home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ТВОРЧИЙ ДУХ


Чому не кожна освічена людина може написати бодай слабенького вірша чи створити хоч якусь мелодію? Чому з тисяч людей, що скінчили консерваторії, лише десятки стають знаними композиторами? Чому серед десятків тисяч професорів є лише сотні справжніх науковців, дослідників, винахідників? Чому серед сотень тисяч політиків бачимо лише десятки великих державних мужів? Чому з мільйонів людей з університетською освітою маємо лише тисячі добрих письменників? І навпаки, чому багато геніальних творців світової культури вийшли з нижчих верств суспільства, часто не маючи освіти, не маючи якоїсь допомоги? Звідки творці світової культури одержували свою силу? Творча сила виявляється ще в дитинстві. Леся Українка почала віршувати на сьомім році життя. Маленький Тарас розмальовував шмат паперу, — голодна, холодна, кріпацька сирота. Мільйони розумних, спостережливих людей щодня бачили, як «танцює» накривка на посудині, коли кипить вода. Та лише в голові хлопця Джіма Ватта зродилася думка: «Та це ж — сила». В цю хвилину й народилася парова машина, тобто ідея парової сили, ідея використати ту силу. Чому ж ця ідея не зародилася в головах тисяч розумніших, спостережливіших за хлопця, дорослих людей? Звідки Лесі, Тарасики, Джіми одержували здатність ТВОРИТИ нові ідеї? Хто чи що дав ту силу людям і то не всім, а лише обранцям? І хто визначає тих обранців?

Дослідник природи та її законів переконується, що досконалу гармонію мільярдів істот та речей від бактерії до планети могла сотворити лише якась Найпремудріша Премудрість. Ії називають Богом. У досконалій всесвітній гармонії її Творець визначив кожному творінню своє місце. Людина має розбудовувати свою культуру і цивілізацію, щоб пізнати і ліпше розуміти закони свого Творця і жити так, аби не порушувати всесвітньої гармонії. Щоб усе виконувало своє призначення, Творець дає відповідні органи, засоби, силу діяти так, а не інакше. І Всіх об’єднав у Всесвітню Гармонію Божественної Краси.

Відомо, що два рідні брати не однакові. Від самого початку видно різницю вдачі, розуму, здібностей, нахилів. Отже, навіть діти однієї матері чи батька народжуються неоднакові. Отже, вираз «вроджені здібності» є глибоко правдивим. Одначе, Бог дав людині і вільну волю. Людина вже сама визначає, як з вроджених здібностей скористатися: на добро людям і собі, чи на зло, а може і не виявляти, занедбати дані їй Богом здібності. Але як пояснив нам Син Божий, за зловживання і занедбання даних здібностей Бог карає. «Кому більше дано, з того більше й вимагатиметься», — каже закон Божий. Не на зле, а на добре дає Бог здібності людині. Поняття «творити» означає не лише будувати, робити, працювати, здійснювати, виконувати і т. п., синонімом «творити» є «народжувати». Тим-то й кажемо: «народилася ідея», «народилася думка». Отже, творити — це породити щось таке, чого ще не існувало. Будівничі цивілізації будують з матеріалу, що вже існує. Творці ж культури мусять створити нову ІДЕЮ, тобто те, що досі не існувало. Це — чудо. А чудо може творити якась НАДЛЮДСЬКА сила. Мікроскопічній порошинці у всесвіті — людині несила творити чуда. І справді, всі великі творці світової культури: поети, письменники, музиканти, малярі, скульптори, науковці-дослідники, винахідники — всі вони свідчать у своїх життєписах, що творили вони ЛИШЕ тоді, коли приходило до них НАТХНЕННЯ. Не знати звідки прилітали до їхньої свідомості нові ідеї, нові думки, нові прекрасні образи, нечувана ще мелодія. Ніби хтось незримий стояв за плечима і підказував. За таких хвилин рука письменника чи композитора ледве встигала записувати. Вони свідчать також, що коли не було натхнення, лише марнували години, дні, тижні, місяці, нічого не створивши. Науковці, винахідники також свідчать, що якось раптово (часом у сні) розв’язка сама приходила до голови, і вони хапалися її записати, доки не «відлетіла».

Незаперечним історичним фактом є те, що великі творці культури були глибоко побожними людьми. Побожність — не тільки виконання церковних обрядів. Це той стан душі, що породжує непереборний потяг до всього високого, великого, красивого, що охоплює слово «Бог». Щира (часом і не висловлена) молитва — це ЄДНАННЯ людської душі з тим великим, високим. «Глибока віра в Бога і щира молитва заспокоює нерви і тривогу, проганяє страх і журбу, поборює все те, що спричиняє половину всіх хвороб тіла, розуму і душі. Глибоко щира, побожна людина ніколи не мала нервових чи розумових хвороб. Всі мої понад 35-річні пацієнти захворіли лише тому, що втратили віру в Бога. Ті, що повернулися до Бога — вилікувалися. Ті, що не повернулися — не вилікувалися»[164].

Інший лікар підтверджує: «Молитва — це сила така ж реальна, як і земний магнетизм. У своєму лікарському досвіді я бачив чимало людей, яким не помогли жодні ліки, а вилікувала щира молитва. Подібно до радію, молитва є джерелом снаги (енергії). Побожна людина, молячись, звертається до невичерпного джерела снаги — до Бога, щоб посилити свою ослаблу. Вірючи в те джерело — в Бога, людина по щирій молитві справді почувається сильнішою, здоровішою і то не лише душевно, а й фізично. Так молитва може вилікувати (і часом виліковує) навіть і фізичні хвороби, а душевні та розумові — напевно. Самозрозуміло, вилікує лише дуже щира молитва. Ми, лікарі, не вважаємо лікування молитвою за чудо»[165].

Творчість — не що інше, як молитва, злет душі до праджерела її сили — до її Творця. Наші т. зв. «шевченкознавці», власне, НЕ знали Т. Шевченка. Вони роками досліджували все в житті поета, аж до дрібниць його спроб оженитися, але джерела його пророчої сили не змогли збагнути, бо самі живилися ідеями матеріалістичного світогляду. Глибину Шевченкової побожності простацьки пояснювали впливом села, читанням церковних книжок тощо. Щойно Д. Донцов показав нам справжнього Тараса-Пророка, вказавши на саме джерело безсмертної його сили в нашому народі[166].

Той, хто відкидає Бога, викидає зі своєї душі все Божественне, насамперед — ВІРУ. А віра — крила душі. Без неї душа не може полинути в небо, в безмежне царство Духу; жалюгідно борсається, лише намагаючись творити. А з порожнього не наллєш. Порожня, БЕЗБОЖНА ДУША — ЯЛОВА. Це і бачимо у москвинів. Наведемо кілька прикладів.

Московські емігранти, та й деякі наші, пояснюють творчу безплідність, яловість в СРСР браком свободи творчості. Це, звичайно, невігластво. Московські письменники, митці, науковці та ті, хто слугує Москві, мають у СРСР найліпші умови для творчості (лише московської). Одержують платню, часом більшу за міністерську. Всі видавництва — державні, отже, платить їм держава. Лише за три роки (1955–1958) держава дала до т. зв. Літературного фонду 237 млн. рублів. За гроші фонду збудовано 15 будинків творчості, на утримання яких витрачається 4 млн. рублів щороку. Початкуючим письменникам заплачено 3,5 млн. рублів. «Творчі відрядження» одержали 4 тисячі 200 письменників, а воно оплачується по 50 рублів на день. Письменники мають власні (лише для них) поліклініки, щорічний відпочинок на курортах, мають власні будинки, авто, гроші в банку[167]. Єдине обмеження — не критикувати лад в СРСР, КПРС. Московська культура домінує. В СРСР видано і перевидано творів старих і нових московських письменників, перекладено з чужих мов, видано словників, написано наукових праць про московську мову, проведено наукових досліджень московської історії, господарства і т. п. за останні 50 років більше, ніж за всі попередні.

За таких сприятливих обставин московські письменники не створили нічого непересічного. Це стосується й інших галузей культури. Навіть у техніці не дали жодної великої ідеї. Що мають — або викрали в іноземців, або створили немосквини, як от Петро Капиця, який збудував перший в СРСР атомний реактор. Навіть не в СРСР, а в Англії, звідки його привезли до Московщини разом з П. Капицею. Перші ракетні двигуни в СРСР збудував 1957 року українець (з Житомирщини) Сергій Корольов (до прізвищ багатьох українців у Московщині додається кінцівка «ов»). Автобудівельну промисловість у СРСР розбудували іноземці: німецькі інженери та майстри почали 1921 року виробляти там броньовики, італійські 1928 року — вантажні автомобілі. Американець Г. Форд почав 1929 року будувати свої автомашини в Нижньому Новгороді.

Московщина витрачає мільйони золотих рублів на купівлю різних машин за кордоном, скажімо в Англії — електронних приладів до ракет на 6 млн. фунтів стерлінгів. Купує устаткування до великих підприємств. Лише за три роки (1961–1963) Московщина вивезла до Європи золота на 885 мільйонів доларів.

Творчу яловість москвинів бачимо й у вільному світі. Українці-емігранти без будь-якої допомоги, лише на пожертви робітників та фермерів, створили у США більше, ніж москвини з американською допомогою. Згадати хоч би Український Народний Союз з його культурною діяльністю. А це мільйонне товариство створили і розбудували навіть не інтелігенти, а звичайні прості робітники та селяни. Більша частина інтелігенції прийшла до Союзу аж по 1948 р. Українці-переселенці мають власні видавництва, часописи, школи, культурні товариства, набудували на сотні мільйонів доларів своїх церков, будинків тощо.

Українських дітей, які одержують в американських школах найвищі нагороди та стипендії, можна рахувати на тисячі. Українців за походженням є багато серед професорів в університетах, науковців у дослідних установах. А це за тієї умови, що українофілів серед американців набагато менше, ніж москвофілів.

Прикладів московської творчої яловості можна наводити безліч — як у духовній, так і в матеріальній діяльності, як масштабних, так і на побутовому рівні, як це спостерігали окремі письменники. Гліб Успенський розповідав про одне московське село, головним прибутком якого був продаж сіна. По дорозі до міста була невелика баюра, отож возити сіно на продаж можна було лише взимку, коли те болото замерзне. Але селяни потребували грошей ще до зими і тому продавали сіно місцевим глитаям за 5–10 коп. за пуд. Глитаї продавали його взимку у місті за 30–40 коп. Село могло насипати дорогу через те багно спільними силами за 2–3 дні. Не робило цього за десятки років, а віддавали сіно глитаям за півдарма. Аж нарешті якийсь начальник застряг у тому болоті, розгнівавшись, наказав селові насипати дорогу. Тоді насипали[168].

Московський інтелігент пише: «Мені дуже сподобався начальник поліції за те, що під час пожежі він дав мені доброго стусана в потилицю, щоб я не стояв, а помагав гасити»[169].

Глибоко безбожницький московський народ позбавлений творчого духу. У всіх царинах культури і цивілізації творили в московській імперії немосквини. В старій (Брокгауза і Ефрона) і навіть у вкрай сфальшованій радянській енциклопедії знайдете тисячі прізвищ творців московської культури. Серед них переважна більшість — немосковські. Навіть ті, хто мають московські, виявляються немосквинами чи напівмосквинами, коли дослідити їхній родовід. Т. зв. «русскую» культуру творили пушкіни, гоголі, лєрмонтови, бортнянські, чайковські, глінки, брюлови, боровиковські, венеціанови і т. п. Вони творили і саму московську мову. Московська мова — мішанина фінських, татарських, українських, німецьких, французьких мовних елементів. Кажемо НЕ про міжнародну технічну та суто наукову термінологію. Йдеться про словник звичайних, щоденних слів, про граматику та синтаксис, про дух і душу мови.

Самі москвини визнають: «Всю московську державність і культуру, від Рюрика починаючи, творили немосквини. Вся наша московська історія — це ж суцільне «закликання варягів». А ми, москвини, знаємо лише руйнувати»[170].

Натомість москвини роздмухують міфи про своїх видатних історичних осіб. Всіма засобами і способами. Як от про «геніальність» В. Леніна. Мовляв, він був творець нових ідей, нового ладу, нового життя. Ставлять В. Леніна вище навіть за К. Маркса. Навіть історію поділили на дві доби: доленінську і поленінську, дожовтневу і пожовтневу (до 1917 року поділяли на допетровську і післяпетровську). Його глорифікацію зробили такою гучною, що навіть немосквини повірили в «геніальність» літературного плагіатора. Навіть побіжний перегляд писань В. Леніна доводить, що його власних ідей там менше, ніж запозичених. Тема «В. Ленін — плагіатор» важить на цілу дисертацію. Про рівень культурності В. Леніна свідчить його власна жінка: роман М. Чернишевського — досить примітивний, вузькоглядний — В. Ленін уважав за шедевр світової літератури з такими глибокими думками, що їм, мовляв, не дорівнюють думки світових філософів[171]. «Геніальність» В. Леніна цілком виявилася в його книжечці «Держава і революція», в якій стверджується таке: робітнича держава запровадить збройною силою залізну дисципліну. Спираючись на неї, ми, робітники, обернемо державних урядовців, інженерів на виконавців наших наказів. Робітники будуть їхніми начальниками і будуть їх наймати і виганяти за своєю вподобою. Всі вони одержуватимуть таку саму платню, що й прості робітники. Такий лад призведе до того, що поступово зникнуть усі урядовці, всі інженери, а їхні обов’язки виконуватимуть самі робітники за чергою[172]. Та навіть і ця демагогія В. Леніна є літературною крадіжкою. Те саме говорив П. Ткачов у своїх відозвах до народу[173]. П. Ткачов писав: «т. зв. шлях мирних реформ, мирного поступу є найнездійсниміша утопія, що її люди вигадали, щоб заспокоїти своє сумління і приспати справу визволення робітництва з капіталістичного ярма»[174]. Таке — слово в слово — писав і В. Ленін. П. Ткачов радив революціонерам погіршувати життя робітників, щоб їм урвався терпець, і вони зробили революцію. В. Ленін писав: «У що гіршому стані опиниться робітництво, то ліпше для революції». П. Ткачов ненавидів селянство, вважав його за худобу, що далі своєї стайні не може і не хоче бачити світу. В. Ленін називав селян баранами, а їхнє життя ідіотським. «Розумна людина не знайде в марксизмі нічого, що може заперечити», — писав П. Ткачов. В. Ленін повторив те слово в слово. С. Нєчаєв писав: «Моральним є все, що допомагає революції»[175]. В. Ленін повторив це дослівно. Удержавлення землі і промисловості, грабунок церков, глумливу пародію на вибори, деспотичний, жорстокий, централізований уряд, автократично ведена вождем партія-орден і т. п. — всі ці ідеї пропагував М. Чернишевський 1862 року[176].

Духовними предками В. Леніна були не лише П. Ткачов, С. Нєчаєв, М. Чернишевський, М. Бакунін та інші революціонери, а й Іван ІV, Петро І, Катерина ІІ, Микола І, О. Аракчєєв, Г. Потьомкін, А. Хомяков, Ф. Тютчев, М. Катков і т. п. Від них В. Ленін успадкував духовний, ідеологічний і політичний капітал московства. І слід визнати, що добре ним розпорядився, приніс Московщині великі дивіденди. Лише навербовані ним мільйони московських патріотів-немосквинів у всьому світі дали Московщині більше, ніж її золото.

Можливо, як ні в чому іншому, нездатність москвинів виявляється в народному господарстві. Держплан у Москві і його відділення в республіках, наприклад, складають календар польових робіт. Визначають, скільки і яких культур сіяти, як і коли орати, жати, молотити. Визначають те кожному найменшому колгоспові. Визначають навіть, скільки має вродити. Колгосп усі роботи мусить починати і кінчати за «графіком», тобто у визначені дні. Наче не існує дощових днів, посух, граду, буревію. Не вродить заплановане, відбирають у колгоспників усе до останньої зернини, засуджуючи їх на голодну смерть, як було 1921, 1933, 1946, 1956, 1963 років у великих розмірах, а в менших відбувається щороку. Як пророкував Салтиков-Щедрін сто років тому: «Там, де були веселі села та лани пшениці, залишився самий «порядок». Чим більше того «порядку», тим більше безладдя. «Почалася сівба, а на поле не вивезли й половини запланованих добрив. Треба сіяти, а насіння нема, бо в осінніх звітах зазначено, що є насіння, а навесні виявилося, що воно зогнило. Треба везти на поле гній, треба орати, сіяти, треба жати, а сівалки, жниварки, комбайни, трактори стоять розібрані в майстернях, чекаючи ремонту, бо запчастин не прислали. А вже відремонтовані стоять у полі нерухомі, бо знову поламалися. В одній лише Полтавській області стоять понад тисячу невідремонтованих тракторів»[177].

Український народ займається землеробством щонайменше 5 тисяч років. Московський — від ІХ ст., коли прийшли українські цивілізатори з Києва. Українці користувалися плугом ще до ІХ ст. Московський уряд посадив у XVIII ст. на Харківщині кілька сіл москвинів. Вони дряпали землю сохою ще й у ХХ ст. Газети СРСР пишуть, що в самій лише РРФСР стоять 400 тисяч непридатних до роботи сільськогосподарських машин.

Мільйони селян у СРСР марнують мільярди робочих днів через безладдя керівництва. До 1917 р. продуктивність селянської праці становила 32 кг зерна за один робочий день. У СРСР, у механізованих колгоспах, 12 кг, тобто на 266% менша, хоч колгоспники працюють на 80% довше, ніж працювали до 1917 р.

Держплан визнав найкращим травопільний спосіб проф. В. Вільямса. Проф. Д. Прянішніков критикував травопілля, науково довівши, що просапний спосіб подвоїв врожаї в Європі. В. Вільямс був членом КПРС, а Д. Прянішніков — безпартійний. Д. Прянішнікова усунули з посади. Уряд у 1930-і роки винищив фахівців, які поділяли погляди Д. Прянішнікова. Врешті зменшення виробництва зерна, м’яса, молока, яєць тощо нарешті примусило уряд СРСР визнати просапний спосіб.

М. Хрущов наказав 1954 року зорати мільйони гектарів цілинних земель, не турбуючись тим, чи це можливо. Наказ мовчки виконували. Плугів не вистачало, орали дуже мілко навіть яловий пісок. Забракло добрив, жниварок, транспорту. Наслідок — зібрали лише 30% від запланованого. Так 572 казахстанських радгоспів утратили 1962 року 250 млн. рублів. Ще більша біда прийшла, коли буревії змели орний шар. Одне слово, спланували так, як писав сто років тому Салтиков-Щедрін. Знавці попереджали, що в Казахстані не можна стільки орати, бо вітер змете зорану землю. Їх не слухали. Зорали навіть пасовища та сіножаті, і лише в одній області (Павлодарській) згинуло 1962 року з голоду: 18 тисяч худоби і 32 тисячі овець, а 1963 року ще 26 тисяч худоби і 102 тисячі овець[178]. Подібне господарювання притаманне москвинам. У XVIII ст. Петро І наказав привезти до Московщини десятки тисяч тонкорунних овець з Бухари на розплід. Незвиклі до морозів вівці подохли.

Перший секретар КП Казахстану М. Беляєв пояснював на пленумі ЦК КПРС у грудні 1959 р. неврожаї в Казахстані тим, що прислані поселенці тікають, бо немає тут житла, води, харчів, бракує добрив, транспорту, а до елеваторів везти далеко. Розлючений Хрущов кричав: «Ні, врожай був добрий, але половину зораної землі не засіяли. Під снігом лишили на корені 1618 тисяч га, бо 18 тисяч тракторів стояли несправні. На жнивах простоювали 32 тисячі комбайнів, 21 тисяча вантажних автомашин, 11 тисяч жниварок, а місцева влада нічого не зробила, щоб не допустити цього»[179].

Московщина визнала, що невигідно сіяти зернові в Казахстані навіть за урожайних років, бо 80% землі тут так засмічені вівсюгом та осотом, що не повертається насіння[180]. На цілинні землі витрачено було 6,7 мільярда руб. додатково, крім звичайних затрат. Лише за два роки (1954–1955) Московщина вивезла до Казахстану з УРСР 200 тисяч молоді (60% випускників ВУЗів), 80 тисяч комбайнів, 60 тисяч вантажівок, 200 тисяч тракторів тощо[181]. Московський план — заселювати цілинні землі молодими українцями, не давати їм там української школи, преси, пошта не надсилає тамтешнім українцям часописи, журнали, книжки з України. Навіть звичайного сільського театру українського не дозволяють. Так господарська недолугість поєднується з антиукраїнською політикою Москви, здійснюючи діла і мрії своїх попередників. З московських же джерел можна без кінця наводити факти московської творчої яловості, нездарності. В СРСР пророкували ще 1929 року: «Нема сумніву, що СРСР за якихось три роки стане одною з найхлібніших, якщо не найхлібнішою, країною в світі»[182]. Наступний вождь 24 роки пізніше (1953) запевняв усіх: «За три роки все населення СРСР буде забезпечене харчами повністю»[183]. Через 10 років (1963 р.) той самий Хрущов купував за кордоном 14,5 мільйона тонн пшениці.

Порівняно з 1913 р. в СРСР 1954 року виробництво продуктів землеробства збільшилося лише на 15%, тобто на 0,4% річно[184]. Але ж за ті 40 років сільське господарство одержало нової техніки на мільярди рублів. Кількість агрономів, ветеринарів подесятерилася, в багато разів збільшилася кількість штучних добрив, виведено врожайніші сорти і т. п. А урожайність землі в СРСР ЗМЕНШИЛАСЯ на 5,5%. У розрахунку на одну людину продукції зменшилося на 16%[185].

Хоча війна 1914–1917 рр., а потім московсько-українська, пізніший безоглядний грабунок москвинами забрали мільйони голів худоби в Україні, проте ще в 1928 р. порівняно до 1913 р. збільшилося її поголів’я в Україні на 14,4%: корів — на 15,3%, свиней — на 20,4%, овець — на 19%. Перераховуючи за умовним мірилом, всього поголів’я в СРСР 1955 р. на 9,3 мільйона голів стало МЕНШЕ, ніж 1928 р. Самих лише корів — на 28,4%. Навіть за два роки — від 1960 до 1962 рр. зменшилося виробництво зерна на 18%, м’яса — на 27%, картоплі — на 50%[186].

Планувалося збільшити у 3-ій п’ятирічці сільськогосподарської продукції на 10,4% щороку, а збільшилося 1938–1940 рр. На 2,3%. У 5-ій п’ятирічці планували збільшувати на 12% щороку, а збільшилося на 1,5%. У 6-ій п’ятирічці (1956–1960 рр.) ЦК КПРС наказав досягнути збільшення на 70%, а 1963 р. купив за кордоном 14,5 мільйона тонн зерна.

Секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв на пленумі ЦК 26 березня 1965 р. говорив: «За останні роки наші плани піднести сільське господарство не виконано. За планом сільське виробництво мало збільшитися за 1959–1965 рр. на 70%, а фактично збільшилося на 10%. За ці ж роки приріст худоби зменшився удвічі порівняно з попередніми роками. Приріст свиней, курей зменшився більше як удвічі. Не вистачає дуже багато сільськогосподарської техніки. Жнива розтягуються на 30–40 днів. Майстерні ремонтують лише 60% машин, а 13 тисяч колгоспів не мають майстерень. Села споживають лише 2% електроенергії. У багатьох колгоспах колгоспники не мають ніякого голосу в розв’язанні колгоспних справ. Їм не виплачують повністю їхнього заробітку. Колгоспи одержують за свою продукцію ціну, яка не повертає навіть витрат»[187]. Московщина має величезні простори добрих пасовиськ. А 1961 р. завезли до Московщини з інших «республік» 209 тисяч тонн м’яса і 639 тисяч тонн молочних виробів[188].

До 1917 р. у московській імперії було мало сільськогосподарської техніки і мінеральних добрив, а збирали з 1 га по 16,4 цнт. зерна, 152 цнт. картоплі. А в 1959 р. зібрали: по 18,4 цнт. зерна, по 180 цнт. картоплі. У Німеччині для порівняння: по 52,8 цнт. зерна, по 450 цнт. картоплі[189].

ЦК КПРС ухвалив збільшити виробництво мінеральних добрив у п’ять разів і задля того побудував кілька великих підприємств, устаткування для яких закупив за золото в Англії. І що ж: «Гори штучних добрив марнуються на станціях»[190]. «На станціях: Березань, Свіса, Турка, Рухівка, Буялик та на багатьох інших височіють кам’яні гори. Вони утворилися зі сотень тисяч (а може й мільйонів) центнерів штучних добрив, що їх минулими роками висипали на землю проти неба. Дощі та вітри обернули їх у камінь, ні до чого не придатний. Так кожне третє підприємство штучних добрив працює у нас на вітер»[191].

Переконавшись, що ніякими соціалістичними способами (розстрілами, голодомором, каторгою тощо) не збільшити сільськогосподарського виробництва, уряд СРСР вдався до капіталістичного способу — матеріального заохочення. Але кого? Колгоспників? Ні. Наглядачів. Партія послала до колгоспів УРСР тисячі твердих московських комуністів. А матеріальна спонука для колгоспників в Україні полягала в тому, що московський уряд: 1) зменшив їхній присадибний городець з 0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від українських колгоспників їхню худобу; 3) збільшив українським колгоспникам обов’язкову кількість трудоднів до 300 щороку. Ці присадибні городці взагалі стали сіллю в московських очах. Вони ж бо становлять лише 2,5% (6 млн. га) усієї орної землі, а дали, наприклад, 1960 р. 70% усієї картоплі, 64% усіх овочів. На тих городцях утримувалось 43% (16 млн.) усіх корів, 23% (16 млн.) свиней, 24% (35 млн.) овець та кіз. Ця приватницька худоба давала 1960 р. 76% молока на базарах, 22% усієї вовни[192]. Такі цифри подає сама московська статистика, що навмисно зменшує товарну вагу присадибних ділянок. Фактично цифри значно більші, бо колгоспи часто купують у селян, а постачають державі як продукцію колгоспу.

Справедливість вимагає зазначити, що одного виробу ніколи в історії не забракло і не бракує в московській державі. Це — горілка. До 1917 р. горілку продавали лише в певних місцях і ніколи — неповнолітнім та п’яним. В СРСР горілку можна купити в кожній крамниці, харчевні, на залізничій станції. В харчевнях часто немає що поїсти, але горілки ніколи не бракувало. Її продають усім. Навіть у школах п’ють. «55% учнів пиячать»[193]. Уряд СРСР встановив низькі ціни на горілку, щоб усі могли пити. Суспільство кожної культурної держави ставить якомога більше перешкод пияцтву: накладає на міцні напої великий податок, на хліб, сіль, цукор, м’ясо, молоко і т. п. — ні. Уряд СРСР робить навпаки — дає народові дешеву горілку і дорогі харчі.

Деякі приклади безголів’я і нездарності в промисловості. Держплан запроектував закінчити 1958 року будівництво 40 хімічних підприємств в Україні. Закінчили лише 22, на інших лежить проти неба та іржавіє дорога закордонна техніка. Нікопольському заводу запланували два мільйони гусениць до тракторів. Ливарня, де мало б це виготовлятися … не була ще побудована. Дніпродзержинському заводові належало виробити 100 тисяч керм до тракторів. Той завод тоді існував лише … на папері у Держплані[194].

Запаморочені своєю уявною величчю, москвини будували все в «грандіозному масштабі», скажімо величезні гусеничні трактори 30 років. Аж коли землеробство від них занепало, почали будувати менші трактори на колесах.

Все постачання зосереджено в Москві. Підприємство в Україні не має права купити потрібну сировину безпосередньо на місці, а мусить просити Москву, щоб та наказала десь комусь надіслати, хоч та потрібна сировина лежить у складі через вулицю. «Підприємства одного міністерства везуть металеві вироби з Уралу на південь, а підприємства іншого міністерства везуть такі самі вироби з півдня на Урал. Міністерство будівництва везе камінь з Криму до Дніпропетровська, а інше міністерство везе такий самий камінь з Дніпропетровська до Криму. Те саме робиться з деревом та іншими матеріалами. Сімферопольське підприємство одержує чавунні відливки з Донбасу, хоч місцева Сімферопольська ливарня може постачати такі самі відливки дешевше, не кажучи про вартість перевозу. Багато підприємств України одержують частини машин з Москви, Ленінграда, навіть з Сибіру. А такі самі частини вони можуть самі виробляти в Україні[195]. Миловарня в Києві виробляє звичайне мило. Це мило купує миловарня в Черкасах, переварює його наново, додаючи пахощі, щоб зробити його «туалетним».

У Челябінську великий завод сім років виробляє отрути для комах менше запланованого, тому що не одержував потрібної кількості бочок. Отруту висилали в Україну. А бочки вироблялися у тому самому Челябінську і висилалися (порожні) на продаж в Україну. В Україні до бочок, одержаних з Челябінська, насипали таку саму отруту, що її виробляли в Челябінську, і висилали на продаж до… Челябінської області. Ніякий європейський розум не збагне азійської економіки.

Відомо, що в СРСР бракує товарів, і люди миттю розкуповують все, що з’явиться у продажу. Проте 1963 року в СРСР лежало непроданих товарів на три мільярди рублів, бо навіть украй невибагливий покупець не хотів брати крам надто кепської якості, навіть на московське мірило. Микита Хрущов бідкався: «У нас щороку втрачаються мільйони центнерів зерна, бо лежать на голій землі просто неба, гниють, і миші поїдають. У нас є ще чимало ливарень, де працюють, як сорок років тому, без машин, руками, горбом. П’ять років тому побудували великі потужні преси, а лише тепер починають встановлювати їх на підприємстві, а коли вони почнуть виробляти — невідомо. Ми купили за кордоном на сотні мільйонів рублів золотом дорогі машини та устаткування, а вони роками лежать без ужитку та іржавіють. Ми виробляємо на мільйони рублів такої техніки, що має гори протоколів приймальних комісій про цілковиту непридатність її до використання. За планом підприємство має дати визначену кількість центнерів своїх виробів. Ті центнери дає, але якої якості — байдуже, аби вага. А всілякого начальства всюди і на підприємствах, і в колгоспах більше, ніж робітників»[196].

Московські володарі вже не можуть сховати правди, визнають занепад промисловості та землеробства. Так заступник прем’єр-міністра СРСР пише: «Промисловість СРСР не лише не кращає, але гіршає. За останні п’ять років продуктивність праці зменшилася у шахтах на 37%, видобуток вугілля — на 26%, в автобудівельній промисловості — на 34%. І головна причина цього — це незадовільна організація і виробництва, і праці. Багато підприємств не дбають ні за продуктивність праці, ні за собівартість, ні за якість продукції»[197].

Один з керівників Держплану проф. А. Аганбегян у своєму звіті ЦК КПРС пише: «За роки 1958–1965 темпи зростання господарства СРСР упали на дві третини, а землеробства на дев’ять десятих (з 8% на 0,8%). Зріст роздрібної торгівлі упав на три чверті. З усіх верстатів працює лише половина»[198]. Отже, самі московські володарі сказали, що всі московські перехвали про виконання планів, про «випередити Америку» провалилися. Лише не додали: крім однієї царини — озброєння. У виробництві зброї Московщина виконала свої плани, бо військова промисловість і допоміжні до неї мають перевагу над іншими. У військовому комплексі працюють найліпші інженери та керівники, мають найкращу техніку, вдосталь сировини. На кошти не зважають, бо зі свого кількасотрічного досвіду Московщина знає, що загарбання нових земель обернеться великим зиском. З України одержуються незчисленні мільярди. Німеччину було пограбовано не менш як на 50 мільярдів доларів. Східноєвропейських сателітів — на 30 мільярдів. Манчжурію — на кілька мільярдів. В Іспанії Москва забрала 1937 року золота на 760 мільйонів доларів і т. д.

Та навіть ця найбільше розбудована промисловість несе на собі відбиток нездарності і творчої неповноцінності. Московщина напала 30 листопада 1938 р. на Фінляндію. За 104 дні війни, за московською «статистикою», СРСР втратив 207 тисяч, а Фінляндія 68 тисяч убитих. За фінляндськими джерелами, СРСР втратив 950 тисяч, а Фінляндія 15 тисяч[199]. Фінляндія не мала танків, гармат, лише легку зброю з часів попередньої війни. Московщина виставила проти напівозброєного, маленького фінського війська аж 45 дивізій, озброєних найновішою зброєю, з 3 тисячами танків і 1 тисячею літаків. Фінляндія стримувала ту силу 104 дні. Московсько-фінська війна показала Німеччині, що вона, Німеччина, зможе розбити СРСР за кілька місяців. І справді розбила. Москвини пояснюють свою катастрофічну поразку 1941 року тим, що Німеччина підписала угоду про ненапад, а напала зненацька. На Нюрнберзькому суді 1946 року виявилося, що англійська військова розвідка попередила уряд СРСР за два тижні перед нападом. А в перший же день 22 червня німці знищили 1811 літаків, з них на летовищах — 1489 (у Кореї воювали 925 московських літаків, керовані московськими льотчиками. З них американці збили 835). Німеччина втратила лише 35. Німецьке військо проходило по 40 кілометрів щодня, 19 листопада було вже на Дону. На той час німці захопили 3632 тисяч полонених, 15 тисяч літаків, 22 тисячі танків, 27 тисяч гармат. Москва мала 213 дивізій на фронті (72 — в Україні) та 210 у запасі. Німеччина — 178 дивізій (з них 33 ненімецьких). Московщина мала 25 тисяч танків і 20 тисяч літаків, а Німеччина — 3200 танків і 2 тисячі літаків[200].

США подарували Московщині 1941–1945 рр. військового і невійськового спорядження на 11,6 мільярда доларів — понад 5 тисяч танків, понад 7 тисяч літаків, 10 мільйонів тонн борошна, 4,5 млн. тонн консервів (молоко, яйця, жири, м’ясо тощо), тобто понад 50% кількості, що потребувала армія СРСР. Вже по війні т. зв. УНРРА — міжнародна, а фактично американська організація подарувала Московщині харчів, одягу, ліків, устаткування, техніки на кілька сот мільйонів доларів. Ще й після 1950 р. продавалося чимало з тої допомоги у Москві з-під поли.

США дозволили Московщині грабувати 1945–1950 рр. досхочу завойовані землі. З Німеччини Московщина вивозила цілі підприємства з інженерами, механіками, майстрами, наприклад, величезний завод підводних човнів. Лише 1945 року Московщина вивезла 92 ешелони німецьких науковців, інженерів, майстрів — 6 тисяч та 20 тисяч їхніх родин. Тим німецьким спеціалістам створила найліпші умови життя і праці, платила їм утричі більше, ніж власним. Проф. Гельмут Гротруп керував 200 німецькими науковцями й інженерами, які збудували перший московський ракетний літак.

Москвини не визнавали теорії відносності Ейнштейна і квантової теорії Планка та атомних теорій доти, доки не побачили нищівну силу бомби в Хіросімі. Так само не визнавали кібернетики, доки не дізналися, що вона допомагає виробляти другу нищівну силу — міжконтинентальні ракети і супутники.

В СРСР твердять, що лише за радянської влади розпочався розвиток промисловості. Це не так. За 23 роки (1875–1898) промисловість України збільшилася на 944%. А за 23 роки (1917— 1940) — лише на 218%[201].




IX. ТВОРЧА ЯЛОВІСТЬ МОСКВИНА | Московство | X. ЗАЛІЗНА ЗАВІСА МОСКВИНА