11

Це була чудна непритома. Я зовсім не володіла своїм задерев’янілим тілом, однак добре чула, як гавкав пес, як хтось узяв мене на руки й заніс у дім. Потім, уже лежачи на дивані, відчула крізь заплющені повіки, що в кімнаті загорілося світло.

Напевно, той хтось, замість того, щоб відразу задушити нещасну жертву чи поволі, з насолодою розчленувати її на дрібні шматочки, спершу гладив мене від голови до ніг, пестив заціпеніле, непіддатливе тіло, лагідно торкався найчутливішої плоті. Потім його голова лягла мені на розхристані груди, але він не цілував їх, не шукав губами сосків, він — я нарешті зрозуміла — дослухався до мого серця: б’ється воно чи ні?

Авжеж, що то за втіха, якщо жертва сконала отак раптово без тортур і мук? Серце моє, скуте страхом, не билось, а мліло в чеканні невідворотної помсти. Краєчком свідомости я ще хапалася за життя, кволо сподіваючись на якусь слушну мить, що дасть мені можливість вирватися з цих жахливих лабет. Здогадуючись, що він поклав мене на дивані в холі, я навіть подумала про замашну коцюбу і силкувалася згадати, чи лежить вона на призьбочці біля каміна, чи я її десь прибрала чимдалі з очей.

Та ось ці холодні руки вже тягнуться до моєї горлянки, зараз вони почнуть душити мене… ні, здається, він поки що тільки намацує пульс на шиї, торкається тієї блакитної жилочки, яка так хвилювала чоловіків у хвилини моєї слабкости; ось і зараз вона зрадливо ожила й забилася першою в моєму заціпенілому тілі, і, видно, його також схвилювала, бо я почула збуджений голос:

— Жива а а!

Не вірячи своїм вухам, я розплющила очі й побачила над собою конячу голову Іванька. Одвісивши щелепу, з якої котилася слина, він світив на мене несамовито збуд женими очима.

— Ти и и? — вражено спитала я.

— Й йа, — він знов, як тоді з переляку, заговорив про себе в першій особі.

— Як ти посмів?

— Що?

— Як ти міг отак зі мною повестися?

— Й йа тільки полапав, чи ви жива, — розгублено сказав карлик.

— Не бреши! Ти хотів мене… вбити.

Він так закотив під лоб очі, що в них застигли тільки білки. Перехрестився й сказав:

— Бог з вами. Чого б й йа мав вас убивати?

— Не знаю. Тільки ти спершу заховався, коли я тебе гукала, а потім підкрався ззаду й напав.

— Байка! — сказав він. — Чистісінька байка! Іванько не чув, коли ви його гукали, бо, як почалася гроза, побіг кинути закидушку на коропа. У грозу великий короп бере.

А тоді загавкав Трезор, й Іванько побіг подивитися, чого це він гавкає. Глядь — а ви лежите й не ворушитесь. Іванько не боягуз, ви ж знаєте, а тут обімлів. Що зоставалось робити? Взяв та й поніс вас у хату. І, як на зло, ще й світло пропало, хоч ґвалт кричи. А вам погано стало чи як?

Мені трохи розвиднилося в голові, я зрозуміла, що Іванько не бреше, але від того легше не стало.

— На мене хтось напав, — сказала я.

— Я а ак… напав?

— Підкрався ззаду й ухопив за плечі. Це був такий жах, що я знепритомніла. А потім… потім він, напевно, почув, що хтось біжить од річки, і втік. Чи десь заховався. Ти ж нікого не бачив, коли біг на подвір’я?

— Ні, — Іванько ще дужче змінився з лиця й озирнувся на двері.

— Візьми на замок, — сказала я. — Й у веранді також.

Він так швидко замкнув зсередини обоє дверей, що я ще й подих не встигла перевести.

— Тепер ти зрозумів, чому гавкав Трезор? Не на мене ж… І раптом зринула ще одна думка: але ж і на нього собака не мусив би гавкати… Невже він справді з’являється в іншій подобі?

— А перед тим до мене в спальню залетів голуб, — сказала я.

— Який голуб?

— Сизий. Біжи й подивися, якщо не віриш. Він там і досі. Я хочу, щоб ти його вигнав чи викинув у кватирку.

Зроби це, поки я перевдягнуся.

— Це якби підсака, — зам’явся Іванько. — А підсаку я покинув на річці.

— Нічого, виженеш, — сказала я. — Він не кусається. Іванько знехотя подибав східцями на другий поверх.

Я зняла з себе виваляну в грязюці сукню й кинула її на крісло сушитися. Потім зайшла до ванної і ще не встигла вмитися, як карлик уже скрипів східцями вниз.

— Нема там ніякого голуба, — майже розчаровано сказав він.

— Як немає?

— Отак. Іванько обдивився по всіх закутках. Ні сизого, ні білого голуба там немає.

— Ти хочеш сказати, що я його вигадала?

— Ні, він, мабуть, вилетів сам. Як залетів, так і вилетів.

— А дзеркало? — спитала я і відчула, як натягується кожен мій нерв: якщо він скаже, що й дзеркало ціле, тоді ти приїхала.

— Дзеркало розбите, — сказав Іванько. — Хіба то голуб його розбив?

— Ні, то я сама.

— Погано. Це дуже лиха прикмета, коли розіб’єш дзеркало.

— Чи не забагато в нас поганих прикмет?

— Овва! — раптом вигукнув Іванько. — А це що таке?

— Що там?

За дурною звичкою я вискочила з ванної майже гола, але цього разу, здається, навіть карлик на те не зважив.

Він вражено дивився на мою сукню, що сохла на спинці крісла.

— Дивіться! Це вас не людина хапала за плечі.

— А хто ж?

— Тварюка, ось хто!

Я підійшла ближче й тільки тепер побачила на сукні брудні сліди від лап великого звіра. Напевно, мій ще напівшоковий стан не дозволив мені знепритомніти знову, і я лиш скулилася, як беззахисне щеня, коли почула дикий, нелюдський регіт. Минув якийсь час, поки я зрозуміла, що то залився нервовим сміхом карлик, — таким я його ще не бачила, і здалося, це сам сатана регоче наді мною, трясучи велетенською конячою головою з вирячкуватими біль мами замість очей.

Я вже хотіла було кинутись до коцюби, але сатана враз притих, по дитячому схлипнув й сказав:

— То ж Трезорові лапи, хіба ви не бачите? То ж наш псяюка поклав вам на плечі свої лаписька, а ви так злякалися.

— Він же на прив’язі. Ланцюг не дістає аж туди.

— Та на якому ж прив’язі, як Іванько давно вже спускає його на ніч з ланцюга. От на радощах він і стрибнув на вас.

А коли ви впали, як нежива, тоді й загавкав.

— То, виходить, нікого тут не було?

— Виходить, нікого, — знов засміявся Іванько, але вже не так: він засміявся майже по ангельському, і я теж усміхнулась до нього і вже не могла зупинити цього сміху, він тремтів і розростався в мені дзвінкою кришталевою кулею, ми обоє сміялись до сліз, зазираючи одне одному в очі, аж поки я не відчула, що та кришталева куля розси палася на дрібні скалки, і мене почали душити сльози. Сміх перейшов у плач, я ницьма впала на диван і затряслася в гіркому нестримному риданні. Я не знала, за чим чи за ким я плачу, напевно, то був жаль за всім світом, хоч я повто рювала без жодної думки:

— За що? За що? Іванько кинувся мене втішати, та я сердито відштовх нула його й заголосила ще дужче, і плакала, поки геть вибилася з сил. Отак, скімлячи, як щеня, і заснула, проте ще довго здригалася від схлипувань і судомних зітхань.

То був сон на одне око, бо я добре чула, як Іванько вкривав мене пледом і як, вимкнувши світло, мостився спати на килимку біля каміна. Мене то кидало в холодний піт, то обсипало жаром, тоді я зривала із себе плед, зминала його ногами, і карлик, уловлюючи кожен мій рух, нищеч ком підводився, дбайливо вкутував мене, як дитину, і знов по собачому вмощувався на підлозі.

Але вранці, коли я прокинулася, його вже не було. В домі стояла виснажена, могильна тиша. Вона тисла мені на скроні, очі, лягала на груди, як віко тісної домовини. Я незрушно лежала доти, поки не зрозуміла: ця болісна тиша — моя самота і моє мовчання. Це каяття, яке прагне виходу з того мовчання. І якщо я не висповідаюся, то задихнуся в ньому.

Готуючись до цього таїнства, каже Божий Закон, треба згадати все, в чому ти провинилася перед своїми ближніми, чим згрішила супроти людей і світу, і попросити прощення за скоєне. Я була готова до цього, але не знала, до кого мені йти на сповідь, хто міг бути моїм свідком перед Всевишнім у час покути. Настоятель храму Івана Богослова, вочевидь, на цю роль не підходив, був бо моїм коханцем спокус ником, й одного разу моє щире поривання до сповіді закінчилося новим перелюбством. Можливо, з особливою увагою мене вислухав би старший оперуповноважений відділу карного розшуку Притула, проте великий слідець мав повноваження лише на розкриття гріхів, а не на їх відпущення.

Загавкав Трезор. Я вийшла надвір і побачила, що Іванько з собакою розглядають величезну рибину, яка лежала на траві перед фліґелем. Це був чи не пудовий короп — наче вилитий з червоної міді. Я здогадалася, що Іванько виволік його на свою нічну закидушку і тепер не міг прийти до тями від радости. Вражена, я також схили лася над рибиною; ще жива, вона зіпала круглим губатим ротом, і з її нутра виривалося важке, зовсім не риб’яче дихання, схоже на стогін.

Зненацька короп підстрибнув, я відсахнулася, але широ кий хвіст черкнув по щоці. Злякано заскавчав Трезор.

Висолопивши рожевого язика, він задкував від того чудовиська, тамуючи в собі здивоване гарчання. Я подиви лася в його неспокійні очі, й мені здалося, що він гарчить на мене.

— А бачили? Бачили? — і далі радів карлик чи то спійманій рибині, чи моєму здивуванню, чи неспокою пса.

Я нічого не відповіла і швидко пішла в дім. День, можна сказати, почався. Ні, я так більше не витримаю. Якщо раніше тільки ночами десь у глибині мого єства з’являлося це внутрішнє тремтіння, то тепер воно не полишало мене і вдень. Сподіванням на те, що все вигоїть час, настав кінець.

Це був той випадок, коли час не лікує, а наближає фатальну розв’язку. Треба було щось негайно вирішувати, і воно, це рішення, вже визрівало, хоч як було тяжко із ним погодитись. Для цього не вистачало ще якоїсь краплі, але й та крапля не забарилася.

Коли у ванній я намочила волосся, щоб помити його, і перехилила на долоню пляшку з шампунем, з її шийки, жадібно плямкнувши, висолопився рожевий язик. Ні, я потім зрозуміла, що то в’язка рідина витяглася перламут рово рожевою стрічкою, однак це не мало значення — вона примусила мене здригнутись, як жива істота. Зрештою, я добре знала, що кожен неживий предмет має свою стихійну силу, яка за певних обставин може виявити себе у най несподіваніший спосіб. Будь яка матерія приховує в собі енерґію, і немає великої різниці в тому, чи тебе загризе розлючений звір, чи розчавить зрушений з місця камінь.

Авжеж, немає різниці, казала я собі, вмикаючи фен, щоб просушити волосся. Твою кров може назавжди зупинити ось цей електричний дріт, якщо його оголити, і може випити упир; дім твій може спалити блискавка і крихітний жарючок, принесений одудом; нещастя може наслати лихе людське око і звичайне дзеркало, якщо його розбити, бо жодна річ на сім світі не терпить свавілля… І ніхто так не мстить людині, як зневажені неживі речі, бо ця людина, власне кожен із нас, живе за рахунок смерти іншого. Більше того, сліпий жереб кидає свій вибір на одного, не лишаючи шансу мільйонам.

Я розчесала своє живе, неприродно червоне волосся вогненного ангела і підійшла до телефону. Рішення визріло остаточно. Та я ще вагалася, як його краще про це сказати, щоб Г. С. не подумав, що в мене взагалі протікає дах.

Шанувальниці одудиних гнізд зовсім не хотілося потрап ляти до гнізда зозулі.

Не набравши номер мобільника до кінця, я нервово поклала трубку. І знов заходилася чепурити пір’я: зреш тою, мені треба навідатися на Солом’янку. Той, хто так необачно залишив там ультимативну записку, вже, мабуть, мертвий. Але я не вірила в те, що мертві не жадають помсти.

Через дві години я була вже в «Плутоні», де, як і годи ться в такому царстві, все пахло тлінню і порохом. Відтоді, як я сюди навідувалася, нічого тут не змінилося, хіба що потовщав шар пилу на плитах габро, і тепер на них можна було писати пальцем, без різця, які хоч епітафії. Наприк лад, облиш надію всяк, хто входить сюди…

На диво, в кімнатці для відпочинку ще працював теле фон, я знов почала було набирати номер, який знала на пам’ять, і знов поволі поклала трубку. Авжеж, саме тут, ось у цій кімнатині, колись померла моя потаємна надія. Того дня я застала маму в лікарні зовсім інакшою, вона не обзи вала мене «уродіною», а, навпаки, пригорнула до своїх в’я лих грудей і сказала, що я найкраща дівчина в світі, що за мною всихатимуть усі хлопці і я буду дуже щасливою. Тіль ки не треба сильно любити, казала мама, не треба собі зав’язувати світ одним чоловіком, бо тоді можна швидко звихнутися й потрапити ось у цю лікарню, де єдина радість — це клеїти конверти, їх тут лікують клеєнням великих рудих конвертів, трудова терапія називається, зовсім тихенько й розсудливо пояснювала мама, і після того я побігла до лікаря з чудним прізвищем Коркін, якого ніде й ніколи не могла застати, такий він був зайнятий, та я розшукала його і сказала, що мама моя вже майже здорова, чи зможу я згодом забрати її звідсіля, а лікар — щупленький, жвавий, з рухливою, як у дятла, голівкою і чудним прізвищем Кор кін — сказав на ходу, кудись поспішаючи: а чого ж, заберете, коли станете повнолітньою і матимете змогу її утримувати, й на очі мені набігли сльзи, бо я нікого так не любила, як свою «уродіну» маму з двома щурячими зубами під вер хньою губою. Але ще дурна була, чомусь соромилася того, що мама моя в психушці, і не поспішала казати про неї Несторові, хай, думала, настане час, мама піддужає, і коли ми одружимось, то заберемо її до себе, тоді вже, хай там і що, я сама догляну за нею. І от саме того дня, коли таку надію подав мені й лікар із рухливою, як у дятла, голівкою і чудернацьким прізвищем Коркін, я не могла дочекатися вечора, поки Нестор прийде додому, і полетіла на крилах до нього в майстерню, аби розповісти про маму й почути радісну згоду на те, щоб вона жила з нами, я ні на мить не сумнівалася, що він з радістю сприйме цю звістку, адже так любив мене, так леліяв, і ось я примчала в майстерню, а там… гола дівуля цицьки розвісила, натурниця, звісно, — зніяковіло пояснював Нестор, — та мені вистачило одного погляду в її безсоромні очі, аби зрозуміти, що ні, хвойда із хвойд, лярва з окружної дороги, яка щойно вискочила зі спочивальні, ще вкутана запахом поту й статевих виділень.

«Уб’ю!!!» — прострелила мозок перша думка, — але не тепер, не тепер, виберу слушну хвилину і спосіб, щоб ніхто й не здогадався, що то я забруднила руки об шкуру зрадника.

Я прожогом вискочила з майстерні і, як несамовита, побігла через усю Солом’янку, наче за мною хтось гнався з сокирою, та не було в мені ані страху, ні відчаю, лиш одна гола думка: «Уб’ю». Напевно, саме вона, ця думка, не дозво лила мені забігти світ за очі чи накласти на себе руки, а змусила повернутись до Нестора й існувати далі, як існують більшість жінок, змирившися з невідворотністю зради.

Тільки наївні люди кажуть, що час усе заліковує. Мож ливо, це трапляється з тими, хто має бегемотячу шкіру, але я знаю запевне: все виліковує лише смерть. Тільки вона остаточно вилікувала й мою маму, котра, прийшовши трохи до тями, повісилася на сірій мотузці, якою зв’язували паки рудих конвертів, — повісилася в загидженому туалеті «павлівки», після чого, як розповів мені скоромовкою лікар із дивним прізвищем Коркін, була кремована й похована на далекому цвинтарі під Васильковом.

Мені здавалося, що розповідає він про якусь чужу жінку.

— На жаль, ми не змогли вам повідомити, — сказав на ходу, кудись поспішаючи, лікар Коркін. — Не мали вашої адреси, але можна довідатися про точні координати місця поховання.

— Навіщо? — спитала я.

— Як навіщо? Провідуватимете.

— Кого — попіл?

Лікар із чудним прізвищем Коркін покрутив меткою, як у дятла, головою, ніби зазирючи мені то в одне, то в друге око.

— Ну, не знаю…

Я так нічого й не сказала Несторові про маму. Для чого?

Все втратило сенс, як і його запевнення в найщирішому коханні до мене. Найсмішніше те, що він справді мене любив, можна навіть сказати, тремтів наді мною, але це було не кохання. Не знаю, як це можна назвати, про це треба запитати в чоловіків, котрі носять своїх пещених дружин на руках, але за першої ж слушної нагоди шукають, куди вмочити свого придурка. Деякі сексопатологи стверд жують, що такі випадкові зв’язки тільки загострюють почуття і потяг до власної дружини, але на те вони й сексо патологи, щоб зазирати в царину збочень.

Що ж до мене, то я уникла маминої долі лише завдяки її заповіту: дала собі обітницю ніколи не любити одного чоловіка, і це правило допомогло мені примиритися з Нестором і його зрадою. Можливо, це не скромно буде сказано, але саме тому я стала жрицею кохання з усіма його ритуалами й церемоніями. І, треба зізнатися, знайшла в тому неабияку втіху. Без цього у мене ніколи б не було, наприклад, Г. С., завжди готового прийти на допомогу. Ось і зараз у мене залишається єдиний вибір: або підпалити оцю майстерню, де хтось колись зазнав миттєвої втіхи за рахунок чужого щастя, або нарешті подзвонити до Г. С. І я набрала його номер.

— Алло!

— Горю, — спитала я теплим довірливим голосом. — Ти де?

— Щойно вийшов з конюшні. Їду до фонду.

— Ти ще й катаєшся на конях?

— Та ні, я був у Верховній Раді. А що?

— Я згодна з тобою.

— У чому?

— Тільки ти не лякайся, все нормально. Але мені, як і всім нормальним людям, потрібний психоаналітик.