1
Карафа токайського
Ліра та її деймон рухалися по затемненій їдальні, намагаючись триматися так, щоб не побачили з кухні. Три величезні столи, що простягнулися на всю їдальню, вже було накрито, срібло та скло ловили на себе найменші промені світла, і довгі лави чекали на гостей. Портрети колишніх ректорів висіли в темряві вздовж стін. Ліра дісталася до помосту, озирнулася на відчинені двері кухні і, не побачивши нікого, стала перед високим столом. Посуд тут був не срібний, а золотий, і чотирнадцять стільців червоного дерева з оксамитовими подушками заміняли дубові лави.
Ліра зупинилася перед кріслом ректора і злегка клацнула нігтем по найбільшому з бокалів. Звук чисто пролунав над їдальнею.
— Ти недостатньо серйозна, — прошепотів її деймон, — поводься пристойно.
її деймона звали Пантелеймон, і наразі він перебував у вигляді темно-коричневого метелика, якого ніхто б не побачив у темній їдальні.
— Вони на кухні надто шумлять, щоб почути щось, — прошипіла Ліра у відповідь. — І економ не зайде до першого дзвоника. Так що не нервуйся.
Але вона все ж таки прикрила долонею лункий кришталь, а Пантелеймон пурхнув крізь прочинені до вітальні двері. За мить він повернувся.
— Там нікого немає, — прошепотів він. — Але нам треба поспішати.
Ховаючись за високим столом, Ліра стрілою промчала до вітальні, зупинилася і поглянула навколо. Єдиним світлом тут було світло з каміна, у якому яскраве полум'я посилало фонтан іскор у димар. Більшу частину життя вона провела у коледжі, але ніколи до того не бачила вітальні: лише вченим та їхнім гостям було дозволено входити сюди, і в жодному разі жінкам. Навіть служниці не прибирали тут. Це була окрема робота дворецького.
Пантелеймон усівся їй на плече.
— Тепер задоволена? Ми можемо йти? — зашепотів він.
— Не будь дурним! Я хочу роздивитися все!
Це була велика кімната з овальним полірованим столом червоно-жовтого кольору, на якому було розставлено різні карафи й бокали, срібний кальян із пристосуванням для люльок. Поряд на буфеті стояла каструля з підігрівом і кошик із маковими голівками.
— Вони непогано живуть, чи не так, Пане? — сказала вона пошепки.
Ліра усілася в одне із зелених шкіряних крісел. Воно було таким глибоким, що вона майже лягла в ньому, але знову підвелась і підібгала ноги, щоб зручніше було розглядати портрети на стінах. Мабуть, це хтось із старих учених: одягнуті в мантії, бородаті та похмурі, вони непривітно і незадоволено дивились із своїх рам.
— Як на тебе, про що вони розмовляють? — спитала Ліра чи почала питати, тому що, перш ніж закінчити фразу, почула голоси за дверима.
— За крісло — швидко! — прошипів Пантелеймон, і за мить Ліра вже скочила з крісла і сховалася за ним. Воно було не кращим притулком для схованки: крісло стояло посередині кімнати, і якщо б вона не сиділа там, як мишка…
Двері відчинилися — і світла в кімнаті побільшало: один із новоприбулих вніс лампу і поставив її на буфет. Ліра
бачила його ноги в темно-зелених штанах та блискучих чорних туфлях. Це був дворецький. Потім глибокий голос сказав:
— Чи прибув лорд Ізраель?
Це був Ректор. Ліра зачаїла подих, коли побачила, як деймон слуги — собака (майже всі деймони слуг мали вигляд собак) забіг до кімнати і тихо сів біля ніг хазяїна. За мить Ліра побачила ноги Ректора у стоптаних чорних туфлях, які він завжди носив.
— Ні, Ректоре, — сказав дворецький. — І від Ейродока нічого не чути.
— Думаю, він буде голодний, коли приїде. Проведи його прямо до їдальні, добре?
— Гаразд, Ректоре.
— А ти налив для нього особливого токайського?
— Так, Ректоре. 1898 року, як ви наказали. Його світлість надто небайдужі до цього вина, я пам'ятаю.
— Чудово. А тепер іди, будь ласка.
— Вам потрібна лампа, Ректоре?
— Так, залиш її. Зазирни підчас обіду та підріж ґніт на ній, добре?
Дворецький вклонився і повернувся, щоб іти, його дей-мон слухняно почимчикував за ним. Зі свого місця, де не дуже й сховаєшся, Ліра спостерігала, як Ректор підійшов до великої дубової шафи в кутку кімнати, зняв свою мантію з плічок і насилу натяг її на себе. Ректор був могутнім чоловіком, але мав уже далеко за сімдесят, і його рухи були скуті та повільні. Деймон Ректора був на вигляд вороною, і як тільки Ректор надів робу, вона стрибнула з шафи і вмостилася на своє звичне місце на його правому плечі.
Ліра відчувала, що Пантелеймон зіщулився від жаху, хоч не видав жодного звуку. Що ж до неї, то вона була приємно збентежена. Відвідувач, якого згадав Ректор, лорд Ізраель, її дядько, — людина, яку вона обожнювала і побоювалася. Ходили чутки, що він був втягнутий у велику політику, в таємні дослідження, у віддалені бойові дії, і вона ніколи не знала, коли він з'явиться. Він був суворим, і якби побачив її тут, то жорстоко б покарав, але це не лякало дівчину.
Однак те, що вона побачила наступної миті, все повністю змінило.
Ректор видобув із кишені згорнутий папір і поклав його на стіл. Потім витяг корок із карафи, у якій було золоте вино, розгорнув папір і висипав у посудину тонкий струмок білого порошку, після чого, зім'явши папір І кинув його в полум'я. Тоді Ректор дістав олівець із кишені, розмішав ним вино, доки порошок не розчинився, і закоркував карафу.
Його деймон коротко приглушено скрикнув. Ректор відповів йому схожим тоном, і, перед тим як вийти в двері, через які з'явився, він кинув погляд навколо своїми прикритими каптуром затуманеними очима.
Ліра зашепотіла: «Ти бачив це, Пане?»
— Звісно, бачив! А тепер швидше звідси, поки не прийшов економ!
Але коли він говорив, почувся дзвоник, що продзеленчав з іншого боку холу.
— Це дзвоник економа! — впізнала Ліра. — Я гадала, ми маємо більше часу.
Пантелеймон легко пурхнув до дверей 'їдальні і назад.
— Економ уже тут, — сказав він. — І ти не зможеш вибратися через інші двері…
Ті двері, через які з'явився і зник Ректор, вели до шумного коридору між бібліотекою і залою відпочинку. О цій порі він був забитий людьми, які надягали на себе мантії перед обідом чи поспішали залишити папери й портфелі в залі відпочинку. Ліра сподівалася піти тим шляхом, яким прийшла, розраховуючи на декілька хвилин, що передували дзвонику економа.
І якби вона не бачила, як Ректор підсипав той порошок у вино, вона б, мабуть, ризикнула викликати гнів економа, несподівано з'явившись із цієї кімнати, чи спробувала б непомітно вийти через шумний коридор. Але вона була спантеличена і тому завагалася.
Вона почула важкі кроки на помості. Економ ішов, щоб упевнитися, що вітальня готова для вживання вченими маку і вина після обіду. Ліра кинулася до дубової шафи, відкрила її, сховалася там і причинила дверцята саме тієї миті, коли економ зайшов. Вона не хвилювалася за Пантелеймона: кімната була дуже темна, і він завжди міг залізти під крісло.
Вона чула важке сопіння економа і крізь щілину в погано зачинених дверцятах бачила, як він приєднав люльки до кальяну і кинув погляд на карафки й бокали. Потім він обома долонями пригладив волосся над вухами і щось сказав своєму деймонові. Економ був слугою, тому деймон був собакою; але економ був начальником слуг, тому і деймон його був головним серед собак. Насправді він мав вигляд рудого сетера. Схоже, деймон щось підозрював і озирався так, ніби відчував незнайомця, але, на щастя Ліри, не звертав уваги на шафу. Ліра боялась економа, який уже двічі бив її.
Ліра почула ледве чутний шепіт: мабуть, Пантелеймон втиснувся поряд із нею.
— Тепер ми змушені залишитися тут. Чому ти мене не послухала?
Вона не відповідала, доки економ не пішов. Його робота була обслуговувати стіл на помості; вона чула, як учені заходили до їдальні, — бурмотіння голосів та човгання ніг.
— Це добре, що не послухала, — прошепотіла вона у відповідь. — Ми б тоді не побачили, що Ректор вкинув отруту у вино. Пане, то було токайське, про яке він питав дворецького! Вони збираються вбити лорда Ізраеля!
— Звідки ти знаєш, що це отрута?
— Звісно ж, вона. Невже ти не пам'ятаєш, що він змусив дворецького піти з кімнати перед тим, як зробити це? Якщо б це було щось безневинне, чому б не лишити дворецького? І я знаю, відбувається щось політичне. Слуги вже кілька днів про це говорять. Пане, ми мусимо запобігти вбивству!
— Я ще ніколи не чув більшої дурниці, — коротко сказав він. — Як ти збираєшся просидіти чотири години в цій тісній шафі? Дай я вигляну в коридор. Я скажу тобі, коли дорога буде чистою.
Він пурхнув з її плеча, і вона побачила його маленьку тінь у промінні світла.
— Я не згодна, Пане, я залишаюсь, — сказала вона. — Тут є ще одна мантія чи щось таке. Простелю її на дно, і мені буде зручно. Я починаю розуміти, чим вони займаються.
Вона обережно підвелася, намагаючись не зачепити вішалки, щоб не шуміти, і виявилося, що шафа була більшою, ніж здавалась. Там було декілька мантій із каптурами, деякі з них були оторочені хутром, а більшість оздоблені шовком.
— Цікаво, вони всі належать Ректорові? — прошепотіла вона. — Коли він здобуває ступені в інших закладах, мабуть, вони дарують йому найкращі мантії, і він зберігає їх тут, щоби вбиратися… Пане, ти справді думаєш, що в тому вині не отрута?
— Ні, — сказав він. — Я не згодний з тобою. І думаю, ця справа нас не обходить. І, як на мене, це буде найдур-ніша з найдурніших речей у твоєму житті — втручатися сюди. Це нас не стосується.
— Не будь дурнем, — відповіла Ліра. — Я не можу сидіти тут і дивитися, як вони отруюють його!
— Тоді ходімо ще куди-небудь.
— Ти боягуз, Пане.
— Звичайно. Можу я спитати, що ти збираєшся робити? Вискочити і вирвати бокал з його тремтячих рук? Що ти задумала?
— Нічого я не задумала, і ти це знаєш, — тихенько відгукнулася вона. — Але тепер, коли я побачила, що зробив Ректор, я не маю вибору. Сподіваюсь, ти чув щось про совість, чи не так? Як я можу просто піти й сидіти в бібліотеці чи ще десь та бити байдики, коли знаю, що має трапитися? Я не робитиму цього, обіцяю тобі.
— Це те, чого ти завжди хотіла, — сказав він згодом. — Ти хотіла сховатися тут і спостерігати. Чому я раніше цього не зрозумів?
— Так, я хотіла, — погодилася вона. — Усі знають, що вони збираються задля чогось таємного. В них є якась традиція… І я просто хотіла знати, що воно таке.
— Це не наша справа! Якщо їм подобаються їхні маленькі таємниці, ти маєш бути вище за це і дати їм спокій. А ховатися та шпигувати — це для дурненьких діточок.
— Точно, і не кажи. А тепер припини буркотіти.
Вони трохи посиділи в тиші — Ліра почувалась незручно на твердому дні шафи, а впевнений у своїй правоті Пантелеймон поводив тимчасовими вусиками на одній із мантій. Думки Ліри були суперечливими й плутались, понад усе вона хотіла поділитися ними зі своїм деймоном, але дівчина була горда. Мабуть, вона мусила впоратися з ними без його допомоги.
її головним почуттям зараз був страх, але вона турбувалася не за себе. Вона так часто потрапляла у неприємності, що вже звикла до цього. Зараз вона хвилювалася за лорда Ізраеля і за все, що відбувалося. Він не часто відвідував коледж, і те, що саме зараз був час великого політичного напруження, означало, що він приїздить не лише для того, щоб поїсти, випити та покурити зі своїми старими друзями. Вона знала, що і лорд Ізраель, і ректор були членами Кабінету міністрів, спеціального дорадчого органу прем'єр-міністра, тому це могло бути щось пов'язане з цією діяльністю; але ж зустрічі Кабінету міністрів відбувалися в палаці, а не у вітальні коледжу Джордана.
До того ж бентежили ті чутки, які вже досить тривалий час розносили слуги коледжу. Говорили, що татари захопили Московію і наступали на північ, на Санкт-Петербург, звідки вони могли б контролювати Балтійське море і згодом поглинули б всю східну частину Європи. А лорд Ізраель був на Далекій Півночі: останній раз, коли вона його бачила, він готував експедицію до Лапландії…
— Пане, — прошепотіла вона.
— Що?
— Як ти думаєш, буде війна?
— Не зараз. Лорд Ізраель не обідав би тут, якби вона починалася наступного тижня.
— Так я і думала. А пізніше?
— Ш-ш-ш, хтось іде.
Вона присіла і припала оком до щілини у дверцятах. Це був дворецький, який прийшов, щоб підрізати ґніт на лампі, як наказав йому Ректор. Кімната відпочинку та бібліотека були освітлені анібаричним світлом, але у вітальні вченим більше подобалися старі гасові лампи з м'яким сяйвом. їх не міняли за все життя ректора.
Дворецький підрізав ґніт і підкинув поліно у вогонь, потім, уважно прислухаючись до звуку за дверима, що вели до їдальні, зачерпнув жменю курива з кальяну.
Щойно він поклав на місце кришку, відчинилися інші двері, змусивши його нервово здригнутися. Ліра ледве стримала сміх. Дворецький квапливо запхав куриво у кишеню і повернувся, щоб зустріти новоприбулого.
— Лорде Ізраель! — вигукнув він, і у Ліри від здивування аж морозом пройняло шкіру. Вона не бачила його зі свого місця і тому ледь стрималася, щоб не підсунутись та подивитися.
— Добрий вечір, Рене, — сказав лорд Ізраель. Ліра завжди слухала цей грубий голос із симпатією та острахом. — Я приїхав надто пізно до обіду. Я почекаю тут.
Дворецький виглядав збентеженим. Гості заходили до вітальні лише на запрошення Ректора, і лорд Ізраель знав це; але дворецький бачив також, що лорд Ізраель надто недвозначно дивиться на його надуту кишеню, тому він вирішив не заперечувати.
— Повідомити Ректора про ваш приїзд, мій пане?
— Чому б і ні. І принеси мені кави.
— Гаразд, пане.
Дворецький вклонився і поспішив вийти разом зі своїм деймоном, який дріботів поряд. Дядько Ліри підійшов до вогню і потягнувся, позіхаючи, як лев. Він був у похідному одязі. Ліра відчула побоювання, як і завжди, коли бачила його. Тепер і мови не могло бути про те, щоб вибратися непоміченою: вона була змушена тихо сидіти і чекати.
Деймон лорда Ізраеля, сніжний барс, стояв за ним.
— Ти тут збираєшся показати свій план? — тихо спитав він.
— Так. Тут буде менше метушні, ніж в аудиторії. Вони також захочуть подивитися зразки — я пошлю по чергового за хвилину. Це недобрий час, Стелмаріє.
— Тобі потрібно відпочити.
Він розтягнувся в одному з крісел так, що Ліра вже не бачила його обличчя.
— Так, так. Мені також треба змінити одяг. Мабуть, існує якась давня традиція, і вони оштрафують мене на дюжину пляшок, якщо я буду невідповідно вбраний. Мені б поспати днів зо три. Факт залишається фактом…
Почувся стук у двері, і зайшов дворецький, несучи сріб-нутацю з кавником та чашкою.
— Дякую, Рене, — сказав лорд Ізраель. — Це токайське стоїть на столі?
— Ректор наказав налити його спеціально для вас, пане, — відповів дворецький. — Залишилося лише три дюжини пляшок 98 року.
— Все добре закінчується. Залиш тацю тут. І накажи черговому принести дві валізи, які я залишив на вході.
— Тут, пане?
— Так, тут, чоловіче. І мені буде потрібний екран та проекційний ліхтар, зараз же.
Дворецький ледве не відкрив рота від подиву, але утримався від запитання чи заперечення.
— Рене, ти забуваєш, де твоє місце, — сказав лорд Ізра-ель. — Не питай мене, лише роби, що я кажу.
— Гаразд, пане, — відповів дворецький. — Якщо я можу запропонувати, то, мабуть, слід сказати панові Коустону про ваші плани, інакше він буде дуже здивований, якщо ви розумієте, про що йдеться.
— Так. Тоді скажи йому.
Пан Коустон був економом. Між ним і дворецьким була давня і добре встояна конкуренція. Економ був головним, але у дворецького було більше можливостей здобути прихильність учених і скористатися з цього. Він був радий із нагоди показати економу, що краще знає, що відбувається у вітальні.
Дворецький вклонився і пішов. Ліра спостерігала, як її дядько налив собі кави, миттєво випив та налив ще, щоб цього разу насолоджуватися маленькими ковтками. Вона згоряла від цікавості: валізи із зразками? Проекційний ліхтар? Що ж таке термінове і важливе він мав показати вченим?
Невдовзі лорд Ізраель підвівся і відвернувся від вогню. Вона бачила його на весь зріст і дивувалася з контрасту між ним і товстуватим дворецьким та згорбленими слабкими вченими. Лорд Ізраель був високим чоловіком із кремезними плечима, мужнім засмаглим обличчям і очима, у яких, здавалося, вирував дикий сміх. Це було лице людини, народженої змагатися і владарювати — і в жодному разі не коритися або викликати жаль. Усі його рухи були широкими і чітко відточеними, як у дикої тварини, і коли він з'являвся в подібних місцях, то і справді здавався дикою твариною, яку посадили в замалу для неї клітку.
Тієї миті його обличчя виражало віддаленість і заглибленість у власні думки. Його деймон підійшов ближче і притулився головою до його пояса, він подивився на нього непроникним поглядом, повернувся і підійшов до столу. Ліра раптово відчула холод у животі — лорд Ізраель зняв корок із карафи з токайським і налив собі бокал вина.
— Ні!
Приглушений крик мимовільно вирвався у неї. Лорд Ізраель почув і зразу обернувся.
— Хто тут?
Ліра вже нічого не могла вдіяти. Вивалившись із шафи, вона квапливо вихопила бокал з його рук. Вино розплескалося на край столу і килим, а бокал впав і розбився. Він схопив її за зап'ястя і міцно стиснув його.
— Ліро! Якого біса ти тут робиш?
— Відпусти мене — і я скажу!
— Спочатку я зламаю тобі руку. Як ти посміла зайти сюди?
— Я щойно врятувала твоє життя!
На мить вони замовкли: дівчина, скорчена від болю, яка кривилася, щоб не заридати вголос, і чоловік, який схилився над нею, насуплений, неначе хмара.
— Що ти сказала? — промовив він уже тихіше.
— Вино отруєне, — пробурмотіла вона через стиснуті зуби. — Я бачила, як Ректор додав туди якийсь порошок.
Він відпустив її. Вона плюхнулася на підлогу, і Пантелеймон стривожено сів їй на плече. Дядько подивився вниз, стримуючи гнів, і вона не насмілилася зустрітися з ним поглядом.
— Я зайшла просто подивитися на кімнату, — сказала вона. — Я знаю, мені не слід було. Я збиралася вийти до того, як хтось зайде, але почула, що йде Ректор, і попалася. Шафа була єдиним місцем, де можна було сховатися. І я бачила, як він підсипав порошок у вино. Якби я…
Почувся стук у двері.
— Це черговий, — сказав лорд Ізраель. — Назад у шафу! Якщо я почую хоч найменший шум, ти шкодуватимеш, що жива.
Вона враз рвонулася назад, і коли дверцята зачинилися за нею, лорд Ізраель покликав:
— Заходьте!
Як він і сказав, це був черговий.
— Сюди, пане?
Ліра побачила старого чоловіка, який невпевнено стояв у дверях, а за ним виднівся край великого дерев'яного ящика.
— Так, Шатере, — сказав лорд Ізраель. — Занеси їх обидва і постав біля столу.
Ліра трохи розслабилася і відчула біль у плечі й зап'ясті. Цього було б досить, щоб змусити її заплакати, якби вона була з тих дівчат, що плачуть. Натомість вона стиснула зуби і тихенько поворушила рукою, поки не відчула полегшення.
Потім почувся звук розбитого скла і сплеск пролитої рідини.
— Чорт забирай, Шатере, ти необережний старий дурень! Подивись, що ти скоїв!
Ліра все бачила. її дядько ухитрився зіштовхнути карафу з токайським зі столу так, ніби це зробив черговий. Старий обережно поставив валізу і почав вибачатися.
— Мені шкода, пане! Я, мабуть, підійшов ближче, ніж я думав…
— Принеси щось, аби прибрати тут. Швидше, поки вино не всмокталося в килим!
Черговий і його молодий помічник поквапилися вийти. Лорд Ізраель підійшов до шафи і стиха мовив:
— Якщо ти вже тут, то можеш допомогти. Придивись до Ректора уважніше, коли він увійде. Якщо ти розповіси щось цікаве про нього, я допоможу тобі позбутися халепи, в яку ти вже вскочила. Зрозуміла?
— Так, дядьку.
— Ворухнешся — я тобі не стану допомагати. Все залежить від тебе.
Він знову обернуся спиною до вогню, коли зайшов черговий із віником, совком, відром і ганчіркою.
— Прошу вибачення ще раз, пане. Я не знаю…
— Просто прибери.
Коли черговий витирав вино з килима, постукав і увійшов дворецький зі слугою лорда Ізраеля — чоловіком на ім'я Торольд. Вони разом несли важку валізу з полірованого дерева з мідними ручками. Вони побачили, що робить черговий, і остовпіли.
— Так, це було токайське, — сказав лорд Ізраель. — Шкода. Це ліхтар? Встановіть його поряд із шафою, То-рольде. Я повішу екран на іншому боці.
Ліра зрозуміла, що вона зможе бачити екран і все, що з'явиться на ньому, через щілину між дверцятами, і гадала, чи навмисне її дядько все так розставив. Скориставшись шумом, із яким слуги розгортали жорстке полотно і напинали його на спеціальну рамку, вона прошепотіла:
— Бачиш? Варто було приходити, згоден?
— Мабуть, — суворо відповів Пантелеймон своїм тонким голоском метелика. — А може, й ні.
Лорд Ізраель стояв біля каміна, допиваючи свою каву, і похмуро дивився, як Торольд розкрив валізу з проекційним ліхтарем, відкрив об'єктив і перевірив масло.
— Тут достатньо масла, пане, — сказав він. — Послати по техніка, щоб він налагодив його?
— Ні. Я сам. Дякую, Торольде. Вони вже закінчили обідати, Рене?
— Гадаю, так, пане, — відповів дворецький. — Якщо я правильно зрозумів пана Коустона, Ректор і його гості знають, що ви тут, і не збираються засиджуватися. Забрати тацю?
— Забирай і йди.
— Гаразд, пане.
З легким уклоном дворецький забрав тацю і вийшов, за ним пішов і Торольд. Щойно двері зачинилися, лорд Ізраель подивився через усю кімнату на шафу, і Ліра відчула силу його погляду, майже як дотик, немов стрілу чи спис. Потім він відвів погляд і тихо заговорив зі своїм деймоном.
Той тихо підійшов і сів біля нього, уважний, витончений і небезпечний. Тоді уважно подивився на двері, що вели до їдальні, своїми зеленими очима, так само, як лорд своїми чорними. Ручка дверей повернулася. Ліра не бачила дверей, але у неї перехопило подих, коли зайшов перший чоловік.
— Ректоре, — сказав лорд Ізраель. — Так, я повернувся. Запросіть ваших гостей — у мене є щось цікаве для вас.