home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


11


Я приходжу до тями від болю у голові; спершу мені ввижається‚ що лежу в якомусь багні‚ може‚ на дні сирої ями або й криниці‚ бо лежу напівзігнутий‚ а потім таки здогадуюся‚ що ні‚ я сиджу у твердому кріслі‚ тільки одяг мій мокрий до нитки; він щільно облипає моє тіло‚ я відчуваю його прохолоду і дивуюся‚ що досі живий. Це трішечки розчаровує: хто помирав і вижив‚ той мене зрозуміє. Розчарування приходить від думки‚ що колись тобі знову доведеться помирати і заново‚ ще раз переживати це нелегке примирення з власною смертю. До того ж я опритомнів у кімнаті‚ де спізнав найбільшої втіхи і де мушу пережити свою найчорнішу годину чи‚ може‚ найбільшу ганьбу. Те‚ що я знов у кімнаті над прірвою‚ мене також здивувало — чому не в якомусь підвалі‚ чому не поверхом нижче — в отій кам’яниці‚ що була колись водяним млином? Хоча… зрозуміло, чому: я потрапив до рук збоченців. Якби це були звичайні убивці‚ вони б давно опустили мене в найглибшу яму Тікича з каменюкою на шиї. А так… я ще потрібен їм живий.

— Таки очуняв‚ — раденько каже Саватій. — А я вже думав‚ що ти перестарався.

Він сидить на ліжку‚ правобіч од мене‚ а мій дорогий бача розвалився на стільці навпроти і грається ножем — як не крутне ним у повітрі‚ все одно впіймає за колодочку. Красива штучка‚ треба сказати. Знаряддя смерті завжди красиві.

— То що‚ почнемо? — питає Груша Горилович.

— Пожди‚ нехай прийде Міля.

— Ти хочеш‚ щоб він цього разу викинув її у вікно?

Я переводжу погляд ліворуч на стіну‚ з якої до мене підморгує русалочка — хтось із неї зняв Камілин одяг‚ і вона знов виставила свою рожеву наготу‚ лише внизу чорніє трикутник розчахнутих ножиців.

— Як ти догадався? — питає Саватій.

— Люблю малюнки на склі‚ — кажу я. — Так люблю‚ що мені завжди хочеться зняти картину зі стіни і роздивитися з другого боку. А ця не знімалася.

— Везе мені‚ — дивується він. — Той малює‚ той… заглядає‚ що намальовано.

Мені хочеться відразу щось запитати у нього‚ але я вирішую почекати Камілу. Для більшого ефекту. Справжні дойди блефують і в безнадійних ситуаціях‚ а до того ж у тій пляшці‚ яку я від коркував і мушу допити до дна‚ ще трошки лишилося. Так‚ може‚ ковточків зо три.

— Даремно ти‚ — каже він. — Якби ти її попробував‚ то більше ні з ким не схотів би.

— Може бути. Але не люблю‚ коли хтось керує в цьому ділі.

— Хочеш ще раз?.. Чи боїшся‚ що нічого не вийде? — по дружньому питає Саватій.

— Якщо не вийде‚ ми зробимо йому обрізання‚ — пирхає Груша Горилович. — Де вона? Я вже хочу випити.

— Хай зробить своє‚ тоді з неї більше толку. — Саватій дивиться на мене зовсім доброзичливо. — Якщо будеш слухняним‚ тобі теж дамо випити. Скільки подужаєш. Згода?

— Добре‚ — кажу я. — Але з однією умовою. Якщо нап’юся до чортиків‚ на плечах мене носитиме Жора. Мені подобається‚ коли він мене носить.

Саватій знову сміється‚ витираючи об штани долоню (невже потисне мені руку за вдалий жарт?)‚ а Груша Горилович припиняє гратися ножем і силкується переварити те‚ що я сказав. Якщо добре прислухатися‚ то можна почути‚ як у його вузенькому лобі поскрипують незмащені коліщатка.

— Я бачу‚ клієнт дозрів‚ — нарешті ображається Груша Горилович. — Скільки можна!

— Усім по сім‚ а тобі завжди вісім‚ — каже Саватій‚ який ніколи ні на кого не ображається. Його рожева баб’яча твар не пасує убивці‚ хоч простим арифметичним способом я його вирахував давно. Щоправда‚ спершу був певен‚ що Саватій вчинив це з ревнощів‚ а виходить‚ зовсім навпаки.

Про те‚ що в цій сімейці щось негаразд‚ видно було відразу без окулярів. Демонстративна процептивність Каміли наштовхувала на думку‚ що вона зовсім не остерігається ревнощів чоловіка, який до того ж завжди зумисне «щезав» разом зі своїм фургоном, залишаючи нас удвох. А після розмови з Оленою Йосипівною Підконюшою я зрозумів‚ що тут ідеться про якийсь особливий виняток із правила. Нормальний провінційний мент ніколи просто так не одружиться з мулаткою‚ хай вона буде навіть не повією‚ а незайманою дюймовочкою. Його могла прив’язати до неї тільки хвороблива пристрасть‚ і тут багато чого мені повідала лукаво усміхнена русалочка‚ хоча її виконавцеві далеко було до Сколоздри[45]. Вона підказувала‚ що‚ очевидно‚ Саватій ще під час міліцейських рейдів полюбив оцей занедбаний млин‚ де так зручно було підглядати за тим‚ що тут діялося‚ а чорненька красуня взагалі потьмарювала його розум. Вона‚ ця чорненька красуня‚ як ніхто‚ підходила викінченому вуайєристові‚ адже сама ще змалечку призвичаїлася до жадібних підглядань за собою‚ які детермінували в ній протилежну пристрасть — демонструвати себе сторонньому оку. Отже‚ тільки нестерпний голод став причиною того‚ що Саватій заради Каміли ризикував своєю кар’єрою від самого початку‚ а потім взагалі відважився на неймовірний крок‚ узявши з нею по суті фіктивний шлюб. Згодом обставини дозволили Ярчукові справдити візіоністично геніальну ідею з оцим мотелем (тим таки любим йому млином)‚ який став не стільки джерелом прибутків‚ як незрівнянною забавою. Голод вимагав найгостріших вражень‚ і Саватій діставав їх тільки тоді‚ коли посилав у кімнату над прірвою Камілу. Єдине‚ що не в’язалося на моєму намисті‚ — це вуайєризм з убивством. Бо ще після першого відвідання мотелю «Млин»‚ повернувшись до Києва‚ я став цікавитись цим симпатичним від хиленням у фахівців і‚ прикриваючись своїм універсальним посвідченням завідувача відділу убивств‚ зустрівся з кількома досвідченими психіатрами (із Саною я торкався цього питання досить віддалено)‚ і всі вони‚ як один‚ запевняли‚ що ці люди навряд чи здатні убивати‚ адже в самій основі вуайєризму лежить пасивність і нерішучість. Лише професор Качур припустив‚ що така крайність можлива за умови‚ якщо обсервант (він мав на цей предмет власний термін) споглядав насильницькі акти з побиттям і кров’ю. На мою думку‚ він влучив просто в «десятку»‚ адже Сава тій завдяки своїй професії міг не лише бачити в таких випадках кров‚ а й пускати її власноруч. Людина‚ яка нажила капітал непевним шляхом (одного Гольденберга йому вистачить на весь вік)‚ могла‚ не кліпнувши‚ спровадити на той світ заблуклого до мотелю свого квартиранта‚ котрий також повівся з Камілою нетрадиційно. На те в Остапчука були свої причини‚ хоча мені думалося‚ що він‚ як оце і я‚ поцікавився неординарною русалочкою‚ мальованою на склі. Кохаючи Камілу‚ він взагалі міг відмовитися від утіх у домі її чоловіка‚ чим і накликав на себе гнів.

Але ж Каміла… Каміла… Попри все вона не схожа була на останню стерву‚ яка б погодилася на жорстоку розправу… над закоханим у неї… Альошею. Очевидно‚ зачумлена наркотиками‚ вона пішла в його кімнату‚ не знаючи‚ що Олекса відхилить її любощі і накличе біду. До того ж Остапчук міг сказати Камілі щось таке‚ що розкривало їхню таємницю‚ і це доконало Саватія‚ адже те‚ чого він не обсервував (як сказав би професор Качур)‚ якраз і могло викликати люті ревнощі підігрітого‚ але не втішеного до кінця вуайєриста.

Щодо мене‚ то тут у Саватія нагромадилося також рахунків чимало‚ і найнебезпечніше те‚ що він здогадується про мою втаємниченість у його темні справи‚ а отже‚ живого мене звідси не випустить. Приреченому на смерть нічого не залишається‚ окрім блефу‚ і хоч мій блискучий сценарій зазнав краху‚ у тій пляшці‚ яку я так зухвало і самовпевнено відкоркував‚ залишалося ще три ковтки. Чомусь я поклав собі‚ що ковтків саме три‚ — либонь, знову зациклювався на щасливому числі‚ хоча Саватій пішов ще далі і сказав‚ що всім по сім‚ тобто назвав найсимволічніше число магії‚ яке матеріалізоване не тільки в семи кольорах райської дуги та музичній гамі‚ але і в кількості днів‚ які знадобилися для сотворіння світу. Лише Жора розуміє це число в єдиному значенні — як семеро одного не ждуть‚ та все одно я дивуюся його витримці‚ дивуюся‚ що він дотяг мене сюди живим після того‚ як дістав такі два блискучі удари — ногою під нижню щелепу і лівицею у печінку.

Якби в мене не запаморочилося в голові‚ я б завдав третього (!) вирішального удару моєму дорогому бачі‚ вивівши його з ладу‚ і повісив би собі на шию якусь‚ хай найскромнішу‚ медальку із Бенової колекції‚ а так — мій бача‚ мій любий знавець пушту розвалився на стільці (на безпечній відстані) і бавиться собі ножиком‚ яким наскрізь можна проткнути найситішого баранця із Ярчукової (це щось овече? — згадалися слова Василя Івановича) ферми.

Однак вони чекали Камілу‚ як зрештою чекав її і я‚ адже це ім’я — Каміла — навіть у римлян означувало людину‚ зобов’язану бути присутньою при жертвопринесеннях. І вона прийшла‚ я здивувався‚ що замість тоги або хітона на ній була та сама кофтина й спідничка‚ які я подарував голій русалочці. Каміла принесла три (!) пляшки кагору — церковного вина для причастя‚ можна сказати‚ ритуального трунку‚ який теж вказував на особливість моменту‚ хоча Саватій пояснив‚ що це його улюблене вино ще з молодості‚ воно дуже швидко вступає в жили і гріє кров‚ бо й само густе та червоне‚ як кров. Жора зрадів‚ що з’явилася хоч якась робота його ножеві‚ дуже спритно відкоркував усі три пляшки й одну відразу перекинув над своєю широко роззявленою паще кою — здавалося‚ він не ковтав напій‚ а просто переливав його із меншої посудини в більшу‚ хоча на шиї все таки ворушився маслакуватий борлак‚ наче у Жори в горлянці застрягло коліно того барана‚ якого він недавно приніс у жертву.

Саватій тим часом узяв і собі пляшку‚ а третю‚ повагавшись‚ подав мені‚ і з його легкої руки я теж відпив перший ковток тягучого трунку‚ хоч терпіти не міг солодких вин. Однак що зробиш — мені теж годилося підкріпитися‚ а вимагати чогось путнішого a la carte[46] якось було незручно.

Не причащалася тільки Каміла‚ я відразу помітив‚ що вона вже «своє зробила»‚ і коли відкинулася на спинку стільця навпроти Саватія‚ то ми з ним уже несамохіть ставали обсервантами‚ бо її ножиці були такими ж відкритими‚ як і в русалочки.

Проте Ярчук дивився не на Камілу‚ а на мене‚ і я мимоволі згадав анекдот про те‚ що спостерігач платить десять доларів‚ а той‚ хто спостерігає за спостерігачем‚ — сто. Проте знов таки було якось недоречно наполягати на своїх правилах гри‚ тим більше‚ що люди ставилися до мене цілком нормально‚ можна сказати‚ по приятельському‚ адже один із них виніс мене на плечах із поля бою непритомного‚ виніс‚ як найдорожчого побратима‚ а я, невдячний, досі не повісив йому на груди орден «Червоної зірки»; другий любенько подав мені для причастя пляшку кагору‚ ніби знав‚ що я повинен відпити із сієї чаші бодай три ковтки; третя взагалі готова була‚ як співається в гімні‚ покласти за мене душу й тіло‚ а почасти вже й поклала‚ — і це ще не все‚ це ще тільки початок цілого комплексу послуг і догоджань.

Ніби вгадуючи думки свого бойового побратима‚ Жора бача окинув мене співчутливим оком і люб’язно запропонував:

— Може‚ поміняємо тобі памперси? Ти‚ голубчику‚ увесь мокрий.

— Обов’язково‚ — сказав я. — Тільки трошки пізніше. Є серйозна балачка.

— Ну‚ дивися‚ бо я із задоволенням тебе перевдягнув би.

— Це в тебе до нас балачка? — спитав Саватій. Його рожеве лице розчервонілося від кагору ще дужче і розцвітало‚ як мак.

— У нас‚ — сказав я непевно‚ ніби ще не хотів розкривати всі карти.

— У кого це — у вас? Я тут‚ крім тебе‚ нікого не бачу‚ — роззирнувся по кімнаті Саватій.

— У них з Камілою‚ — підказав Жора. — Хіба ти не знаєш‚ що вони сьогодні гратимуть проти нас удвох із Камілою?

— Ми своє зіграємо‚ — сказав я. — А поки що нас цікавить інше.

Гольденберга вбито за золото. А за що вбито Олексу Остапчука?

Ефект‚ треба сказати‚ був вище середнього‚ хоча й не сягнув тієї німої сцени‚ яка планувалася за моїм попереднім сценарієм.

Ярчук із Жорою тільки перезирнулися. Більше враження моє запитання справило на Камілу‚ незважаючи на її загальмованість.

Вона подивилася на мене‚ і здавалося‚ що чоловічки в її очах розширилися аж до білків.

Я чув‚ як у Жориному лобі заскрипіли незмащені коліщатка‚ але крутилися вони явно не в той бік.

— Це все‚ що ти знаєш? — спитав Ярчук. Він витер долоню об штани‚ проте цього разу не стільки від того‚ що вона пітніла‚ як хотів помацати праву кишеню. Я давно зрозумів‚ що «Макаров» холодить або гріє його праве стегно.

— Ні‚ не все‚ — сказав я. — Але нас цікавить насамперед Остапчук. Він поїхав сюди торік у суботу‚ шостого грудня…

— Кого вас? — занервував Ярчук. — Кого це вас?

— То не є так важливо‚ пане Саватію‚ — сказав я підкреслено офіційно‚ звертаючись до нього «за святцями»‚ і це мало‚ мабуть‚ ще більший ефект‚ ніж моя згадка про Гольденберга. — Ми до певної міри з вами колеги‚ пане Саватію‚ але якщо по правді‚ то я не збираюся здавати вас до рук правосуддя. Я‚ як і ви‚ клав на нашу міліцію і наші суди‚ я не довіряю цій офіційній банді‚ якій місце по той бік ґрат. Але я хочу знати‚ пане Ярчук‚ навіщо ви вбили Олексу Остапчука.

— Звідки ти знаєш‚ що я його вбив? — спитав він‚ і тепер настала моя черга ворушити коліщатками. Саватій уже не казав‚ що такого не чув і не знає‚ тож не можна було давати йому ані секунди на роздуми. Ліпше гнати казочку про солом’яного бичка‚ аніж мовчати.

— Бачите‚ пане Ярчук‚ ми знаємо дуже багато. Вам‚ напевно‚ відомо‚ що віднедавна картини Остапчука мають великий попит на Заході. Ви це знаєте‚ — знову наголосив я‚ наче підіймав його з темних глибин до рівня свого (нашого) інтелекту‚ залишаючи в темноті лише Жору Гориловича. — Річ у тому‚ що американці‚ французи‚ німці‚ скуповуючи Остапчукові картини за безцінь‚ продавали їх за фантастичні гроші. Повірте мені‚ що Гольден бергове золото порівняно з Остапчуковими роботами — це ніщо‚ і ви самі розумієте‚ що за них точитиметься guerre a outranse‚ тобто війна до останнього.

Я навмисне підкинув слівце друге французькою‚ ніби знов таки витягував Ярчука за вуха з глибокої темряви і водночас натякав‚ що маю прямий зв’язок із тими‚ хто за Остапчука вестиме війну до останнього. Тим більше‚ він‚ звичайно ж‚ чув ще раніше крізь «вуха» стін‚ що ми із Саною часом переходили на цю аґентурну мову.

Наголосивши на війні до останнього‚ я дозволяю собі невеличку паузу і відчуваю‚ що для повного кайфу мені не вистачає тільки сигаретки. На приліжковій тумбочці лежить моя коробка «Мальборо» і запальничка‚ однак я не переконаний‚ що вже настав той момент‚ коли можна наполягати на правах людини‚ які так блискуче розписані у програмних документах моєї дорогої партії.

Щоб хоч трохи потамувати нікотиновий голод‚ я намагаюся набрати повні легені повітря‚ але це мені не вдається — давно вже не можу дихати на повні груди. То про що ми там говорили? Ага‚ про війну до останнього.

— Бачите‚ пане Ярчук‚ сталося так‚ що ви ненароком втрутилися в чужі плани. Ви нейтралізували найвигіднішого партнера для… скажемо м’яко… для мафії‚ яка б давно викрила ваш злочин‚ але поки що їй це невигідно. Бо коли стане відомо про смерть Остапчука‚ його картини автоматично перейдуть у власність держави.

— Що він заливає? — не втерпів Жора Горилович‚ у якого лобові коліщатка явно заїло. Я подумав‚ що після мого удару в голову із того механізму могла навіть випасти якась гайочка типу храповика. — Що він тут тюльку жене?

Однак Саватій Ярчук наставив проти нього свою безпалу долоню‚ а потім витер її об штани.

— Помовч‚ — сказав він. — Я люблю на ніч послухати казочку.

— Уже північ‚ — огризнувся Жора Горилович‚ глянувши на свій наручний годинник.

Я подумав‚ що Сана вже добралася до Києва‚ а я досі не можу завершити цей кошмарний спектакль. Та незважаючи на те‚ що вона вже, мабуть, стоїть під душем‚ мною була відведена цікава роль і для Сани‚ яку я тримав на десерт або‚ як кажуть грамотні люди‚ під finale.

— Ну ну‚ — підохотив Ярчук.

— Я розумію‚ що тим‚ для кого найбільшим шедевром малярства стала оця русалочка‚ не кладеться голови‚ що на аукціоні «Сотбі» можна продати за сто тисяч картину‚ на якій намальовано всього на всього стерню. Розумієте‚ пане Саватію‚ — звертаюся я тільки до нього‚ як до людини‚ котра вже вилізла з темряви‚ — намальовано не пшеничний чи житній лан‚ а всього лиш стерню?

— Ну то й що? — йому також ще не доходило. Перебільшуючи інтелектуальні можливості Саватія‚ я міг фатально переграти‚ адже шкідливо забивати мізки вищою математикою там‚ де осягають ази арифметики. Навіщо сільському драматичному гурткові система Станіславського? І я опускаюся на щабель нижче:

— Що? Нічого. Тільки якщо не стане й мене‚ то ці хлопці перекинуть догори ногами ваш млин разом із райвідділом міліції.

Я вас запевняю‚ пане Ярчук‚ що ці хлопці висушать Тікич до дна і знайдуть не тільки мене і свого улюбленого художника…

Здається, настав той момент‚ коли можна було попросити дозволу закурити‚ але я вирішив ще раз повторити їм табличку множення.

— Вони куплять «Беркут» і «Кобру» разом із тельбухами міністерства внутрішніх справ і завтра ж випустять воду із річки.

Дозвольте? — я показав на тумбочку‚ де лежали сигарети.

Саватій кинув їх, не підходячи до мене‚ а навздогін кинув запальничку‚ і я все це спіймав не з меншою спритністю‚ ніж мій бойовий побратим Жора ловить ножа за колодочку. Перш ніж запалити сигарету, я взяв з підлоги свою персональну пляшчину і відпив другий ковток.

— Усе це сон рябої кобили‚ — сказав Саватій. — Ніхто нічого не доведе… Нічого не знайде.

— Бачите‚ пане Ярчук‚ — я випустив кільце диму‚ сподіваючись‚ що воно допливе до Жориної голови і‚ можливо‚ замінить ту шайбочку‚ яка випала з його лоба‚ але бездоганне коліщатко розсіялося трохи раніше‚ — річ у тім‚ що не тільки ви стежили за мною. Між іншим‚ хочу сказати‚ що стежили не зовсім професійно.

Наші люди могли зняти колеса з вашого фургона ще на вулиці Руставелі‚ але це не входило в їхні плани‚ — я знов пустив кільце диму вбік Гориловича. — Бо вони‚ скажу вам‚ пане Саватію‚ як професіонал професіоналові‚ почали стежити за вами набагато раніше‚ ніж ви за мною. Ви‚ мабуть‚ здивуєтеся‚ але це почалося ще за два місяці до смерті Остапчука. Якщо хочете точніше‚ то це почалося торік у жовтні. Можу назвати навіть число. Поганеньке‚ треба сказати‚ число‚ ну‚ зовсім нещасливе. Двійка‚ вона взагалі фатальна‚ а для вас тим більше‚ пане Ярчук. Ви вже тоді однією ногою стояли в ямі, і хоча вичухалися після операції‚ думаю‚ що ваш кінець був позначений саме цим числом.

Це вже була для нього бомба. Я побачив‚ як його червоні щоки беруться синюватим багрянцем‚ і струсив попіл із сигарети на підлогу. А потім, усміхаючись до Саватія, як до найлюбішого друга‚ сказав зовсім по приятельському‚ наче хотів його заспокоїти.

— Власне, стежити почали не за вами‚ тут не ваша вина‚ пане Ярчук. — Я пішов на величезний ризик‚ оперуючи вже не фактами‚ а тільки своїми домислами‚ що має великий ефект у театрі і пахне грозою в такій от грі‚ яку затіяв я: або пан‚ або пропав. — Стежили за всіма‚ хто наближався на небезпечну відстань до Остапчукової майстерні і міг покласти око на його картини. Найбільшу увагу наших хлопців тоді привернула одна дуже імпозантна особа‚ яка‚ на їхню думку‚ також могла мати іноземне походження. — Краєм ока я помітив‚ як збирає себе до купи Каміла. Свої ножиці вона стулила давно‚ а тепер уся змотувалася в тугий клубок. Та я не наважився казати прямо‚ хоча й зробив такий прозорий натяк‚ що його міг розкумекати навіть Жора Горилович. — Бачите‚ пане Ярчук‚ до майстерні художника рідко заходять мулати‚ а тим більше в спідниці. І це не могло не викликати підозри.

Настає така тиша‚ що тільки чутно‚ як крутяться іржаві коліщатка. Потім щось вдарилося об шибку — чи великий нічний метіль рвався до світла‚ чи кажан зачепив крилом.

— Сука… — видихнув нарешті Саватій. — Я знав‚ що ти з ним була… Знав! — Його мокра долоня треться об праву кишеню. — Це все через тебе‚ це ти…

Я думав‚ що він кинеться її душити‚ але Ярчук не був таким кровожерливим‚ яким я уявляв його спочатку. Тож звернувся до нього зовсім спокійно‚ наче давав дружню пораду:

— Але вам не варто було його убивати.

— Я не вбивав‚ — сказав він.

— А хто? — я подивився на Жору Гориловича. Він склав губи трубочкою‚ мовби безгучно насвистував. Так вдають абсолютний спокій‚ і в Жори це непогано виходило. Він похитав своєю грушею і навіть злегенька всміхнувся.

— Хто? — тихо і владно спитав я‚ ніби моє тут було зверху.

— Сука‚ — сказав Ярчук. — Це вона його вбила.

Тепер заклинило мої бездоганно змащені коліщатка, і я тупо подивився на Камілу:

— Ти? Я не повірю.

Нічний метелик знов ударився об шибку.

— Я‚ — сказала вона‚ дивлячись в одну‚ лише їй видиму точку.

— Навіщо ти це зробила?

— З жалю‚ — сказала вона. — Альоша і так не хотів жити. А вони… вони б над ним знущалися‚ перш ніж… Тоді я вихопила в Сави пістолет і вистрелила. Я сама не знаю‚ як це вийшло. Не хотіла‚ щоб його мучили.

Отже‚ все таки coup de qrace — удар з жалю‚ а певніше — удар‚ що кладе край мукам.

Я не міг змиритися з крахом своєї логіки‚ не міг спокійно дивитися‚ як знов розсипається моє намисто‚ і‚ намагаючись його врятувати‚ сказав Саватію:

— Але фактично убили його ви. Камілин постріл тільки випередив ваш‚ щоб не завдавати Остапчукові більшої муки.

— Ні‚ — сказав він‚ і його червоні щоки сіпнулися під нападом істерики. — Я взагалі нікого не вбивав! — закричав Саватій. — Я…

— Чо’ ти перед ним виправдовуєшся? — перебив його Жора Горилович. — Пора кінчати цю комедію… без Каміли. Тепер у них нічого не вийде. — Пучкою великого пальця він провів по лезу ножа‚ ніби пробував його на гостроту.

— Звичайно‚ це ваша справа‚ — сказав я. — Але по дружньому я б не радив вам цього робити. Уже завтра вранці тут буде спецназ.

Ви просто недооцінили ту жінку‚ яка видавала себе за путану. Ви даремно її звідси випустили. Розглядаючи нас крізь русалочку‚ ви‚ пане Ярчук‚ зациклились на одному і не помітили найголовнішого. Вас уже ніщо не врятує‚ бо є дуже багато слідів. Тому ви справді можете мене вбити — одним убивством менше‚ одним більше — яка різниця? До того ж на ваш слід справді натрапив я.

Чому б і не поквитатися вам за це‚ якщо все одно світить вишка. Я‚ наприклад‚ тут вас цілком зрозумію. І дивуюсь тобі‚ бача‚ чого ти й досі цього не зробив. — Я взяв пляшку і відпив свій третій ковток.

Моя холоднокровна згода на смерть дала чи не найразючіший ефект зворотної дії.

— Я нікого не вбивав! — по баб’ячому заверещав Ярчук. — І Гольденберга вішав не я‚ бо ніколи не зміг би цього зробити сам.

Жоро‚ скажи йому!

Жора Горилович підвівся‚ але підійшов не до мене‚ а до Ярчука.

Він розмахнувся і навідліг затопив у червону баб’ячу пику кулаком‚ у якому затискав колодку ножа. Саватій беркицьнувся на ліжко‚ і з його щоки полилася така червона кров‚ наче хтось перекинув пляшку з кагором. Він навіть не охнув‚ непритомніючи від удару‚ а може‚ й від страху.

Наступної миті Жора Горилович уже стояв переді мною і‚ зігнувшись‚ тупцював з ноги на ногу‚ як це завжди роблять ті‚ що нападають з ножем. Він усміхався‚ в його очах зблискували такі божевільно садистські іскри‚ що я переконався остаточно: Ярчук ніколи нікого не вбивав‚ він і в цьому ділі був лише пасивним спостерігачем‚ який отримував задоволення від споглядання‚ навіюючи собі‚ що насправді чинить усе сам‚ насправді здатний на все і навіть на вбивство.

— Скажи‚ скажи‚ що ти все видумав‚ бача‚ — коливалася переді мною велетенська груша з кривою пащекою‚ яку цього разу я не міг дістати ногою. Варто було обіпертись руками об бильця крісла‚ щоб звестися‚ і цей ніж пронизав би мене наскрізь. — Ти ж узяв нас на понт‚ а цей сцикун тобі повірив. Скажи‚ що ти валяєш дурку‚ а то я тобі зараз відріжу вуха. Чуєш? Що тобі спершу відрізати — вуха чи ніс? Чи і те‚ й те разом. Чи‚ може‚ тобі спершу відрізати… яйця і послати посилку тій курві. Я знаю‚ де вона живе. Я знаю набагато більше‚ ніж ти і цей сцикун‚ який уявляє себе божком.

Мені нічого не лишалося‚ як знову вступати у бійку з цією горилою. Принаймні я спершу помру‚ а вже потім він одріже мені вуха і ніс. Не крутись‚ моя бідна голівонько‚ не крутися‚ кажу тобі‚ бо ти паморочишся уже від самих оцих слів‚ які колись довелося тобі почути в калюжі крові. Але тоді їх було багато‚ а зараз він‚ можна сказати‚ один‚ не крутись, і, можливо, нам пощастить, не підводячись із крісла, влучити його ногою в колінну чашечку, тільки треба вибрати слушний момент, бо іншого більш не буде, тож треба його чимось відволікти, вибираючи той єдиний момент, і я сказав йому чисто по людському, мені аж самому гидко стало від того, як я чемно звернувся до нього, ніби сподівався на якусь поблажку чи співчуття.

— Жоро, — сказав я. — Ти чудово знаєш, що я не блефую, адже я сам випровадив Остапчука в дорогу. Він сказав мені, куди їде, він сам дав мені ключ від квартири на Рогнідинській і попросив…

— Що що? — одвісив щелепу Жора. — Що він тобі дав? Ключ?

Від квартири? На Рогнідинській? Де ж він його взяв? — І раптом зайшовся таким сатанинським реготом, ніби сміялося відразу десять Василів Івановичів. Мабуть, це був якраз той момент, коли я мав би відважитись на свій вирішальний удар, але той сатанинський регіт пришпилив мене до крісла, аж мороз пішов поза шкірою, бо я раптом збагнув, що сказав щось не те, я зробив непоправну помилку, покладаючись на свою фантазію, яка досі мене не підводила.

— Ти все брешеш, бача, — сказав він, підступаючи до мене. — Ти брав нас на понт від самого початку, а тому підеш до свого Остапчука годувати раків. Там вам буде весело, там вас буде не тільки двоє, бача. Але перед тим я все таки трохи тебе поштрикаю…

Його гладезна туша насувається на мене, ніж виблискує в руці, як живе срібло, що так швидко дістає до серця, а я ще ні, ні, не дістану ногою до його колінної чашечки, хоча ця туша вже заступила мені весь світ, я нічого не бачу, крім неї, я тільки чую хиже сапання смердючого звіра, а ще… ще раптом чую, як десь там, за його спиною, різко відчиняються двері до кімнати над прірвою, спершу я думаю, що то втекла Каміла, щоб не бачити цього жаху, але ні, Каміла застигла на своєму стільці, Саватій Ярчук і досі лежить непритомний упоперек ліжка, і з рани на його щоці тече кров, мов червоний кагор із шийки ненароком перекинутої пляшки, а там, за горилячою тушею, яка заступила мені весь світ, різко відчинилися двері.




предыдущая глава | Ключ | cледующая глава