home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


7


Попереду у нас була ще доба, і Сана не збиралася її труїти.

Навпаки, згодом вона стала жартувати більше, ніж будь коли, у неї вселився якийсь сміхотливий біс.

— Чуєш, Кіті, завтра ти сама спатимеш із цим гульвісою, — сказала вона, і бідна мавпочка завмирала від подиву. — Та ти не хвилюйся, нарешті і ти зможеш avoir la main dans la pate[33], мною він уже наохотувався, але ще не знає, що чекає його цієї ночі. Він, цей гульвіса, думає, що вже побачив вищий пілотаж. Ні, рідненький, усе ще попереду. За свої три бажання ти сплатиш виконанням моїх десятьох. Збирайся, я хочу раків!

— Сано, ти ж не їси раків.

— Тепер буду їсти. Мені страшенно подобається, як вони пахнуть. Ми зараз підемо до бару, замовимо горілки, пива і раків.

Ти ще не бачив мене п’яною.

— Таке враження, що ти вже п’яна.

— Тоді зодягай мене. — Вона подала мені чорні колготки з вирізами угорі і підняла ногу. — Мерщій.

— Якщо я не помиляюся, спершу зодягають…

— Ти якраз помиляєшся. Ти нічого не тямиш у жіночих туалетах. Роби, що кажуть. Одні трусики ми вже посіяли у Богуславському лісі.

— Так… що далі?

— Тепер подай мені сарафанчик.

— Сано, у тебе все буде зверху.

— Знизу, — сказала вона. — Ти і в цьому нічого не тямиш. Як я могла закохатись у такого bonhomme[34]! Вона подала мені ліфчик.

— Поцілуй мене. Швидше. Pas sur la bouche[35]. Ліфчиком вона затулила обличчя Кіті.

Коли ми піднімалися до бару, я молився, щоб там було порожньо, але ще знадвору почув п’яні вигуки. Два столи було зсунуто докупи, розпашіла компанія, вочевидь, довершувала справу, яку Жора розпочав своїм блискучим багнетом. Він теж був тут, як і Саватій Ярчук. Серед інших чоловіків я впізнав ще одного свого доброго друга, котрого вчора підвищив у званні, а він, невдячний, прийшов сьогодні в цивільному. Втім, трохи пізніше я зрозумів, що тут зібрався чи не весь начальницький склад МВС районного масштабу, щоправда, з ними було всього лиш дві жінки, але одна з них так верещала, що могла замінити добрий загін амазонок.

Принаймні меланхолійний голос Елли Фіцджеральд губився в тому вереску, як комариний писк.

До нас підійшла Каміла, і я помітив, що вона теж напідпитку. Ґудзики на її блузці розстебнулися нижче молочних залоз, і я боявся, щоб її дубівки не випорснули нам на десерт. Втім, до десерту було ще далеко. Моя grande dame, очевидно, підігріта виглядом процептивної мулатки, попросила принести пляшку «Старокиївської», два пива і всі раки, які повзають на кухні.

— Живі? — спитала Каміла.

— Ні, червоні, — відповіла Сана. — Хіба ви не вмієте пекти раків? — Їх варять, — простодушно сказала Каміла.

— Ну то й зваріть.

— Це все? Більш нічого?

— Решту принесіть на власний розсуд.

— Добре, можете на мене покластися, — відплатила Каміла теж двозначною фразою, дивлячись на мене.

Ось так і на нашому столі з’явилася частка того баранця, якого Жора приніс у жертву добірному товариству. Подумки я повісив йому на груди орден «Дружби народів».

«Старокиївська» була з холодильника, але виповнювала жили таким раптовим теплом, що все здавалось прекрасним — і цей затишний бар у надрах могутньої тверджі, і корабельні сосни за вікном, які ніколи не знали, що таке затишок, і яким не страшний був уже й самум[36]. Я обчищав Сані раків, облузував шийки і складав у її тарілку, вона їла їх уперше в житті і дивувалася, чому, дурна, не розкуштувала раніше, чому вона все гидувала, навіть баранину, яку теж оце їсть уперше — так чудно холоне на губах ця баранина, але раки — річ особлива, це окрема стаття, мій любий, ти будь обережний із цими раками, адже вони дуже сприяють виробленню андрогенів, сказала Сана, атож, чоловічих статевих гормонів, коханий, тих андрогенів, які обумовлюють і сексуальність, і аґресивність самців водночас, затям це, мій любий, це дуже важливо.

Елемент агресивності присутній навіть в еротичних фантазіях, але бач… — білу облузану шийку вона поклала між білі зубки, — річ у тім, що ця агресія здебільша буває умовна, грайлива, ми її ще називаємо інструментальна, мій любчику, а буває хижа, ворожа, спрямована на цілковите знищення. І я хочу, щоб ти це затямив.

Звичайно, ти хлопчик розумний, ти добре знаєш, до чого доводить людину голод, як знаєш і те, що голод буває різний.

— Ти хочеш, щоб я поїхала, і я поїду, — вона знову випила, але замість рум’янців на її обличчі проступала холодна блідість. — Це твоє чоловіче право. Я розумію, що… nous ne pouvons pas faire des petits exercies d’heroisme — il faut fаire les grandes compositions[37]. А тому вважай мене просто повією.

— Перестань, Сано.

— Ні, це ти перестань. Я проститутка, і хочу, щоб це бачили й знали усі. Я просто професійна путана, — сказала вона так голосно, що гамірна компанія притихла. — Я не приховую цього, — сказала вона і знову випила, і виклично провела кінчиком язика по губах. — Хіба це погано? Скажи, хіба тобі не подобається втішатися з професійною проституткою?

— Дуже, — сказав я. — Мені дуже подобається.

— Отож бо.

Сана підвелася і, похитуючись, пішла до шинквасу (я не міг зрозуміти, чи вона вже така хмільна, чи зумисне отак похитується, але мені стало страшно, коли побачив, що з під куценького сарафанчика світяться глибокі вирізи на чорних колготках, що її випнуте сраченя націлене на генеральний штаб МВС, як осине жало).

Я б не сказав, що цей штаб виявив особливу військову витримку, та все одно подумки я кожному оголосив подяку із занесенням в особову справу.

Сана підкликала Камілу, — та чомусь весь час пропадала на кухні, хоч її очі були вже геть каламутні, і мені закралась підозра, що Камілине сп’яніння не алкогольне, — однак з їхнього шепотіння можна було зрозуміти не більше, аніж із шелесту шовкопряда в шовковичному листі.

Я тільки пізніше здогадався, про що вони говорили: стерео колонки вибухнули такими ритмами, що від звукових хвиль у мене на голові затремтіло волосся. Сана ще приклалася до чарки, а потім потягла мене за руку до танцю, я сказав, що вона вже зовсім поїхала, що їй треба у тих непристойних шатах сидіти й не ворушитися, на що Сана сказала, що вона не поїхала, а попливла, je m’en fiche de tout[38], сказала ця відьма і, вихляючи жалом, метнулася до сусіднього столу, я не спам’ятався, коли біля неї опинився Жора, але бачив, як обоє вони затряслися в судомному танці.

Мене зовсім не доймали ревнощі, зрештою, до кола потрюхикали ще дві пари, але страхала неймовірна блідість на Сани ному обличчі, яким уже пробігали дрібні конвульсії. І ще я побоювався, аби щось не зробилося Жорі, адже одні й ті самі андрогени викликають і хіть, і несамовиту агресію, — з гіркою усмішкою я засвоював уроки сексопатолога Оксани Вербної, — аґресію не лише інструментальну, а й нищівну, особливо, коли йдеться про наземних приматів, — доповнював я свого коханого вчителя, і десь тоді краєм ока завважив, що до їхнього танцю ще пильніший Саватій, його неприродно червоне обличчя, як сказала б Сана, пливло, пливло, пливло, але він мужньо сидів на місці, я без застережно почепив йому на могутні груди орден «Червоного прапора», я взагалі того вечора був надзвичайно щедрим, і незабаром усі мої любі менти сиділи в орденах і медалях, вони так подзенькували тими нагородами, що в мене розколювалася голова.

Особисто ж я марно намагався заслужити найскромнішу медальку, таку вже скромну, що навіть не міг згадати, як вона називається, ну, оту медальку, що дають за врятування тих, що топляться, спершу пливуть, а потім топляться, я з усіх сил старався її заробити, та в мене ніякого біса не виходило, бо моя найчарівніша путана, моя найсолодша проститутка, моя найвітрогонніша повія, моя найпроцептивніша сучка втратила усякий контроль над собою, вона вже була така п’яна і вітряна, що коли пішла з майором підполковником до повільного танцю, то не чула, як об її груди треться медаль «За відвагу на пожежі», на мене вона вже майже не звертала уваги, адже я заслуговував хіба що піонерського значка та ще червоного галстука, і мені не залишалося більше нічого, як піти і повіситись на тому галстуку. Я вирішив так і зробити, я вже й прикинув, де краще зачепитися, аби кинути виклик не лише Сані, а й усім самогубцям, які ніколи не лізуть у зашморг перед дзеркалом, отож неважко здогадатися, що я вирішив це зробити в нашій прекрасній ванній кімнаті, адже, окрім усього, коли глянути збоку, складеться враження, що мене повісилося аж двоє — ну як? — як вам це подобається, мій дорогий Сен Мартене, я маю на увазі не саме самогубство як таке, а матеріальне втілення фатального числа «2».

У мені вже не лишалося ані крихти вагань, я визрів, я аж перезрів перестиг, як ота велетенська груша, яку витівниця природа насадила Жорі на плечі замість голови, і, знову зациклюючись на числах та іменах (Жора, Жорж — це ж прекрасне ім’я Георгій), я вирішив нагородити себе принаймні посмертно і не знаходив для цього почеснішого ордена за «святого Георгія», я вже побачив, як той георгіївський хрест красиво сяє на грудях мерця — висить хрест і висить вішальник, це було так зворушливо, що я ледве не схлипнув: «Грушо грушо, на якій же вербі ти виросла?

На якій вербі ти висіла, грушо?» І коли Сана, коли ця найчарівніша з усіх повій і найдорожча з усіх проституток, раптом пішла поза шинквас, пішла, спотикаючись, до дверей, що вели на кухню, пішла, веретенячи оголеним жалом, у самісіньке кубло цього борделю, коли вона причинила за собою ті двері під заслиняними від хіті поглядами, я також підвівся і рішуче пішов із бару, спустився сходами вниз, потім іншими сходами рушив угору, але на цих, інших сходах, що вели до готелю, я зупинився, вслухаючись у якийсь стукіт: один два три, один два три, — спершу мені здалося, що я чую кроки зимового рибалки, а тоді здогадався, що ні, — це стукотить моє навіжене серце.

Двері до нашої кімнати були незамкнуті — моя неуважність теж уже дійшла краю — я штовхнув їх і відважно рушив до ванної, чуючи далекий голос дощу, та, прочинивши двері, завмер: під душем стояла Сана, заплющивши очі, бо її обличчям стікала вода, усім її тілом стікали струмки, вона жадібно підставляла себе густим бризкам, ловила їх кожною клітиною свого тіла, у дзеркалі я бачив її гострі лопатки, а потім більше не витримав, відступився і впав на ліжко.

Я здогадався, що Сана прослизнула в готельний коридор через кухню, скористалася, так би мовити, службовим ходом, через те й опинилася тут раніше за мене, однак сум’яття, — та яке там сум’яття! — гострий неспокій оволодівав мною з голови до п’ят, він вступав у мою кров і пронизував кожен нерв. Русалочка на стіні уже не підморгувала заклично, вона знову скидалася на мойру, на невблаганну мойру Неминучості скидалася ця лубкова русалочка із чорним лобком, трикутник якого нагадував розчах нуті ножиці, що ними можна перетнути нитку життя. І Сана, вийшовши з ванної і запримітивши мій стуманілий погляд, сказала, що зараз викине цей примітив за вікно, викине дешеву сучку в річку, де її справжнє місце, нехай пливе, нехай пливе разом із раками, сказала Сана, а якщо я люблю faire l’amour[39] гуртом, то сьогодні вона це мені влаштує, вона, професійна жриця найвищих насолод, замінить мені сотню німфоманок, вона перетворить цю кімнату над прірвою на ненаситний гарем, і тут я мушу зізнатися, високий суде, що Сана дотримала свого слова сповна, вона виконала свою обіцянку, але я не буду вдаватися у подробиці, бо ви, панове судді, все одно ніколи не зрозумієте, як гола жінка може випустити із свого рукава рій бджіл, у яких на жалах замість отрути мед, і вони вистромляють ті жала, знаючи, що незабаром помруть, адже бджоли вмирають після того, як випустять жала, та я знов таки не вдаватимусь у подробиці, бо коли й поясню, як це все робиться, то мої слова, високий суде, все одно не будуть занесені до протоколу, ваша стенографістка просто попливе і не зможе виконувати свої обов’язки, а ви, панове судді, оголосите перерву і розійдетесь по туалетах дрочить, як дрочать себе уже два роки американські республіканці, вислуховуючи зізнання мого любого друга демократа Клінтона, мої дорогі й такі поважні республіканці, котрі написали у своїй програмі, що приватна власність є священною і недоторканною, але ні словом не обмовилися про недоторканність приватного життя, вони зумисне цього не зробили, залишаючи за собою право обнюхувати жіночі труси, пробувати на зуб рештки генітальних виділень і шизіти в овальних парламентських туалетах, порушуючи священне табу Біблії (на якій вони присягаються), що не можна всує сіяти сім’я, а я, великий майстер блефу, справжнісінький дойда, вірив у непорочність їхніх ідей і передер із тої програми красиву брехню про священність і недоторканність приватної власності.

Каюся, каюсь… Хоч не бачу в тому аж такої вини, щоб червоніти, я все робив із чесними намірами, високий суде, і причину всіх нещасть вбачаю лишень у цьому шматочку металу, погляньте, панове, він і досі у мене в кишені, ось він, цей найбільший речовий доказ, придивіться уважніше — це не куля, це звичайнісінький КЛЮЧ, плескатий, на три зубці (прошу не плутати із державним гербом), а тому я не вірю абату Агріпі, що число «три» є щасливим, що це рівновага, вихід із безвиході, вони, ці три зубці, прогризли моє серце, випили з нього кров, висушили його, мов міхур, і повісили на цвях перед дзеркалом.

Я знаю, високий суде, ти ще можеш запитати, чому ми із Саною часто переходили на французьку, виказуючи цим свою зарозумілість і погорду до інших людей, ти можеш нас запідозрити у маніакальній зверхності над людьми, яка також часто призводить до злочину, чи щонайменше закинути нам у непатріотизмі, але це не так.

Пояснюю: просто мій народ не придумав багатьох слів щодо тонкощів любовної гри, мій народ стояв сторчака на буряках, рачки стояв на картоплі, він убивався біля тієї картоплі, щоб наступної весни знов загорнути її у землю, і йому не було коли займатися, pardon, такими дурницями.




предыдущая глава | Ключ | cледующая глава