home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


IV

О плоті пишносте, знемого ідеальна,

Любові провесно, зірнице тріумфальна!

Схиливши до колін героїв і богів,

Білющий несучи трояндовий розлив,

Чіпатимуть Ерот і Калліпіга біла

Жінок і квіти, що розквітли серед тіла.

О Аріадно, ти ридаєш, ледь жива,

Побачивши, як на потоках проплива,

Під сонцем сяючи, Тесеєве вітрило.

О дівчинко, яку нещастя-надломило,

Облиш ридати! Вакх межи фрігійських нив

Уздовж блакитних рік червону піну збив,

Прогулюючись на злотистій колісниці,

В яку запряжено пантери і тигриці.

Нагу Європу Зевс гойдає, мов дитя,

Яка, здригаючись між хвиль від забуття,

Рукою білою торкає шию бога.

Він зводить погляд свій на неї якомога.

І тулить дівчина свою щоку бліду

На Зевсове чоло, зомлівши на ходу

В цілунку дивному. І плюскітливі хвилі

Злотою піною волосся їй покрили.

Ось Лебідь-велетень між лотосів, кущів

Лаврових мрійливо й закохано проплив,

До Леди білістю свого крила припавши.

Коли Кіпріда йде, така прегарна завше,

То тіло звабливо напнеться молоде,

Злітає золото з її тугих грудей

І з лона сніжного, що вкрила піна тьмава.

Приборкувач Геракл, могутній, наче слава,

Левину шкуру на плече натягши вмить

І хмурячи чоло, за небокрай спішить.

А літнім місяцем осяяна Дріада

Стоїть замріяно, як золота принада.

На плечі хвилею спадає їй коса.

З поляни темної, де блискотить роса,

Вона вдивляється у мовчазне довкілля...

Легкий серпанок свій Селена губить біла

Ендіміонові прекрасному до ніг,

Його цілуючи між променів блідих...

Ридає Джерело в предовгому екстазі.

То Німфа снить, сумна й похилена при вазі,

Вродливим юнаком, кого потік заніс.

Повіяв уночі любові свіжий бриз.

В священнім пралісі, у нетрях предковічних

Боги згромадились у Мармурах величних,

Де гнізда Снігурі собі ладнають з віт.

Боги вслухаються в Людину й вічний Світ!

29 квітня 1870

 

 


предыдущая глава | Вірші | cледующая глава