home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


8


Чоломбитько й сам був середнього зросту‚ русявий‚ худий (хоч би вже борідку завів для малярського шарму)‚ і, здавалося‚ він над нами знущався‚ коли наділяв Остапчука цими безбарвними рисами. Вони не могли засвітити в пам’яті жодної іскорки.

— Слухай‚ Петре‚ — не втерпів Приходько‚ котрий уже вдруге слухав цю пісеньку. — Тобі не здається‚ що ти малюєш авто портрет?

— Чого ви від мене хочете? — розсердився і Чоломбитько. — Аби я сказав‚ що Олесь був із рогами? Ні‚ він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого чуба‚ ні бороди‚ — вцілив у мене Чоломбитько‚ — бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака‚ не відрізував собі вухо‚ як Ван Гог‚ а був… Тьху‚ прости Господи… Ви так мене затуркали‚ що я кажу про Олеся‚ ніби його вже немає живого. Остапчука треба ізсередини бачити. Ви просто сліпі‚ якщо його не помітили.

— Ще невідомо‚ чи ми взагалі його бачили. — Мені страшенно кортіло попросити Чоломбитька‚ аби він олівцем накидав Остапчуків портрет‚ якщо не виходить словами‚ однак я був переконаний‚ що в нього і це не вийде. Не ті тепер малярі.

Втім‚ я був несправедливий до Чоломбитька і згодом зрозумів‚ що він надто шанував Олеся‚ аби отак відразу плескати язиком довкола його особи. Проте Чоломбитькові також щось пекло‚ не давало спокою‚ і потроху потроху ми таки наближалися до Остапчука‚ може‚ не стільки до його зовнішнього портрета‚ як до чогось набагато важливішого.

Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук — малярство і зимову риболовлю. Ні‚ ти не смійся‚ всяк‚ хто на цьому знається‚ скаже тобі‚ що коли літній рибалка — це алкоголік‚ то зимовий — наркоман‚ — йдеться‚ звичайно‚ про силу пристрасті. Отож ці дві речі він любив до безтями‚ і вони любили його‚ чи принаймні не зраджували. Крім них‚ в Олеся не було нікого‚ він дитбудинківський‚ і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу‚ був сам у собі‚ — либонь‚ ця самота і стала сестрою його Божої іскри. І як то здебільша й буває з талановитими людьми‚ Остапчук не мав ані слави‚ ні грошей‚ не нажив ні сім’ї‚ ні хати‚ — це вже тепер його стали помічати‚ а тоді ж цькували‚ як білу ворону‚ — одні від заздрощів‚ інші через невігластво. Потім перестали цькувати‚ потім настали ще гірші часи — мовчання.

Втім‚ Остапчук працював і далі‚ працював несамовито‚ він уже не помічав того‚ що не помічають його‚ й одного разу сказав Чоломбитькові: «Знаєш‚ коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ».

— Ви з ним дружили? — спитав я.

— Ні‚ — похитав головою Чоломбитько. — Це не можна назва ти дружбою. В Олеся взагалі не було друзів. Просто так сталося‚ що його майстерня у мене над головою‚ — він показав пальцем у стелю. — Вона йому правила і за житло. Ну‚ холостякові ще можна‚ є кімната‚ кухонька‚ а взагалі — то це не життя. Так‚ я теж тут днюю й ночую‚ але знаю‚ що будь коли можу все покинути й піти додому. Це багато важить. Це дуже багато важить‚ — повторив Чоломбитько.

Мене пробирало хвилювання — погляд мимоволі блукав по стелі. Чоломбитько завважив це і хотів було щось сказати‚ але завагався. Він передумав. І перейшов на інше. Він розповів нам про жінку‚ яка приходила до Остапчука в майстерню‚ Чоломбитько бачив її раз чи двічі на темних східцях‚ він її зовсім не розгледів‚ але‚ мабуть‚ то була дуже вродлива жінка‚ це відчувалося навіть з її кроків‚ коли вона проходила повз Чоломбитькові двері і підіймалася на горішній поверх‚ це відчувалося з того‚ як зітхають дерев’яні східці під її ногами‚ саме так — не риплять‚ а зітхають. Чоломбитька хвилювала ця хода і та нероздивлена постать‚ як хвилює усе‚ що огорнуте сутінною вуаллю.

Так тривало днів скільки‚ а потім кроки затихли‚ і їх стало не вистачати навіть Чоломбитькові‚ та він ще дужче занепокоївся‚ коли перестав чути й Остапчука — ні там‚ нагорі‚ ні на східцях‚ й одного разу не витримав‚ піднявся на горішній поверх. Він постукав у двері‚ та вони виявилися не на замку‚ Чоломбитько зайшов у майстерню й побачив‚ що Остапчук сидить на підлозі‚ прихилившись до стіни («Це‚ я вам скажу‚ був фраґмент із «Пієти»)‚ сидить‚ ніби його щойно зняли із хреста‚ але не було жінки‚ яка б підтримувала його за плечі‚ то прихилився до стіни — худющий‚ щоки запали ще глибше‚ і блідий блідий‚ а в руці — шприц.

— Він що — коловся?

— Ні‚ — Чоломбитько здивовано подивився на мене. — Хіба ти не знаєш? Олесь малює шприцом. Звідси ж і така техніка в нього‚ манера‚ я вам скажу‚ неповторна. Набирає у шприц рідку фарбу і витискає на полотно.

Так от‚ коли Чоломбитько зайшов до майстерні‚ Остапчук звів на нього невидющі очі‚ вони на мить ожили і знову погасли — погасли разом з іскоркою надії‚ бо він сподівався побачити не Чоломбитька. Потім Остапчук усе таки знову звів погляд і тихо спитав: «Петре‚ у тебе немає цикути?» — «Немає‚ — сказав Чоломбитько і навіть спробував пожартувати: — Ти цей шприц хочеш зарядити цикутою? О‚ то вийшла б цікава річ». — «Ні‚ Петре‚ — відказав Остапчук. — Я хочу накласти на себе руки. Я зробив уже все, що міг. Зробив і спізнав».

Чоломбитько наївно‚ по баб’ячому став його умовляти‚ що все це тимчасове‚ що таке буває із кожним‚ воно минеться‚ але Остапчук його перебив: «Петре‚ ніхто не має права відібрати в людини життя‚ і так само ніхто не має права примусити її жити‚ якщо вона цього не хоче».

Але він ще любив дві речі‚ казав Чоломбитько‚ — малярство і зимову риболовлю‚ ні‚ він ще‚ мабуть‚ до божевілля любив оту жінку‚ тільки вона пішла від нього назавжди‚ а ці дві речі залишалися з ним‚ і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати‚ як скажений‚ — ви не знаєте‚ як він працює? — тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі‚ а потім за годину дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр — тут не красне слівце‚ казав Чоломбитько‚ я дуже обережний в оцінках‚ але ж недарма Олеся нанюхали іноземці‚ ну ці‚ що іноді забрідають на Андріївський узвіз‚ і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок‚ як йому здавалося‚ за фантастичні гроші‚ але скажіть мені‚ хіба сто двісті доларів — це нормальна ціна за Остапчукові роботи?

Чоломбитько притих‚ наче спіткнувся об якусь думку‚ і на його обличчі знову з’явилося оте вагання. Зрештою, він одважився.

— Якщо вже на те пішло… Якщо вже так сталося… то я можу вам дещо показати‚ — невпевнено мовив він. — Бачте‚ ми іноді даємо ключі один одному. Якщо десь від’їжджаємо на довший час абощо. Так‚ про всяк випадок. Це після того‚ як Олесь мене затопив.

Води не було‚ а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. — Чоломбитько показав на стелю‚ де я вже давно запримітив руді пасмуги. Потім понишпорив рукою за шафочкою і дістав ключ.

Мені теж хотілося взяти того ключа в руки‚ проте я і так помітив‚ що він на мого не схожий. Та й чого раптом?

Ми піднялися крутими дерев’яними східцями поверхом вище‚ і я чомусь подумав про ту жінку‚ яка приходила до художника‚ — навіть почув легенький шелест її сукні і вловив гіркаво солодкий запах парфумів‚ хоча услід за мною чалапав прокурений моїми сигаретами Сергій Приходько.

Майстерня Остапчука за плануванням була точнісінько така‚ як і в Чоломбитька‚ але це була зовсім інша майстерня. І не тому‚ що тут більше світла (горішній поверх)‚ а через те‚ що це був інший світ‚ — цей світ дивився на нас зі стін сумно й пронизливо‚ дивився всохлими деревами‚ вижухлою травою‚ порожніми пташиними гніздами‚ сухими маківками. На одному полотні я побачив виловлених смугастих окунів на кризі й згадав другу Остапчукову пристрасть‚ і здригнувся‚ коли угледів на столику шприц‚ на повнений кров’ю‚ не разовий‚ а чималий ветеринарний шприц — таким колись смердючий гевал витягував останню кров із моєї вени. Я здогадався‚ що у шприцу була всього на всього червона фарба‚ до того ж уже висхла‚ і все таки бачив у ньому якийсь лихий знак.

— Чи немає часом тут його автопортрета? — спитав я в Чоломбитька‚ показуючи на картини‚ що стояли рядком під стіною зіперті одна на одну. — Може‚ я згадаю його‚ авжеж‚ згадаю‚ якщо то був він.

Чоломбитько подивився на мене‚ як на дурника.

— Є‚ — сказав він. — Тут має бути його автопортрет‚ Олесь мені показував.

— Пошукай‚ будь ласка.

Він став відхиляти одну за одною ті картини‚ зазираючи‚ що там намальовано‚ і нарешті раденько видобув те‚ що шукав.

— Ось він‚ його автопортрет.

Я отетерів. На зеленому мертвому піску сидів рак з однією клешнею‚ і його вирячені очі‚ здавалося‚ випиналися далеко за межі полотна.

— Я не жартую‚ — сказав Чоломбитько. — Олесь справді називав цю роботу автопортретом.

— Рак самітник‚ — винувато озвався Приходько‚ ніби то він одірвав ракові другу клешню.

— Тут немає його фотографії? — спитав я.

— Навряд. Та й не буду я ритися в чужих речах‚ — сказав Чоломбитько. — Ми й без того багато собі дозволили. Вдерлися‚ може‚ у найбагатшу оселю в Києві. Ходімо до мене.

Ми рушили дерев’яними східцями вниз: ось її ґраційна ніжка ступає на одну сходинку‚ другу‚ шелестить тонка сукня‚ сколихуючи гіркаво солодкий запах парфумів‚ цього разу ґраційна ніжка‚ обтягнута чорним шовком‚ ступає не вгору‚ а вниз — куди ж ти йдеш‚ повернися‚ — але вона невблаганна‚ вона спускається все нижче і нижче‚ а там‚ угорі‚ багряніє висохлою кров’ю шприц. — Іноземці платили йому мізер порівняно з тим‚ що мали б платити‚ — вів далі Чоломбитько. — Та все’дно для Олеся то були грубі гроші‚ цей аскет не знав‚ що з ними робити‚ і десь тоді похвалився‚ що хоче зняти в центрі міста квартиру‚ приноровитись до неї‚ а згодом‚ може‚ й купити. Він радився зі мною‚ бо мало тямив у цьому ділі‚ мені здається‚ що Олесь просто намагався щось змінити у своєму житті‚ ніби хотів утекти від чогось. І от надумав таке з тією квартирою‚ серйозно надумав‚ бо збирався заплатити за рік наперед‚ поки є гроші.

— Цікаво‚ — сказав Сергій Приходько. — Дуже цікаво.

— То він таки найняв собі хату? — спитав я.

— У тому то й річ‚ що я не знаю‚ — відказав Чоломбитько. — Бачиш‚ десь на початку зими на Олеся знов напосіла депресія.

Він уже не питав про цикуту‚ але знову тихо сидів у себе‚ як рак у норі. Я подумав було‚ чи не перебрався він на квартиру‚ та ні‚ знов застав його на підлозі в отому заціпенінні. «Мене зрадила найбільша любов»‚ — видихнув він‚ і я спершу не допетрав‚ про що мова‚ а тоді зрозумів. «Не те ми‚ Петре‚ малюємо‚ — сказав Олесь. — Ми всі пішли не тим шляхом‚ ми втекли від досконалості‚ бо нам так легше. Ми розучилися малювати людські обличчя й живу природу. Ми мазюкаємо лише свої сни‚ сни‚ сни!» — закричав він і вдарив обома кулаками об підлогу. Потім притих‚ змучено всміхнувся: «Не бійся‚ я ще поживу‚ у мене ще лишилася зимова риболовля». А невдовзі по тому‚ якось надвечір‚ заніс мені запасний ключ від своєї майстерні‚ сказав‚ що має цікаву поїздку‚ а зараз… зараз ми підемо до найкращого ресторану. «Я продав свою вошиву «Стерню» за стільки‚ що ми можемо напоїти весь Київ»‚ — похвалився він. Мене здивували його запросини‚ бо Олесь ніколи не ходив по ресторанах‚ він взагалі обминав велелюддя‚ а пивнички тим більше. Та якщо вже на те пішло‚ то навіщо поїти весь Київ і невідомо кого‚ — сказав я‚ — ліпше підемо до «Трьох поросят»‚ там свої хлопці.

Чоломбитько значуще подивився на нас: чи оцінили ми‚ «свої хлопці»‚ його товариський жест? Ми оцінили. Приходько навіть зробив украй винувате обличчя‚ наче все‚ що сталося потім‚ відбулося з його вини.

Однак ніхто достеменно не пам’ятав‚ що відбувалося потім.

Чоломбитько добре пригадував‚ що Остапчук частував у «Трьох поросятах» не тільки його‚ він тоді просто віяв грошима‚ вони «водили козу» від столу до столу‚ але незвиклому до такого Олесеві‚ видно‚ це швидко набридло. Чоломбитько також пам’ятає‚ що вертав із «Трьох поросят» уже сам‚ адже йшов він додому‚ а не в майстерню. Остапчук же зник ще раніше — чи зустрів когось‚ чи десь поспішав‚ але після того Чоломбитько його більше не бачив.

— Уже тепліше‚ дай закурить‚ — сказав Сергій Приходько‚ коли ми вийшли надвір і рушили Андріївським узвозом угору.

— Мені холодно‚ — мовив я.

Приходько винувато похнюпився.

Ми зупинилися біля Андріївської церкви — вітерець полоскав наші обличчя‚ повіваючи десь із недалекого квітня.

— Тобі ще на роботу? — спитав Приходько.

— Так‚ маю клопіт‚ — збрехав я. — Дзвони‚ коли що.

Я дав йому «Івана Степановича»‚ а сам пішов «додому».

Поштова скринька була порожня. Тобто вона була напхом напхана передвиборними аґітками‚ але того‚ що я шукав‚ не було.

Я зайшов у свою пустку — тут також ступала ґраційна ніжка.

Тисячу років тому. І‚ можливо‚ ступала нога дивовижного художника‚ який замість пензля взяв до рук шприц. Можливо…

Коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ.

А поки що я з однією клешнею‚ поки що я нікого не поведу‚ бо й сам ледве рухаюся невідомо в якому напрямку і маю тільки відкриті очі та наповнений червоною барвою шприц. Я навіть не маю цикути‚ щоб перейти у порох землі‚ звідки потім мушу вернутися.

Старий дубовий паркет скрипів під моїми ногами‚ як ті дерев’яні східці. Ні до чого не лежала душа.

Я вийшов надвір подихати вітерцем‚ що повівав уже з квітня‚ і сам незчувся‚ як опинився біля осідку партії. На подвір’ї стояла моя цнотлива попелюшка і кликала до себе — на ній уже не було ані сніжинки. Я дістав ключі‚ відчинив дверцята‚ потім капот‚ позаглядав коло неї — і вона‚ трохи почмихавши‚ як то й належить примхливій панночці‚ завелася. Молодчина‚ і як тебе досі не вкрали?

Я прогрів двигун‚ тихенько виїхав на вулицю і лиш тут згадав‚ що не взяв із собою шоферські права. Нічого‚ покатаємося. А якщо зупинить міліція‚ то зробимо психологічний трюк: я тицьну даїшникові під ніс своє редакційне посвідчення і скажу незворушним тоном: «Майор Крайній із відділу убивств. Перепрошую‚ я поспішаю».



предыдущая глава | Ключ | cледующая глава