home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


10


Я сам собі заздрив за той холодний спокій‚ з яким чекав наближення кроків‚ адже усе відбувалося за моїм сценарієм‚ і я навіть не розплющив очей‚ коли вона зупинилася наді мною. Ніби спросоння‚ я ковзнув рукою по гладенькій нозі‚ потягся вище і вище‚ і нарешті торкнувся маленького жорсткого баранця‚ якого Саватій приносив у жертву. Та я і далі не розплющував очей‚ хоча вже чув на своєму обличчі її дихання‚ воно пахло якимсь невідомим мені зіллям‚ а потім її губи торкнулися моїх — легенько так‚ ніби хтось лоскотав травинкою‚ аби поволі пробудити мене зі сну‚ аби не злякати‚ та я все ще прикидався сонним‚ не спала тільки моя одна рука‚ яку жорсткий баранець уже обнюхував своїм мокрим писком‚ потім він лизнув мого пальця і взяв його в рот‚ її дихання почастішало‚ воно вже було‚ як вітер‚ яким обіцяв стати я‚ а стала вона‚ той вітер ще дужче запах невідомим зіллям‚ він застогнав‚ ніби заплутався в сосновому гіллі‚ і тієї ж миті я забрав свою руку від спраглого баранця‚ розплющив очі й побачив її широкі зіниці‚ що туманіли в очманілому погляді від дикого нетерпіння. «Мілю‚ не поспішай‚ — сказав я‚ — це треба робити поволі‚ ти все зіпсуєш»‚ — і розчахнув на її грудях уже й так майже розстібнуту кофтину — ні‚ це були не дубівки‚ два невідомих мені плоди незвичайної смаги випорснули на волю‚ і я побачив на них дуже великі кружала довкола маленьких сосків‚ вони були ще темніші за все її тіло; я злегка притискав долонями ці плоди‚ аж поки відчув у їхніх надрах тверду серцевину‚ і лиш тоді здогадався‚ що ці брунатні плоди нагадують мені величезні кокоси‚ які від пере стиглості падають з пальм‚ розбризкуючи молоко із твердих серцевин. Вона знов застогнала‚ і я так само невблаганно випустив її груди‚ а потім зірвав із неї кофтину і зумівся‚ яка вона худенька‚ важко було збагнути‚ як така тонесенька пальмочка могла викохати і втримати на собі ці величезні кокоси‚ що ось ось упадуть‚ вибухаючи білими бризками. Я спершу відчув пальцями пухирці на її гладеньких руках‚ а вже потім побачив на згинах біля ліктів‚ якраз там‚ де брунатна смага світлішала‚ сліди від уколів‚ тоді я зрозумів‚ чим пахне тиховій із її сухих вуст‚ — це був запах не заморського зілля‚ він був дуже мені знайомий‚ але й дуже далекий‚ запах із мого дитинства‚ коли ми з бабусею викурювали слимаків із льоху‚ бабуся розпалювала віхоть сухих конопель‚ щоб прогнати із льоху проклятих слимаків‚ які їли прокляту картоплю‚ і ось той запах знов мене наздогнав — так знагла і так недоречно.

Однак великий блеф уже розпочався‚ якщо вино відкорковано‚ то треба його допити‚ я професійно знімаю з Каміли чорну тонку спідничку‚ завважуючи‚ що вона‚ як і все її тіло‚ теж не цурається кольору Сатурна‚ я знов наставляю ріжки чорному кучерявому баранцеві‚ який зухвало показує мені червоний язичок‚ пускаючи слину‚ та я ще пограюся з тобою‚ баранчику‚ постривай‚ швидкої роботи ніхто не хвалить‚ ще встигнеш із козами на торг. Каміла намагається відповісти взаємністю‚ я стримую її руки‚ які хочуть зняти з мене чорну майку‚ тягнуться до зіпера на чорних джинсах‚ під якими на моєму попереку холодний «Марголін» розігрівся до критичної температури і незабаром сам відкриє вогонь. Леле‚ скільки ж у неї цих рук‚ що я не встигаю з ними впоратися‚ скільки у неї язиків і губ‚ що обпікають мене вогнем і от от доберуться до гарячого «Марголіна»‚ який і так уже на критичній межі. Мілю‚ стривай‚ Мілю‚ та вона вже не піддається моїй волі‚ вона теж уже на критичній межі‚ ось ось сягне апоґею‚ без мого втручання сягне зеніту‚ в якому спалахує таке палюче сонце‚ що розколює перестиглі кокоси‚ захлинаючись їхніми білими бризками. В останню мить я вихоплююся з під неї і‚ кліпаючи очима‚ вдаю із себе сором’язливого хлопчика мізинчика.

— Каміло‚ — кажу я. — Мені заважає світло.

Але вона кидається мені навперейми і не пускає до вимикача.

— Ні‚ ні‚ я хочу дивитися. І щоб дивився ти. — Вона сплітає руки у мене на шиї‚ а її колоподібні рухи нагадують крутіж вихору.

Твердий живіт‚ наче жорна‚ треться об мене‚ вона знов поволі здіймається у зеніт‚ і, коли її дихання наростає до стогону‚ я знов вириваюся з міцних обіймів і клею із себе вже не хлопчика мізинчика‚ а придурка Іванушку.

— Мені заважає ця витрішкувата русалка‚ — кажу я‚ показу ючи на лубкову картину‚ а відтак хапаю з ліжка Камілину кофти ну й спідничку і рішуче вішаю їх на цвях‚ який стримить над русалкою‚ — все‚ мойру надійно затулено.

Далі моя кохана Гарпія застигає від жаху‚ бо я вихоплюю з за спини «Марголіна» і в один момент завмираю біля дверей‚ які‚ я певен‚ ось ось відчиняться. Я спрямовую чорну цівку на вхід і‚ хай мені чорт‚ сам собі дуже подобаюся. Якби була бодай хвилька на роздуми‚ неодмінно начепив би собі щонайменше медаль «За відвагу». Але тут до всього згаданий чорт несподівано вносить корективи у мій бездоганний сценарій. Замість того‚ щоб в екстазі відразу вдертися до кімнати‚ хтось з усіх сил ногою штовхає двері (колись я так тільки мріяв вриватися до генералів) і відскакує назад. До того ж він тримає націлений у мене не газовий пістолет‚ а справжнісінький «Макаров»‚ який я колись розбирав і збирав за десять секунд. Мене рятує тільки те‚ що його від природи рожеве обличчя тепер розпашіло до краю‚ а в очах — каламуть. Власне, я на це й покладав надію ще відтоді‚ коли здогадався‚ що стіни тут мають не тільки вуха‚ а й очі — русалочка недаремно була намальована на однобічному склі‚ і її чорний трикутник‚ схожий на розчахнуті ножиці‚ слугував за чудове віконечко вуайєриста[43]‚ якому я щойно так безжально перервав увесь кайф.

— Опусти цяцьку‚ — сказав Саватій. — Я давно її перевірив. І роби те‚ що хоче вона‚ бо я тебе порішу. Живо!

Він кричав до мене‚ але це був знетямлений крик шепіт‚ наче йому перетяло голосові зв’язки‚ — напевно‚ ще був під враженням‚ мабуть‚ він теж уже доходив апогею в отій кімнатині під назвою «Комора»‚ припавши кон’юктивітним оком до зворотного боку русалоччиного трикутника. Саватій сунувся на мене‚ цілячись чорною цівкою у міжбрів’я‚ і далі лепетав‚ як кастрований півень‚ котрий утратив голос разом зі своєю чоловічою ознакою: — Її би її би її би‚ ї… її би‚ — підігрівав він себе словами (а мені чулося: бий її‚ бий її‚ бий її)‚ у яких і наказ‚ і благання‚ він так себе розпікав‚ що здавалося‚ несамохіть натисне на спуск‚ і я поточився до ліжка‚ вражений його альтруїзмом‚ а Саватій тим часом пошепки кричав до Каміли: — Ворушися‚ суко‚ чого стала‚ як мумія!

Дай йому‚ дай йому‚ дай‚ дай‚ дай! — а вона стояла гола голісінька і загальмована — приголомшена несподіваним поворотом‚ який зовсім не входив до мого блискучого сценарію, — безглуздішої сцени не уявити. І тоді я‚ гарячково шукаючи виходу із цього безуму‚ зробив те‚ чого ніколи не дозволив би собі Олекса Остапчук чи й інший нормальний чоловік‚ який поважає жінку. Стромивши пістолет за пояс‚ але вже з протилежного боку від того місця‚ де він був раніше‚ я рішуче підійшов до Каміли і продовжив цей неймовірний блеф: якщо вино відкорковано‚ то треба його допити.

— Роби так‚ як учора… Як учора роби… — белькотів Саватій‚ і я переконався‚ що наші із Саною ночі були у нього як на долоні‚ нас пожирало це кон’юктивітне око‚ яке ледь не осліпло від побаченого‚ і хоч ця думка спала мені не вперше‚ зараз вона запалила мене шаленою люттю‚ наслала сатанинський сказ — я взяв Камілу трохи нижче сідниць‚ підняв (вона була легесенька‚ як пір’їна‚ у цьому тілі щось важили‚ мабуть‚ тільки кокоси)‚ я підняв її так‚ що «Марголін» вперся у Камілин пупок‚ вона зойкнула чи від болю‚ чи від холодного доторку‚ але я не кинув її на ліжко‚ а вирішив показати цьому візіоністові‚ як надівають на шпильку метеликів‚ і поніс Камілу до стіни. Він мене зрозумів‚ він подумав‚ що я дуже слухняний хлопчик‚ який добре пам’ятає‚ як було вчора‚ і корюся його наказові. Саватій згоряв од нетерпіння‚ і коли схвильовано перекладав «Макарова» із руки в руку‚ витираючи мокру долоню об штани‚ майнула ще одна макоцвітна думка: зараз він тією лапою потисне мені правицю на знак особливої подяки і заохочення. Однак то була його давня звичка‚ яку я завважив ще за першої нашої зустрічі‚ а тепер‚ упіймавши момент‚ коли він знов перекладав пістолет із руки в руку‚ я‚ тримаючи Камілу за сідниці‚ як м’яча‚ раптом жбурнув нею прямо в Саватія‚ жбурнув цю легесеньку мулатку‚ як жбурляють гандбольного м’яча партнерові‚ ще й закричав: «Лови!» То була‚ треба сказати‚ дуже кумедна сцена‚ хоч вона й не входила до мого попереднього сценарію‚ але можна було замочити штани від одного «Лови!» І поки Саватій «ловив» своє рухоме майно‚ я вже біг коридором‚ так‚ зізнаюся‚ я не наважився кидатися на нього й вихоплювати «Макарова», бо знав‚ що пістолети вихоплюють з під носа у ворога тільки в кіно‚ а я був дуже серйозним сценаристом‚ панове‚ тому кинув ноги на плечі і, коли вже вискочив з коридору і ступив на сходи‚ то побачив там унизу‚ між перилами‚ якраз на моєму шляху… ну‚ зовсім зайвий персонаж‚ якому я не відводив у кульмінаційних моментах навіть епізодичної ролі. Чомусь не горіло надвірнє світло‚ чомусь не сходив повен місяць‚ а може, давно вже зійшов‚ та ховався за хмарами‚ бо темно було‚ хоч падай‚ однак я відразу впізнав велетенську постать наземного примата‚ який задер угору свою грушоподібну голову і вже принюхувався до мене‚ ніби чув запах крові. — Іди сюди‚ бача[44]‚ іди‚ не бійся. Я люблю таких хлопчиків‚ я їх не зобижаю‚ бача. Я їх трахаю.

Де ти‚ мій друже Бене? Якщо не можеш прийти на допомогу‚ то хоч підкажи‚ чи є такий удар‚ який може збити з ніг цю горилу? Я знаю‚ ти знову скажеш своє улюблене «лівицею!» — бо саме невловима лівиця зробила тебе чемпіоном Європи‚ і ти‚ мій любий‚ мій зросійщений з голови до п’ят друже‚ до сказу любиш це єдине рідне слово‚ ти казав його українською навіть в інтерв’ю московським тележурналістам‚ і вони дали тобі прізвисько «Лівіца»‚ а мені ти казав: «Андрєй‚ бєй в пєчєнь только лівицею‚ правая здєсь ні к чєму»‚ — але скажи мені‚ Бене‚ як я можу працювати лівицею‚ коли ця горила стоїть унизу і в мене немає ні секунди на роздуми‚ я біжу сходами вниз‚ вихоплюючи з за пояса «Марголін»‚ і питаю у генерала: «Скажіть мені‚ любий пане генерале‚ чи вже настала та крайня потреба‚ коли можна вдаватись до зброї?» — генерал схвально опускає повіки‚ він наказує мені стріляти на цілковите знищення‚ та я не стріляю‚ я лишень викидаю руку вперед‚ стискаючи «Марголін»; мій любий гайворон‚ навіть не каркнувши‚ чудово відволікає увагу горили‚ і я з усіх сил б’ю ногою в грушу‚ мені дуже зручно робити це згори‚ я гилю її мовби з під низу‚ не туди‚ де хвостик‚ а в ту місцину‚ де на ній є коронка‚ що лишається ще від цвіту‚ і чую такий звук‚ ніби я вліпив ногою у твою‚ Бене‚ боксерську тренувальну грушу‚ ти не повіриш‚ але цей наземний примат перекинувся навзнак‚ як вальок. Та ще не встиг я перескочити через нього‚ як він уже зводився на рівні‚ і хоч було зовсім темно‚ я побачив у його руці ніж‚ атож‚ саме той‚ яким він приніс у жертву ментам баранця‚ а на сходах уже лементував Саватій‚ вимахуючи «Макаровим»‚ і не суди мене гірко‚ Бене‚ але я знов кинув ноги на плечі. Ти‚ може‚ подумаєш‚ що я побіг до попелюшки‚ ні‚ я б не встиг завести машину‚ я побіг‚ любий друже‚ до сосон‚ побіг ліворуч‚ де вздовж річки тяглася смуга лісу; тепер я знаю свою помилку‚ мені треба було бігти до мосту‚ але там‚ Бене‚ майже не було дерев‚ вони б посадили мене на фари і пристрелили‚ як зайця‚ тому я побіг ліворуч‚ побіг лісом уздовж річки‚ а позаду миготіло більмо ліхтарика і чулося гупання горилячих ніг‚ це‚ Бене‚ була горила більша за чорного Джона Ріка‚ якого ти кинув лівицею в нокаут на чемпіонаті Європи‚ тому не смійся із мене‚ після того‚ як ти‚ вибач‚ запив‚ ти б і сам з ним не впорався‚ а тому я біг з усіх сил‚ я тікав щодуху і перевів подих лиш тоді‚ як зачув гавкіт собак‚ бо наосліп наткнувся на ферму; це були страшні пси‚ Бене‚ — один чорний‚ другий білий‚ — і моє щастя‚ що вони були добре навчені‚ бо не побігли відразу за мною‚ а тільки стояли і гавкали. Їхній гавкіт глухо відлунював у соснах‚ адже стояла сира погода‚ таке‚ немовби туман стояв після того ріденького дощику і небо закрили хмари‚ через те так глухо гавкали пси‚ та було лячно від того гавкоту‚ Бене‚ я побіг ще дужче‚ у роті зробилося солоно‚ наче то не слина липка збиралася‚ а кров‚ і тоді я знов відчув у собі суботнього чоловіка‚ а може‚ не його в собі‚ а себе у ньому‚ не знаю‚ тільки я відчув несосвітенну тугу‚ мене пронизав чорний відчай суботнього чоловіка‚ хоч я знав‚ що його вже немає‚ він давно мертвий і лежить десь на дні найглибшої ями Тікича з каменюкою на шиї‚ його тіло обсідають раки і‚ можливо‚ я їв ті раки‚ які їли суботнього чоловіка‚ тобто я їв себе‚ я став витонченим канібалом‚ який наздоганяє сам себе‚ щоб з’їсти.

Я зупинився перевести подих‚ дуже важко бігти мокрим піщаним ґрунтом‚ і тільки тепер‚ коли в мене перестало свистіти від бігу у вухах‚ я раптом завважив‚ що сосни завмерли в кам’яній тиші‚ вони‚ ці сосни‚ що коливалися денно і нощно‚ скрипіли й стогнали безугаву‚ тепер заніміли‚ наче навмисне‚ щоб не приглушувати кроків утікача‚ щоб не поглинати його тяжке дихання‚ яке виривалося з грудей‚ хоч він давно вже не міг набрати повітря повні легені. Ці сосни і ці вітри були заодно з його ворогами‚ вони були заодно із псами‚ які‚ вже нацьковані‚ мчали услід за втікачем — один білий‚ другий чорний‚ — однак у темряві я помітив лише білого‚ а чорного ні‚ я почув лише гавкіт чорного‚ тепер він був не таким глухим‚ той гавкіт‚ він наближався швидко й пронизливо‚ і замість того‚ щоб покірно чекати цього невідво ротного наближення‚ я знову побіг‚ але підганяв мене вже не розум‚ друге дихання дав мені сліпий інстинкт — назва йому страх‚ — так приречений затуляється від кулі‚ яка вже пробила його чоло‚ а він ще тримає в повітрі долоню‚ ніби хоче відвести ту кулю. Сліпий інстинкт погнав мене до річки‚ у якій собаки не беруть сліду‚ та я знав‚ що не встигну туди добігти‚ у мене залишалося якихось десять секунд‚ саме той відрізок часу‚ мій дорогий друже Бене‚ який дається на вихід з нокдауну‚ але це були пси — один білий‚ другий чорний‚ і саме тоді‚ коли я вже хотів зупинитися‚ коли страх перетворився на безсилу покору‚ на допомогу мені прийшли — ніхто не повірить ні за що у світі‚ але мені й не треба нічиєї віри‚ мені вже більше нічого не треба‚ я тільки хочу вклонитися світлячкам‚ які прийшли на допомогу з мого далекого дитинства‚ отим малесеньким зеленим світлячкам‚ що часом спалахують під деревами після теплого літнього дощику‚ вони були найбільшим дивом мого дитинства‚ вони підказували мені‚ що цей світ чарівний і таємничий‚ що в ньому є не тільки картопля‚ яку треба вигрібати із землі‚ щоб потім знову зарити‚ — однак у дитинстві я бачив цих світлячків поодинці і дуже рідко‚ а тут вони прийшли усі разом‚ бо раніше я навіть не міг уявити такого‚ щоб ціла галявина була встелена світлячками‚ ніби хто навмисне розсипав їх тут так густо‚ ніби саме небо висипало на цю галявину всі свої зорі і тому тепер таке темне. Інакше, як могло з’явитися відразу стільки світлячків‚ що‚ перебігаючи галявину‚ я не бачив місцини‚ щоб не наступити на них‚ а, перебігши‚ озирнувся й помітив‚ що перед галявиною‚ яка аж горіла зеленими вогниками‚ зупинивсь‚ як укопаний‚ білий пес. Він таки був прудкіший за чорного‚ а можливо‚ мав гостріший нюх чи більшу жадобу до крові‚ і я знав‚ що він зупинився ненадовго‚ але тепер з’явилася надія добігти до річки. І я таки добіг до неї. Густий очерет стіною підступав до берега‚ і коли я‚ розгрібаючи його‚ ішов мілководдям‚ він шелестів металево і гучно‚ ніби бляшаний‚ а в’язкий мул засмоктував ноги і так чавкотів‚ що котилися відляски. Я дочвалав до чистоводдя‚ де вже було мені до пояса‚ і відчув‚ що не лишилося й краплі сили‚ аби плисти на той бік. Туди було далеченько‚ у темряві не видно протилежного берега‚ а відстані на нічній річці завжди непевні й оманливі. Я вирішив відійти трохи далі від того місця‚ де залишив у заростях очерету прослідок‚ відійти мілководдям уздовж берега і причаїтися‚ та‚ ступивши кроків із десять‚ уже почув‚ що собаки гарчать на березі‚ вони прибігли таки разом — один білий‚ другий чорний‚ і зупинилися на тому місці‚ де я зайшов у воду.

Невдовзі там замиготіло світло ліхтарика‚ потім я знову почув‚ як металево шелестить очерет і чвакає муляка під ходою великого звіра. Я його ще не бачив‚ тільки велика жовта пляма‚ притлумлена туманцем‚ виповзала з за очерету‚ і на тій плямі я помітив‚ як щось пірнуло під воду — то була‚ напевно‚ ондатра або й звичайнісінький щур‚ який переслідував мене вже майже добу.

Жовта пляма поповзла ліворуч‚ потім прямо, і нарешті більмо вдарило мені в очі.

— Привіт‚ бача‚ — сказало більмо. — Бігаєш ти непогано. Я люблю прудких хлопчиків.

Воно наближалося до мене разом із хлюпанням‚ зовсім засліплюючи зір‚ я навіть не міг розгледіти‚ що в нього у другій руці — ніж чи «Макаров». І все таки я вирішив прийняти цей нерівний бій‚ адже бути отут утопленим і з’їденим жовтими різцями щурів — то просто рай порівняно з пеклом‚ яке влаштують мені ці професійні збоченці.

— Добре‚ — сказав я. — Твоя взяла‚ — і‚ не знаю навіщо‚ простягнув йому «Марголіна»‚ тримаючи його цівкою на себе.

— Оце і є та цяцька? — спитало більмо‚ однак хапальний інстинкт приматів спрацював бездоганно. Його рука з ліхтариком потяглася до «Марголіна» (у другій був таки «Макаров»)‚ і тоді вся моя сила‚ яка ще лишалася в тілі‚ зібралася у лівиці‚ і я без розмаху‚ коротким тупим ударом угнітив його знизу у правий бік живота. Я ще встиг почути його якесь наче б здивоване «ох»… Я ще встиг побачити‚ як він зігнувся‚ і мені залишалося тільки вдарити ребром долоні в те місце‚ де велетенська груша з’єднувалася із в’язами. Присягаюся‚ Бене‚ я б змісив цього підара в синьку і привіз би до київського зоопарку‚ але ж ти знаєш мою біду. Це був надто різкий рух‚ мій друже‚ це був такий різкий рух‚ що чорна пелена миттю заслала мій зір‚ голова так запаморочилася‚ Господи‚ як закрутилася моя бідна голівонька‚ не знаю‚ як я встояв на ногах‚ не знаю‚ скільки отак я вистояв‚ і не знаю‚ чим він вліпив мені у скроню — руків’ям «Макарова»‚ ліхтариком чи моїм же «Марголіном»‚ але чорну пелену в моїх очах пробили іскри‚ і‚ падаючи‚ я раптом побачив‚ як із за хмари виплив місяць‚ велетенський повня‚ я нарешті побачив цю його фазу‚ він стояв над водою так низько‚ що я мимоволі потягся рукою до неба‚ ніби хотів дотягтись‚ ухопитись за місяць‚ але його знов проковтнула чорна хмара.



предыдущая глава | Ключ | cледующая глава