home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


1


Тепер мені часто снився піщаний вітер‚ снилися величезні сосни‚ які постогнували від того вітру‚ а піщана курява навіть уві сні забивала подих‚ і я прокидався через те‚ що не міг дихати. Кожен лікар вам скаже‚ що коли ви не можете набрати повні легені повітря‚ то щось негаразд із нервами‚ та я передовсім нарікав на «своє» помешкання‚ з якого не вивітрювався тютюновий дим навіть тоді‚ коли навстіж відчиниш усі двері й вікна.

На мене все дужче тисли ці голі стіни й високі стелі: адже червень стояв на порозі‚ а той‚ хто дав мені ключ‚ не з’являвся.

Мій суботній чоловік був десь у вічній дорозі‚ і я дедалі більше схилявся до думки‚ що він не повернеться вже ніколи.

Я ще мав сподіванку‚ що ось-ось нагодиться Саватій Ярчук, і ретельно готувався до розмови‚ однак і він не казав сюди носа: видно‚ таки взяв наперед чималу суму або квартира взагалі була не його‚ а тільки оформлена на це суботнє ім’я — чого в житті не буває? Хоч наша уява й виразніша за реальність‚ вона‚ ця сутінна реальність‚ часто перевершує навіть «таємну казку».

Можливо‚ сюди ніхто не з’явиться і через рік‚ і через два‚ — думав я‚ — тоді таки доведеться пожбурити ключ на середину Дніпра‚ де його проковтне‚ як блешню‚ найспритніший хижак‚ потім цього судака чи щуку впіймає котрийсь із рибалок і‚ ймовірно‚ знайде свій ключ.

Та поки впіймається хитра щука‚ я сам уже опинився у ятері і не міг віднайти оте замасковане вічко‚ в яке так легко зайти‚ а вийти несила. Однак я мусив його знайти‚ інакше або задихнуся у цьому ятері‚ або потраплю до «павлівки»[23]‚ де бігатиму з палати в палату й кричатиму: «Панове! Чий ключ? Зізнавайтеся‚ я знаю‚ що його дав мені хтось із вас‚ бо так нормальні люди не роблять! Я знаю це пре чи чудово!!!» І тоді на мене зодягнуть гамівну сорочку‚ а коли я вже лежатиму після конвульсивних корчів у німому отупінні‚ до мене підійде терноока‚ біловуста лікарка й скаже: «То я тобі дала ключ. Хіба він не вартий тієї сакви доларів‚ яку ти мені підкинув?» — «Сано‚ — скажу я‚ — кому ж як не тобі знати‚ що ключ мені дав Олекса Остапчук. Розв’яжи мене‚ бо я не можу до ладу розповідати‚ коли не перебираю в руках своє намисто. Навіщо ви його в мене забрали‚ адже це фетиш‚ хіба ви‚ професіонали‚ не знаєте‚ що не можна забирати у психічно хворої людини її фетиш? Ось так‚ дякую… — мої очі світяться зеленими вогниками‚ як світлячки‚ і я знову перебираю своє намисто. — Ось дивись‚ Сано… Цей Остапчук нестямно кохає Камілу… як я тебе… Він знає‚ що вона заміжня‚ що їй до нього немає ніякого діла‚ знає‚ що це повія‚ але не може її забути. Вони всі несамовиті‚ ці художники‚ Сано‚ вони всі повинні бути ось тут разом зі мною. Згадай Ван Гога‚ згадай Тулуз Лотрека‚ який свідомо заразився сифілісом від рудої повії‚ аби лиш переспати з нею один єдиний раз. Олекса не з’являвся у рідних краях‚ там у нього нікого вже не було‚ але його сердешна душа постійно витала біля отого млина‚ Сано‚ біля Каміли. А одного разу він випадково зустрів її десь у Києві. Саму. Можливо‚ то вона приходила до нього в майстерню. Вона його не кохала‚ Сано‚ однак пам’ятала‚ що це‚ може‚ єдина близька їй душа‚ єдина людина‚ яка готова була віддати за неї цю душу. Але Каміла приходить до Олекси з жалю‚ а не з любові‚ і він це розуміє.

Напевно‚ десь тоді вона обмовилася‚ що в Києві у них є квартира‚ яку вони хочуть здати‚ й Олекса зрадів цій нагоді. Адже‚ найнявши квартиру Ярчука‚ він залишав собі надію хоч коли небудь бачити Камілу. Та потім зрозумів‚ що це велика омана‚ що життя в цій хаті стане ще нестерпнішим‚ ти мене розумієш? Розчарувавшись навіть у малярстві‚ що часто буває саме з талановитими людьми‚ він вирішує накласти на себе руки. Ти ж пам’ятаєш‚ Сано‚ що казав Чоломбитько? Ти все пам’ятаєш‚ моя люба. Так от‚ самогубці часто так роблять… як би тобі сказати… після виходу на люди… після веселих компаній‚ які ще дужче переконують їх у марноті життя. А перед цим у них з’являється бажання зробити комусь добро… чи написати записку. Олексі не було кому написати записку‚ Сано‚ бодай ось таку: «Чи не випити б нам по чашечці чаю?» І, побачивши безхатнього сіромаху‚ він вирішив дати йому ключ‚ аби той перебився‚ поки знайде собі житло. А потім… потім він‚ напевно‚ ще повернувся до майстерні. Та ніде в Києві не знайдено його тіла. Ні в Києві‚ ні під Києвом. Бо він вирішив ще раз‚ востаннє‚ поглянути на свою любов. І поїхав у той край‚ де шубовснув в ополонку його батько. Він хотів хоч так поєднатися зі своїм батьком‚ котрий не витримав осоружного життя і кинув цьому світові на прощання лише свою шапку. Ось так і з’являється у мотелі «Млин» Олекса Остапчук.

Не перебивай мене‚ Сано‚ він тут неодмінно мусив з’явитися‚ бо любив свою Мілю понад усе. Сава Данилович Ярчук‚ а за святцями Саватій‚ міг і не знати Олексу. Якщо колись бачив його‚ то хіба школярем. Так от‚ єдиною людиною‚ яка могла завадити Олексі випити отруту чи піти під лід‚ — це був Саватій. І ти‚ Сано‚ знаєш як. Він міг убити Олексу до того‚ коли той накладе на себе руки. Адже ще раніше міг запідозрити Камілу‚ що вона з кимось зустрічалася в Києві‚ якомусь чоловікові здала квартиру‚ і те‚ що той чоловік виклав наперед щонайменше дві тисячі зелених‚ ще дужче роз’ятрювало його ревнощі. І ось невідомий подорожній пішки‚ без машини‚ прибивається до мотелю у заметіль…»

«Чому ти думаєш‚ що тоді була заметіль?» — Сана дивиться на мене з підозрою‚ як на піддослідного пацієнта.

«Добре‚ хай буде мороз‚ припустимо‚ що я вигадав собі ту заметіль як «стан душі». Я‚ дорога моя Саночко‚ вигадав і мольберт та ящичок для рибальського причандалля‚ — зафіксуй‚ будь ласка‚ що це не нав’язлива ідея‚ я свідомо зізнаюся‚ що це вигадка‚ бо в Олекси Остапчука тоді не було нічого‚ окрім цикути. Я зізнаюся‚ що і назва отрути умовна‚ адже це міг бути ціанистий калій і могла бути лише сама думка про смерть‚ яку не кладуть до кишені. Тепер я ось як міркую: якби Олекса покінчив життя самогубством‚ то тіло його знайшли б. Самогубці не дбають про те‚ щоб приховати свою смерть‚ адже своїм останнім кроком вони ще й кидають виклик цьому життю і світові. До того ж‚ Сано‚ поки ви не зодягли на мене гамівну сорочку‚ я встиг багато чого зробити. Я перевірив усіх самогубців у Черкаській області‚ я справувався про всі виловлені тіла із Тікича. Серед них немає Олекси…

То що‚ підбиваємо підсумки? А підсумок ти знаєш сама‚ кохана.

Якщо немає ні людини‚ ні трупа‚ то людину скоріше за все убито‚ а тіло надійно поховано. Отже‚ повернемося до того‚ коли невідомий чоловік пішки‚ без машини‚ у заметіль (вибач‚ ніякої заметілі не було) прибивається до мотелю. Такий чоловік не може не привернути увагу Саватія‚ якби він навіть ні в чому не запідозрював Камілу. А тут ще й видно: щось є між ними. Видно таке‚ чого не сховаєш. Хвилиночку! Ще одну хвилиночку потерпи‚ дорога‚ я не буду вигадувати‚ як усе трапилося насправді. Чи Саватій заскочив їх на гарячому‚ чи просто розпалив свою уяву‚ але він убив Олексу. І це, здається‚ йому було дуже просто зробити‚ адже він убивав не вперше‚ якщо вірити історії з Гольденбергом‚ до того ж цього разу жертва була із тих‚ яку не скоро (а може‚ й ніколи) кинуться шукати‚ тим більше‚ що й слідів за нею ніяких‚ навіть не було машини‚ з якою ще треба поморочитися. Я знаю‚ Сано‚ ти скажеш‚ що це просто зручна для мене версія‚ бо вона легко тримається мого намиста. Раніше я й сам так думав‚ поки не переконався‚ що Каміла щось приховує і чогось боїться. Вона‚ ця Каміла‚ спершу намагалася мене запевнити‚ що взагалі не знає Олексу Остапчука‚ потім збрехала‚ що не бачила його жодного разу після того‚ як вони закінчили школу інтернат‚ хоч я певен‚ що бачилися і дуже близько‚ бо не може говорити людина словами іншої людини‚ якщо ці дві людини не спілкувалися… близько. Це я тобі‚ Сано‚ кажу вже як фахівець мовознавець‚ а не як пацієнт психіатричної лікарні імені академіка Павлова. А якщо вже говорити з погляду сексопатолога — гадаю‚ тобі це набагато ближче і зрозуміліше‚ то є не менш переконливий арґумент. Він тобі‚ моя кохана Саночко‚ буде особливо приємним‚ якщо ти не збрехала мені про удар грому і справді хоч трошки любиш мене.

Так от‚ хочу тобі зізнатися як фахівцеві‚ що тільки завівши мову про Олексу‚ я миттєво вгамував Камілину процептивність[24]‚ яка вже випліскувалась через край. Тож ніхто‚ навіть увесь ваш психоконсиліум‚ не доведе мені‚ що Каміла не бачила Олексу порівняно недавно. Однак затято це приховує‚ а коли так‚ то робимо ще один висновок: вона знає про Олексу щось таке‚ що становить загрозу для мотелю «Млин». І якщо згадка про людину… легенький натяк… паралізує тих‚ на кого падає підозра‚ то висновок варіантів не має‚ Сано. Щодо вбивства як такого. Власне, й самого вбивцю ми знаємо‚ є тільки варіанти щодо часу вчинення злочину та обставин‚ які можуть полегшувати чи обтяжувати його», — моє формулювання було аж надто логічним і витонченим як для пацієнта психіатрички. Від задоволення я б навіть помахав перед Саною своїм намистом‚ щоб вона побачила на ньому коштовну чорну перлину‚ та‚ на щастя‚ наша розмова відбувалася не в «павлівці»‚ а в «Трьох поросятах»‚ хоча‚ відверто кажучи‚ я вже не бачив суттєвої різниці між цими двома закладами. Часом мені хотілося і в цій кав’ярні вихопити свій ключ і‚ тримаючи його високо над головою‚ так і закричати: «Панове! Хто всучив мені оцю річ? Так нормальні люди не роблять!» — Є два «але»‚ — сказала вона‚ хоч загалом була задоволена своїм пацієнтом: її очі переливалися синім‚ зеленим і золотим. — По перше. Саватій знає‚ що Остапчука давно нема на світі. Він що‚ так і триматиме тебе все життя у своїй квартирі? Безплатно?

Нічо’ собі номер.

— А ти хочеш‚ щоб він одразу примчав до Києва і‚ дмухнувши в дуло пістолета‚ з якого ще в’ється димок, сказав: вибирайся‚ бо Остапчука я вже порішив? Нічо’ собі номер!

— Ну‚ чому ж так… Спитав би‚ хто ти такий‚ звідкіля взявся‚ що тут робиш.

— Я скажу‚ що чекаю Олексу. Що він мене попросив‚ аби я діждався його в цій хаті і так далі. Ярчук же не здогадується‚ що ми зовсім незнайомі. Йому просто не вигідно зараз це ворушити‚ зрозумій‚ не вигідно мене чіпати. Я певен‚ він уже знає‚ що в нього живе якийсь чоловік‚ однак ніколи не вижене цього чоловіка до того дня‚ по який оплачено житло.

— У цьому щось є‚ — погодилася Сана. — Є ще й чудніший варіант: Ярчук взагалі має формальний стосунок до цієї хати.

— Гаразд‚ переконав. А тепер друге: як ревнивець‚ котрий через ці ревнощі здатен на вбивство‚ відпустив свою пасію розгулювати по Києву та ще й шукати квартиранта? Пасію‚ — підкреслила Сана‚ уже сама переймаючись тими ревнощами‚ — у якої‚ вибач‚ від процептивності мокра білизна.

— Гм… Бачиш‚ якби не було винятків чи якихось особливих обставин‚ то не було б і вбивств‚ — сказав я. — Відповіді на багато запитань ще треба шукати. Я ж теж не схожий на гвалтівника‚ а якби ти знала‚ що мені‚ бідному‚ довелося витворяти з тобою в одному розкішному лісочку.

— Розкажи.

— Та й не тільки там… Потім прямо в машині… Потім на тому ліжку… над прірвою.

— Я теж хочу‚ — сказала вона. — На тому ліжку… над прірвою.

Це вже було занадто.

— Ти поїдеш зі мною? — спитав я.

— Не знаю. Я б хотіла.

— Ти мені там потрібна‚ Сано. Відповіді на всі запитання ми ніколи не знайдемо у «Трьох поросятах».

— Тобі справді легше зі мною?

— Питаєш!

— Скільки це займе часу?

— Важко сказати. Але ти мені потрібна бодай на два дні.

— А потім мене замінить Каміла‚ у якої… Ні‚ дорогий‚ так не вийде.

— Сано‚ я ні в кому не відчуваю такої… процептивності‚ як у тобі. Тебе не замінить ніхто.

— Тоді я поїду з тобою‚ — сказала вона.

— Ти перечасувала свій термін?

— Немає ніякого терміну. Є комплекси. І їх треба позбуватися.

Ми поїдемо неодмінно. Тебе відпустять з роботи?

— Я щось придумаю.

— Скажи їм‚ що людям пора спочити від жахів. Скажи від мого імені‚ що Міністерство охорони здоров’я попереджає: читати статті Крайнього шкідливо для здоров’я.

— Добре‚ я так і скажу.

— Скажи їм‚ — наполягала Сана‚ — що‚ крім шлункового голоду‚ є ще один‚ не менш страшний. А тепер щодо мого другого «але».

Знаєш, чим подобається мені твій фетиш‚ твоє намисто? Тим‚ що багато перлин ти нанизав з уяви‚ але нанизав красиво. І я сама вирішила дещо з’ясувати. Вибач‚ мені здалося‚ що ти боїшся лікарень‚ тому взяла цей клопіт на себе. Я стала перевіряти київські лікарні‚ тобто їхні поліклініки і статистичні відділи. Це ж дуже просто‚ особливо‚ коли починаєш з відомих лікувальних центрів. Скажімо‚ з медмістечка…

— Сано‚ швидше! — Мені не хотілося її розчаровувати‚ казати‚ що я вже давно займався реєстраційними записами лікарень за перші дні грудня минулого року. Однак великі відкриття завжди супроводжувала свята простота‚ і Сана скористалася нею сповна.

Та я ще цього не знав.

— Угадай‚ що я знайшла?

— Перлину‚ — сказав я. — З мого намиста.

— Правильно. Я знайшла її в реєстраційній книзі Інституту клінічної та експериментальної хірургії. За жовтень місяць.

— Може‚ за грудень?

— За жовтень. Я натрапила на прізвище Ярчук.

Я тільки тепер впіймав її думку і готовий був Сану розцілувати‚ але букет комплексів був таким ваговитим‚ що не давав зрушити з місця.

— Торік у жовтні Саватію Ярчукові видалили жовчний міхур.

Операція була з ускладненнями‚ він кілька днів пролежав у реанімаційному відділенні.

— Краще б йому були вирізали яйця‚ — сказав я.

— Коли ми їдемо? — спитала Сана.

— Скоро‚ ти тільки не пропадай.

— Візьми. — Вона відкрила сумочку — таку малюсіньку‚ що в ній не помістився б навіть «Марголін»‚ і поклала переді мною візитівку. — Подзвониш.

Крига скресла.

«Інноваційний центр «Жіноча консультація»‚ — прочитав я і полегшено перевів подих: добре‚ що не чоловіча. — Оксана Вербна‚ сексопатолог».

Ні‚ це була прірва.



предыдущая глава | Ключ | cледующая глава