там стоїть знак «40 км»… але я не дав йому доказати і махнув перед носом вишневими палітурками: «Майор Крайній‚ відділ убивств… Я‚ власне‚ до вас. Тобто в обласне управління внутрішніх справ. Як мені краще проїхати?»

Він був дуже кмітливий‚ цей пан Халявський‚ бо все схопив на льоту — момент! — і вже за хвилю‚ перевищуючи швидкість‚ переді мною мчала жовто синя машина з державним гербом на дверцятах‚ дякувати‚ що хоч сирену не вмикав‚ бо я страшенно не люблю сирен‚ вони мені‚ як і на швидких допомогах та пожеж них машинах‚ також віщують біду. Ми переїхали ту частину міста‚ що належала до сільського типу‚ потім опинилися таки в багатоповерховому центрі‚ де й годиться розміщуватися обласним управлінням силових структур. О десятій ранку‚ як кажуть військові люди‚ я вже був на місці‚ і якщо ті двоє ще не поїли один одного‚ то міг приступити до діла‚ як кажуть міліціонери.

Ні‚ я не клюнув на фальшивку‚ інформація виявилася достовірною: двоє бездомних бродяг‚ він та вона‚ проживали десь у покинутому‚ напівзруйнованому будинку на вулиці Ільїна і заманили туди якогось чоловіка (особа не встановлена)‚ потім задушили його панчохою‚ що належала тій таки бездомній жінці‚ а далі варили його і їли.

— Вони в психіатричці?

Я розмовляв‚ звичайно‚ не з генералом‚ не з начальником управління‚ а з дільничним міліціонером‚ який і виявив факт канібалізму. Це він‚ оглядаючи розвалений будинок (помітив легенький димок)‚ натрапив на відрізану людську голову‚ яка‚ за свідченням затриманих‚ «не съедобная».

— Ні‚ чому ж у психіатричці? — здивувався дільничний. — У камерах попереднього ув’язнення. Морока з такими людьми. Усе ясно‚ як день‚ а поки оформиш справу‚ роки минають.

— Чому роки?

— Бо невідомо ж‚ кого вони з’їли… кого вони вбили‚ — поправив себе дільничний. — Та й самі вони — хто?

— Але з вигляду… вони нормальні?

— А які ж? Може‚ щось і є‚ але без іклів‚ без отих всяких… що в кіно показують. Та ви й самі можете на них подивитися‚ вам‚ мабуть‚ дозволять‚ якщо маєте таку охоту.

Ні‚ у мене не було такого бажання. Але якщо Сокирко дізнається‚ що я мав можливість побачити канібалів і цим не скористався‚ то або вижене мене з роботи‚ або‚ в кращому разі‚ знов пошле у Черкаси.

Проте людоїди розчарували мене. Як і більшість убивць‚ вони були зовні спокійні і поводилися так‚ ніби їх затримали за розбиті вітрини. Хоча й були небалакучі.

Трохи ожила жінка‚ коли почула‚ що я не слідчий‚ а з редакції.

— А у вас нет газетки почитать? — спитала вона. — Я очень люблю читать газетки. Про всякое такое.

Ні‚ газетки у мене не було.

— Як ви це зробили? — спитав я.

— Кушать хотелось. Мы не помнили‚ какое на вкус мясо. Нам от голода вишибло мозги.

Потім вона подивилася на мене з абсолютно людською тугою:

— А ви моего уже видели?

— Бачив‚ — сказав я.

— Как он там‚ мой зайчик. Если бы вы еще смогли его увидеть…

Скажите‚ что лисичка передает ему привет. Он поймет.

— Добре‚ — сказав я‚ хоч більше не збирався до її «зайчика».

Той‚ між іншим‚ ні словом не обмовився про голод.

— Найшло‚ — зітхав він. — Буває‚ находить. Що тепер казати?

Потім я поїхав на вулицю Паскаля — і тут Франція‚ і тут людина‚ яка все життя займалася теорією чисел‚ а в «Листах до провінціала» проклинала казуїстику. Та мене зараз цікавили висновки медекспертизи стосовно двох людей‚ які з’їли третього.

Неприродно білолиций чоловік‚ вислухавши мене‚ розтяг тонкі губи в усмішці.

— О‚ то ви їх уже бачили? Солодка парочка‚ правда ж?

Я не міг зрозуміти‚ чому він радіє. Мабуть‚ я ненормальний‚ і зараз цей білолиций чоловік поставить точний діагноз‚ підтвердивши підозру Сокирка‚ який теж радів‚ що в Черкасах з’явилися людоїди. Діагноз дуже простий: хронічний сентименталізм із нервовою недостатністю плюс некрофільство‚ нарцисизм і взагалі статева аберація[16].

— Мене цікавить одне‚ — сказав я. — Чи є в цих людей патологічні відхилення у психіці? Зрештою‚ це дуже важлива деталь‚ на яку я просто зобов’язаний вказати у публікації.

— Відхилення є у всіх нас‚ — так само посміхався він. — Та якщо ви маєте на увазі яскраво виражену патологію‚ то ні‚ немає.

Це нормальні люди.

Куди вже нормальніші‚ подумав я‚ і білолиций‚ розуміючи певний алогізм свого твердження‚ пояснив:

— Вони обоє мислять цілком тверезо і‚ не змовляючись‚ обоє розділяють вину абсолютно порівну. Між цією парочкою існує така прив’язаність‚ така симпатія‚ якої я побажав би усім подружнім парам. Коли ми окремо запитували їх‚ кому‚ власне‚ спала думка убити і з’їсти чоловіка‚ то й він‚ і вона відповіли‚ що це було їхнє спільне рішення‚ ніхто першим такої ідеї не подавав.

Коли ми запитали‚ хто ж таки затягував зашморг на шиї жертви‚ обоє відповіли‚ що тягли панчоху разом: він в один кінець‚ а вона в другий. Ви мене розумієте? Дай Боже, такої одностайності…

Я розумів. Можливо‚ не все‚ та цього було цілком достатньо для матеріалу на першу шпальту. Тепер можна із чистим сумлінням зайнятися приватною справою.

Від вулиці Паскаля було дуже зручно виїхати на протилежний кінець міста — протилежний до того‚ де так урочисто зустрів мене лейтенант міліції пан Халявський. Моя дорога пролягала далі‚ якраз через цю околицю‚ на якій також переважав приватний сектор. Перед поворотом на головну трасу я краєчком ока помітив на наріжному будинку напис «Вулиця Ільїна» і подумав‚ що треба було заглянути ще й до того будинку‚ де з’їли людину. Проте не хотілося знов за те зачіпатися‚ я мимоволі додав швидкості.

Після КаПе дорога розгалужувалася на Умань та Дніпропетровськ‚ я подумав‚ що через півтори дві години подзвоню у двері Саватія Ярчука‚ і тричі сплюнув через ліве плече.




предыдущая глава | Ключ | cледующая глава