home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


7


Тепер я прокидався рано‚ ще затемна (очевидно‚ ціна цього свавілля над собою входила в ту кругленьку суму‚ яку мені виплачував Сокирко; не меншим дивом було й те‚ що у відомості я розписувався майже за символічну платню‚ а потім отримував конверт із «зеленими» — тут також уміли обводити кругом паль ця податкову інспекцію)‚ отож я прокидався удосвіта‚ чалапав на кухню‚ ставив чайника (чи не випити б нам по чашечці чаю?) і під першу цигарочку прикидав‚ що мені треба сьогодні зробити‚ аби не підвести свого любого друга Фернанделя. Потроху я таки втягувався у роботу‚ нудною її не назвеш‚ проте й сказати‚ що ця робота цікава‚ не повертається язик‚ адже доводилося писати про смерть.

Певна річ‚ основним моїм матеріалом були щоденні зведення кримінальних подій‚ які стікалися до управління внутрішніх справ‚ де я вже став майже «своєю людиною». Принаймні настільки своєю‚ що міг доступитися до певних архівів і без будь яких перешкод переглянути ті ж таки зведення «давно минулих днів».

То таки правда‚ що все в цьому світі пов’язане однією ниткою (і відображене в іменах та числах‚ — додав би Іван Маловічко)‚ адже була якась закономірність і в тому‚ що Сокирко накинув мені «відділ убивств» саме тоді‚ коли я став задихатися у квартирі під номером тринадцять. А якщо не закономірність‚ то при наймні якийсь зв’язок чи натяк згори‚ та все одно події самі по собі тяглися до певного порядку й нанизувалися на оту єдину нитку‚ як намистини. І коли я пристав на Сокиркову пропозицію‚ то‚ може‚ підсвідомо (сам собі в тому не зізнавався) уже бачив цей зв’язок і думав‚ що так воно мусить бути‚ все це колись мені знадобиться.

Щоправда‚ переглядаючи зведення кримінальних подій і нещасних випадків од грудня минулого року‚ я ніде не натрапив на прізвище Ярчук чи ім’я Саватій. Звичайно ж‚ скупі повідомлення не рясніли іменами‚ проте й між рядками телеграфного стилю я не вловлював нічого такого‚ що могло б нанизатися на мою вутлу‚ як павутина‚ нитку. Може‚ варто було б запустити офіційну розшукову машину‚ тільки ж‚ по перше‚ для цього поки що бракувало серйозних підстав‚ а по друге‚ ця надто груба машина не мала гальм та обачності на поворотах.

Я залишив свої запитання для генерала в його приймальні (якщо вони працюють з такою оперативністю‚ як дають інтерв’ю‚ то ліпше вже покладатися на власні сили)‚ потім узяв таксі й поїхав до редакції‚ де дізнався‚ що мені вже двічі дзвонили‚ — не з управління‚ певна річ‚ бо ті б сказали‚ що й до чого. Було не з руки допитуватися‚ чи не місячним голосом мною цікавились — таким‚ знаєте‚ тихим‚ спокійним і чистим‚ як місячний промінь‚ голосом‚ без якого я не знаходжу собі місця‚ та я вдав‚ що зовсім байдужий до тих дзвінків‚ і пішов до Сокирка.

Мій любий Фернандель спитав‚ як справи з «генеральним» інтерв’ю‚ я заспокоїв його: все гаразд‚ генерал думає і‚ можливо‚ незабаром заговорить; потім Сокирко закинув мені‚ що я трохи сентиментальний у своїх матеріалах‚ мовляв‚ син зарізав батька‚ а ти витискаєш сльозу‚ тепер людям немає коли плакати‚ не ті часи‚ щоб займатися мораллю‚ тож давай лапідарніше — коротко й страшно; я сказав‚ що мені так ще легше‚ щодня убиває як не син батька‚ то батько сина‚ немає чистої години‚ щоб хтось когось не порішив‚ отож над усіма не наплачешся‚ сказав я‚ і нагадав Сокиркові за талони на бензин‚ бо вже весна‚ і підсохли дороги‚ і пора запрягати свою кобилку.

Він послав мене в бухгалтерію‚ де сиділи генії по боротьбі з податковою інспекцією‚ але я туди не дійшов‚ бо на моєму столі вже сюрчав і підстрибував‚ як той чайник‚ телефон. Я вхопив трубку і хотів було сказати‚ що вмираю від чайної спраги‚ та замість місячного голосу почув жорстке й нетерпляче булькання.

— Це відділ убивств?

— Так.

— А де Крайній?

— Я слухаю вас.

— О‚ то ви крайній? — забулькотів смішок. — Тоді я буду за вами.

Мені ще зі школи набридли ось такі жарти з моїм прізвищем‚ хоча треба погодитись‚ що в контексті убивств це звучало. Та я ніяк не міг розпізнати дуже знайомого голосу‚ — либонь‚ уперше чув його по телефону.

— А з ким маю честь? — Із тим‚ кому ти вчора дав Богдана.

— Кого?

— Богдан Зіновій намальований на п’яти гривнях. Так йому й треба.

Я нарешті впізнав свого любого друга Сергія Приходька й подумав‚ що зараз він попросить «Івана Степановича»‚ котрий удостоївся десятигривенної купюри; та сучка з цицьками‚ що за них міг би зачепитися Ноєвий ковчег‚ роздає вже мій телефон наліво й направо.

— Сергію‚ — сказав я‚ — мені немає коли теревенити.

— Мені також‚ але для тебе є новина.

Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав‚ хоч‚ може‚ звався він не Саватієм).

— Ти серйозно?

— Я навіть вірш написав з цього приводу‚ — тяг із мене жили Приходько. — Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника‚ та хто знайде ключ від його мовчання…

— Сергію‚ — заблагав я. — Конкретно.

— Це довга й не телефонна розмова.

— Але йдеться про те?

— Так‚ увечері можемо зустрітись‚ і я тобі все розкажу. Отже‚ у «Трьох поросятах»?

— Ні‚ зараз‚ — сказав я. — У «Трьох поросятах» і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.

У мене‚ мабуть‚ був конячий вираз обличчя‚ бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину‚ то він тільки приклав до серця долоню.

Сергій Приходько‚ вочевидь‚ переживав чорну смугу — сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми‚ де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса‚ який виглядав господаря‚ і в його сумовитому погляді також було щось собаче.

Приходько‚ певно‚ й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося‚ навпаки‚ я готовий був поцілувати її пухкеньку‚ в ямочках‚ ручку)‚ чорна смуга завжди вела його до «Трьох поросят».

Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко‚ боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено‚ наче почував за собою вину‚ що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій‚ які відбулися і які я тільки собі уявляв‚ виходячи з того‚ що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни‚ то принаймні волосинка із неї‚ що вказувала на слід.

Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в «Трьох поросятах»‚ а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив‚ — ніби виправдовувався Приходько‚ — адже художники — це не поети‚ вони місяцями не вилазять із своїх нір‚ це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом‚ а їм подавай мольберта. Тож дай‚ думаю‚ провідаю Чоломбитька‚ і слава Богу‚ застав його таки ж у майстерні. Ну‚ випили‚ розбалакалися‚ а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт‚ так і так‚ мовляв‚ чи ти‚ Петре‚ нічого не пам’ятаєш із того вечора‚ бо ж, здається мені‚ і ти тоді був у «Трьох поросятах». Петро мовчить‚ як заціпило‚ десь у себе дивиться‚ а тоді й каже — теж ніби сам до себе: «Стривай‚ це ж тоді я був із Олесем Остапчуком». Ну‚ я Остапчука не знаю‚ бачив його пару робіт на виставці‚ техніка в нього цікава‚ це мені запам’яталося‚ а самого Остапчука і приблизно не знаю. «Та знаєш ти його добре‚ — дивується Чоломбитько‚ — такий… середнього зросту… русявий… худий такий». Еге‚ кажу‚ і з одним носом і двома вухами‚ правда ж? У Києві‚ кажу‚ мільйон чоловіків середнього зросту‚ худих і русявих. Але річ не в тому‚ — вів далі Приходько. — Тут ось яка штука: виявляється‚ що той Остапчук десь тоді взимку саме найняв собі нове житло і дуже тішився з того. Він‚ здається‚ заплатив за нього наперед‚ хоча сам іще не вселявся‚ бо мав десь від’їжджати. Так ось‚ Чоломбитько запевняє‚ що Остапчук був того вечора з ним у «Трьох поросятах». Та ще раз тобі кажу: сам я не пам’ятаю ніякого Остапчука.

— Але ж Чоломбитька ти пам’ятаєш добре?

— Петра я знаю сто років.

— Їх тоді підійшло двоє‚ — сказав я.

— Слухай‚ не сотай нерви‚ — скривився Приходько. — Їх було там ціле тирло. І якби я знав‚ що це тобі знадобиться‚ то взяв би усіх на список. Зрештою‚ ти й сам там був і міг це зробити.

— Гаразд‚ — погодився я. — Поїзд пішов. Але ж ми можемо через Чоломбитька розшукати цього Остапчука.

— Ні‚ не можемо‚ — похитав головою Приходько. — У тому то й річ‚ що не можемо.

— Чому? Він що — помер?

— Тому що поїзд пішов і не повернувся. Остапчук також зник невідомо куди. Чоломбитько його після того не бачив.

Приходько‚ чортяка‚ приготував мені на десерт те‚ з чого мав би почати. Він винувато кліпав очима‚ а насправді тихенько тішився своїм бездоганним ударом у сонячне сплетіння. Я довго не міг перевести подих.

Приходько вже сміливіше дістав із моєї коробки сигарету‚ жадібно затягся і‚ пихнувши димом майже мені в лице‚ сказав:

— Ось так.

— Я мушу зустрітися з Чоломбитьком.

— Нема проблем‚ ти ж його знаєш. Тим більше‚ що й він хоче поговорити з тобою.

— Я ніколи не був у нього в майстерні.

— Це на Андріївському узвозі.

— Гадаєш‚ він зараз там?

— Це ж художник‚ а не поет‚ — сказав Приходько. — Де б йому іще бути.

— То чого ж ми тут сидимо?



предыдущая глава | Ключ | cледующая глава