home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ДОНОС


Москвин нікому не вірить. Сусідові, братові, батькам, власним дітям. Кожного підозрює в підступі, у зраді, і тому сам повсякчас готовий зрадити, обмовити, знищити будь-кого, аби порятувати себе. Ніде в світі донос не розповсюджений так широко, як у Московщині. Ніякий уряд у світі, крім московського (монархічного й соціалістичного), не узаконив офіційно доноси.

Москвин ненавидить усіх, хто ослаблює державу, насамперед — «расчленителей», а найбільше — українців. З цілковитою певністю можна сказати, що не народився ще такий москвин, який не виказав би владі «мазепинця», «петлюрівця», «бандерівця».

«У ХVII ст. донос у Московщині поширився на всі стани, на родину, на церкву. Доносили бояри і жебраки, священики і ченці, виказували батьків діти, чоловіків жінки. Було багато донощиків, що зробили донос ремеслом і лише з нього жили. Вони пролазили на весілля і похорони, на учти і в приватне життя, підслуховували і доносили. Багато тисяч невинних людей вигубив уряд на брехливий донос, бо виказникам добре платив»[142].

«У Московщині існує закон, за яким половину майна злочинця одержує той, хто виказав владі того злочинця. Ніяких свідчень, крім доносу, не вимагається. За брехливий донос не карається. Охочих одержати половину маєтку жертви ніколи не бракувало. Коли ж нема злочину, то його вигадують («пришивают», як кажуть в СРСР. — П. Ш.). Ув’язнюють невинну людину, катують її у в’язниці і за ціну звільнення вимагають, щоб та людина посвідчила проти небажаної урядові особи. Москвини охоче це роблять, бо здатність брехати у них у крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. Навіть за малі гроші москвин складе кривоприсягу»[143]. Так писав англійський посол в Москві 1588 року. Про це саме в СРСР написано сотні книжок з тисячами фактів: про брехливі доноси, про «пришивання» провин, про катування в’язнів, щоб посвідчили проти небажаної людини. Найбільший знавець цього всього — уряд СРСР сам офіційно це визнав по смерті Й. Сталіна.

«Донос був головним способом державного контролю, і уряд всіма способами його заохочував в ширину і глибину по всіх землях імперії і в усіх установах. «Фіскал» (донощик) одержував половину гривни. Петро І наказав усім людям усіх станів виказувати державних ворогів, зрадників, шкідників. Зробив донос патріотичним обов’язком. Для заохочення донощиків віддавали половину майна злочинця та всі його титули і права. Петро запровадив донощиків навіть у церкві, назвавши їх не «фіскалами», а «інквізиторами». Петро наказав почепити на зовнішніх дверях кожної державної установи скриньку для листів, щоб донощики могли вільно кидати до них доноси. Підпису й адреси не вимагалося, хіба що донощик хотів одержати нагороду. Павло І 1798 р. наказав зробити те саме[144].

Микола І нагородив срібною відзнакою з написом «За усердие» одну селянку за те, що вона виказала свого сина, який втік був із війська[145]. Отож не дивуймося, що в СРСР стоять пам’ятники хлопчикові Павликові Морозову, який виказав свого батька — «куркуля».

Московська інтелігенція, т. зв. «народники», визнавала за обов’язок кожного члена свого товариства стежити за іншими членами і навіть виказувати провідникам підозрілих. І всі визнавали і здійснювали це без примусу, вважаючи донос за чесноту.

Перебравши 1917 р. державну владу, більшовики успадкували і всі московські традиції, зокрема й доносительства, значно його вдосконаливши. Монархічний уряд, принаймні, не карав тих, хто не доносив. Уряд СРСР карає тих, хто НЕ доносить, видав закон, що визначає кари за НЕвиказ[146]. Від Івана VI в кожному московському посольстві за кордоном є кілька агентів таємної поліції. Вони стежать за кожним рухом і словом членів посольства, включно з послом.

Московщина завозить щороку тисячі «своїх». В Україні живе майже 8 мільйонів (18%) москвинів. Кожний з них мав бути «оком і вухом государевим», вважати за патріотичний обов’язок шукати «сепаратистов-изменников» і виказувати їх. Тепер в Україні немає жодної установи, підприємства, де не було б донощиків. Навіть у маленькому селі. Про таку досконалу мережу донощиків монархічним урядам і не снилося. Хоч як гидиться українець доносом, проте може погодитися стати донощиком, якщо його добре припекти вогнем, поламати ребра, загнати голки під нігті і т. п. Але людину твердої вдачі не зломиш, катуючи її фізично. У спогадах і оповіданнях недокатованих українців та чужинців знаходимо тисячі українських імен, що гинули, а донощиками не стали. Висока мораль українця, тверда віра в Бога давали йому силу жертвувати життям своїм, але не життям інших людей. Щоб їх порятувати, українець міг погодитися на власну смерть, служити ворогові — Московщині. Своєї фізичної смерті він уже не боявся: божеволів, або накладав на себе руки. Або з великими душевними муками спускався до моральної безодні, як П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук та інші. Свідомість своєї духовної смерті вбила творчий дух багатьох тичин. Москвини інстинктивно передчувають розпад СРСР і в розпуці хапаються за доноси, перевірку, нагляд і кари. Московська імперія — СРСР тисячократно збільшила кількість політичної поліції. За підрахунком Інтерполу (Міжнародна Поліційна Організація) один поліцай припадає: в Англії — на 400 громадян, у Франції — на 347, у США — на 340, у Західній Німеччині — на 294, в Італії — на 238, в Австрії — на 220. Міністр поліції в СРСР І. Щолоков писав у «Правде», що в СРСР один поліцай припадає на кожні 40 громадян.



ХАБАРНИЦТВО | Московство | ГОСПОДАРСЬКА БЕЗПОРАДНІСТЬ