1
[Хутір гніздюка[28] Реви при Сербинському полі, напроти Ізученкового байраку біля Полтави, третя година сполудня 24 червня 1673 року]
Пишний козак на вороному коні перестрибнув рогатку, в'їхав до двору, загарцював коло кринички, розганяючи кутами-підклітями курей і підсвинків. Курячий гармидер видобув з хати старшу жінку.
— Бог вам на поміч! — привітав її козак, зістрибуючи з коня. Дзенькнули накладним сріблом шабельні піхви. Хляснули адамашкові шаровари. Блиснув золотий перстень з круглою перською бірюзою.
— Дай Боже й тобі, — жінка дивилася на приїжджого красеня із недобрим очікуванням, витираючи руки грубою димкою[29]. Гість, видно було, відірвав її від хатньої роботи. — Як із добрими вістями, козаче, то до хати просимо.
— Вісті тепер усі недобрі, хазяйко. Страшуся я, що за такі мої вісті ви мені й чарчинки націдити не схочете.
— Ще й порогу не перейшов, а вже про страхи та чарку? Та ще й перед Розгарами![30] Який герцовник! — невесело посміхнулася жінка. — Ти чий такий будеш, вістуне?
— У товаристві Харком кличуся, сотного Івана Кувтиненка старший син. Записаний джурою до отамана Івана Димитровича[31].
Почувши отаманове ім'я, жінка ще більш спохмурніла.
— Давно вже до нас Сіркові башибузуки не їздили. Певно, врікли нас злі люди, — вона прочинила двері і грізно подивилася на сотникового сина: — І що, козаче? Так і підмітатимеш дідинець[32] шароварами?
Джура ображено здвигнув плечима, зайшов до тісних сіней, познімав з себе коштовну зброю, якої виявилося чимало; потім, зім'явши в руці високу шапку, перевальцем зайшов до світлиці. За столом, заставленим мисками і шапликами, сиділи дві малі дівчинки і молодка. Харко привітався і присів на ослінчик напроти образів.
— Марто, заклич сюди Петра, — наказала хазяйка молодці. — Скажи, що Сіркового чорта по його душу принесло.
— Але й добрі ж ви на слово, хазяйко… — похитав головою джура. — Чортом мене до сьогодні лише басурмани називали.
— Усі ви сатанаїлові діти, — стара так гримнула мисками, що малі заховали голови під стіл. — Мій Василь, царствіє йому небеснеє, теж гасав степами-лісами, як скажений дідько. І нащо? До якого такого скарбу догасався? Поклав дурну свою голову за твого Сірка, прости Господи, а я тепер… — махнула рукою, відвернулася від козака і зашепотіла молитву до образу Святої Помочі.
Козак утупив очі в підлогу. У війську пам'ятали, що осавул Василь Рева із великою славою загинув у баталії під Чудновим, виводячи козацьку сотню з оточення. Джурі Харку, як отамановому посланцеві, суджено було, серед іншого, приймати на свій карк безнадійний гнів козацьких вдів, якого по селах і паланках він назбирав уже повну торбу. Він вже звик і знав, що при цих обставинах за краще є мовчати і крутити шлик[33].
Стара проказала молитву, повернулася до джури і суворо спитала:
— Не мовчи, скажи мені, Харитоне, за чим тепер до нас приїхав? Яке таке в Сірка до моєї родини діло?
— Є в отамана важне діло до старшого вашого, до Петра.
— Яке таке «важне діло»? — ізнов, немов полкові литаври, гримнули мідні миски.
— Того мені не вільно вам казати, перепрошую, Уляно Макарівно.
— Пречиста Мати Божа, так я і знала! Як серце чуяло: не обійде біда, не забуде… Не вільно йому! Навіть знаєш, як моє ім'я по батькові, сатанаїле! Усе знаєш, так? І я знаю усі ті таїни Сіркові, — осавулова вдова нависла на козаком, немов грозова хмара. — Турчин його притиснув, аж із нього, кнура попудливого[34], сік потік! І тепер кнурові нашого Петра треба, бо без Петра він, бач, того турка зі своєї сраки не зніме! Божечки, божечки, шо ж то таке діється, люди добрі!
— Та що ж ви таке кажете, хазяйко! — підскочив Харко. — Бога побійтеся, плюгавими словесами мовити перед образами… Я ж тільки з війська, і не притиснули нас турченки, а навпаки: Аслан-місто татарське розорили ми…
— Мати Божа! — грізна хмара відступила, але грім над Харковою головою гриміти не припинив. — Курник ви розорили татарський, а не місто і курку дохлу там знайшли! А турчин
ляхів вже загнобив і на нас тепер суне силою. Ми то відаємо… Ти ж коли лише приїхав, сам же казав, що за твої злії вісті не варто й чарки тобі налити. Казав?
— Що ви, мамо, так налетіли на доброго козака, — почулося від дверей. — Хіба то він винен у наших фрасунках[35]?
До світлиці зайшов кремезний чоловік, вищий за високого Харка на півголови. Джура вперше побачив Петра Реву, знаного на Січі одноборця і зуха. З Петром він привітався обіймами, аж хруснули ребра Харкові під руками здорованя.
— Є від отамана розмова, — полегшено вдихнувши повітря, сказав джура Петрові.
— Як та' мається отаман-батько?
— Богу дякувати, мущирить махметок, як у старі часи.
— А ти про старі часи звідки знаєш? — розсміявся Петро. — Тобі, козаче, скільки літ числено?
— Писарі числять двадесять.
— Знатна цифір… Любить тебе Сірко?
— Я не дівка, щоби мене любити.
— І то правда. — Петро сів за стіл, поклав на дошки здоровенні руки. — Кажеш, що передав мені отаман своє очільне слово… Добре. Поїмо саламахи, вдаримося чарками, і поїдемо ми з тобою, козаче, до Вовчого Тирла, запалимо там по люлечці, про все-все поговоримо.
— Отаманове діло вельми спішне.
— Спішне діло? — Петро повів пальцем, і на столі миттю з'явилася пузата сулія з чикилдихою[36]. — Три роки Сірко вакацьового[37] Реву не згадував — живий я чи пішов був до пекла — а тепер в нього до Реви таке діло важне і пресвербляче, що й чарку перед святим постом відмовлено випити… Предивні, Господи, твої знамення!
Харко хотів був сказати, що піст, власне, вже почався, але змовчав. Мовчазна чорноока Марта тим часом виставила на стіл чарки, миску з тертою саламахою, часник і шулики[38]. Джура сів за стіл напроти господаря. Козаки помолилися, випили. Жінки і діти залишили світлицю. У хаті запала тиша. Обличчя джури почервоніло.
— Бач, козаче, — розпечатав застільну мовчанку Петро, — якщо добру чикилдиху трохи настояти на калгані й мухоморах, вона тебе одразу хапа, як кундель[39] за горло. За старих часів таку чикилдиху замішували по хуторах усюди, а тепер роблять лише просту сивуху. Аби лише очі залити.
— Сильна в тебе чикилдиха, — визнав Харко. — Я таку знатну напою останній раз вкушав у князя Ромоданівського ще на куряче свято[40].
— У Ромоданівського? А що ти робив у того упиря?
— Брали з хлопцями приправу[41] царську для товариства. Армати і до тих армат порохове зілля.
— Приправу брали? Ну звісно… — Петро перехилив другу чарку. — Якщо діло спішне, то кажи.
— Може, надвір вийдемо або до того твого тирла?
— У моїй хаті вражих вух немає.
— Але мені отаманом наказана вузька конфіденція[42].
— Якої ж тобі треба вужчої, козаче? Око в око сидимо.
Джура задля чистого сумління озирнувся, потім перехилився через стіл і зашепотів, аж його дихання нагріло Петрові вухо:
— Коли отаман пропадав на Московії[43], почалися злі діла. Хтось винищив до ноги планетниць і характерників, з якими радився отаман. Люди бачили чи то демона, чи то чорного лотра[44], що вночі нападав на хутори. Він усіх яснобаченників та віщунів нищив безжально. Хлопці із хутірських хотіли його впіймати, але усі при тому загинули. Коли отаман повернувся, лишилися живими тільки діти планетниці Чернихи, які від матері перейняли Силу. Отаман на цих ділах добре знається. Він каже, що як знищать усіх яснобаченників, то залишимося ми перед демонами та зайдами беззахисні, і злі сили погублять Украйну. Отаман тих Черниченків сховав, але тепер сам він у поході й серце його неспокійне. Наказує він нам з тобою Черниченків відвезти на Тонку Воду[45]. Там теж живуть сильні характерники, і місце там тайне, лотрам неприступне. Всім маємо сказати, що їдемо, мовляв, до Савур-могили[46], а самі Муравським шляхом поскачемо до Гнилого моря…
— То справа темна, — спохмурнів Петро. — Планетниці — то ж знані відьми. А характерники? Де ж там розбереш, де характерник, а де чорний відьмак? Сіркові, може, і вільно з ними ради радити та бави водити, а ми православні з діда-прадіда, пости тримаємо твердо… А як я відмовлюся?
— Отаман тобі передає, що є на тебе московська цидула з приказною печаткою.
— Яка така цидула?
— У ній писано, що ти був із Голошком і Страхом, коли вони шість літ тому московського посла у Дніпрі втопили[47].
— Брехня! — здоровань Рева змахнув зі стола половину посуду. — Мене тоді Васютенко[48] до гетьмана відіслав, не було мене на Січі!
— Як там насправді було, тобі краще знати, — твердо продовжував джура, не звертаючи уваги на буйство Реви. — Але цидула та вже від Трійці лежить у генерального писаря на розгляді. Її в канцелярії бачив сотник Полтавець і отаманові про неї сказав. У тій цидулі писано, що Голошка на Москві приказні допитували і він там на дибі кричав «слово і діло» і царевим людям показав на тебе, і на Місюню Захарченка, і на Івана Щавенка, і ще на багатьох, хто Єфімці-послові злозатєйно карачун поробив…
— Гаспидове рило! — проревів Петро, налив собі повну чарку, випив, потім ще одну. — Обмовив мене вражий потрох! Звів підлий наклеп! Я до гетьмана поїду і в Гадяч у полк поїду, там знають, що я в Брюховецького тоді був.
— Про Брюховецького тепер краще не згадувати, — зауважив Харко. — Та й хто там нині буде розбиратися. Заб'ють тебе, козаче, в залізо і відправлять до царських катів. А там буде лише твоє слово проти слова Голошкового. Он, Місюня, кажуть, вже подався на правий берег і мізерію свою та жінчину прихопив.
Важке мовчання зависло над столом. Чути було лише важке дихання Петра. Харко подумки молив Святі Сили, щоби ті додали здорованеві розуму.
— Що мені батько-отаман радить? — Рева тверезими очима подивився в обличчя Сіркового посланця.
— Радить тобі, козаче, довезти дітей Чернихи до Гнилого моря живими і здоровими. Якщо Бог поможе і ми їх таки туди доправимо, він тобі реверс[49] дасть про твою повну невинність у тій давній справі. Така зі слів отаманових є в сій теревені конклюзія[50].
— Що за реверс?
— Поручиться він за тебе перед царем і гетьманом. Нарочитим[51] словом своїм поручиться.
— Так він сам тільки-тільки із Сибіру виліз.
— То тепер вже є неважливим. Чув, що турчин у Великій мечеті поратився[52] Москву спалити? Нині на Москві страх і рушення велике. Мури чинять, на баштові дахи свинець кладуть. Цар тепер на батька-отамана, як на святий образ, молиться.
— Про це теж Полтавець повідав?
— Я сам те бачив.
— Тісно знаєшся з московськими, бачу.
— Отаман посилає — я і знаюся. Не своєю волею живу, маєш розуміти.
— А якщо ти у московських справах такий тертий, то скажи мені без змани: от як війна ця закінчиться, тоді що, візьмуть мене москалі за сраку? Так?
— Війні кінця-краю не видно. Онде польський круль відступив турчинові усю Подолію. Чув?
— Бачу я, що й мені треба гонзнути[53]. До Дорошенка, у Чигирин подамся.
— Дорошенкові дні добігають кінця, усі від нього тепер відійшли, навіть родинні його перекинулися до Самойловича і Ханенка. Та й не прийме він тих, кого винуватять у такій справі. Тоді ж, кажуть, Страх із товариством не тільки Єфімку вбили, але й кримського Мехмет-агу. А Дорошенко з ханом сваритися не буде, сам розумієш… Я от що скажу тобі, козаче. Як настане зла доба, пересидиш на Тонкій Воді. З тої невір-землі волхви і начальні люди нікого не видають ані в Крим, ані в Москву.
Петро доконав сулію, залишком з денця змочив оселедця і перепитав:
— Реверс, кажеш? Най вершиться воля Божа. Гайда, джуро, їдемо до отаманових відьмаченків.