Серпень, 2005 рік, Сан-Франциско
Вельмишановний містере Северин!
Гадаю, що найближчим часом Енжі не матиме змоги продовжити цей лист. Тому я вирішив закінчити його. Як то кажуть у вас, аби поставити крапку над «і». Відверто кажучи, я призмушую себе писати. Найпростіше — «вбити» текст. Але тоді я б почувався винуватим перед Енжі. Та й прочитавши все, що вона написала (прочитавши не навмисно, а за збігом обставин), я не зміг знищити її слова. Адже вона сподівалася, що ви їх прочитаєте… Крім того, вважаю за потрібне дещо прояснити. І сподіваюсь, що після цього ви більше не потурбуєте нас.
Я б волів одразу перейти до головного. Але не знаю, з чого почати. Я цілком розумію, що ви мусите відчувати, читаючи те, що написала моя дружина. Але покваплюся пояснити: це лише те, що збереглося в її уяві. Насправді, як мені здається, усе було набагато гірше.
Мушу зізнатися, що, перечитуючи все, що вона змогла написати до вас, мені важко було втриматися від багатьох емоцій. Тому прошу вибачити за дещо нерівний стиль.
Що ж було насправді? Почну з кінця. Я знайшов Енжі на коктебельській набережній. Кажу «знайшов» — але я не шукав. Ця зустріч була випадковою, як і перша — в горах. Уявляю, що ви думаєте зараз…
Впізнати її було майже неможливо. Усе, про що вона писала вище, маленька дещиця того, що було насправді. Обличчя та тіло її вкривали синці та шрами. Ви повинні це знати. Адже, повторюю — усе, написане нею, написане, коли вона отримала можливість жити. Я й сам тепер із новою силою розумію сутність цієї дівчинки — не помічати зла, яким переповнений світ, і вкотре дивуюся вашій черствості й дякую Богові за те, що він привів Енжі до мене.
Перша наша зустріч виглядала так: переді мною майже на самому краю скелі, з якої відкривалося мальовниче море кольорів — осінній ліс — стояла дивакувата істота, перемазана фарбою, з копицею довгого, скрученого рурочками волосся. Я бачив її зі спини й не одразу зрозумів, хлопець це чи дівчина. Мою увагу привернув малюнок. А коли вона обернулася, я обпікся об очі. Такі очі зазвичай малюють на іконах — великі, сумні і… порожні. Саме такими очима дивляться у натовп — на кожного й ні на кого особисто. Я не знаю, як вам краще це пояснити. Якщо художник, скажімо, Рафаель чи Врубель, обирав своєю моделлю земну жінку, в їхніх зображеннях був живий вираз. Але на канонічних полотнах — образ узагальнений. Обличчя святих — неемоційні. І тому вони менше зрозумілі для простих смертних. Ось таке обличчя було тоді в дівчини-малярки. Мені стало лячно. Потім я часто згадував це обличчя, шкодував, що не посмів заговорити…
А два роки по тому знову побачив її біля моря. Хоча впізнати її було досить важко. Як я вже казав, обличчя, руки, ноги були вкриті синцями й подряпинами. Одні були зовсім свіжі, інші загоювалися. Обличчя, якщо дивитися на нього в профіль, майже пласке, ніби намальоване на папері, зап'ястя — тоненькі, мов у дитини. Погляд, звичайно ж, змінився. У ньому більше не було порожнечі — тільки подив. Бачити його було ще нестерпніше.
Енжі сиділа на набережній в ряду інших вуличних художників і малювала портрети. Я замовив свій. Поки вона малювала, вогонь випалював мене зсередини. Взагалі, у вашій країні — такій прекрасній та дикунській — цей вогонь у собі я відчував не вперше. Можливо, тому, що мої прадіди народилися тут… Але в цій дівчинці для мене немов сконцентрувався весь біль від того, що я встиг побачити та запізнати. Я не наважувався заговорити з нею. Хвилин за сорок (я всіляко відтягував закінчення роботи — відходив покурити, крутився на стільці) вона закінчила. Портрет вийшов гарно. Я заплатив за нього вдвічі більше, ніж вона попросила. Але Енжі повернула мені решту. Я трохи відійшов і почав спостерігати. Побачив, як до неї наблизився якийсь тип у спортивних штанях, і Енжі віддала йому гроші. Тип відрахував якісь копійки й простягнув їй. Вона вдячно посміхнулася й знову завмерла, дивлячись на потік відпочивальників. Вона працювала із задоволенням. Я спостерігав за нею до пізньої ночі. У світлі ліхтарів вона скидалася на прозорого нічного метелика.
Потім вона зібрала речі й пішла у бік торговельних наметів. Там купила чіпси та каву в пластиковій склянці і пішла кудись у глиб кипарисової алеї.
Вогонь палив мене все сильніше. Вона не повинна була перебувати тут! — це я відчував кожною клітинкою тіла. Ви ж розумієте, про що я кажу?
Я стояв під тінню старого розлогого дерева і був ладен простояти так до ранку, якби вона (а це було цілком імовірно) лягла спати прямо на лаві. Але, з'ївши чіпси, вона попрямувала в бік пляжу, де вже запалили багаття волоцюги. Я ледь встиг перехопити її біля самих сходинок кам'яної огорожі.
Не пам'ятаю, що казав…
Набагато пізніше я зрозумів, що слова для Енжі важили так само мало, як і гроші. Вона довіряла відчуттям. Вона усміхнулася до мене. У цей момент мені здалося, що скупався під сонячним душем. Я запропонував їй повечеряти разом. Збоку це, мабуть, виглядало досить брутально… Але Енжі була далека від реальності. До неї простягали руку зі шматком хліба — вона не могла її відштовхнути. Усе просто…
Ще тоді я з жахом подумав, що, сприймаючи все так буквально, вона пережила багато неприємних, можливо, небезпечних моментів.
…Нас не пустили в жоден більш-менш пристойний ресторан. Обірвані шорти та вилиняла футболка — це все, що в неї було. Все, що належало їй, крім полотняного кошика з папером та пастельними олівцями.
Тоді я повів її в цілодобовий супермаркет, набрав усього, що можна було з'їсти в номері готелю без особливого приготування. Дякувати Богу, часи змінилися, і я зміг провести її до себе без особливих проблем. Дав їй халат, показав, де ванна кімната.
Коли вона звідти вийшла, здивуватися довелося мені. Вона була справжньою красунею. Це я помітив ще там, у горах. А тепер вона вийшла до мене така сяюча, із довгим рудуватим волоссям, тонким ніжним обличчям, граційна в кожному порухові. Я зніяковів, як ніяковіють у присутності осіб із королівської династії.
Ось так це було, так починалося…
Цілу ніч я просидів у кріслі, дивлячись, як вона спить. Гадаю, вона вперше за весь цей час, що минув з нашої першої зустрічі, спала в нормальному ліжку. Більше не відпускав її.
Не знаю, наскільки ви романтик і чи здатні зрозуміти мене, але я відчував, що в мої руки впала зірка…
Коли — вранці — я запитав, як її звуть, вона вимовила дивне слово, таке собі дивне співзвуччя: «І-є-ланум»…
Тоді я ще мало знав про неї, але зрозумів, що її необхідно вивезти звідси. Вивезти, як вивозять старовинні ікони або антикваріат. Ні, не подумайте, що я вважав її дорогою річчю або просто вродливою жінкою. Повірте, у своєму житті я бачив і те, й інше…
Минуло майже півроку перед тим, як я зміг легалізувати її, купивши документи та вивезти звідси.
Ми переїжджали з міста в місто. Я займався науковою роботою, яка дозволяла мені вільно пересуватися країною. До дослідження мистецтва початку XV сторіччя я додав тему фольклору в старовинній українській вишивці, й це дало змогу мандрувати найвіддаленішими куточками. Насправді роботу я закінчив і зовсім перестав про неї дбати. Увесь час я опікувався Енжі. Вона нарешті заговорила, почала нормально їсти…
Тут я маю зробити зізнання. Одного разу випадково (це було в перукарні якогось маленького районного центру) я побачив вас по телевізору. Це було одне з численних ток-шоу. Телевізор стояв посеред зали, і я мимоволі, як і інші клієнти, поглядав на екран. Нічого не сприймав, доки не побачив фотографію Енжі. Я ледь втримався на місці!
Тієї ночі я не спав… Тоді я вже знав, що Енжі пішла з дому, що в неї були ви. Але не більше. Крім того, я боявся розпитувати далі. Мої запитання викликали в неї такі напади відчаю, що доводилося користуватися медикаментами. Я мріяв якнайшвидше вивезти її, показати найкращим психіатрам, яких знав особисто.
У ту ніч після передачі мене мучило одне запитання: чи можу віддати її вам? Запитання було риторичним. Відповідь на нього я мав однозначну. Але я бачив ваші очі! І якщо раніше вважав за деспота й лиходія, то тепер це враження розвіялося. Я зрозумів, що щось не склалося. Щось на «вищому» рівні, про що мені знати не варто…
Ви, мабуть, здивуєтесь, але я вас розшукав. Я хотів побачити вас. Рішення було нелогічним і майже жіночим. Адже тільки жінки прагнуть зустрітися із суперницею, щоби переконатись, що вона… молодша та красивіша. Але в мене була інша мета: хотів упевнитись, чи правильно чиню.
Перед від'їздом у нас лишалося кілька днів, які ми провели в столиці. Енжі не виходила з номера готелю, я залагоджував справи. Мабуть, ви хотіли б довідатись, чи намагався я розшукати її батьків? Можу відповісти: так. І тут усе було на мою користь. Мати перебувала в психіатричній лікарні, батько вже мав іншу дружину й, судячи з телепередач, був занурений у політичні ігри. Отже, лишалися ви. І я підстеріг вас біля під'їзду. Так, я бачив вас… Ви вийшли, пішли до свого авта, постояли, запаливши цигарку. Я всотував кожен ваш порух. Тільки уявіть, я б підійшов… і за годину Енжі могла б бути з вами. Я вагався тільки одну мить. За цю мить я зрозумів: не варто. Не подумайте, що кажу так, аби виправдати свій вчинок. Ні. Якби Енжі могла б бути щасливою з вами, я б відступив. Але у вашій країні я зробив багато дивних спостережень: чоловіки тут завжди вимагають офіри. Цього я ніколи не міг збагнути! Ви маєте дивовижно вродливих жінок, ба більше, вони жадають вас і схиляються перед вами, вони намагаються стояти в тіні й подавати вам рушника, незважаючи на те, що втомлюються і страждають не менше. З материнських рук ви переходите в руки своїх наречених, лишаючись вічними дітьми… Я не міг кинути Енжі в такому світі! Я не хотів, аби вона мала виправдовуватися перед вами… Ані тепер, ані потім.
…Я відправлю вам цього листа, зітру вашу адресу й одразу зміню свою. Коли Енжі повернеться з лікарні, вона не пам'ятатиме, що писала вам. Сподіваюся, що це було останнє психотерапевтичне обстеження…
Я заберу її за кілька тижнів. Я знаю, що вона сяде в крісло на нашому балконі, я загорну її ноги пледом, і вона дивитиметься на океан… А я дивитимусь на її зворушливу тонку шийку і відчуватиму, що душа моя спокійна: я знайшов те, чого мені бракувало в цьому шаленому світі.
І останнє. Те, що написати найважче. Але я маю це вимовити, а ви маєте це знати: вона не любить мене…
Прощавайте!