home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


XVII. МЕСІАНСТВО МОСКВИНА

Москва — ІІІ Рим.

Монах Філофей, XVI ст.


Москва — всему свету голова.

Московська народна

приказка


Німецький автор «Історії України» писав ще 1796 року: «Як це сталося, що ті горді, вільні козаки опинилися у московському ярмі? Яким чином Московщина змогла накласти кайдани на козаків, на націю, яка була пострахом Туреччини, Польщі, татар і самої ж Московщини? Як це сталося, що місце вільно обраного Гетьмана зайняв московський губернатор?»[518].

Яке це сталося, що 1917 року скинули з себе московське ярмо вдесятеро менші за Україну Литва, Естонія, Латвія, Фінляндія, а вдесятеро більша за них Україна досі ходить у московському ярмі? — повторюють запитання наші діти. Як це сталося? Яким чином? Як?

Наші батьки народу, вчені історики відповідають: миролюбна Україна оточена з усіх чотирьох боків загарбницькими народами. З півдня — азіати турки, зі сходу — азіати татари, з півночі — азіати москвини, з заходу — войовничі германці (вони виштовхували поляків на схід, а поляки — українців. Румунів виштовхували на схід угри). Миролюбна Україна — це острів серед ворожого моря, з жодного боку нема ніякого природного кордону — всюди відкритий степ. Не могла Україна мати союзу з якимось сусідом проти іншого сусіда, бо всі вони хотіли загарбати якомога більше багатющої української землі. Це довели всі спроби такого союзу. Коли б кожний українець був велетнем казкової сили, то й тоді б українська незалежна держава була б не встоялася. Велетень лев тікає від сотні маленьких бджіл, а ворогів було по десятку на кожного українця. Так пояснюють нашу недержавність малоукраїнці, прихильники матеріалістичної філософії життя.

Прибічники ідеалістичної філософії, українські націоналісти, запитують: а яким же чином менша за Україну Англія не лише втримала свою державну незалежність, але й розбудувала Британську імперію на п’ятьох суходолах? Адже англійські острови відкриті до нападу з усіх боків. А чому від імперії Чингіс-хана лишилися лише жалюгідні маленькі рештки кримських та волзьких татар? Ту імперію не завалила якась сильніша за неї імперія. А яка ж сила створила з малосильного містечка Рима величезну Римську імперію? І яка сила завалила ту могутню імперію? Як знаємо, завалила не сильніша за неї. А звідки дикий, маленький фінно-татарський народець набрав сили розбудувати своє миршаве Суздальське князівство на імперію, що займає одну шосту суходолу планети? Якою силою цей маленький народець поневолив більші і культурніші за себе Золоту Орду, Україну, Польщу, а тепер і пів-Європи?

Щоб тварина (чотиринога і двонога) не загинула у життєвій боротьбі, Творець дав їй інстинкт самозбереження. Цей інстинкт владно вимагає від людини вірити у свою силу, у свою перемогу, у свою вищість. Наймиршавіший жебрак, навіть раб, не любить, щоб його принижували. У глибині душі навіть раба жевріє іскорка гордості, самопошани, байдуже, що та гордість не виявляється назовні в діях. Немає в світі народу (навіть дикого племені), що не мав би бодай трохи національної гордості. Коли нема жодних підстав для неї, інстинкт самозбереження наказує вигадувати ті підстави. Всі народи, навіть дикі племена створили свої легенди, в яких прославляють свій народ, своїх предків, свої перемоги. У легендах, піснях, приказках народ зберігає власний історичний досвід, свою філософію життя, заповіт наступним поколінням. Провідна верства, еліта нації все те аналізує і синтезує в короткій, але всеохоплюючій формулі-висновку. Цей висновок стає дороговказом, компасом нації на довгі століття. Стає національною доктриною.

Стрілка компасу показує північ за всіх обставин. Так і національна доктрина завжди вказує нації напрям її руху. Напрям, вироблений і випробуваний століттями досвіду. Народ висловлює її першоелементи у простій, але глибокій формі приказок. Провідна верства висловлює у філософській формі ідею, якою і задля якої живе нація. У національній доктрині нація висловлює МЕТУ свого життя, своє призначення в світі. Так національна доктрина набуває сили догми. А кожна догма має свою силу, тримається на ВІРІ в неї. Підкреслюємо — на вірі, а не на переконаннях. Нація, що непохитно вірить у свою національну доктрину-догму (хоч би й безглузду, як Москва — ІІІ Рим), яка вірить у своє призначення, у свою місію — така нація одержує великі перемоги. Мусимо зробити застереження. Національна доктрина має величезну силу і життєздатність лише тоді, коли створена самим життям, а не кабінетними мрійниками, теоретиками, коли стоїть на непохитному ґрунті історичного досвіду власної нації, на духовності власного народу, на життєвій філософії власної нації. Свою національну доктрину не можна позичити у чужинців. Коли ж теоретики позичали чужі їхній нації доктрини, то нація їх не сприймала. Так московська нація не сприйняла європейських доктрин лібералізму, демократизму, а воліла свою національну деспотію. Тих, хто пробував їй накинути (М. Спєранського, П. Мілюкова, О. Керенського) вона вигнала з Московщини, а визнала В. Леніна, який відновив стару доктрину Москви –ІІІ Риму у формі Москва — ІІІ Інтернаціонал. Так українська нація не сприйняла соціалістичних доктрин і московської деспотії, заплативши за вірність своїй українській національній доктрині жахливу ціну на ім’я УРСР.

Народи, які свої національні доктрини вивели з власного історичного досвіду, з власної духовності, творили історію людства. Англійське «Britania rule the waves» (Британіє, пануй на морях) створило Британську імперію на берегах усіх океанів. Англійці дали людству машину і показали шлях до лібералізму — перші у світі створили парламент.

Німецьке «Deutschland ьber Alles» (Німеччина понад все) створило таку могутню матеріально і духовно державу-націю, що треба було об’єднаних сил всіх великих країн, щоб її приборкати. Німеччина дала світові багато великих науковців, філософів, письменників.

Французьке «Vive la France» (Живи, Франціє) рятувало неодноразово французький народ від поневолення сусідами. Франція створила чи не найліпшу в світі літературу, дала світові великі прогресивні ідеї свободи і прав людини, повела людство шляхами народоправства, демократизму.

«Американська мрія» спрямувала всі сили американців на творення нової цивілізації, і за пару століть тутешні степи та праліси обернулися в найбагатшу, найвільнішу, а тепер і наймогутнішу у світі державу.

Московське «Москва — ІІІ Рим» привело московську націю на верхів’я її історичної слави — СРСР.

Українське «З Києва піде світло Христове» створило найкультурнішу і найбагатшу тоді державу Київську Русь, яка врятувала європейську цивілізацію і культуру від знищення азійськими ордами і понесла світло Христове аж до берегів Льодовитого і Тихого океанів.

Клич Запорізького Ордена «За віру, за волю, за честь» рятував кілька століть європейську (отже й українську) культуру від знищення новітніми варварами — москвинами. Українське козацтво дало українській нації духовну силу такої величезної наснаги, що Московщина не здолала її у 300-річній боротьбі і тепер поламала на ній свої хижацькі зуби. Духовний нащадок українського козацтва — безсмертний Тарас своїм «Заповітом» створив безприкладну за святим геройством УПА. Тарасову національну доктрину «Бог і Україна» УПА піднесла перемогою духу своїх воїнів. З української легенди про першого апостола Христового в Києві походить українська національна доктрина «Бог і Народ» (нація). Вона знищить раз і назавжди московську — «Москва — ІІІ Рим». Москвини це знають. А ми, українці, щоб зменшити число українських жертв у цій битві, мусимо знати сатанинську силу доктрини «Москва — ІІІ Рим».

Московський історик твердить: «Рік 1169 треба вважати за рік народження Московської держави. Того року князь Андрій Боголюбський, зруйнувавши Київ, заснував нову столицю Владімір, і нове велике князівство — Суздальське. В особі князя А. Боголюбського москвини вперше виступають на історичний кін»[519]. Рік 1169 визнають за початок московської держави й інші московські історики, зокрема М. Покровський[520]. Це не визнають запаморочені химерою «Москва — ІІІ Рим» монархісти М. Карамзін, В. Татіщев, С. Соловйов, Д. Іловайський та всі «советские».

Загарбники всіх часів завжди намагалися виправдатися якимись вищими ідеалами, їм не вистачало самого лише права меча, і вони шукали санкції якогось вищого судді: Бога, справедливості тощо. Так виникло месіанство загарбницьких народів. Навіть і в народі, що втратив свою державу 2 тисячі років тому, що розпорошився по всьому світі — навіть у євреїв. Ідейний підмурівок під своє загарбництво москвини почали творити від народження своєї держави. Тоді у Вишгородському монастирі (під Києвом) був чудотворний образ Божої Матері, привезений колись із столиці Візантії — Царгорода. Переказ про той образ розповідав, що там, де він є — стоятиме столиця великої держави. Руси забрали її з Царгороду, і Візантія впала в руки турків. Привезли той образ до Києва, і він став столицею великої держави. Слід нам пам’ятати, що за тих часів (ХІІ— ХVІІ ст.) люди непохитно вірили у правдивість переказів, пророцтв тощо. Так цей Вишгородський образ набув сили святого опікуна й держави (т. зв. паладіум). А. Боголюбський украв той образ з Вишгорода до столиці свого князівства Владіміра на Клязьмі, а коли столицею стала Москва, то перенесли його до Москви. Москвини той образ переназвали на «Владимирскую Богоматерь».

Психологія вчить, що навіть сильна, але зневірена людина відчуває свою нижчість (Inferiority Complex), безсилля. Такій людині необхідно підбадьорювати себе, байдуже чим, хоч би й оманою, аби лише людина ВІРИЛА, і це збільшує її сили. Так міфи, легенди стали величезною духовною, моральною силою, що рятує людину і народ від упадку в безодню зневіри, розпуки, душевного зламу. «Вірте і віра врятує вас», — цієї незаперечної аксіоми теперішніх лікарів душевних навчав майже дві тисячі років тому Тесля з Назарета. Багато націй шукали спосіб збільшити свою віру у власні сили, відчувати національну гордість, що виростає з перемог, з культурних здобутків нації. Цю силу — національну гордість — творять великі постаті: вожді, герої, письменники, митці, науковці, філософи, плекаючи культуру й історію нації. Європа, зокрема Україна, має чим пишатися, бо розбудовує свою культуру понад 5 тисяч років у постійному зв’язку з прастарими культурами Малої Азії, Єгипту, Індії, Китаю.

Відокремлена від культурного світу Московщина почала розбудовувати свою культуру 700–800 років тому силами українців та німців. Науку москвини почали (лише почали) розвивати в XVI–XVII ст., а літературну мову аж у ХІХ ст., знову-таки розумом немосквинів. Тобто москвини не мали підстав і матеріалу для своєї національної гордості. Псковський чернець Філофей, позичивши з Балкан ідею ІІІ Риму, створив 1524 року московський міф «Москва — ІІІ Рим», що увійшов глибоко в душу і кров всього московського народу, став його глибокою вірою у месіанське призначення Московщини, творчим духом, що творив московську історію[521]. До татарської влади, якийсь час і по ній, Московщина, хоч і мала великого князя, складалася з кількох фактично самостійних князівств, як псковське чи республіка Великого Новгорода. «Культурне життя Великого Новгорода було пов’язане з культурою Київської Руси та її Русько-Литовського нащадка. Тож не дивно, що навіть коли Москва завоювала і зруйнувала 1478 року Великий Новгород, політично переможене місто було аж до середини XVI ст. культурним осередком усієї Московщини. У Великому Новгороді існувала тоді група європейськи освічених учених на чолі з архиєпископом Геннадієм Гонзовим. До тієї групи належав учений чернець Філофей, хоч походив він з Пскова. Той гурток знав про європейську ідею ІІІ Риму. Філофей мав чи не найбільшу освіту та розум у тодішньому новгородсько-псковському суспільстві. Літописець XVI ст. пише про нього, як про велику духовну, моральну і розумову силу та авторитет[522]. Саме тоді (1510 р.) Московщина загарбала Псков і знищила його вольності, вивозячи до Московщини тисячі псковських визначних діячів і надсилаючи туди своїх урядовців. Філофей був псковським патріотом і побачив, що Москва вже стає столицею нової великодержави, а Новгород і Псков засуджені історичною долею на занепад. Ідея «історичної долі» (провіденціалізму) була тоді основою філософського світогляду Європи, люди твердо вірили, що життя людини і народів є наперед визначено Богом. Отже, і Філофей вірив, що занепад Риму та Костянтинополя і зростання Москви наперед визначені Богом. І хоч Філофей — псковський патріот і слов’янин — мав усі причини ненавидіти азіатську Московщину, проте він повірив у її історичну місію. А повіривши, переніс на Москву балканську ідею ІІІ Риму, що її висловив категорично: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти»[523]. Філофей проголосив свою ідею перше в 1504 році в «послании» до великого князя Івана ІІІ, а остаточно сформулював 1524 року. Московський митрополит Макарій (також новгородець) витратив кілька років, щоб розтлумачити Іванові IV та боярам її державницьку вагу. Московська держава і церква офіційно схвалила її аж 1589 року, записавши до «Уложоной Грамоты» (про заснування Московського патріархату). За царя Бориса Годунова москвини вже офіційно писали: «В Богохранимом царствующем граде, в Третем Риме». У XII–XVIII ст. націю ототожнювали з державою, а державу з королем (династією). Отже, щоб довести право Москви на спадок Риму, треба було довести спорідненість московських князів з імператорами 1-го чи 2-го Риму. Це й робив Філофей у своїх багатьох «посланиях». Митрополит Макарій також багато писав у 1542–1963 роках про ту «спорідненість». Обидва пригадували, що московські князі походять з київського роду Рюриковичів (рід Рюриковичів вимер у Московщині 1598 року). А київські князі породичалися з усіма європейськими королями, включно з візантійськими. Посвячення через Київ ставило Москву аж на четверте місце: Рим–Царгород–Київ–Москва. Так самі москвини мусили визнавати Київ старшим, і то не «братом», а таки «матерью городов русских». Отже, Київ мав би бути ІІІ Римом, а Москва хіба VI. Московська церква — на 460 років молодша за Українську — проголосила сама себе матір’ю Української. Московщина шукала способу позбутися Київського старшинства. Саме тоді Ватикан шукав силу, яка могла би привести Візантію під його владу. Ватиканові було байдуже, якою та сила могла бути. Наприклад, Папа Пій ІІ запропонував султанові перейти на католицьку віру, спокушаючи його тим, що, мовляв, він заволодів Візантією незаконно, загарбництвом, а якщо перейде на католицьку віру, то папа надасть йому титул і корону імператора греків і Сходу[524]. Ватиканові не пощастило спокусити турків, і він звернув свою увагу на Московщину. Запропонував їй одружити Івана ІІІ з небогою колишнього візантійського імператора Зоєю Палеолог. Ватикан планував з її допомогою спонукати Московщину визволити Царгород, а далі і визнання Московською церквою зверхності папи римського[525]. Московщина радо вхопилася за цю несподівану нагоду і вислала до Ватикану свого урядовця Батисту Вальпе (італійця з походження). Він неофіційно пообіцяв Ватиканові, що московська церква визнає зверхність папи. Як далеко було від того, свідчить той факт, що московська церква наново охрестила вже охрещену православною (грецькою) церквою Зою Палеолог, назвавши її Софією. Породичавшись з візантійським цесарем безпосередньо (а не через Київ, як раніше), князь Іван ІІІ почав називати себе також цесарем («цар» — слов’янська форма від caesar). Іван IV наказав записати до державних законів новий титул московських князів — «цар». І від Філофея до всіх теперешніх істориків СРСР проголошується безапеляційно: «Шлюб з Софією Палеолог зробив Івана ІІІ спадкоємцем прав візантійських імператорів, а православна московська держава — після завоювання Візантії турками — стала вождем і основою всього православного світу і всього слов’янства[526]. Звичайно, це не так. Турки заволоділи Царгородом 1453 року. Отже, Візантія вже не існувала 19 років перед шлюбом Софії, а Палеологи жили в Римі. Фактично імператорські права Палеологів не значили нічого. Навіть теоретично Софія не мала найменших спадкових династичних прав. Їх успадкував брат останнього імператора Костянтина Палеолога — Фома Палеолог. А Фома мав двох синів і двох дочок. Один син, Мануїл, втративши надію на візантійський трон, перейшов у магометанську віру і дістав державну посаду в Туреччині. За законами Візантії спадкові права перейшли до другого сина — Андрія. Старша за Софію дочка — Єлена вийшла заміж за сербського володаря. Сербам і на гадку не прийшлося домагатися візантійського спадку, хоч Єлена була старша за Софію. За візантійськими законами династичні права успадковують лише мужчини і ніколи — жінки. Отже, Софія не мала б тих прав навіть і після смерті брата Андрія, коли б він не мав синів. А він їх мав.

Андрій Палеолог мріяв визволити Царгород, а не маючи власної сили, шукав когось, хто визволив би. Ясна річ, ніхто не визволяв би для Палеологів, і тому Андрій пропонував 1480 р. продати свої імператорські спадкові права. Спершу запропонував своєму швагрові Іванові ІІІ, але той не хотів платити гроші за порожній титул. Цей факт вказує, що тоді москвини не надавали жодної ваги спадковим правам Палеологів. Причина відмови була не в московській скнарості. Московські князі видавали величезні гроші на хабарі в Золотій Орді. Не знайшовши за 10 років іншого покупця, Андрій знову запропонував Іванові ІІІ за меншу ціну. Той знову відмовився. Нарешті Андрій продав 1494 р. свої спадкові права на Візантію французькому королеві Карлові VIII. Той хоч і додав до своїх титулів ще й «імператор Сходу», Царгорода не визволив. Тоді Андрій вдруге продав 1502 р. ті права іспанському королеві Фердинандові Католикові. Отак виглядають права Софії на спадок Візантії.

Зрештою, й самі москвини не вважали себе тоді (XV–XVI ст.) спадкоємцями Візантії, хоч московська церква наполегливо їх у тому переконувала. Московський історик пише: «Ані з слів, ані з діяльності Івана ІІІ не видно, що він після шлюбу з Софією вважав себе спадкоємцем Візантії чи прав її імператорів. Його син і внук не виявили наміру визволяти Царгород»[527]. Вони не лише не думали про свої права на Візантію, а навпаки син Софії Василій ІІІ намагався укласти союз з султаном, а його внук цар Федір називав у своїх листах турецького султана своїм братом і погоджувався виконувати його волю[528]. Якої ваги надавав Іван ІІІ правам Софії на візантійський спадок, вказує той факт, що він призначив своїм наступником на троні не сина Софії Василія, а внука від першої своєї жінки Дмитрія. У XVII ст. москвини змінили свій погляд на свої права щодо спадку Візантії на цілковито протилежний і почали доводити ці права. Звичайно, не цураються навіть і брехні та підробки історичних документів, про що самі й зізнаються: «У Москві почали на початку XVI ст. перекручувати історичні факти, пристосовуючи їх до своїх політичних потреб»[529]. Пофальшували і писання Філофея. Філофей писав: «Вся хрістіанская царства приідоша в конєц і снідоша во єдінє царство нашєго гасударя по пророчєскім кнігам, то єсть ромєйское царство». Оце «ромєйскоє» написано у всіх старих копіях посланій Філофея. Але в пізніших (після XVI ст.) замість «ромєйскоє» написано «росєйскоє». У московській мові XVI ст. слово «ромєйскоє» означало «римський». Назвою «ромєйскоє» царство Філофей висловив поширену тоді в Європі віру про незнищенність осередку християнства. І Філофей сам каже, що перше Ромєйське царство (Римська імперія) упало, але провід і осередок християнства перейшов до другого Ромєйского царства (Візантії). Впало друге Ромєйськє царство (Візантія) — осередок і провід християнства перейшов до третього Ромєйського царства (Московщини). Як бачимо, назва «ромєйскоє» у Філофея не означала «росєйскоє». І не могло означати, бо ж за його часу не існувала в московській мові назва «росєйскій» на означення «московський». Аж до Петра І і москвини і чужинці називали Московщину «царство Московскоє», або скорочено «Московія». В архівах є тисячі документів з цієї назвою.

Москвини історії Європи не знали, допомогла їм злодійкуватість. Литовці мали легенду, за якою литовський король Гедімін походив від римського воєводи, порідненого з римським цезарем Августом Пелемоною. Великий Новгород мав жваві зв’язки з Литвою, і новгородці знали цю литовську легенду. Московський митрополит Макарій (новгородець) зробив з неї московську легенду про царя Пруса. Макарій виводить родовід Івана IV «от царя Пруса, кой был братом Ромєйского цєзаря Августа». Цю свою вигадку він наказав записати до «Степенной Книги», у якій записані родоводи московських царів, князів, вельмож. Польський король Баторій, глузуючи з московського «царя Пруса», радив 1581 р. Іванові IV не смішити себе в очах європейців. На це Іван відповів Баторієві: «Якщо не було царя Пруса, то хай король Стефан пояснить нам: як же є земля Пруська?»[530]. А шведському королеві Іван писав: «Ти — мужичий род, а ми от Августа Кесаря родством вєдьомся»[531].

Після Петра І у культурному житті Московщини запанували німці. Вони розтлумачили москвинам, що з їхнього «царя Пруса» реготатиме вся Європа. Отже, Московщина наказала своїм німцям видумати щось розумніше. Але ж з порожнього не наллєш. Як не перекручуй, немає чим довести, що Київську Русь створили москвини. І професор петербурзького університету Г. Баєр вигадав т. зв. «варязьку теорію походження Руси», за якого Руську (Київську) державу створили германи-скандинави. Москвини хоч-не-хоч мусили піти на поступки німцям, аби лише не «молодший брат» її творив. Та навіть і за варязькою теорією Київську державу створив таки… «молодший брат». На карті Клавдія Птолемея з 2-го ст. до РХ теперішня Прусія названа Borussia. У Прусії по селах говорили «рутенською» мовою ще й 1556 року[532]. У провінції Гановер правилася Богослужба старослов’янською мовою аж до 1751 року[533]. На карті Німеччини, а надто Прусії ще й тепер є десятки слов’янських назв. Навіть міста називалися аж до ХІІ ст. слов’янськими назвами: Липське (Ляйпціг), Бранибор (Бранденбург), Градець (Грац), Братислава (Бреслав). Навіть Берлін — назва слов’янська. «Основною людністю Прусії були слов’яни»[534]. Німецькі історичні документи оповідають про короля рутенів, готів Одоацера, рутенської народності, що панував у V ст. в Німеччині. С. Величко у своєму «Літописі» пише: «Наші предки русичі з V ст. під проводом свого короля Одоацера Рим здобули і 14 років там панували»[535]. Року 360 посунула з Азії на Україну орда гунів. Частина прарусинів (алани), втікаючи від них, подалися до своїх пруських праукраїнців, з якими і раніш мали культурні та торговельні зв’язки. Там на острові Ругія заснували своє невелике князівство. Датський історик С. Граматик (1140–1206) пише, що вони мали храм з постаттю Світовида, а в храмі були викарбувані імена 300 їхніх героїв, отже, вони мали своє власне письмо[536].

Гетьман Б. Хмельницький у своєму універсалі 1648 р. пише про: «…предків наших русів з Ругії од Помор’я Балтицького». У грамоті короля Отона наша княгиня Ольга названа Regina Rugorum (а не Russorum)[537]. Все це і багато іншого вказує, що ті «варяги» Рюриковичі, які прийшли до Києва, були нащадки Одоацера або князя з Ругії, себто були українцями. Такої думки і професор С. Герберштайн.

Як бачимо, москвини не змогли знайти собі царя з-поміж себе, а мусили позичати в Україні. Та й українська династія Рюриковичів скінчилася в Московщині, коли вмер 1598 року цар Федір, син Івана IV. Так урвалася і ця династична тоненька ниточка до московського права на спадок Руської (Київської) держави. По смерті царя Бориса Годунова (чистокровного татарина) москвини обрали на свого царя боярина Михаіла Кішкіна. Його рід не мав жодних зв’язків з нічим українським. Щоб нав’язати того Кішкіна хоч до якогось царського роду, москвини перезвали його на Романова, мовляв, його рід походить з Риму. Але ім’я Роман — західно-європейське і переважно католицьке, його в Московщині ніколи не було й немає. Та й рід «Романових» вимер, коли німкеня Катерина ІІ вбила 1762 року свого чоловіка царя Петра ІІІ, останнього Романова. Від неї тягнувся аж до 1917 року чистий німецький рід Ангальт-Цербстський, під псевдонімом Романових. Коли царська династична нитка від Києва урвалася, мусила Московщина снувати народну. Московські історики від монархіста М. Карамзіна XVIII ст. до ліберала В. Ключевського ХІХ ст. включно з соціалістичною А. Панкратовою ХХ ст. напружують усі свої здібності, аби довести, що Руська (Київська) держава з усіма її багатствами є «общим достоянием великороссов, малороссов, белороссов», довести, що «велико и мало, и бело-все есть Росы то есть русские». Московський історик М. Полєвой, змосковщений українець (1796— 1846), написав 6 томів «Истории народа русского». У ній він не пропагував «общего достояния». Микола І покарав його, і він помер з голоду-холоду. «Демократична» Московщина перевидала всі монархічні «Истории России», крім М. Полєвого.

Вигадка «Москва — ІІІ Рим» не була в Московщині лише мрією, маренням, теорією. Московщина використовувала її у зовнішній політиці від XVII до ХХ ст. включно. І слід визнати, мала велику політичну користь з того, скажімо, вторувала Московщині шлях до загарбання всіх православних церков. Їх загарбати намагається і теперішня соціалістична Московщина, і тому корисно знати про подібні попередні московські спроби.

Поширити владу московського уряду на всі православні церкви Московщина намагалася неодноразово за останні 300 років. По захопленні 1453 р. турками Царгороду Московщина в запозичення 1504 р. з Балкан ідеї ІІІ Риму проголошувала себе також спадкоємницею і Вселенського православного патріархату. Але Туреччина не знищила Вселенського патріархату в Царгороді. Чи не єдиний спосіб опанувати Царгород — загарбати його. І Московщина намагається здійснити це від XVI століття. Микола І пробував зробити це 1854 р., Микола ІІ вимагав 1917 р. від Франції та Англії їхньої згоди на загарбання Московщиною Царгороду як плату за участь у війні проти Німеччини.

За татарської влади московське життя — навіть церковне — потатарщилося. Хоча хан Золотої Орди не був християнином, московська церква молилася за нього і його родину, отож легко розірвала канонічні зв’язки зі Вселенським патріархом. Першу спробу усамостійнити свою церкву Московщина зробила 1448 року. За канонами православної церкви нових митрополитів наставляє, висвячує патріарх. Московщина порушила цей церковний закон. Князь Василій ІІІ сам наставив, а московські єпископи самі висвятили 1448 року єпископа Іова на митрополита. Вселенський патріарх та всі православні церкви засудили таке порушення церковних законів і не визнали Іова за канонічного митрополита. Але історики московської церкви, зокрема, митрополит Макарій твердять своє: «Упадок Царгорода призвів до незалежності московської церкви від Вселенського Патріарха». Але Царгород упав 1453 року, а Іова висвятили 1448 року, тобто за п’ять років перед упадком Царгорода.

У православних церквах новонаставлений єпископ давав обіцянку не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом, що було частиною чину висвяти єпископа, робилося це і в московській церкві. По упадку Візантії московська церква додала 1458 року до тієї присяги слова: «…и по повелению государя», тобто митрополита, призначеного Вселенським патріархом і царем разом. А пізніше (1495 р.) змінила на цілковито протилежне: новонаставлений єпископ обіцяв не визнавати митрополита, призначеного Вселенським патріархом, а визнавати лише призначеного московським царем[538].

Московський митрополит коронував 1547 року Івана IV, знаючи, що це не правосильне за законами православної церкви. Московщина послала до Царгорода послів з багатими дарунками Вселенському патріархові, аби він дав грамоту, якою визнає коронування законним. Патріарх Єремія грамоти не дав, пояснюючи москвинам, що коронувати королів мають право лише два патріархи: Римський (папа) та Царгородський (Вселенський православний), а про митрополитів і говорити годі. Єремія запропонував Московщині прислати свого заступника (екзарха), який іменем Вселенського патріарха наново коронуватиме Івана ІV. Московщина відмовилася.

Отже, патріарх Єремія грамоти не дав, проте в московських архівах така грамота … є — без дати, в ній виправлені слова, і палеограф В. Регель довів, що грамоту написали і підписали московські урядовці в Москві, ще й пізніше виправляли. П. Мілюков визнає її за підробку[539]. Московщина ж долучила її до збірників законів як історичний документ законності коронації.

Крім московської, всі інші православні церкви перебували в XVI ст. під чужинецькою владою, та ще й (крім української) магометанською, були малі й бідні, отже, мусили їздити до Москви за грошовою допомогою. Навіть Вселенський патріарх. І коли Московщина, наставляючи самовільно свого митрополита, зневажила закони православної церкви, не було кому її покарати. Підбадьорена Московщина задумала заснувати свій патріархат навіть якщо Вселенський патріарх заперечуватиме. Засновувати новий патріархат має право лише Вселенський Собор, а в окремих випадках — Собор усіх патріархів. Знаючи це, цар Федір надав 1586 року антіохійському патріархові Іокимові велику грошову допомогу, коли той приїхав до Москви, і обіцяв дати ще, якщо Іоким умовить всіх патріархів ухвалити заснування московського патріархату. Але патріархи не ухвалили. Два роки пізніше (1588) приїхав до Москви за дарунками сам Вселенський патріарх Єремія. Москвини сподівалися, що він привіз бажану ухвалу Собору патріархів, а дізнавшись, що не привіз, вимагали, щоб він сам наставив. Єремія відмовився, йому запропонували залишитися в Москві і стати московським патріархом. І від цього він відмовився. Тоді його ув’язнили, поставивши вартових, які не допускали нікого до патріарха. Так залякували його марно півроку.

Довелося московський патріархат засновувати окремим державним законом під назвою «Уложоная грамота». До «Грамоти» москвини вписали теорію Філофея про Москву — ІІІ Рим, а також зазначили, що на соборі єпископів, який обрав московського патріарха, був присутній Вселенський патріарх Єремія з усім своїм почтом, і що Єремія ніби казав там: «Антіохійський патріарх Іоким повідомив мене, що московський цар просив заснувати московський патріархат. Отже, я з Олександрійським патріархом Сільвестром, з Єрусалимським патріархом Ніфонтом, з Антіохійським Патріархом Іокимом і з архиєпископами та єпископами, усім Собором радили і ухвалили заснувати московський патріархат». Все це було від першого до останнього слова сфальшовано. Єремія на «соборі» не був з тієї причини, що «собору»…не було. І нічого подібного він ніколи не казав, навіть ім’я Єрусалимського патріарха переплутане: назвали москвини його Ніфонтом, а він справді називався Софронієм. Хоч як заляканий був Єремія, проте відмовився підписати. Москвини заявили, що втоплять його з усім почтом. Грек підписав і негайно втік додому.

В «Уложоной Грамоте» написано, що собор єпископів відбувся 26 січня 1589 р. Історики не знайшли в московських архівах жодного натяку на цю подію. Записано, що в соборі брали участь 56 єпископів, а підписів є лише 32, серед них навіть підписи українських, білоруських, литовських єпископів. А вони нічогісінького не мали спільного з Московщиною, бо ж їхні землі не належали до Московщини, а творили свою незалежну Литовсько-Руську державу. Навіть такий історик, як митрополит Макарій, що виправдовував московські шахрайства, мусив визнати, що все в «Уложоной Грамоте» є вигадкою[540]. Разом з патріархом Єремією перебував у Москві Монемвасійський митрополит Ієротей. Він пише, що Єремія підписав лише під загрозою його втопити, що «Уложоная Грамота» є суцільною брехнею, що московський патріархат є неканонічним. Таке пишуть і самі москвини[541].

Порятувавшись з московського полону, патріарх Єремія не хотів оприлюднювати московського насильства над ним, хоч Олександрійський патріарх Мелетій вимагав від нього скасувати свій вимушений загрозою підпис і проголосити незаконність московського патріархату. Осмілілі від того москвини почали вимагати від патріархів визнати московський патріархат першим серед усіх патріархатів, загрожуючи припинити їм допомогу[542]. Хоч патріархи дуже потребували московської допомоги, але таке нахабство їх обурило, і вони визначили йому п’яте місце. Це визначення обґрунтував Олександрійський патріарх Мелетій Пігас. Москвини припам’ятали йому це, і коли він вислав до Москви архимандрита Неофіта та ченця Іоана по допомогу, Московщина закатувала на смерть тих послів, хоча вже й тоді навіть напівкультурний світ визнавав недоторканість послів. Щоб помститися патріархам, Московщина знайшла спосіб принизити їх: запроектувала заснувати в Московщині аж п’ять патріархій і про це повідомила всіх патріархів.

Таке заснування московського патріархату ворожо зустріли в Новгороді, його неканонічність спричинила, що новгородці не визнали його. Архиєпископ новгородський демонстративно носив митрополичий білий клобук на ознаку непідлеглості московському митрополитові і патріархові. На цьому з’явилася в Новгороді самостійницька, протимосковська література, що вивищувала Новгород супроти Москви. Як от у «Повести о белом клобуке». Християнський світ вірив, що 1498 року настане кінець світу, бо виповнювалося 7 тисяч років від сотворіння світу, а пророки віщували кінець світу саме через такий проміжок часу. У Європі жваво обговорювалася ідея месіанства народів на тлі того «кінця світу». Новгород ще жив європейським культурним життям, ця ідея обговорювалася й тут, і новгородці прийшли до висновку перенести світовий православний осередок з Царгорода до Великого Новгорода[543], що й висловлене в «Повести о белом клобуке». Тут оповідається, що візантійський імператор Костянтин подарував папі Сильвестрові дорогий білий клобук. Наступник Сильвестра передав клобук царгородському патріархові, а той за наказом з неба передав його новгородському архиєпископові Василію. Відтоді новгородські владики носять білий клобук як символ найвищої церковної влади, переданої Великому Новгородові[544]. Московський собор заборонив 1564 р. новгородському архиєпископові носити білий клобук. Собор 1567 р. ухвалив, що «повесть есть писанием лжевым и неправым», а автор написав її «от ветра главы своея». Сто років пізніше Московщина привласнила собі цю повість, замінивши слово «Новгород» на «Москва».

Надалі Московщина почала рвати зв’язки з Вселенським патріархом та вивищувати свою московську церкву понад усі православні. Метою цього було зробити московського патріарха Вселенським, підпорядкувавши йому всі православні церкви. А главою московської церкви був не лише фактично, а й юридично московський цар. Отже, підпорядкувати московському цареві.

Християнство в Московщині запровадили українці, місіонери з Києва: створили церкву, дали їй своїх українських святих та тих грецьких, що їх визнала Українська церква. Українець архиєпископ Дмитро Ростовський склав життєписи святих «Четії Мінеї», там не могло бути святих москвинів, але це заперечувало доктрину «Москва — ІІІ Рим» і право на московський патріархат. Московщина мусила хутко виробляти своїх святих. Це забирає багато років. Українська церква за 600 років канонізувала 22 святих. Московська — канонізувала лише за два роки 39. За такого поспіху чимало помилилися і пізніше мусили виключати деяких, бо їхня «святість» навіть і на московську міру виглядала чимось іншим. Наприклад, святий патріарх Іоким закатував 1685 року 90 невинних людей, а між ними і священиків та ченців, бо хотів загарбати їхні маєтки.

Своїх святих можна наробити сотні за пару років, але великих історичних постатей не наробиш. Лишався єдиний шлях — украсти їх в інших народів. З омосковщеного «царя Пруса» Європа сміялася. У поляків не вкрадеш, бо їхню історію теж знає Європа. Історичне щастя москвинів (і українська нерозумність) дало до московських рук стародавню Україну з її кількатисячолітньою багатющою культурою і славою. І Московщина вчепилася за цю золоту нагоду. Десь близько 1498 року москвини написали «Сказание о бармах Мономаховых». Воно оповідає, що візантійський імператор Костянтин Мономах передав королівські клейноди, в тому числі й «шапку Мономаха» (корону) Київському великому князеві Володимирові Мономахові. У пізніших московських списках того «сказания» дописано: «…не просто рєши такового дарованию и не от человек, но по Божиим неизреченым судьбам, претворяще и преводяще славу гречскаго царства на росыйского царя». У цій байці — жодного слова правди. У візантійських, київських, римських та інших (крім московських) архівах, літописах, переказах немає й натяку на передачу Візантією будь-яких клейнодів будь-кому поза Візантією. А в московських архівах є лист ніби від Царгородського патріарха, що повідомляє, ніби імператори Василій і Костянтин послали клейноди Київському Володимирові. В тому листі ім’я Василій виправлено на»василевс», що грецькою означає «імператор». Це слово «василевс» стоїть перед іменем Костянтин, отже, означає «імператор Костянтин». Крім того, вишкрябане місце на імені «Володимир» і написано «Мономах». У всіх немосковських писаних пам’ятках нема жодної згадки, що Володимир, син Всеволода мав титул «Мономах». Це вже москвини дали аж у XVI ст. титул «Мономах», щоб підперти свою вигадку про «Москву — ІІІ Рим». Навіщо це робилося? Візантійські імператори Василій і Костянтин Мономахи жили за часів Володимира Святого. Отже, якщо вони давали клейноди, то йому, а не його правнукові Володимирові Мономахові, якого батько Всеволод тоді ще й не народився. Москвини хотіли надати ті клейноди саме Володимирові Мономахові тому, що мали його (а не Володимира Святого) за засновника Суздальського роду Рюриковичів. А крім того, його батько Всеволод одружився з візантійською царівною Мономахівною. Про «шапку Мономаха» — жодних писаних пам’яток, крім московських. Та й московські не згадують про неї аж до часів Івана IV. Більшість дослідників — немосквинів вважають ту «шапку Мономаха» за татарський виріб. Цю білими нитками шиту побрехеньку Московщина зробила державним документом, що має довести її право на спадок Києва і ІІ Риму — Царгороду. Москвини записали її до «Степенной Книги» і внесли до коронаційної церковної відправи. Навіть намалювали в московському Успенському соборі образ передачі царських клейнодів візантійським імператором Костянтином київському Володимирові Мономахові. І тут збрехали: поставили 988 рік, тобто час Володимира Святого, а не Володимира Мономаха. У тому соборі коронувалися всі московські царі. Отже, кожному пригадувалося, що він має здобути спадок Візантії — здійснити московську національну доктрину «Москва — ІІІ Рим». І справді, це нагадування справляло гіпнотичну силу не лише на фанатиків. Ліберал П. Мілюков кричав 1917 року: «Росія має всі права на Костянтинополь. Він наш, московський, був, є і буде». «Сказание о бармах Мономаха» встановлює родовід (і спадкові права) московських князів до українських королів; від них до візантійських імператорів; від них — до Риму, а від нього — до імперії Олександра Македонського, до якої належала Мала Азія та Індія. Загарбати Індію планував ще Петро І[545]. «Демократична» Московщина їх здійснює в Кореї, Лаосі, В’єтнамі, Індії.

Після перемоги в останній війні Московщина обсадила своїми військами Балтійські держави, Польщу, Західну Україну, Болгарію, Румунію, Мадярщину, Чехію і відразу підпорядкувала православні церкви тих народів московському патріархові. Сербії не пощастило окупувати, і тому сербська церква залишилася незалежною. Католицьких та протестантських церков цих народів Московщина не мала ніякої можливості підпорядкувати своєму патріархові. Але мала багато спільного з православієм уніатської церкви, і Московщина їх підпорядкувала. Звичайно ж «добровільно» з їхнього боку: наказала 1946 року Румунському православному патріархові закликати уніатів, подавати просьби прийняти їх до Румунської православної церкви. З усіх 700 румунських уніатських священиків подали просьбу лише 38. Московщина визнала цих 38 за уповноважених представників усіх 700, вся Румунська уніатська церква підпорядкувалася Румунському православному патріархові, а той уже був підпорядкований московському патріархові офіційно, тобто московському імперському урядові. У такий самий спосіб Московщина знищила 1946 року й Українську уніатську церкву з тою різницею, що її глава митрополит Андрій Шептицький не захотів піти шляхом румунського патріарха, відмовився кликати своїх вірних до з’єднання з московською церквою. Ще діяла в Галичині Організація Українських Націоналістів (ОУН), і галичани були настільки національно свідомими, що самі розуміли причину тотожності московської монархічної і соціалістичної політики.

Наступник А. Шептицького митрополит Й. Сліпий та 9 єпископів Української уніатської церкви не захотіли приєднатися до московської православної церкви, і Московщина всіх їх ув’язнила і вигубила. Живим лишився лише Й. Сліпий. По 18 роках ув’язнення Московщина випустила його до Рима.

З Українською православною церквою Московщина не церемонилася, не робила жодних комедійних прилучень, просьб, а без жодних балачок ув’язнила (1929–1932 рр.) і вигубила всіх 27 єпископів на чолі з митрополитами Василем Липківським і Миколою Борецьким.

Московщина надумала повторити своє шахрайство 1588 року в 1947 році: запросила на собор московської церкви всіх православних патріархів, митрополитів, єпископів з-поза СРСР. Планувалося зробити цей собор Вселенським, що проголосив би московського патріарха Вселенським. Підступ не вдався, бо Вселенський патріарх пригадав[546] усім владикам московське шахрайство 1588 року. Собор не відбувся.

Цинічна Московщина вже цілковито відкрито й офіційно проголосила[547], що не визнає Царгородського патріарха за Вселенського, бо, мовляв, коли зникла Візантійська імперія, то з нею зник і титул «Вселенський» задля Царгородського патріарха. Зрештою, єпископи свій титул одержують від назви катедрального міста (існують єпископи: Ленінградський, Сталінградський на глум християнам). Від 1923 року не існує Костянтинополя (Царгорода), а існує Істамбул. Отже, той патріарх, який живе в Істамбулі, має право на титул лише «Істамбульський».

Наступного 1948 року Московщина знову пробує звабити світових православних владик на гучне святкування 500-ої річниці незалежності московської церкви. Православні церкви, приймаючи запрошення, сподівалися одержати, як і раніше, допомогу. З 12 православних церков 9 прислали представників. Допомогу дістали, але не задурно: за їхньою участю було оголошено малий собор, якому запропонували політичні ухвали, хоч гості не мали на те повноважень.

Десять років пізніше (1958 р.) Московщина знову пробує знищити Царгородський патріархат, щоб перенести Вселенський до Москви. Знову урочисто святкується відновлення московського патріархату. Знову гості взяли допомогу, подякували і обіцяли подумати. Ще одна подібна спроба датується 1963 роком. Ватикан тоді запросив православні церкви прислати на собор католицької церкви своїх представників як спостерігачів. Вселенський патріарх Атенагорас, дбаючи про єдність православія, запитав московського патріарха Алексія, чи той пошле своїх представників. Алексій відповів, що не пошле. Атенагорас повідомив Ватикан, що теж не пошле представника. Дізнавшись про це, Алексій (тобто уряд СРСР) негайно вислав на собор своїх представників: єдиним представником православія на соборі став московський патріархат (через своїх відпоручників). Мовляв, московський патріарх фактично є Вселенським.

Спадковий зв’язок з Києвом — основа, що на ній стоїть вся облудна будова московської національної доктрини «Москва — ІІІ Рим». Московщина має єдиний шлях до ІІ і І Риму — шлях через Київ, тому московська національна доктрина нерозривно пов’язана з володінням Києвом. Ось чому смерть московської доктрини, а отже і московської імперії, залежить від України. Це добре розуміє Московщина і тому з такою люттю бореться проти державної незалежності України. Вона боїться втратити ту силу, яка створила імперію і втримує її від розвалу досі. Боїться загубити свою національну доктрину «Москва — ІІІ Інтернаціонал». Не знаючи, звідки ця доктрина бере свою розгінну силу, не знаючи коріння отого «Москва — ІІІ Інтернаціонал», не зможемо її побороти. А коріння, повторюємо, «Москви — ІІІ Інтернаціоналу» лежать глибоко в «Москві — ІІІ Римі», а не в марксизмі, інтернаціоналізмі, соціалізмі, як здається невігласам чужинцям і малоукраїнцям.

Чотири рази в історії тряслася земля під Москвою — ІІІ Римом. Хиталася основа московської національної доктрини. Вперше в 1605–1609 рр., коли на трон ІІІ Риму сів пройдисвіт Димитрій, а по ньому трон забрав католик Владислав. Вдруге — 1648 року, коли в Києві постала могутня держава, а її володар загрозив московським послам: «Всі городи московські і саму Москву зломлю. А хто в Москві сидить, від мене не відсидиться»[548]. Єрусалимський патріарх Паїсій, величаючи Б. Хмельницького «князем Руси», дорівнював його до Костянтина Великого. Греки продемонстрували підтримку Україні: два митрополити Коринфський Іосафат (загинув під Берестечком) і Назаретський Гавриїл (люди, близькі до Вселенського патріарха) відправили в Чигирині службу Божу в присутності московського посла А. Сухонова. В літургії вони вийшли з олтаря царськими дверима, закликали Б. Хмельницького з сином, звеліли їм стати навколішки, поклали їм на голови омофори, прочитали відповідні молитви. У многолітті та на єктиніях ті митрополити титулували Богдана «Государем і Гетьманом Великої Росії». Церемонія нічого не каже нам у ХХ ст., а тоді вона повідомляла Московщині, Україні і світові, що Рим не визнає за ІІІ Рим Москву, а вважає Київ гідним перейняти права і обов’язки ІІ Риму. Богданова поразка під Берестечком 1651 року зруйнувала грецькі надії на Київ — ІІІ Рим, а поразка України в Переяславі 1654 року врятувала Москву — ІІІ Рим. Не знайшлося в Україні українського Філофея з українською національною доктриною «Київ — ІІІ Рим».

Втретє захиталася основа московської національної доктрини 1917 року. Тоді 100 тисяч киян несли сотні жовто-блакитних прапорів та портретів українського національного пророка Т. Шевченка, співали його «Заповіт». Жодних червоних прапорів не було. Та недаремно Московщина виховувала 200 років всіляких брюховецьких, галаганів, драгоманових. Преганебного для нас 1917 року, що визначив долю України на наступне століття, провідна верства України дала народові на провідників не хмелів, виговських, дорошенків, мазеп, гордієнків, полуботків, шевченків, а новітніх самойловичів, кочубеїв, розумовських. І винниченки, грушевські, скоропадські, скрипники, чубарі, любченки врятували «Москву — ІІІ Рим».

Вчетверте захиталася земля під московським «ІІІ Римом» 1941 року: німецький претендент на ІІІ Рим загнав московського аж по Волгу. Москва — ІІІ Інтернаціонал закликала на допомогу стару «Москву — ІІІ Рим» — Філофея, Івана ІV, Петра І, Д. Пожарського, К. Мініна, О. Суворова, М. Кутузова.

Нині знову починає хитатися земля під Москвою — ІІІ Інтернаціоналом. І спричинюють цей землетрус сили не з-поза, а зсередини СРСР. І вони заб’ють осиковий кілок в могилу московського месіанства з його національною доктриною і тим скінчать останню добу московської імперії.

Ф. Достоєвський, пророкуючи неминучість зудару Московщини з Європою, писав 1877 року: «Буде жахливий, великий бій, багато крові людської проллється. Та найістотнішим у тому буде те, що він розв’яже тисячолітню справу католицтва: волею Провидіння його місце займе московське православ’я»[549]. Монархіст Ф. Достоєвський мріяв «оправославити» Європу. Соціаліст В. Ленін «скомунізувати». Обидва мали на меті те саме — розкласти Європу ідейно, щоб загарбати її фізично без пострілу. Вустами свого героя Ф. Достоєвський каже: «Сучасна Європа — це суцільний цвинтар. Німеччина? Мертвий народ без майбутнього. Франція? Вона сама себе знищить, і нема за чим шкодувати. Величезне повстання бідноти скоро вибухне в Європі. І обов’язок Московщини — врятувати Європу московською силою і московськими ідеями. Московський мужичок, легендарний Микула Селянинович зоре європейський цвинтар і засіє його новим московським насінням. Москва ще не стала ІІІ Римом, але настане час і на це, бо ж світ не може існувати без Риму… А єдиний у всьому світі народ, що має оновити і врятувати світ і якому єдиному дано ключі життя і нової віри, — це народ-богоносець московський»[550]. І в іншому місці: «Кожний великий народ вірить, мусить вірити, коли хоче бути великим, що лише він має правдиву ідею, як рятувати людство. Він мусить вірити у своє призначення вести інші народи до остаточної мети людства. Таким народом, безперечно, є народ московський, бо ж усі його думки простують до світового об’єднання. Московська ідея готує всьому світові оновлення. Та щоб таке сталося, треба, щоб політична вищість московського народу над усім слов’янським світом стала незаперечним фактом»[551].

Така нав’язлива ідея належить не самому лише Достоєвському, ось ще один її різновид: «Головна течія світової історії випливає з Нілу двома ріками. Одна — небесна, Божа — простує через Єрусалим, Царгород, Київ до Москви. Друга — земна, людська — тече через Олександрію, Афіни, Рим у Західну Європу. В Московщині твориться (1867 року. — П. Ш.) новий суспільний і господарський лад, що приведе людство до щастя. І всі слов’янські річки зіллються в одне велике московське море, що затопить усю Європу»[552]. Або 1860 року: «Я вірю, що Московщина стане на чолі нової великої держави і дасть усьому світові нову культуру»[553]. Це теж монархіст. А ось ліберал (1870 р.): «О, моя Русь! (себто Московщина. — П. Ш.). Моя Батьківщино! Тобі єдиній приречено укоронувати поступ людства і встановити справедливість у всьому світі. Хто може зрівнятися з нами, москвинами? Кого ми, москвини, не можемо примусити скоритися нам? Чи ж не в наших, московських руках перебуває політична доля всього світу?»[554].

Озивається демократ (1850 р.): «Дай Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити ту дурну Європу»[555]. За ним — анархіст (1860 р.): «Московський народ створить нову культуру, навіть нову віру, нові закони і нове життя в усьому світі»[556]. Московський інтернаціоналіст уже 1957 року: «Якою гордістю і щастям наповнюється душа, якою подякою до тих, хто підніс тебе, велика нова Росіє, і розправив твої орлині крила, і ти злетіла вище за всіх і дальше за всіх; показала людству нову добу, яскраву як сонце»[557]. Радянський письменник 1963 року: «Постає перед очима світу безмірно велична постать Росії серед пожеж, немов нове світло, що має вилікувати всі рани людства»[558]. О. Блок у своїх «Двенадцать» та «Скифы» проголошує старе монархічне месіанство. Його поемами захоплюються москвини до безтями. Він інтуїтивно відчував, що більшовизм наснажує новою, молодою силою духовно постаріле, духовно пранцювате, творчо ялове московське суспільство. Тим-то і співав він осанну більшовизмові.

Навіть суто економічна розбудова промисловості СРСР просякнена московським месіанством: москвини не просто розвивають господарство, як інші народи, але будують рай на землі. М. Калінін хизувався 1939 року: «Ми, москвини, є першими в історії будівничими соціалізму. Цю честь історія призначила нам, москвинам. Лише подумати: як багато це говорить! Тисячі років минуть. Все людство, вивчаючи історію, з захопленням дивуватиметься тому фактові, що такий простий наш народ перший збудував соціалізм. Це велика честь нашому народові. Та думка, що в майбутньому людство пам’ятатиме нас — зміцнює наше завзяття сьогодні»[559]. І далі: «Ніколи жодна країна, жодний народ не мав так багато творчої сили і хисту, так багато героїв праці, як мав народ московський за всю його історію. Європа колись дивилася на московський народ з погордою, звисока, як на малокультурний народ. А тепер він очолює все прогресивне людство»[560].

Московські сектанти вірили, що Страшний Суд почнеться тоді, коли труба Господа Саваофа в руках московського земного бога Даніїла Філіпова затрубить на весь світ. Тоді воскреснуть душі праведників і позлітаються до матушки Москви. А в Москві задзвонить «цар-колокол», і люди зі всього світу полинуть до Петербурга, де судитимуть усе людство[561].

Московські сектанти також вірили, що Христос ще не приходив на землю, і що Мати Божа Марія вийде з московського народу. Отже, Христос матиме московську кров, і тому Бог благословить увесь московський народ і поставить його вождем усіх інших народів. Так Москва буде «всему свету голова»[562].

Розум московського народу, що дослухається і любить «калик перехожих», «божих странников», шукає «небесный град Китеж»; розум, що століттями мріє про «второе пришествие», про якийсь усесвітній потоп-катастрофу — такий розум готовий завжди сприйняти якесь нове «объявление» нової віри, нового пророка, нових святих книг і нові «страдания» за правдиву віру. Так і сприйняли москвини марксизм, бо він був месіанський, сектантсько-правовірний, мав свій Талмуд, своїх пророків і святих. До нього москвини додали ще й свою «Москву — ІІІ Рим», з її непомильними папами та мудрими кардиналами-ідеологами, зі своїм орденом хрестоносців — комуністичною партією. Змосковщивши марксизм, москвини влили його до свого історичного «московізму» і так оновили та вдосконалили свою стару монархічну, месіанську церкву, старе московське месіанське православ’я під новою назвою «марксизм-ленінізм».

Як бачимо, московські і монархісти, і соціалісти свою жадобу панувати в світі завжди прикривали і прикривають личиною «служити світові». І жодний правитель Московщини не наважиться відмовитися від московського месіанства. Коли б хтось з них спробував це зробити, його б Московщина не прийняла, відкинула. «Національне месіанство москвинів завжди мало і тепер має форму апокаліптичну. Доктрина «Москва — ІІІ Рим» привела маленьке Суздальське князівство до імперії, що займає одну шосту суходолу нашої планети. Московське месіанство — Москва — ІІІ Рим — тепер втілилося у ІІІ Інтернаціонал, що створив міф про священне царство міжнародного пролетаріату. Але в цім міфі бачимо пику московського народу. Бачимо ототожнення ідеї міжнародного пролетаріату з месіанством московського народу. Третій Інтернаціонал — це ніщо інше, як лише старе «Москва — ІІІ Рим». Той факт, що ІІІ Інтернаціонал є не інтернаціональною ідеєю й організацією, але НАЦІОНАЛЬНО МОСКОВСЬКОЮ, не розуміють на Заході ані державні мужі, ані комуністи. Комуністи-немосквини, вступаючи до ІІІ Інтернаціоналу, не розуміють, що вони допомагають московському народові здійснювати московську національну месіанську ідею — Москва — ІІІ Рим…»[563].

Московська національна доктрина «Москва-ІІІ Рим» розуміла Рим лише як велику імперію панівного народу, якому служили і приносили свої багатства підбиті ним народи. Про Рим — творця духовних, культурних скарбів, європейської культури — москвин не знає. Тобто взято лише імперську ідею загарбництва як альфу і омегу всього московського життя. Загарбництво стало найвищим, всепожираючим богом кожного москвина, вся московська нація приносили тому богові в жертву все: матеріальні і духовні багатства, що їх мали чи вкрали у сусідів, увесь свій час, всі свої і підбитих народів кров і піт. Навіть саме життя: особисте, громадське, культурне, господарське. Через усю свою історію Московщина витрачала на армію — безпосередньо і непрямо — понад 75% державних прибутків. Шляхи, школи, промисловість розбудовували лише для збільшення військової сили. Метою московської шкільної і позашкільної освіти завжди було і залишається виховання бездумного, некритичного, слухняного, націоналістичного, запеклого «солдата», що готовий щомиті «бить врагов матушки Расеи»: монархічної чи соціалістичної. Бо «Москва всему свету глава». Заради цього дозволене будь-яке звірство. Це і є зміст життєвої філософії московської нації, провідної верстви і народу. Але в світовій історії бачимо, що тривалі перемоги здобувалися не силою меча, не руїнницьким вогнем, а творчою культурою. Етика, мораль, естетика, добро давали значно триваліші перемоги. Це розуміють навіть деяки москвини: «На всіх світових загарбниках помстилася перевага Меча над силою Духа, перевага могутності державної над могутністю духовною. Всі світові дряпіжники виявилися велетнями на глиняних ногах. Кожного з них розбив маленький камінець, що впав з великої Гори Божої — Сіону»[564].




XVI. НАЦІОНАЛІЗМ МОСКВИНА | Московство | XVIII. ДУХОВНІСТЬ МОСКВИНА