home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


16


Дві стандартні коробки інтернатівських корпусів — спального і навчального — було поставлено літерою «Г» у той час‚ коли архітектура забула не лише свої класичні стилі‚ а й змішану сецесію‚ тож вони‚ ці дві будівлі‚ що мали таке різне призначення‚ зовні майже нічим не відрізнялися одна від одної. Та я самотужки розібрався що й до чого (саме були уроки‚ на широкому подвір’ї ані душі) і‚ прослизнувши до навчального корпусу‚ швидко знайшов на другому поверсі двері із написом «Завуч». Поруч був і директорський кабінет‚ однак‚ виходячи зі свого дорогоцінного досвіду‚ я вже не тягся до людей найвищого рангу (як і в Черкасах) і взагалі відразу пішов би до учительської‚ та не хотів привертати зайву увагу. І не помилився. Бо за столом я побачив стареньку жіночку з обвислими щічками‚ яка з цікавістю дивилася на мене маленькими‚ сивими‚ як одна копійка‚ й такими ж абсолютно круглими очима. Я не став тицяти їй посвідчення‚ а просто‚ на віру‚ пояснив‚ що єсьм журналіст із Києва (вік жіночки спонукав поліглота до мислення староукраїнською мовою) і хотів би поговорити з кимось із вихователів чи вчителів‚ котрі працювали тут у сімдесятих роках‚ на що моя співрозмовниця відразу впала у стан екзальтації (у психіатрії це називається особливим збудженням без потьмарення свідомості) і з гордістю сказала‚ що вона в цьому закладі від першого дня заснування‚ і почала мені розповідати про те заснування‚ про історію цього чудового закладу‚ що вона пройшла шлях від простої виховательки і‚ можна сказати‚ до директора‚ адже завжди заступала директорів‚ коли ті від’їздили на курси підвищення кваліфікації‚ хоч вона завуч з виховної‚ а не навчальної роботи‚ але ж‚ бачте‚ таку довіру виявляли саме їй — Підконюшій Олені Йосипівні… і поки вона перебувала в стані глибокої екзальтації‚ я терпляче ждав бодай манюсінької паузи‚ шукав бодай щілинки‚ аби й собі встромити слово‚ і‚ зациклений на людських іменах‚ думав‚ що прізвище Підконюший дуже пасувало б моєму любому другові Фернанделю (тим більше — Йосипович‚ майже Йосип на кобилі)‚ котрий з нетерпінням чекає мого повернення з Черкас і вже думає‚ що мене з’їли оті людожери («У Черкасах канібали з’їли нашого завідувача відділу убивств»‚ — бачив я заголовок на першій шпальті)‚ він уже не знаходить собі місця цей Підконюший Сокирко‚ а я‚ психопат нещасний‚ останній некрофіл‚ нарцис і сатир‚ розвісив вуха і слухаю про химині кури‚ я дивлюся на цю бабусю і певен‚ що вона тричі герой соціалістичної праці‚ але вже не здужає волочити на грудях аж три зірки‚ тож даруйте‚ Олено Йосипівно Підконюша‚ я вже теж не маю ні сил‚ ні часу слухати про химині кури. Я таки закмітив ту щілину‚ коли вона переводила дух‚ і сказав:

— Олено Йосипівно‚ мене власне цікавить один колишній вихованець вашого інтернату. Я пишу нарис про талановитого художника Олеся Остапчука‚ мені сказали‚ що він тут колись жив і навчався…

— Як ви кажете? — забігали її кругленькі очиці.

— Мені сказали‚ що в сімдесятих роках Олесь Остапчук закінчив вашу школу.

— Гм… Олесь…

Мені жаль було цю стареньку‚ яку досі не випхали на пенсію тільки через її особливі заслуги на освітянській ниві‚ а тут з’являється якийсь писарчук шизофренік і потьмарює її світлу голову невідомо чим і ким.

— Я пам’ятаю усіх наших випускників‚ — гордо‚ але вже не так екзальтовано сказала вона. — Багато хто з них досі пишуть мені листи. Коли я була ще директором‚ то…

— Вибачте‚ Олено Йосипівно‚ напевно‚ мені дали помилкову інформацію.

Однак вона‚ наче заскочена на якомусь гріхові‚ повторювала сама до себе:

— Остапчук… Остапчук… Був Сергій Остапчук… Був Микола Остапчук… Був… у сімдесятих‚ кажете?

— Олено Йосипівно‚ він гарно малював. Він уже тоді гарно малював.

— Художників… якось так сталося‚ що художників наша школа не дала. Є лікарі‚ є вчителі‚ інженери‚ навіть один академік є‚ може‚ чули‚ Мартинюк Юрій Дмитрович‚ а художників… ні… Хоч я завжди надавала великого значення дитячій творчості і коли була директором…

— Олено Йосипівно‚ ну не вийшло художників‚ є‚ слава Богу‚ академіки‚ але ж були хлопці‚ які любили малювати‚ — остання павутинка вислизала з моїх рук.

— Остапчук… Микола… Сергій… Ні‚ Сергій ще тоді загинув…

У нас. Хотів залізти з дерева у вікно до дівчат і впав‚ бідненький.

Ми прибігли‚ а в нього вже піна з рота. Це отам‚ коло спального корпусу‚ — вона раптом затнулася‚ спохопившись‚ що сказала зайвину‚ яка не робить честі їхньому зразковому закладу‚ і відразу додала: — Але я тоді не була директором‚ того директора вигнали‚ хоч він і не винен був‚ а коли я була директором‚ то в мене ні ні‚ у мене все було по струночці‚ порядок був. Хоч це вам інтернат‚ тут нелегко‚ тут усяке може трапитися…

Щось мене непокоїло в її розповіді‚ я ще не міг розібрати‚ що саме‚ але те «щось» не давало мені піти‚ те чіпке «щось» мовби тримало мене за полу і зринало воно‚ як не дивно‚ з отого папужого «коли я була директором». І я спитав‚ дивлячись прямо в її кругленькі очі‚ які від екзальтації часом не знаходили собі місця на обличчі:

— Олено Йосипівно‚ ви часом не були директором у 1975 році?

— Ні‚ — твердо сказала вона. — Я тоді ще й завучем не була. І хоча вже мала чималий досвід‚ була вихователем…

— Які ви класи вели?

— Різні.

— Я маю на увазі 1975 рік. Її очка застигли нерухомо. Проте думала вона недовго.

— Випускний. Десятий випускний клас. — І раптом її слова вдарили мене навідліг‚ той удар струсонув мною‚ і вже вдруге за день потьмарилося в очах. Бо вона сказала: — Ага‚ був тоді у нас ще один Остапчук‚ але теж не Олесь. Його звали Альошею. І хай би вона зараз назвала його Никодимом чи Саваофом‚ мене б ніхто вже не переконав‚ що це не той самий Остапчук‚ якого я шукаю. А тут ще Альоша — Олексій — Олекса‚ і хай їм трясця‚ цим українським художникам‚ хай їй чорт‚ українській богемі‚ яка називає Олесями усіх Олександрів‚ Олексів і навіть Олегів. Вона‚ ця богема‚ ця високошанована мною еліта‚ ніякого дідька не тямить в іменах та числах‚ за винятком хіба Івана Маловічка‚ вона наплодила в Києві цих Олесів та Лесів більше‚ як бродячих собак‚ тоді як ось ця сива жіночка з обвислими щічками і блискучою пам’яттю за всі свої роки — роки подвижницької праці у східній провінції — не зустріла жодного Олеся‚ і якби я сказав їй‚ що шукаю Олексу Остапчука‚ вона‚ я певен‚ згадала б його відразу‚ а якщо вже зовсім покласти руку на серце‚ то неважко здогадатися‚ що

Олена Йосипівна Підконюша згадала його вже давно‚ але щось тримало їй язика за зубами‚ може‚ боялася знову винести сміття із хати‚ як з отим нещасним хлопцем‚ що впав із дерева. Не хотіла старенька ворушити минулого‚ бо певна була‚ що йдеться про когось іншого‚ адже їхній Альоша Остапчук ніколи не був художником‚ ні поганеньким‚ ні знаменитим‚ хоча таки правда‚ у школі він малював‚ але якось не так‚ як люди‚ та він і «п’ятірки» не мав з малювання‚ через те ховався із тими малюнками‚ соромився їх показувати. Він взагалі був тихий такий‚ хоч у пазуху клади‚ то вже в останньому класі його якась муха вкусила — та яка ж‚ та‚ що кусає кожного коли небудь‚ через ту «муху» він відцурався усіх‚ і хоч змалечку був добрим і чемним хлопчиком‚ так і не написав жодного листа відмінникові народної освіти Олені Йосипівні Підконюшій‚ яка виховувала академіків і ледве не космонавтів‚ а от із художниками не пощастило. Та я її заспокоїв‚ Олену Йосипівну Підконюшу‚ я сказав‚ що їхній Олекса Остапчук — великий художник‚ ви ще почуєте про нього‚ дорога Олено Йосипівно‚ сказав я‚ ви ще пишатиметеся своїм вихованцем Олексою‚ але бачте: так воно повелося в житті‚ що всі ці генії в дитинстві викидають усілякі штуки‚ навіть ваш земляк‚ Олено Йосипівно‚ навіть Тарас Шевченко в дитинстві не мав хисту ні до шевства‚ ні до бондарства‚ я вже не кажу про малювання‚ він був просто ніким‚ цей ваш Богорівний Пророк‚ який крав у людей курей і пік їх у печері‚ адже він‚ дорога моя Олено Йосипівно‚ був сиротою‚ як і ваш Альоша Остапчук‚ він був сиротою і хотів їсти‚ цей ваш земляк Тарас‚ і не з якихось там вищих міркувань відшмагав п’яного дяка‚ а від розпуки за свою сирітську долю‚ і ми‚ прості смертні‚ ми з вами‚ Олено Йосипівно‚ повинні їх зрозуміти‚ цих наших геніїв… — з її круглих очей раптом покотилися‚ як горох‚ круглі сльози: мовчіть‚ мовчіть! — але я із садомазохістською насолодою‚ завдаючи болю і собі‚ і їй‚ продовжував свій блискучий урок для відмінника народної освіти‚ — ми повинні зрозуміти‚ що всі навіть смертні гріхи є такими лише для смертних‚ а для геніїв ні‚ у примхах і недоліках великих людей ми шукаємо потаємного змісту величі‚ ось чому я приїхав саме до вас‚ дорога моя Олено Йосипівно‚ я приїхав не для того‚ щоб ви мені розповіли‚ який ваш Альоша був гарний. Я приїхав‚ щоб дізнатися правду.

Вона дістала з рукава зібгану в клубочок носову хустину‚ промокнула очі і заговорила спокійно‚ зовсім як інша людина‚ що очистила душу сльозами й нарешті дістала полегшу:

— Дитя як дитя‚ усі вони сироти‚ усіх жалко… Альоша ж із Некричів був‚ це тут недалечко. Мати згоріла од горілки‚ а батько втопився у Тікичі. Досі ніхто не знає‚чи самогубець він‚ чи ненароком ступив в ополонку‚ бо шапку таки на лід викинув‚ щоб по шапці здогадалися‚ де він дівся. Одна бабуся зосталася в нього‚ тепер і її немає‚ то ми забрали хлопця до себе. Учився… як вам сказати — так собі. У нас‚ якщо по правді‚ рідко хто вчиться добре.

Самі розумієте‚ діти важкі‚ психічно неврівноважені… ну й так.

Навіть не знаю‚ що вам про нього сказати. Усе воно‚ як один день‚ це життя наше. Затуркають тебе‚ заморочать‚ що забудеш, як і сам звешся. Це ж я мала б першою спитати у вас‚ як він там‚ наш Альоша? Ви ж його‚ мабуть‚ бачите?

— Добре‚ — сказав я. — Має на Андріївському узвозі свою майстерню‚ картини його тепер купують навіть іноземці.

— А жінка‚ діточки є?

— Немає.

— Бач? Немає… Якийсь він такий небідовий ще змалечку був.

Несміливий. Якби ж хоч до сім’ї прихилився.

— У Тараса теж не було сім’ї‚ — сказав я‚ але це вже її не вразило.

— Може, так і сталося… через оту муху‚ що його вкусила.

Пронизливо задзвонив дзвінок на перерву‚ хтось заглянув у двері‚ й Олена Йосипівна умить стала відмінником народної освіти — вона вся зібралася‚ стислася і‚ як пружина‚ вилетіла в коридор:

— Скажіть‚ хай мене ніхто не турбує! І щоб я чула‚ як муха пролетить. У мене журналіст із Києва! — сказала вона так‚ щоб чули на всіх поверхах‚ та поки повернулася на своє місце‚ знов обм’якла‚ мов той м’ячик‚ з якого випустили повітря‚ і не могла згадати‚ на чому вона зупинилася.

— Ага‚ муха… Не знаю‚ чи воно й треба вам. І Олена Йосипівна Підконюша‚ цей круглий відмінник народної освіти‚ ще раз ударила мене навідліг.

— Була в нас одна дівчинка… чорна. Мати її в Києві‚ пробачте‚ нагуляла з неграми. Не знаю‚ де вона й ділася‚ та мати‚ хоч ми акуратно ведемо справи‚ знаємо все про родичів. Але не про неї мова. Гарненьке таке дівча було‚ Каміла. Ми її Мільою називали.

Вона й зараз тут живе‚ ви її можете побачити. — Олена Йосипівна якось подивовано всміхнулася собі‚ аж плечима знизала.

Я змовчав — не хотів її перебивати.

— Ну‚ гарненька то гарненька‚ але ж укинь канарку до горобців — заклюють. Воно ж і не таке чорне‚ щоб як негр‚ а все’дно чудне. Ну‚ й самі знаєте‚ як діти: покажи те‚ покажи се. — Обвислі щічки Олени Йосипівни ураз зарожевіли‚ але мені здалося‚ що не стільки від сором’язливості‚ як від багатої уяви. Бо вона знов повторила: — Покажи ззаду‚ покажи спереду‚ чи в тебе воно вздовж‚ чи впоперек. Ви мені пробачте‚ звичайно‚ але без цього теж нічого не розкажеш. Ми з таким‚ на жаль‚ часто… маємо клопіт. Поки менші‚ то ще сяк так‚ а як підростуть‚ то таке, бува, витворяють‚ що прости Господи! Намучилася я коло них вихователькою. Оце після вечері ще почитаю з ними‚ ну там туалети‚ те‚ се‚ потім лягають спати‚ а мені ж треба всіх перелічити‚ як овечок‚ і в журналі розписатися у вахтера. Дивись‚ когось і немає. Думаєте‚ я не об’їздила всю область‚ шукаючи їх? Еге‚ було мені‚ що й ночами шукала. Воно собі задерло голову і десь лазить‚ а ти капарій. Що робити? Береш особову справу‚ дивишся‚ де в нього там дід чи баба‚ чи мати п’яниця‚ і їдеш шукати. А його там і близько нема.

Бо воно у восьмий клас ходить‚ а вже з пузом‚ було й таке. Ну‚ у Мілі‚ правда‚ до цього не дійшло‚ але тічку водила. Вона більше… із старшими чоловіками. Усі вони до старших тягнуться‚ а ця особливо. О‚ у Мілі були кавалери такі‚ що якби не вони‚ то в колонію загриміла б. Вона чогось облюбувала старий млин коло річки‚ ну‚ там‚ за Некричами… Звідти її міліція не раз витягувала.

Чого я вам‚ вибачайте‚ оце все розказую‚ спитаєте? Та того‚ що цей дурник влюбився у Мілю по вуха.

Намисто‚ яке я залишив розсипаним на ліжку в мотелі «Млин»‚ знов було у моїх руках‚ причому набагато добірніше і міцніше.

Однак відмінник народної освіти Олена Йосипівна Підконюша просто не була б тричі героєм соціалістичної праці‚ якби не готувала мені третій удар — адже саме трійка виводить нас із глухого кута.

— Воно так влюбилося дурне‚ що я вам передати не можу. Воно крутилося довкола того млина вдень і вночі‚ а підійти боялося. Я вже бачу‚ що хлопцеві щось робиться‚ Альоша‚ кажу‚ вона не варта твого мізинця. А він‚ знаєте‚ що мені сказав? Це ми всі не варті її мізинця‚ сказав він. А потім подивилося на мене спідлоба це тихе кошеня‚ яке раніше можна було класти за пазуху‚ подивилося отак спідлоба‚ — Олена Йосипівна показала своїми круглими очками‚ як подивився Альоша‚ — і знаєте‚ що він мені сказав? — це‚ каже‚ ви не варті її мізинця. Це він мені так сказав‚ уявляєте? Ну, я вже тоді зрозуміла‚ що з Альошею діло погане. І хоч би мав щось із нею‚ а то ж ні‚ так‚ збоку. Я вже боялася‚ щоб собі не зробив чого‚ бо в нас було‚ що один хлопчик повісився через сучку‚ прости Господи.

Тоді вже‚ як геть спасу не було од неї‚ давай ми її в колонію оформлять. Ну‚ зібрали педколектив‚ узгодили в райраді‚ міліції‚ усі вже про це балакають‚ а наш Альоша‚ знаєте що? Якщо‚ каже, ви її викинете‚ то я теж піду зі школи. Хлопче‚ кажу‚ схаменися.

Хіба ж у вас із нею одна дорога? Ні‚ каже‚ дороги в нас різні‚ я знаю‚ але цього я вам не прощу‚ каже. Бо ви всі худоба‚ якщо так зробите‚ бо знаєте‚ хто її перший?… Ваш завгосп! — ще в п’ятому класі.

Олена Йосипівна знову витримала паузу: чи не далеко вона зайшла? — і її одвислі щічки вже грали такими густими рум’янцями‚ що аж. Однак я даремно запідозрював в еротичних фантазіях цю шляхетну бабусю‚ бо вона швидко себе опанувала і вже владним голосом сказала:

— Але пізніше‚ коли я була директором‚ ми таки вигнали того завгоспа‚ бо за ним справді водилося… гм… Я його вигнала з тріском.

— А Мілю? — спитав я. — Мілю ви теж вигнали?

Олена Йосипівна Підконюша обм’якла‚ ніяковіючи.

— Ні‚ — сказала вона. — Не вигнали.

— Чому?

Вона зніяковіла ще дужче‚ я зовсім не сподівався‚ що саме зараз Олена Йосипівна Підконюша третім ударом пошле мене в нокаут.

Адже мені не вистачило десяти секунд‚ щоб прийти до тями після того‚ як вона сказала:

— Тому що за неї заступилася міліція. За неї заступився сам Сава Данилович Ярчук.




предыдущая глава | Ключ | cледующая глава