home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


6


Відбіснувалися березневі завії (вони для мене найтяжчі‚ ці останні витівки зими‚ яка заповзає у весну)‚ у скверику перед «моїм» будинком з усіх сил задзвеніли синиці. Я певен‚ що весну приносять не журавлі із вирію‚ і навіть не ластівки‚ її вістують осілі синиці‚ саме їхнє нестримне «цінь цінь» пробуджує мерзлу землю‚ продзьобує кригу‚ і тоді з дахів падають дзвінкі‚ як синичий щебет‚ краплі‚ а в повітрі пахне зелом і близькою мандрівкою.

Може‚ через те‚ що я опинився на якомусь відьомському роздоріжжі‚ у мені постійно жило відчуття дороги‚ хоч ніби й не було куди вирушати: мав тепер постійну роботу‚ мав житло‚ в якому мене ніхто не турбував‚ і мав невідступну гризоту‚ що оселилася десь на споді серця і часом виповнювала всеньке єство.

Мій Господар так і не з’являвся‚ жодного разу не подав ані звістки‚ ні знаку‚ та замість того‚ щоб тішитися його щедрістю‚ я сприймав її як химерну ношу‚ і ця ноша день у день ставала нестерпнішою.

Дедалі частіше закрадалася думка полишити тринадцяту квартиру й піти собі геть‚ найняти інше житло‚ проте я не міг так зробити‚ адже мені було довірено ключ. І річ не тільки в цьому шматочку металу‚ який мені треба повернути Господареві (можна купити новий замок і сім ключів до нього)‚ а справа у тому‚ що‚ можливо‚ мені довірено ключ від таємниці‚ яку я конче мушу розгадати. Довірено‚ може‚ й не самим Господарем‚ а волею випадку‚ адже я дедалі більше схилявся до думки‚ на яку на штовхнула мене Сана: немає цілковитої певності‚ що той‚ хто дав мені ключ‚ сидів зі мною за одним столом. Це міг бути чоловік‚ який ненароком почув мої бідкання у «Трьох поросятах»‚ а відтак оселив мене у тринадцятій квартирі‚ сподіваючись незабаром повернутися‚ або й з іншого злого чи доброго наміру.

До цієї розпливчастої версії схиляло насамперед те‚ що ні я‚ ні жоден із моїх ближніх чи дальніх знайомих‚ у тому числі й тих‚ що сиділи тоді у «Трьох поросятах»‚ — жодна душа не знала чоловіка на ім’я Саватій‚ ніхто не чув прізвища Ярчук‚ хоча лисий інтелектуал європеєць Іван Маловічко пояснив мені‚ що Сава тій — це гебрейською (цієї мови не знав навіть я) означає субот ній чоловік‚ а ярчуками колись давно називали псів‚ котрі нюхом розпізнають відьом. Це все казочки‚ Іване‚ сказав я‚ однак Маловічко не погодився і з глибокодумністю Піфагора запевнив‚ що всі таємниці світу приховані в числах та іменах. Адже не випадково ти потрапив у квартиру саме за номером тринадцять‚ сказав Маловічко‚ а якщо пориєшся в пам’яті‚ то я не здивуюся‚ коли виявиться‚ що сталося це в суботу. Хай тобі чорт‚ сказав я‚ ти просто пам’ятаєш‚ що то була субота‚ а тепер забиваєш мені баки містикою. Ну‚ по перше‚ — не здавався Маловічко‚ — я взагалі туманно пам’ятаю той день‚ а по друге‚ не я ж назвав того чоловіка Саватієм‚ правда ж?

Це таки була правда. Невідомо тільки‚ чи того суботнього вечора до мене підійшов сам Саватій‚ чи хтось інший. Якщо ж іти далі за логікою Івана Маловічка і танцювати від прізвища Ярчук‚ то вийде так‚ що того вечора суботній чоловік розпізнав у мені… нечисту силу? Сам ти дідько лисий‚ сказав я Іванові‚ однак він не образився і з підозрою свердлив мене своїми хитрими очицями‚ ніби сам був собакою ярчуком і тепер принюхувався до мене (це ж Іван Маловічко і наштовхнув мене на французьких містиків).

А ще Сану називав причинною‚ сказав я‚ та ви всі тут посунулись глуздом‚ п’єте‚ цілуєтесь‚ обнімаєтеся з людьми‚ яких у вічі не знаєте‚ потім тільки плечима знизуєте. За Сану вибач‚ сказав Маловічко‚ я ж не знав‚ що все так повернеться‚ а щодо пам’яті нашої і здорового глузду‚ то тут‚ мені здається‚ мусимо розділити вину навпіл‚ може‚ тобі дістанеться навіть більша половинка.

Це теж була правда‚ й оскільки часточка від нашого спільного короваю належала ще Василеві Івановичу‚ я зустрівся і з ним.

— Саватій‚ Саватій… — порився Василь Іванович у своїй глевкій пам’яті‚ а щоб її розворушити‚ запропонував роздушити пляшку‚ яку я тут же викупив із його бездонної торби‚ щоправда‚ без націнки. — Ярчук… Саватій… — бубонів сам до себе Василь Іванович‚ підкручуючи вуса; згодом йому трохи розвиднилося‚ і він закричав‚ шарпаючи мене за рукав: — Та це ж Сава! Савка!!! — і зареготав‚ як сатана.

— Ти його знаєш? — витягнувся я у струну.

— Кого? — не зрозумів Василь Іванович.

— Саватія. Хіба я про кого питаю?

— То я ж тобі кажу‚ що Саватій — це Савка. Скорочено. Одного Савку я добре знаю‚ ми з ним не раз ночували в капезе. Не голова‚ я тобі скажу‚ а Кабмін. Оце як попадемо в те капезе‚ що коло вокзалу‚ то там уночі чути‚ як гуркотять поїзди. А Савка геть чисто знає розклад тих поїздів‚ коли і куди який їде. То це як почує гуркіт‚ то зразу скаже‚ котра година‚ віриш?

— Вірю‚ але скажи мені‚ чи був того вечора Савка у «Трьох поросятах»?

— Ні‚ він тут геть не буває. Савчина територія на вокзалі.

Зрозуміло. Спитав у хворого здоров’я.

— А таке прізвище‚ як Ярчук‚ тобі щось говорить?

— Ярчук… Ярчук… — знов забубонів Василь Іванович‚ та видно було‚ що він його вперше чує‚ однак‚ щоб не остудити інтерес до своєї персони‚ сказав: — Ярчук‚ гм… Наче десь чув. Це щось овече?

— Собаче‚ — розізлився я‚ зрозумівши‚ що на Василя Івановича тут найменша надія.

Десь поміж ним‚ цією ходячою пивничкою та інтелектуалом Іваном Маловічком золоту середину посідав Сергій Приходько.

Він також сном духом нічого не чув про Саватія Ярчука‚ але замість того‚ щоб водити мене за носа чи забивати мізки магією чисел‚ по дружньому заспокоїв:

— Ну що ти все мордуєшся з тим чоловіком? Ну‚ дав тобі ключ‚ ну‚ забився десь у глухий куток‚ пише або малює‚ чи миє посуд на Брайтоні. Скажи спасибі‚ що так славно вийшло‚ а то місця собі не знаходиш. Хіба не знаєш‚ що найтяжче боротися з тими труднощами‚ які ми самі собі вигадуємо? З’явиться твій Саваоф чи як там його‚ ще й не радий будеш‚ що так швидко вернувся.

— Усе це так‚ Сергію‚ та бачиш‚ він навіть розрахункової книжки не лишив‚ щоб сплачувати за квартиру.

— Янголе мій! — щиро засміявся Приходько. — І ти ще працюєш у газеті? Голова Нацбанку рік не платить за квартиру‚ вся президентська рать чекає інфляції‚ щоб розрахуватися за житло копійками‚ а тобі не дають спати якихось три місяці? Я колись в одного дідка два роки перебивався‚ поки той на дачі сидів. Думав‚ він мені перепише квартиру‚ але знаєш‚ як це буває: коли вже на ладан дихаєш‚ то знаходиться п’яте колесо до воза.

Отож простіше дивися на світ і не шукай суперечностей там‚ де їх немає. Ми всі докотилися вже до того‚ що найдужче нас непокоять нормальні речі. П’ятірку немає в кого позичити. Заспівай — і тебе забере міліція. А ти ще хочеш знайти людину…

Я видобув із кишені п’ять гривень‚ убгав їх Приходькові в сором’язливо розслаблену долоню й хотів піти геть‚ але в останню мить таки зупинився біля Катрусі:

— Не було?

— Ні‚ — задоволено сказала Катруся. — Давненько вже не було.

Видно‚ знайшла що шукала.

— Ти можеш зробити мені одну ласку?

— Всього лиш одну? — відверто спитала вона.

— Так‚ одну ласку. Коли з’явиться‚ скажи‚ що я дуже скучив за нею‚ — заплатив я відвертістю за відвертість. — І передай ось це.

Катруся взяла мою візитівку‚ довго вчитувалася‚ і нарешті до неї дійшло.

— Матінко рідна! Завідувач убивств. І кого ж це ти убиваєш?

— Таких гарненьких жінок‚ як ти. Причому наповал‚ — сказав я і вийшов на вулицю.

Стояв прохолодний вечір‚ але він уже пах соками‚ які тільки-но прокидалися у стовбурах дерев. Я любив цю пору — перші дні ледь уловимого пробудження‚ і‚ мабуть‚ ще довго блукав би містом‚ проте мав термінову роботу: було домовлено про моє інтерв’ю з генерал лейтенантом міліції‚ тож мусив ще пере глянути купу паперів‚ накидати план розмови й наперед заготувати запитання. Мене нудило від таких шаблонів‚ та цього беззастережно вимагало відомство‚ де все було за формою і реґламентом‚ усе‚ окрім хіба що репертуару співаків із травмато логічного витверезника.

Втім‚ і тоді‚ коли я не мав «удома» нагальної роботи‚ часто ловив себе на тому‚ що поспішаю сюди невідь з якої спонуки.

Квапливо переходжу скверик‚ зазираю в поштову скриньку (вона не замикалася на ключ) і знов нічого там не знаходжу‚ окрім рекламних листівок. Потім натискаю на ґудзик дзвінка. Я щоразу‚ перш ніж дістати ключ‚ дзвоню у двері‚ та ніхто не відчиняє мені‚ і щоразу так‚ як уперше‚ оглядаю обидві кімнати‚ чи нічого тут не змінилося‚ чи немає якого сліду‚ потім іду на кухню‚ так само блукаю очима по всіх кутках‚ оглядаю свої папери на столі (кухня стала моїм робочим кабінетом) і‚ нарешті‚ знімаю телефонну трубку‚ прислухаюся‚ але всі голоси давно там завмерли‚ і я чую лише отой легесенький шум‚ що його вловлюєш‚ приклавши до вуха мушлю.

Я згоден із Сергієм Приходьком‚ усі ми схильні до пере більшень‚ усе набагато простіше‚ ніж ми собі уявляємо‚ але не знаю‚ якої він заспівав би‚ якби сам опинився у моїй шкурі. Збоку справді усе набагато простіше‚ коли не бачиш оцих голих стін‚ не вдихаєш цього повітря‚ в якому загусли чужі голоси і пере творились на кам’яне мовчання‚ коли не здригаєшся на кожне гримання ліфта‚ що з важким скрипом розчиняється на твоєму поверсі. Коли у твоїй кишені не лежить ключ‚ якого ти бережеш‚ мов зіницю ока‚ хоч іноді тобі хочеться вийти на середину дніпровського мосту й пожбурити цього ключа на таку глибочінь‚ де його не знайде жодна Тортила.

Того вечора я поспішав «додому»‚ бо мав таки пильну справу‚ і, якщо глянути збоку‚ то все виглядало дуже просто, — ось чоловік поспішає додому‚ до хатнього затишку‚ і тільки я сам відчував‚ як крок за кроком у мені намагнічується кожна жилочка.

Ось я підіймаюся сходами до під’їзду — я впізнав би його із заплющеними очима‚ бо чую на дух цей старезний будинок‚ ось відчиняю поштову скриньку‚ дістаю листівку… але що це? Я тримаю в руці не рекламну листівку‚ а біленький аркуш паперу‚ вирваний із записника.

«Чи не випити б нам по чашечці чаю? С.» Я чамрію над цією запискою‚ спершу те «С.» прочитую як «Саватій»‚ і мене пробирає холод‚ а потім здогадуюся‚ що так мені могла написати тільки Сана. Ми розминулися з нею‚ Сана не застала мене вдома й лишила це дивне вітання‚ щоб я гостро відчув‚ як скучив за нею.



предыдущая глава | Ключ | cледующая глава