home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


9


Повернувшись до мотелю‚ я не побачив перед ним білого фургона‚ який‚ знаю точно‚ стояв тут‚ коли ми від’їжджали на автостанцію. Це додало мені сміливості‚ я знов заглянув до бару і попросив Камілу налити мені чарчину горілки.

— Болить наша голівонька? — всміхнулась мені Каміла; вона вже‚ здається‚ зовсім прокинулася й розворушилась‚ хоча в барі не було ні душі.

— Трошки‚ — сказав я. — Через цю їзданину не міг навіть похмелитися. Годі‚ набридло.

— Я спершу подумала‚ що це ваша дружина.

— Ти погано про мене думаєш‚ — перейшов я на «ти» з Камілою. — Я її знаю день і поночі. Якби в мене була дружина‚ то я б тобі ще в телеграмі сказав: будемо вдвох. У мене нікого немає‚ Каміло‚ — сумно промовив я‚ точнісінько так‚ як колись поскаржився Катрусі. — Я один‚ як перст. А точніше — перстень‚ — старокиївська сумлінно підігрівала кров і фантазію. — І от цей перстень котиться‚ поки його хтось не підбере й не надіне на палець. На день два‚ звичайно.

— Чому на день два? Перстень‚ мені здається‚ непоганий.

— Бачиш‚ Каміло‚ видно‚ десь по дорозі з нього випав діамант.

А ці хвойди страшенно люблять діаманти.

— Чому зразу… хвойди?

— Тому що хвойди. Шльондри‚ курви і хвойди.

— Такі ви всі‚ чоловіки. Наохотуєтесь‚ скільки вам треба‚ а потім… Хвойди.

— Добре‚ — сказав я. — Нехай будуть нічні метелики‚ якщо це тобі подобається більше. Нехай будуть хоч і райські пташки‚ тільки налий мені ще чарочку‚ бо я хочу випити за тебе‚ Каміло. І за твої кучерики‚ — сказав я багатозначно‚ обволікаючи її красномовним поглядом професійного гульвіси.

— Ця жінка мені сподобалася‚ — сказала Каміла. — Може‚ ви помиляєтесь.

— Якщо я коли небудь помилявся‚ то тільки раз у житті. Це тоді‚ коли приїздив сюди минулого разу. — Мій погляд уже втратив свою багатозначність і плив од сласного спогаду. — Але то була моя остання помилка.

— Не знаю‚ про що ви кажете.

Я був певен‚ що вона все знає чудово‚ проте й далі розпалював і себе‚ і її.

— Мені страшенно подобаються ці ваші вітри‚ Каміло. Якщо ти наллєш мені ще краплю‚ то я вип’ю за вітер‚ який дозволив мені зазирнути у найзагадковішу шпарину.

Вона високо підняла брови — так вони піднімаються часом від страху‚ а буває — від захвату чи здивування.

Та я пояснив:

— Я вип’ю‚ Каміло‚ за вітер‚ який грається жіночими спідницями. Він‚ цей пустун‚ має добрий смак‚ хай йому чорт. Бо те видиво переслідує мене денно і нощно.

Вона мене розуміла. Її перестиглі дубівки здіймалися‚ мов на хвилях. І ще я запевне знав одну річ: коли тебе мучить голод‚ той голод‚ про який казала Сана‚ то ніколи не трапляється гарної жінки‚ тебе обминають‚ як прокаженого‚ а коли ти пересичений вкрай‚ до тебе всі липнуть‚ як мухи‚ бо тоді ти пахнеш здичавілим цапом‚ і той запах чують ще здалеку‚ дехто від нього просто чманіє — бери за руку й веди куди хочеш. Каміла теж чула цей запах‚ та я і далі будив у ній дикий нестрим.

— Я хочу бути вітром‚ Каміло‚ — сказав я. — Не перснем‚ якого зодягають на палець кому заманеться‚ а вітром‚ що сам обіймає того‚ кого він хоче. Він проникає в найпотаємніші куточки‚ він прослизає в найтонші шпарини‚ і перед ним безсила кожна жінка‚ навіть ти‚ Каміло‚ перед ним всього лиш билинка. Все‚ все‚ я мовчу…

Вибач за таку відвертість‚ не знаю‚ що зі мною діється‚ але я сьогодні не спатиму. У мене безсоння‚ Каміло‚ мені не треба було пити цієї кави.

Я вийшов надвір і потрапив під ріденький дощик — такий‚ що наче думав‚ іти йому чи не йти. Я також стояв і вагався‚ хоч був не дощем‚ а рішучим вітром‚ однак ще думав‚ куди його спершу піти — чи відразу в кімнату‚ чи трохи ще погуляти. Мені дуже кортіло подивитися на моє вікно знадвору‚ однак виходило воно з тильного боку тверджі на річку‚ і щоб глянути на нього бодай звіддалік‚ треба або заходити у воду‚ або випливати човном. Мені зовсім не хотілося залазити в річку (біля самого мотелю я не бачив‚ щоб хтось коли небудь купався) і так само не лежала душа брати Саватіїв човен‚ хоч я сумнівався‚ що під цю фазу місяця він проведе ніч на річці. Мені кортіло побачити повномісяччя‚ але схоже було‚ що не пощастить і сьогодні. Дощик сіявся курячий‚ проте хмари щільно обклали небо‚ і хоч було ще близько дев’ятої вечора‚ на землю разом з тим дощиком швидко спадала ніч.

Я ще трохи пройшовся понадворі‚ аби мене покропило свіжістю‚ пройшовся до невеличкої заводі‚ де стояв‚ зачепившись за пологий піщаний берег, неприпнутий човен‚ і знов згадав того триклятого облізлого щура із жовтими різцями; хай мені триста разів повторюють‚ що то ондатра‚ та я знаю‚ що це теж мускусний пацюк‚ полівковий гризун‚ якого справді люблять носити на головах‚ люблять носити на всьому тілі‚ коли із цього пацюка‚ виловленого взимку‚ вичинять руду пухнасту шкурку‚ але зараз я бачив у ньому тільки лихий знак‚ який теліпався у куцопалій руці Саватія.

Я повернувся до мотелю‚ зійшов нагору і цього разу справді довго не міг відчинити замок у дверях — він таки заїдав. Упоравшись із замком‚ я стромив у нього ключ із другого боку дверей‚ але так і залишив неповернутим.

У кімнаті ще стояла терпкувато солодка пахощ‚ яка дихала на мене Богуславським лісом‚ молозивом калинового цвіту і смутком прощання. Увімкнувши світло‚ я побачив‚ що на безмежно здивованому личку Кіті теж лежала печать невимовного суму. Я взяв те сердешне мавпеня і заховав у свою сумку‚ що стояла на споді шафи.

Потім підійшов до вікна‚ але відчиняти його не став‚ хоч там у повітрі стояла синя вечірня свіжість. Я не хотів‚ щоб з кімнати вивітрився той щемливий пах моєї спокуси.

Майже впритул до шибки шугнула якась птаха‚ потім друга — я спершу подумав‚ що то берегові ластівки‚ а потім здогадався‚ що ні‚ це кажани‚ їхнє ламане розкрилля не сплутаєш ні з чиїм іншим‚ адже кажани — це не птахи‚ це ті ж самі миші‚ тільки з крилами‚ а відтак я згадав‚ що навіть берегових ластівок називають щуриками‚ і це вже було занадто для одного дня‚ який минав під знаком щура.

Чого я зовсім не знаю‚ то це астрономії. Не міг собі уявити‚ коли і з якого боку випливе місяць‚ якщо вітер розвіє хмари. Я тільки добре знав‚ яким буває місячний голос. Він підкоряє обранців Сатурна‚ котрі тяжіють до чорного кольору і скорботних ідей. Вони полюбляють жити на вологих берегах річок та озер‚ де «сумно зітха верболіз».

Я нищечком вийшов у коридор і по котячому пройшовся з кінця в кінець‚ залишаючи відбитки своїх пальців на кожній дверній ручці. Схоже було‚ Каміла перебільшувала попит на готельні номери «Млина» у літній сезон‚ адже друга кімната‚ видно з усього‚ так і залишалася вільною. Це припущення міг заперечити лише той варіант‚ що власники мотелю свідомо не пустили нікого в ту кімнату‚ яка була ближче до виходу‚ і якщо це справді так‚ то моє становище видавалось похмурішим.

Повернувшись у свій номер‚ я знов поліз у сумку і там намацав одну симпатичну штуку‚ на яку могли покладатися лише справжнісінькі дойди великого блефу‚ адже я ще не чув у житті такого‚ щоб когось урятував газовий пістолет‚ навпаки‚ трапля лися випадки‚ коли ним лише провокували смертельний постріл у власне серце. Втім‚ мені дуже подобався цей чорний‚ як гайворон‚ «Марголін» — його рукоять сама приставала до моєї долоні і була така холодна‚ що здавалося‚ зможе остудити гарячу голову навіть без пострілу. Та й навіщо відразу паляти‚ наче в якомусь дешевому кіно‚ генерал же мені сказав розбірливо: вдаватися до зброї тільки в разі крайньої потреби. Востаннє я це робив тринадцять років тому з принуки‚ коли відбував військові табори після університету‚ але стріляв не з «Марголіна»‚ а з «Макарова» і‚ треба зізнатися‚ стріляв поганенько. Розбирав і збирав пістолет за десять секунд‚ та коли доходило до стрільби в людський силует із мішенню на грудях‚ рука не була твердою.

Кого мені зараз справді бракувало‚ то це мого любого друга Бена‚ колишнього чемпіона Європи з боксу‚ якому я не начистив писка в ресторані «Метро», за що й удостоївся його незрадливої дружби. Свого часу Бен дав мені кілька уроків‚ але до них я також вдавався дуже рідко — лише в разі крайньої потреби‚ коли вже‚ як кажуть‚ кров з носа.

Не роздягаючись (чорні джинси‚ чорна майка‚ чорна жінка‚ чорні думки)‚ я ліг на ліжко поверх покрівця і подумки знов став перебирати своє намисто. Воно видавалося мені абсолютно довершеним‚ залишалося тільки перевірити на міцність чорну нитку‚ на яку я його нанизав. Воно‚ це намисто‚ було вже для мене більш ніж фетишем‚ воно стало тим магічним об’єктом‚ на якому зосереджується кожен медіум‚ щоб прикликати привиди не лише з минулого‚ але й з майбутнього; для Юма це була звичайнісінька склянка води‚ для Франциска Синьої Панчохи — цілющий камінь‚ для моєї бабусі — хліб‚ сіль і печина[41]‚ над якими вона тримала‚ мов маятник‚ голку на нитці‚ викликаючи із могили моїх батька матір‚ і я бачив‚ як тремтить отой маятник у порепаних пучках‚ які роз’їла проклята картопля‚ а потім справді бачив свою маму — вона простягала мені пучечок суниць‚ а тата — ні‚ не стачало бабусі сил прикликати бодай привид свойого сина‚ я бачив лише його прострелену ногу на рівні коліна‚ бо тоді‚ коли тато помер‚ я встиг дорости лише до його коліна і запам’ятати шрам на нозі. Та я пішов далі за Юма і за Франциска Синю Панчоху‚ я пішов далі за свою покійну бабусю і майже зрівнявся з єпископом Альфонсом де Лігурі‚ який зумів не лише прикликати духів‚ але й сам переносився до них через неймовірні відстані: абат Агріпа неспростовно доводить факт одночасної присутності єпископа Альфонса де Лігурі біля смертного одру папи Ганганелли та на околиці Риму‚ де він молився до запаморочення‚ а коли після глибокого самозабуття прийшов до тями‚ то сказав своїм служителям‚ що вклякли біля нього на коліна: «Друзі мої‚ — розпачливо мовив єпископ‚ — святий отець помер»‚ — і лише через два дні кур’єр підтвердив цю звістку‚ причому година смерті папи збігалася з годиною‚ коли Альфонс де Лігурі опритомнів.

Так само і я завдяки своєму намисту переносився у минулі дні і навіть прозирав у майбутнє‚ переносився у часі й на відстанях‚ хоч не скажу‚ що це давалося легко‚ як уві сні‚ це радше нагадувало тяжку душевну хворобу‚ адже здавна відомо‚ що вгадування минулого і здатність до пророкування притаманні не лише людям високої душевної організації‚ але й викінченим ідіотам. Напевно‚ саме тому слово «божевілля» походить від Божої волі. Наші гострі передчуття — це те ж саме пророкування‚ ось чому вони пробуджують невимовний смуток і страх‚ навіюють відчай аж до смертельної туги. Нав’язливе видиво суботнього чоловіка‚ що спотикається засніженим полем‚ вселило мене в його шкуру‚ я вже сам ішов крізь густі замети супроти заметілі і відчував у роті солоний присмак від утоми — не було в моїх руках ані пішні‚ ні ящичка‚ на який можна було присісти й перепочити (або заснути на морозі)‚ солона пара клубками виривалася з мого рота і замерзала на бровах‚ мої брови були крижані й білі‚ а в засніженій високості — то не хурделиця так завивала‚ то кричали й кричали невідомі птахи з мого дитинства‚ які давно полишили свої мертві гнізда‚ це я‚ я намалював їхні гнізда шприцом‚ накликаючи на себе відчай і смертельну тугу. Це я торік у жовтні зайшов на виставку акваріумних риб‚ що демонструвалася в напівпідвалі того будинку (ось який був із мене рибалка)‚ і зустрів там мою першу й останню любов‚ зустрів нещасну пташку мого дитинства на ймення Міля‚ пташку‚ яка‚ будучи чорною‚ насправді була білою вороною серед чорних‚ і її всі скубли‚ знущалися з неї‚ та я не мав сили її захистити‚ я мав лише гострий олівчик‚ яким намалював отой старий млин‚ що кишів кажанами‚ і в якому топтали мою першу й останню любов усі хто хотів‚ топтали доти‚ поки вона вже й сама не могла без цього‚ і‚ малюючи млин‚ я ще не знав‚ що вдаюся до гіркого пророцтва‚ що згодом спіткаю в цьому млині свій судний день. Не знав я цього і тоді‚ коли зустрів її на Рогнідинській‚ та якби й знав‚ то все одно не вагався б ані хвилини‚ так само стражденно виглядав би її у своїй майстерні‚ хоч знаю‚ прийшла вона до мене не з любові‚ а з жалю‚ це був ni plus, ni moins coup de qrace[42]‚ і її серце здригнулося хіба лиш раз‚ коли вгледіла біля мольберта червоний шприц.

Я настільки перевтілився в суботнього чоловіка‚ високий суде‚ що бачив усе так яскраво‚ до найменшої дрібнички‚ хоча тільки згодом з’ясується‚ що все воно так і було‚ та я бачив це набагато раніше‚ бо вліз уже в шкуру суботнього чоловіка, і справді виходило так‚ ніби шукаю самого себе; він таки мав слушність‚ цей ідіот пророк‚ цей оглашенний Василь Іванович‚ коли реготав мені в обличчя‚ як сатана‚ несвідомо натякаючи‚ що я згубив самого себе‚ тобто самого себе повинен шукати.

А втім‚ можливо‚ усе це виплід хворої уяви‚ думав я тоді в кімнаті над прірвою‚ перебираючи в руках своє намисто‚ з якого от от мала зірватися найкоштовніша чорна перлина. І саме тоді‚ коли знову закралися сумніви‚ коли‚ здавалося‚ я знов опинився лише на початку темного лабіринту‚ втративши аріаднину павутинку‚ саме тоді‚ коли від тяжкої змори уже злипалися очі (я б‚ напевно‚ давно заснув‚ якби так не муляв мені у крижі «Марголін»‚ якого я застромив‚ як той справжній професіонал дойда‚ за джинси під випущену майку на попереку‚ і він мені страшенно муляв‚ та не було кращого місця‚ куди б його заховати‚ і я застромив чорний «Марголін» за чорні джинси під чорну майку — улюблений колір Сатурна)‚ отож коли мене майже зморив сон‚ коли в очах зарябіли темні хвилі‚ — я ще побачив чомусь сіру чаплю над водою‚ яка вичікує здобич‚ — і саме тоді з коридору долинули скрадливі кроки‚ а ще за мить я почув‚ як поволі відчиняються двері до моєї кімнати.



предыдущая глава | Ключ | cледующая глава