home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


2


Я доплуганив до знайомої вулиці і без зайвих пригод знайшов третій номер. Старезна п’ятиповерхова будівля похмуро бовваніла за невеличким сквериком‚ відступивши від дороги і решти будинків кроків на тридцять. Колись мені доводилося редагувати довідник з історії Києва‚ і я знав‚ що ця вулиця поміняла вже кілька назв‚ одну із них навіть пам’ятав — Бульйонна.

До єдиного парадного вели височенькі сходи‚ далі був темний під’їзд і старий скрипучий ліфт. Я навмання натиснув на цифру «три»‚ оскільки вона мене переслідувала‚ починаючи з «Трьох поросят»‚ і‚ вийшовши із сітчастої клітки ліфта‚ опинився перед височезними двостулчатими дверима.

Так і є — № 13.

Я дістав із кишені пальта плескатого ключика‚ він на диво легко повернувся в замку. Було трохи моторошно ступати в темряву чужої оселі‚ однак я креснув запальничкою і швидко знайшов вимикач.

Коридор був голий голісінький‚ окрім порожньої вішалки — геть нічого‚ далі дві суміжні кімнати також зяяли пусткою‚ хоча були дуже просторі‚ але ця просторість ще більше підкреслювала порожнечу‚ в якій зовсім губився і чималий розкладний диван‚ і допотопна шафа‚ і ще якийсь дріб’язок.

Трохи обжитішою здавалася кухня‚ розташована чомусь за обома кімнатами‚ тут навіть висів на стіні телефон‚ але і її‚ кухню‚ не назвеш типовою навіть для холостяка спартанця.

Знаскока майнула думка‚ що цю квартиру недавно обібрано‚ а мене підставили‚ аби замести сліди‚ проте я відразу ж і відкинув таке припущення: у цій порожнечі був свій лад — можливо‚ якийсь неприродний‚ ще невловимий на перший погляд‚ але він був і підказував‚ що крадіжкою тут не пахне.

Скоріше за все господар помешкання або ж перебрався сюди недавно‚ або жив‚ знаючи‚ що рано чи пізно йому доведеться звідси піти‚ тому й не обтяжував себе хатньою зайвиною.

І все-таки вже тоді на мене повіяло холодним мороком невідомості‚ хоча метрові стіни будинку не пропускали холоду‚ тут було тепло‚ як у вусі.

Я зняв пальто і повісив на вішалці в коридорі. Ну от‚ уже веселіше‚ принаймні не так порожньо. Потім‚ як дитина‚ що боїться ночі‚ знов позаглядав у всі закутки‚ відчинив ванну‚ туалет і навіть зазирнув до шафи‚ в якій теж не було нічого.

На кухні я машинально зняв телефонну трубку‚ однак почув лиш легесенький шум‚ що його чуєш‚ приклавши до вуха мушлю. Телефон не працював.

Дякувати Богові‚ і трупа ніде не було. Майже не роздягаючись‚ я ліг на незасланий диван і‚ вже засинаючи‚ подумки мовив собі чудернацьке словечко‚ запозичене у свого благодійника: «Пречичудово».

До ранку спав як убитий‚ та, прокинувшись‚ знову став оглядати помешкання — мене доймало сум’яття. То здавалося‚ що ось ось хтось прийде і спитає‚ як я тут опинився‚ то обсідали ще химерніші думки‚ про які й говорити соромно. Я відмітав усі найтривожніші здогади‚ та все одно не знаходив рівноваги: той чоловік навіть не сказав‚ коли він повернеться; «тривале відрядження» — це, за теперішніми мірками, може бути і тиждень‚ і місяць‚ і рік. Втім‚ якби від’їжджав так надовго‚ то‚ певна річ‚ подбав би‚ щоб здати квартиру за круглу копійку.

Отож я вирішив не перетягувати сюди свої речі з машини‚ взяти хіба сумнозвісну зубну щітку та ще‚ може‚ якісь папери: вчорашні посиденьки у «Трьох поросятах» підірвали мій бюджет‚ і тепер уся надія була на «політичний портрет» одного депутата‚ за який мені обіцяно триста «зелених». З цього при воду‚ напевно‚ вже розривається телефон у квартирі‚ з якої мене вчора попросили‚ ну й нехай.

У моїх нових апартаментах було тихо‚ як у льоху‚ — не вірилося‚ що цей будинок у самісінькому центрі міста. Так‚ тут можна попрацювати‚ і якщо мій благодійник затримається у від’їзді на тиждень другий‚ то я встигну залагодити фінансові справи і найняти нове житло.

Я вийшов надвір — свіжий сніг у скверику був такий білий‚ що мимоволі подумалося про чистий аркуш‚ з якого все починають спочатку. Тільки тепер я роздивився‚ що «мій» будинок мав напівпідвальний поверх‚ де діяла постійна виставка акваріумних риб. Сам фасад підказував‚ що будинок зведено десь на межі сторіч‚ коли міська архітектура перейшла до сецесії‚ відступивши од класичних стилів.

Щоб не курити натщесерце‚ я випив у забігайлівці на Басейній зеленого чаю‚ потім для розваги повештався на Бессарабському ринку і рушив до осідку моєї любої партії: крім усього‚ мені потрібен був телефон.

Моя кохана «Лада» стояла у сніговій шапці зовсім нещасна‚ поруч з надутими іномарками вона виглядала сиротиною попелюшкою‚ що притулилася зі своїми підсніжниками поміж нахабно потворних перекупок. Я позичив у чергової баби Наді (тут її звали пані Надя) віника‚ ретельно обмів машину‚ потім піднявся до штаб квартири партії‚ яка розгортала свою діяльність згідно із моєю програмою і статутом. Це‚ звичайно‚ невеличке перебільшення‚ бо ті серйозні документи я‚ самовпевнений ерудит і поліглот‚ передер із «західної демократії»‚ і новоспечені партійні боси пісяли від задоволення. Врешті решт програмні документи були потрібні їм не стільки для дії‚ як для мін’юсту‚ тобто для реєстрації партії напередодні виборів‚ та все одно ці високі політики шизіли від того‚ як бездоганно написано їхню програму — чого вартий хоча б ось такий постулат: «Ми змагаємо до того‚ аби конституційно закріпити право на приватну власність громадян‚ яка є священною і недоторканною». І хоча в нормальних країнах це було зрозуміло й козі‚ партійні боси виклали штуку фактично за казку про солом’яного бичка‚ ще й дозволили мені тримати на подвір’ї їхнього офісу всю свою приватну власність‚ яка‚ треба сподіватися‚ також є священною і недоторканною. Вони навіть сватали мене до себе на службу‚ але я‚ як земляк славетного Григорія Савича‚ казав‚ що світ мене ловить‚ та не спіймає‚ хоч насправді той світ постійно хапав мене за шкірки, як паршивого кота‚ й особливо боляче ухопив‚ коли я з намови тих таки високих політиків зв’язався з одною небезпечною аферою‚ яку згодом назвав «Операція «ватяні штани». Погодився я на ту цікавенну пригоду не за гроші‚ вона імпонувала не тільки моїм авантюрним уподобанням‚ а‚ так би мовити‚ й громадянським‚ — це коли відомий татарин Рафат організував моїм партійцям коридор у заблоковану Чечню і треба було перевезти тим коридором чималу суму валюти. Вибір упав на мене не стільки через уроджену смаглявість і гарні очі‚ як завдяки знов таки моєму ненаситному поліглотству і давньому інтересу до кавказьких народів. Валюту вирішили зашити у ватяні штани‚ а зодягти їх на себе мусив‚ певна річ‚ я. Однак не було ще ні грошей (принаймні у мене)‚ ані штанів‚ а я прийшов до тями в калюжі крові‚ облитий спиртом (той спирт мені‚ непритомному‚ навіщось заливали до рота). Це сталося ще на давнішій моїй квартирі‚ з якої теж мусив піти‚ адже нападники розтрощили на друзки двері‚ — кому потрібен такий кварти рант? — вони‚ як потім я зрозумів‚ менше за все боялись міліції і чинили розбійний напад відкрито і навіть демонстративно. Найдужче ж мене вразило те‚ що швидка‚ яку я викликав з останніх сил‚ завезла мене — закривавленого‚ зі струсом мозку — не до лікарні‚ а до витверезника‚ і вже зовсім доконав гевал-санітар‚ який‚ витягуючи ветеринарним шприцом кров із моєї вени для псевдоекспертизи (ось для чого вони облили мене спиртом‚ імітуючи п’яну бійку)‚ так от‚ саме витягуючи брудним шприцом кров‚ він наспівував… Шевченкові «Думи».

Після невдалої операції «ватяні штани» у мене часом і досі‚ особливо після різкого руху‚ паморочиться в голові‚ однак я не тому відмовився піти на службу до партії‚ а через те‚ що не хотів зв’язувати собі руки‚ адже останнім часом приноровився до «ринкових умов» і міг заробити копійчину на порожньому місці‚ хоч би й так‚ як от із програмою цієї партії‚ яка позичає мені навіть віника обмітати сніг із машини. Я подякував бабі (пані) Наді за того віника і піднявся в секретаріат до свого щирого приятеля Ігоря Сердюка — високі політики цілісінький день протирали штани в парламенті і тільки вечорами заглядали до офісу партії‚ а Ігор Сердюк на попередніх виборах пролетів‚ як фанера над Парижем‚ то мусив гибіти біля телефонів денно і нощно‚ у свята і вихідні‚ адже навіть того недільного ранку я застав його‚ бідолаху‚ згорбленого за партійним столом‚ такого згорбленого і замученого‚ що, здавалося, він сам один тримає на своїх вутлих плечах усю розбудову держави‚ високі партійні боси ще додивляються солодкі сни‚ бачачи себе у президентських кріслах‚ а він‚ сірома‚ мусить оце тягти всю державу на своєму горбі‚ і ще ж невідомо‚ як там воно буде на нових виборах. Втім‚ у проміжках між титанічною працею Ігор якось викроював часину на аудієнції з Бахусом і тому й зараз затято жував м’ятну ґумку. — Є ціавий компомат‚ — жував слова мій любий друг Ігорко‚ якого я вже добре розумів: це означало‚ що на когось знайдено «цікавий компромат»‚ тож мені залишається приробити йому ноги‚ тобто написати статейку‚ а високі політики розрахуються і з газетою‚ і зі мною.

— Бензин чи спирт? — спитав я.

— Нахта.

Отже‚ я майже вгадав. Нафта — це той же бензин.

— Ні‚ дякую‚ — сказав я.

Мені зовсім не хотілося до травматологічного витверезника.

— Ще трохи поживу‚ — сказав я.

— Хе-ово‚ — сказав Ігорко. — Мо-е‚ подумаєш?

— Не можу‚ шукаю хату.

— А нахи-а ж ти відмовився йти до нас? Ми б тобі найняли службову ква-ти-у.

— Мені достатньо вашого телефона. Дозволь?

Мій любий друг Ігорко підсунув до мене апарат‚ а сам делікатно почовгав з кімнати‚ і‚ дивлячись йому вслід‚ дивлячись на його низько опущені плечі‚ я щиро вірив‚ що він‚ бідолаха‚ несе на собі розбудову держави навіть тоді‚ коли йде перекинути гальбу пива‚ — чого ж не піти‚ якщо його любий друг Андрій Крайній трошки посидить біля телефону.

Я подзвонив у редакцію‚ запевнив‚ що «політичний портрет» депутата на тижні буде готовий (там справді хвилювалися з цього приводу‚ адже декому належав більший гонорар‚ ніж мені)‚ а потім став обдзвонювати весь Київ у найпильнішій справі: самотній чоловік‚ безпартійний‚ інтеліґентний‚ високоосвічений‚ вільно володіє французькою і грабаром[3]‚ фарсі і гуджараті‚ вік Ісуса Христа‚ зріст 182 сантиметри‚ був одружений всього лиш один раз‚ кажуть‚ що симпатичний — ось такий славний чоловік за помірну ціну найме однокімнатну квартиру на тривалий термін.

Тоді я ще не знав‚ що веду даремні розмови‚ марно товчу воду у ступі‚ бо квартира мені більше не знадобиться.



предыдущая глава | Ключ | cледующая глава