2

Зранку встаю і думаю про Ірусю: старша на п'ять–шість років, ця тьолка мене страшенно заводить; згадую вчорашній епізод і ніяк не можу забути, як це мудило Артур силоміць кинув мене на неї.

У квартирі густий неприємний запах перегару й нечистих шкарпеток. Вітчим знову прийшов серед ночі п'яним, хоча я це погано пригадую, бо спав; він викрикував, бурмотів, човгав важкими черевиками по коридору, на кухні відкрив кран, через шум води було чути нестерпний гуркіт, здається, розбилася банка, потім вітчим курив, і сморід від дешевих цигарок проник навіть у мій сон. Запитую в матері, коли цей придурок вилікує свої смердючі ноги, а вона тільки сумно відводить очі й знизує плечима. Мене, блядь, вже заїбали його срані ноги, його сраний грибок, хай щось робить зі своїми каліками, може йому краще жити в стайні зі свинями? «Не матюкайся при мені!» Пауза. Він же може їх лікувати нітрофунгіном і дубовою корою, хіба це так важко щодня парити в ній ноги, а? Матір каже, щоб я заспокоївся і не галасував. Добре їй казати — заспокойся; пауза; мене вже дістала ця срана конюшня цей гівняний зоопарк ця лінія фронту яка триває в моїй хаті вже кілька років це постійне опускання ця суча мордяка алкаша якого рано чи пізно я завалю або покалічу ма чуєш мене це вже дістало ти доганяєш шо я говорю чи в тебе з мозгами проблеми ти шо не бачиш у якому гівні ти живеш тобі ним голову кожного дня мажуть а ти терпиш де твоя гордість чи її вже обісрали. Вона мовчки йде на кухню готувати сніданок, услід кидаю, що через такий сморід тільки хворому на голову захочеться їсти.

Заспокоююся. У ванній поспіхом чищу зуби й думаю про Ірусю, я ще ніколи так близько не був біля кобіти, це торба, я ще ніколи не торкався красивої старшої тьолки… тільки після вчорашнього випадку, коли відчув тіло Ірусі, раптом розумію, наскільки смішні наші балачки про бабасьок, бля — я торкався її тіла, йо, ніхто не повірить. Ти запізнюєшся в бурсу, каже матір, відповідаю, що на першу пару не піду, бо в нас суспільство й людина, а мені минулого разу поставили п'ятак. Вона обурюється й дорікає, що на батьківських зборах керівник групи знову відкриє хліборізку (це слово матір хапнула в мене, прикольно), так само, як минулого разу, коли я розбив у вестибюлі училища скло на стенді. Ніхто не буде тебе сварити, заспокоюю її, я в дєдушки в автарітєтє, кажу про викладача суспільства й людини, бо один можу з ним поговорити на парах про Горбачова, Верховну Раду та іншу біду, ма, не кумарь, всьо буде нормально. Нічого собі «нормально», визвіряється вона, я за той дурнуватий стенд зарплату віддала, а ти мені «нормально», скільки тобі казала — не роби дурниць, не показуй із себе чортзна–що, он Жорка тьоті Ані вчиться тільки на п'ятірки і ніде не встряє… Я сміюся: ма, так він же плуг, ним пахають… Що? що ти сказав? це вас у петеу цьому навчили? Ма, не грузи… Як ти зі мною розмовляєш, де ти цього всього набрався, Толя? дивись, я тебе давно не била, а візьму тріпачку і відшмагаю, мати стоїть переді мною у войовничій позі із гнівними палаючими очима. Дивлюся на неї й сміюся ще дужче, ма, але вона перебиває, Толя, я не жартую; пауза; ясний перець, ти не жартуєш, розвертаюся до неї спиною і скидаю з себе труси: на, бий.

— Що ти собі дозволяєш! — вона обурена, очі блищать, а ніздрі гнівно роздуваються.

— Мася, ти якась дивна… не розумію я тебе. …пауза. Вона каже — в хаті ні копійки, я тебе щодня благаю — вчися і не роби ніяких дурниць, ніяких дурниць, бо допомогти нема кому, а ти, ти… говорить розгублено і жалісливо, мені стає її шкода, я одразу м'якшаю, мася, обіймаю її. Чого підлабузнюєшся? У мене серце пече, а ти… тільки завдаєш мені прикростей, вона навіть трішки схлипує, через це мені стає соромно й ніяково. Ну, більше не буду, не плач. «Не буду», перекривлює мене, хотіла тобі нові штани купити, а довелося за стенд все віддати, навіщо було битися, за це ж могли вигнати з училища, навіщо? Хіба я винен, що той лосяра мені на ногу став! а? хіба я винен? мусив же я дати йому по балді? Толя, сумно дивиться на мене, зараз такий неспокійний час, будь трохи стриманішим, у тюрягу можна потрапити — навіть не помітиш, я тебе прошу, будь обережнішим, обіцяєш? Да, цілую її.

— Біжи на пару. Синок, біжи.

— Добре, — знехотя відповідаю. Настоячки п'ю чай і дивлюся у вікно. — Сьогодні може бути дощ.

— Візьми парасолю. Небо похмуре. Тепло одягнися.

— Не треба.

Похапцем одягаю футболку, старі потерті ка–тони, розірвані на колінах, натягую кроси і вибігаю з квартири. Через ці катони я постійно маю проблеми з училкою української мови й літератури Балицькою. Ця курка знала мого батька (може, він її натягував?), коли той давно–давно жив з нами, а тому взяла наді мною таке собі шефство: перепиняє в коридорах, розпитує, як матір, чи підготувався до наступної пари з української літератури, чи прочитав Панаса Мирного, або накидається на мене, чого підстригаюся налисо чи навіщо одягаю старі подерті джинси; одного разу вона застукала мене п'яним із цигаркою біля бурси (ми наглюкалися тоді портвейну в підвалі, де тир) — пилососила, курва, по повній програмі: «Я все розповім твоїй матері, а в неї хворе серце». О, так, так, у неї дуже хворе серце, на хуя їй тоді розповідати, а, вівця тупорила!? Колись її обов'язково треба буде послати. Насилу сідаю в переповнений тролейбус і їду в бурсу на Текстильну. Після восьмого класу, коли мене відмовились перевести у дев'ятий через «нехорошу» поведінку, я не знав куди піти. Половина таких, як я, поступали або в 1–у бурсу біля центрального стадіону (туди, правда, дуже незручно добиратися), або в 9–у, котра на моїй вулиці Київській, або в 2–у. Були ще такі, які поступали в 4–у (на будівельника), 3–ю (на шевців) чи в технікуми, але з моїх знайомих не згадаю нікого. Мати вхопилася за радіотехнікум, бо їй один знайомий мудак із роботи сказав, що це пристойно; вона захопилася цим через те, що я в середніх класах ходив на гурток «юного радіолюбителя» і деколи паяв удома всілякі підсилювачі, вона так і сказала, синок, тобі буде там легко, бо ти знаєш всі оті транзистори, діоди, мікросхеми, а після закінчення зможеш влаштуватися на радіоламповий завод чи на «Ватру», а «Ватра» нині знаєш яка, ого, всесоюзного значення, їхні світильники всюди відомі. У сраці я бачив радіоламповий і «Ватру»! У сраці! Я запротестував через те, що в той технікум їхати треба аж на околицю Тернополя, півдня хуяриш туди, а потім півдня назад. Тоді матір вчепилася до мене з бурсами. «Поступай удев'яте училище, воно під самим носом». Але 9–а бурса мене давно кумарила, як і 1–а, бо в них погані спеціальності: будівельники, муляри та інша біда, це для плугів із колгоспів. Бажання поступити в 2–у бурсу виникло несподівано. Мати поговорила з сусідкою, син якої вчився у цьому училищі, й накинулася на мене, синок, після закінчення будеш працювати на текстильному комбінаті, а там у майстрів знаєш які зарплати високі, ого–ого, а ше коли станеш начальником… я за тебе буду спокійна. Я погодився через те, що в тій бурсі тільки дві групи хлопців — електрики та слюсарі–ремонтники, а все решта — кобіти. Лафа. Так я поступив на слюсаря–ремонтника текстильного обладнання.

На суспільство й людину я не піду. Дідок, який викладає, ні хєра не бачить і не чує, а тому один із пацанів за час переклички, як ми це зазвичай робимо, вигукне моє прізвище, і викладач мене не відмітить. Виходжу на зупинці біля гастроному й завертаю у двір хрущовки–п'ятиповерхівки біля нашого навчального корпусу з майстернями, тут ми проводимо більшість часу: граємо в карти, тріпаємо язиками, куримо, п'ємо пиво або просто сидимо на лавці. На нас деколи скоса поглядають мешканці будинку, їхні невдоволені обличчя, особливо дідів і бабусь, можна помітити у вікнах, але ми на них не звертаємо уваги, оскільки не ламаємо замків у гаражах, про що ті переживають, не грабуємо їхні підвали і нікого не чіпаємо. Тут ми просто прогулюємо пари. У дворику бачу самотнього Коновала, він на мене не дивиться, сидить на гойдалці, затягується цигаркою і задумано випускає дим. Вітаюся. Він каже, що всі наші пішли на пару, хвилин десять тому, нам замінили суспільство й людину на іноземну мову, дідок захворів.

— А ти чьо не пішов? — запитую в нього.

— У мене діла.

— Тут?

— Да, скоро побачиш.

Говоримо про всяку лажу, я кажу, що голодний, зранку на кішку нічьо не кинув, йду за хавчиком. У гастрономі купую булку з повидлом і пляшку кефіру, повертаюся у дворик, біля Коновала коротко стрижений штемп, приблизно наших років. Вони дружно розмовляють, незнайомий трохи картавить, у нього кілька металевих зубів у верхньому ряду. Я підходжу, пропоную їм поїсти разом зі мною, але вони відмовляються. Невдовзі незнайомий прощається й покидає дворик. Пішли, хлопнеш мене, каже Коновал, дві кубишки підкинули. Заходимо в корпус, на першому поверсі наші майстерні, в яких ми вчимося, бляха, бути слюсарями–ремонтниками, а на другому — лекційні авдиторії. Слюсарі–ремонтники — не хуй собачий. У приміщенні тихо, тільки з привідчинених дверей однієї з авдиторій лунає хриплий голос лектора. У кінці коридору заходимо в чоловічий туалет, зачиняємося, Коновал обережно дістає із внутрішньої кишені катонового потертого куртяка двохкубовий баян з атомом, простягає мені, а сам закочує на лівій руці рукав і починає стискати й розтискати кулак, аби «підросли» вєни. На згині руки в нього кілька сантиметрових пунктирів з чорно–червоних цяток від проколів. Коновал сам вводить голку, я бачу, як вона повільно занурюється під шкіру, потім обережно знаходить вєну. Толя, на — бери, каже він і передає мені баян. Почуваюся напружено, бо переживаю, аби ненароком не порвати йому вєну. Тільки обережно, благає Коновал, обережно, бля, шо ти, придурок, робиш, ти ж мені вєну проколеш, Толя, обережно, правильно, да, да, не газуй, візьми «контроль». Я легенько тягну поршень на себе, «контроль» у нормі, до коричневої речовини в баяні вривається густа, червона кров, перемішується з нею і перетворюється в повний мутняк. Давай, каже вкляклий Коновал, наче від цієї процедури залежатиме його подальше життя. Тільки не спіши, опа… повільно, повільно, дивиться, як я міліметр за міліметром запускаю в нього ширку, аж поки поршень не доходить під голку, притримай пальцем, бля, не так сильно, дурак, не так сильно, бля, тобі на фермі треба корів доїти, придурок, не так сильно, бля, витягуй. Ясний перець, шо нада витягувати. Він затискає руку і завмирає, певний час мовчить, я закурюю і вставляю йому в зуби штахету, сильно її потягує, від чого вона, затиснута в губах, злегка підіймається вгору, ой, бля, розслаблено видихає дим і втикає, ой бля, як мене пре, ой бля. Звалюємо звідси, кажу йому, можуть почути дим. Да, да, йдемо, повільно розплющує очі, встає і напівзігнутим вивалює з туалету. Невдовзі ми виходимо з приміщення, на порозі навчальних майстерень, як на зло, нас перестріває викладач безпеки праці, грузить, чого не на парах, чого тиняємося, коли всі вчаться. А тебе їбе? — обурююся про себе. Потім дивиться на вбитого Коновала, який стоїть перед ним на півзігнутих і з приплющеними очима, запитує в мене, що з ним. Відповідаю, тіпа шлунок, да, да, в нього зловив шлунок, бачите, який блідий. Відведи його в медпункт, вже спокійніше каже мені, але після медпункту — щоб відразу на пари. Зрозуміли? Да, да, відразу на пари, хулі тут розуміти. От лосяра педальна! У сраці я бачив твої пари! Вже згодом ми згадуємо це і усміхаємося. Ти цьому гандонові класно сказанув про шлунок, мляво каже в дворику Коновал, я би не допер так збрехати, знаєш, деколи вмажешся, мозги зовсім не варять, якийсь даун до тебе чєше, а ти дивишся на нього і не чуєш, тільки рот у гандона рухається, ніби в риби, ха–ха, це так смішно. Після цього він втикає на гойдалці, вхопившись руками за металеві ланцюги, правою ногою повільно відштовхується від землі. Дивлюся на його застиглу фігуру, яка, ніби маятник, рухається туди–сюди, і вона мені нагадує мумію. Прівєт, підходить до нас одногрупник Лобода (Лобо–дець); він найменший у групі, носить великі придуркуваті окуляри, які збільшують його очі і роблять схожим на інопланетянина, а ще цей дур–белик постійно таскає з собою великий важкий дипломат; повний даун, він трохи зашуганий, бо його в групі завжди чмирять, заставляють прибирати в класі, бігати в гастроном по цигарки, пиво, водяру, а в їдальні в нього постійно відбирають порцію другого та компот з булочками.

— Лобода, — мляво каже Коновал, розплющивши каламутні очі. — Лабудовий Лобода! Лох тупорилий! Ти шо, не чуєш? Бабки маєш?

— Ні, — насторожується той і хоче йти.

— Сюда, на! Якщо маєш — шо тобі зробити? Пасть порвати?

— Не маю.

— Сюда, на! — пожвавлюється Коновал. Лобода повільно підходить. Коновал несподівано зіскакує з гойдалки й хапає його за комір.

— Тобі шо, вівця, балду відірвати? Я сказав бабки!

— Ігор, я не маю.

— Вивертай кишені.

— Ігор, маю тільки трохи.

— А казав, підар, не маєш! — Коновал дає йому стусана. — Бирєнька вали у гастроном і купи мінералки. Мені твої гроші нахуй не треба. Принеси мінералку і гуляй. Шуруй в гастроном! — Лобода йде. Я закурюю, Коновал просить цигарку, простягаю, він клацає запальничкою, затягується і знову втикає. Дивлюся на нього, на жовто–білу шкіру обличчя, на якому майже не видно ознак життя, лише час від часу з ніздрів виривається невеличкий струмінь диму від потягування нерухомої штахети у стиснутих губах, вона поволі тліє, Коновалу на штани падає попіл. Думаю, навіщо він мазається кожного дня, а деколи навіть по два–три рази, спершу зранку, потім в обід і ввечері. Якого милого… Толя, озивається він, випрямивши спину, і знову замовкає; пауза; Толя, повільно розплющує сиві, як осінній туман, очі й так само повільно переводить на мене. Да, кажу йому. Цей підар приніс мінералку? Його ще нема. От гнида, закопаю, шепоче він і знову втикає.

— Він тільки–но пішов.

— Мене харить стільки чекати!

— Он він іде, — показую на Лободу, який з'являється з–за рогу будинку і в правій руці несе пляшку.

— До другої пари ще довго?

— Десять хвилин, — дивлюся на котли, хоча вони можуть відставати або поспішати. Підходить Лобода, простягає Коновалу пляшку мінералки.

— Чьо так довго?

— Як довго? — дивується той.

— Я тобі говорив, фуфєл, бирєнька!

— Ігор…

— Сунь звідси, — визвіряється Коновал. Ображений Лобода розвертається і йде до навчального корпусу з майстернями. Коновал втикає, його голова безжиттєво звисає на груди. З навчального корпусу чути дзвінок на перерву. Бики стали ахуєвші, кажеш підару зроби це, а він на тебе витріщиться, як баран, собі під ніс бубонить, ніби це його не стосується, знову озивається Коновал, затягується й викидає майже зітлілий недопалок. О, наші вивалили з пари, показую на ватагу з восьми–десяти чоловік, яка швидко наближається до нас. Позаду всіх плентається Сава (Савицький), яким я два тижні тому розбив скло на стенді в адміністративному корпусі, он ідуть мої гроші, якшо він не приніс, я його порву.