home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


14


Окрім того‚ що Григорій Іванович знав усіх і все на світі‚ його‚ виявляється‚ теж добре знали в містечку‚ бо я ще спав‚ коли він під конвоєм привів із «Сільгосптехніки» якогось ще з учорашнього дня п’яного чоловічка‚ і той за «Івана Степановича» не лише приніс храповика‚ а й поставив його куди треба. Мені шкода було‚ що я не побачу свого омріяного селища міського типу‚ до якого так поспішав‚ та ще більший жаль пробирав від прощання з Григорієм Івановичем: «Ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність принесли в мою хату»‚ — притримував він за дверцята попелюшку‚ яка вуркотіла рівно і задоволено. Я пообіцяв принагідно його провідати і справді був не від того‚ щоб ще раз заглянути до дідка‚ бо‚ на свій сором‚ навіть ніякого гостинця не мав для старого‚ але якби ж то знаття‚ що там небо готує далі‚ вчора он теж собі думав‚ що вже на порозі в Саватія Ярчука‚ потім накаркав із п’ятницею‚ ХТОСЬ узяв переставив дні і числа‚ щоб я таки їхав до суботнього чоловіка в суботу.

КОМУСЬ так було потрібно‚ і я певен‚ що не храповикові.

Отож я рушив не до містечка‚ а знову помчав до мосту‚ перед ним повернув праворуч й відразу опинився перед тією кам’яною тверджею‚ перед отим дивовижним палацом‚ що наче виріс у небо зі скелястого берега і поблажливо дивився на мене згори круглястими очима віконцями. Перед цитаделлю на майданчику вже стояв чийсь білий фургон (мотель же!)‚ я припаркував до нього свою удвічі нижчу попелюшку‚ потім неквапом‚ поважно вийшов із неї і від захвату знов утратив таку вкрай потрібну симпатичному чоловікові поважність‚ і‚ наче якась шантрапа‚ при свиснув‚ видихнувши сакраментальне «йо ма йо!» А що я‚ хай би і тричі симпатичний чоловік‚ міг ще сказати‚ якщо переді мною була така краса. Я не бачив таких мотелів ні в Цюріху‚ ні в Брюсселі‚ я не стрічав нічого подібного на Гаваях і навіть під Києвом, — перший поверх‚ вимуруваний усуціль із граніту‚ був‚ як у тій загадці про гарбуза‚ без вікон‚ без дверей‚ хоча мав‚ щоправда‚ гаражну браму; другий поверх був невідомо з чого‚ бо його облицьовувала важка полив’яна кераміка; вікно на півстіни, різьблені двері — саме до цих дверей вели майже з-під мого носа литі бетонні сходи, але до них я ще не дійшов, я ще дивився на третій поверх з вишневої цегли, і той поверх дивився на мене круглястими вікнами поблажливо, як на мураху.

Другий і третій поверхи були, як то кажуть, новішого покоління, а от перший, що тримав їх обох на собі, вочевидь мав давнішу історію, хоча, як неабиякий знавець арифметики, я швидко збагнув, що це не тверджа-фортеця черкасів, а залишки водяного млина, на що, власне, вказувала і сама назва цього розкішного закладу, і близькість річки, і кам’яне громаддя — рештки давньої греблі.

Якщо ж перебирати моє намисто, як перебирають чотки деякі мудреці, то неважко прикинути, що напис «Некричі, 1975 р.» і зображення на тому малюнку тісно лягають поруч з оцим першим поверхом, але в той час, коли він був ще не мотелем, а водяним, хоча вже й не діючим, млином, і юнак бачив у його стінах химерне плетиво таємниць та тіней, які, можливо, помандрували з ним і в доросле життя. Сюди ж лягає і ще одна намистина — інтернат, що був у найближчому містечку, звідки хлопець бігав до своєї камінної таїни, яка в майбутньому стане промінчиком у плетиві його сумних думок.

Різкий порив вітру сипнув у мене жменею піску, нагадавши, що не личить симпатичному чоловікові так довго стояти з роззявленим ротом перед європейським мотелем, і симпатичний чоловік повагом, неквапом піднявся зовнішніми східцями на другий поверх, ступив через терасу, прочинив важкі різьблені двері і зайшов до невеличкого бару. Цей маленький затишний бар на три столики був зовсім порожній, навіть за шинквасом не було ані лялечки, тільки яскраві пляшки заклично дивилися на водія-аматора — заклично й презирливо, бо водій-аматор був за кермом і взагалі не бавився цим зіллям уранці. Він недбало, розкуто сів на високий кругленький стільчик біля шинквасу, він кашлянув, даючи знати про себе, і даремно дозволив собі розслабитися, бо коли з кухонних дверей вийшла жінка, водій-аматор ледь не гепнувся зі стільця, він, цей водій-невдаха, трохи-трохи не знепритомнів, бо зайшов до провінційного, хай і такого вишуканого, але ж до провінційного українського бару, і раптом побачив за шинквасом… мулатку! — можливо, найвродливішу мулатку у світі, бо водій-невдаха не бачив таких красунь ні в Ріо-де-Жанейро, ні в Мехіко, ні на Багамах, ба, навіть на тих безлюдних островах, де він також ніколи не був. Звідкіля ж ти тут узялося, таке диво, подумав наш симпатичний водій-невдаха, який сіє храповиками на крутих дорогах, хто ж тебе зробив отак a merveille[18], — подумав він французькою, бо не міг не згадати свого сусіда-мурина, та зрештою трохи отямився, узяв себе в руки і замість «bonjour!» сказав спокійно і чемно:

— Доброго ранку, пані.

— Доброго ранку, — відповіло мені українською мовою це шоколадне диво, і я, тамуючи ще незрозумілу тривогу, подумав із непідробним оптимізмом: «Ти не один. Нас п’ятдесят два мільйони».

До шоколадного обличчя українська мама дала цій жінці не качиного, а нормального носика, дала разом із татком горіхово-карі очі — вогкі, як вільхові береги, і такі повні, такі налиті й відкриті назовні губи, що якби моя воля, то я, не вагаючись, помстився б Сані за її чернечу обітницю.

— Щось будете замовляти? — спитала вона, не переймаючись моєю цікавістю: давно вже звикла до цього.

— Я, серденько, вже цілу добу нічого не їв, — сказав я по-приятельському, наче розмовляв із Катрусею. — У вас є щось попоїсти? Окрім шоколоду «Корона», звичайно, — якийсь дурний натяк прозвучав у моїх словах, і я притримав за зубами продовження про райську насолоду.

— Якщо ви не поспішаєте, то я можу приготувати вам щось із рибних страв, — сказала вона.

— Наприклад?

— Наприклад, підсмажити судака. Або зварити юшку з окунів.

Ви що дужче любите? — І то, й то хижаки, — сказав я.

— Тим-то вони й смачні, — всміхнулася вона, показавши чималенькі, але гарні зуби.

— Тоді підсмажте, будь ласка, судака. — І є ще раки. Вам зварити раки?

— Ні, — сказав я. — Не п’ю вранці пива. А то б залюбки.

— То, може, чай, каву?

— Чай, — сказав я.

Вона щезла за тими дверима, що вели на кухню, а я сів за стіл і подивився на широчезне вікно, за яким відкривався сосновий краєвид. Вікно виходило, на жаль, не до річки, але й сосни були чудові — такі високі золотокорі дерева, з яких можна робити щогли, дивно було, що вони так наблизилися до води, витіснивши традиційні верби і вільху. Сосни любили пісок, а його тут було доволі, я бачив, як тим путівцем, що вів од траси до мотелю «Млин», пробіг піщаний вихор, і завважив, що й сосни коливаються од вітру не збоку вбік, а якось немов по колу, ніби й ними хитали не повіви вітру, а крутили вихори. Дерева протяжно скрипіли, їхній стогін долинав і сюди, до бару, я подумав, що вітер зірвався недавно, бо навіть там, на узвишші, можна сказати, на белебні, де тулилися Некричі, вранці було тихо і затишно.

Тепер же зірвався просто крутіж, здавалося, він силкується повихилитувати дерева із нетривкого піщаного ґрунту.

Коли мулатка принесла мені судака, — золотисті рум’яні шматочки ще пострілювали гарячими крапельками олії, — я показав очима за вікно:

— А вітер який зірвався.

— Тут завжди вітри, — сказала вона. — Навіть якщо ніде не шелесне, тут отаке робиться.

Що ж, буває. Так, видно, пролягла ця річкова улоговина, що утворюються протяги з усіх боків. — І все одно тут чудово, — сказав я.

— Так, непогано.

— А хто власник цього райського куточка?

— Власник? — здивувалась вона. — Ми з чоловіком. І пішла за шинквас, увімкнула музику, наче хотіла приглушити завивання вітру і стогін сосон. Елла Фіцджеральд підвивала не менш меланхолійно за той вітер, однак голос чорношкірої співачки, видно, все-таки був ріднішим для хазяйки цього симпатичного бару. Мабуть, той голос линув до неї ще з більшої далини, аніж вітер, і навіював та пробуджував те, що ми називаємо голосом крові.

«Цей витівник», — пригадалося, як казав Григорій Іванович про Ярчука, і тільки тепер я зрозумів, що він мав на увазі. Витівник — це навіть м’яко сказано про чоловіка, який із занедбаного водяного млина робить казку, одружується з такою кралею, купує квартиру в Києві і позичає від неї ключ першому-ліпшому зустрічному. Але ж де він тепер, цей філантроп, цей власник такої цінної нерухомості і не менш дорогої рухомості, — пас я очима його дружину і не знав, з якого боку підійти до цього питання, як кажуть грамотні люди. Моїх знань з арифметики тут явно бракувало. Ось я вже дожовую цього, правду сказати, смачного судака, ось уже досьорбую чай (я пив його повільніше, ніж Іван Маловічко горілку), ну, ще викурю сигарету, а далі що?

— Вам тут не страшно самій? — спитав я, наче якийсь жевжик, що не вміє підкотитись до дівчини.

— Страшно? — здивувалась вона. — Чого?

— Ну, все-таки дорога. А на великій дорозі, знаєте, хто тільки не вештається.

— Я вмію постояти за себе, — сказала вона. — Та й не сама я.

Тут є люди.

Побалакали, називається.

Боже, як швидко згоряє це «Мальборо», краще б я перейшов на «Приму». Або ще ліпше на люльку. Тепер я розумію, чому великі нишпорки палять люльку — її півдня можна тільки натоптувати. А тут — кінець.

— Скільки з мене?

Вона помітно завагалася, прикидаючи собі, чи я не з податкової інспекції, а потім усе-таки наважилася.

— Сім гривень.

Я поклав на стіл п’ять доларів.

— Вибачте, не встиг розміняти. Але якщо вас так влаштує, то здачі не треба.

Вона мовчки сховала гроші в кишеньку на фартушку: здається, ми знайшли спільну мову, і можна було посидіти ще хвилину.

— У вас, бачу, є постояльці?

— Звідки це ви взяли? — звела вона брови.

— Я до того, що, може, заїхав би ще до вас переночувати. Але, бачу, внизу стоїть фургон. Білий «Фольксваґен».

— То машина мого чоловіка. Він зараз на річці. Рибалить. А переночувати — будь ласка. — П’ять баксів зігрівали її трохи нижче пупка.

Рибалить… І цей рибалка. Ну, звісно, у «Млині» тільки рибні страви, і тут мормишки замало, тут, пане-брате, треба трусити сіті.

Вона побачила, що я замислився, і, видно, запідозрила мене в лихих намірах — зараз я або зґвалтую її, або, в гіршому разі, витрушу виручку.

Випереджаючи події, вона сказала:

— Зараз він прийде снідати.

Гаразд, тоді живи, моя люба, подумав я, тим більше, що два зґвалтування за одну добу — це для мене занадто. А якщо твій чоловік незабаром прийде, то достатньо найпростішої арифметики, щоб його вирахувати: якщо два пішоходи вирушили назустріч один одному… ну, і так далі.

Я чемно подякував за хліб-сіль і, пообіцявши прийти ночувати, якщо затримаюся у справах, пішов до виходу, та вже у дверях пристояв:

— Даруйте за нескромне запитання, але я хотів би знати ваше ім’я.

— Каміла, — охоче відповіла вона.

Я так і знав, — Анжела, Каміла, Сабіна або ще щось таке, адже було б просто смішно, якби цю шоколадку нарекли Горпиною чи Ївгою. Хоча мені здається, що такій красуні пасувало б ім’я не Каміла‚ а Елла, адже я збігав східцями, і мені ввижалося, що там, у барі, співає голосом Елли Фіцджеральд моя нова знайома.

Втім, тут якраз я жорстоко помилявся, а цього не можна було собі дозволяти. Не можна помилятися там, де йдеться про імена і числа. І я це добре знав, але ж не було коло мене мого дорогого доктора Ватсона, який би підказав ще тоді, що Каміла — це ім’я, котре вказує на людину, що зобов’язана бути присутньою при жертвопринесеннях.




предыдущая глава | Ключ | cледующая глава