home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Finale


Я досі живу у тій тринадцятій квартирі на третьому поверсі, де мене ніхто не турбує. Тюремного ув’язнення, на жаль, не заслужив, оскільки високий суд добачив у моїх діях крайню потребу самозахисту. Правники це називають межею необхідної оборони.

Ще якийсь мізерний термін — від двох до семи років, ст. 222 ККУ — можна було виклопотати за незаконне зберігання вогнепальної зброї (я сказав, що «Беретта» належала мені), та оскільки мій любий друг президент щоліта видає амністію, не пощастило й тут. Тож я вирішив ув’язнити себе сам у тій порожній, як і весь оцей світ, квартирі і сумлінно відбувати покарання. Це для мене point d’honneur[48]. Моя сумна історія знайшла гідне відображення і в кримінальних зведеннях міністерства внутрішніх справ за дев’яте червня.

Згодом я спеціально звернувся по старій дружбі до хлопців із прес служби МВС і переглянув повідомлення з Черкаської області. В одному з них Нестор в погонах зафіксував, що в офісі приватного підприємства — товариства з обмеженою відповідальністю «Млин» під час кримінальних розборок (це словечко їхнє) загинуло четверо — двоє чоловіків і дві жінки. Працівники районного відділу міліції негайно вдалися до оперативного реаґування і затримали особливо небезпечного злочинця. Вилучено два пістолети марки «Макаров», один «Беретта», а також холодну зброю, зокрема мисливський ніж іноземного виробництва. Ведеться слідство.

Мені жаль стало мого дорогого «Марголіна», подарованого генералом: у тій метушні якийсь лягавий тихенько привласнив його собі. Хоча, незважаючи на геніальну програму, написану мною для проґресивної партії, я дуже скептично ставлюся до тези, що приватна власність має бути священною і недоторканною. Тут я цілком на боці мого давнього приятеля П’єра Прудона, котрий ще понад сто років тому сказав, що la propriete c’est le vol[49].

А взагалі, якщо чесно, то мене більше ніщо не цікавить. Серце моє зачерствіло і стало камінним. Я нікого не люблю, і ніхто не любить мене. Я рідко розмовляю з людьми — і то переважно мертвою мовою: ніхто вже не пам’ятає, що таке «тверджа» і хто такі «черкаси». Ніхто не знає дивовижного чоловіка, який замість того, щоб копати картоплю, заховався під псевдонімом Провінціал[50] і написав драму «Казка старого млина». Хоча народ співає його пісню:


Ніжно шепоче він казку таємную,

Сумно зітха верболіз…


Іноді, задихаючись у гранітній тиші, я теж співаю цю пісню, але не вголос. Мене чує лише істота, яка стала моєю єдиною втіхою. Це — Кіті. Коли я співаю, її безмежно здивованим личком котяться сльози, і тоді мені здається, що оживає навіть той камінь, який затвердів у моїх грудях, і він ось ось розколеться навпіл.

— Не плач, Кіті, — кажу я. — Бо в мене розірветься серце. З ким ти тоді зостанешся?

Я беру її під руку, і ми йдемо гуляти на вулицю. Всі зачудовано дивляться на цю розумну мавпочку, і на їхніх лицях теж з’являється подив, але на людському обличчі я ніколи не бачив такого безмежного здивування, як на личку Кіті.

Вряди-годи ми з нею заходимо до «Трьох поросят». Тоді десь по дорозі я купую пучечок волошок або ще якусь квітку і несу Катрусі.

— Катрусю, — кажу я. — У мене нікого нема.

— Неправда, — каже вона. — У тебе є Кіті.

— Так, — кажу я. — У мене є Кіті. Дай для неї щось солоденьке, а мені — гіркої. Іноді я тут зустрічаю когось із давніх знайомих — Івана Маловічка, Сергія Приходька, Василя Івановича… Я підсідаю до них, хоча мене не цікавить жодна балачка. А одного разу там була справжня гулянка. Пам’ятаю крутий дух кави і хмільний туман, шум гам, гучні теревені, які наганяють на мене безпросвітну нудьгу. Та раптом я стрепенувся і підвів похнюплену голову. Якийсь незнайомий мені чоловік напитував житло.

Я вийшов із «Трьох поросят», зупинився під вуличним ліхтарем і став пантрувати.

Він видибав надвір сам один, ішов якось похитьки і невпевнено, був такий сумний і пригнічений, що я відразу відчув близьку мені душу. А коли він пристояв під ліхтарем, я підійшов до нього.

— Візьми.

— Що це?

— Вулиця Рогнідинська, три, квартира тринадцять. Це зовсім поруч. — Я простягнув йому на долоні ключ.

— А ти?

— А я поспішаю на потяг. Маю тривале відрядження. І я щез у підземному переході.

Була субота 21 листопада 1998 року.

Voila tout. Au revoіr[51].


предыдущая глава | Ключ | Зноски