X. НІНИН ОДВІТ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він, її за плечі обійнявши:

            - То що? йдемо

Туди, де легко дихать завше,

            Коли само

Собою підбадьорить днина

        Під ранок нас.

І в гаї кожна деревина

        Затихне враз,

Залюблена в зело й росу, що

            Спаде от-от.

І ми збагнемо, як значущо

            Здригнеться плоть.

Ти пеньюар свій у люцерні

            Зоставиш лиш,

Підставивши під легіт терни

            Своїх очищ,

І в поле побіжиш селянське.

            Звіддалеки

Поллється, начебто шампанське,

            Твій сміх дзвінкий.

Ти, сміючись до мене масно,

            Даси відтак

Мені спивати,- гарне пасмо,-

            Твій дивний смак

Малиновий і полуничний,

            О стан гнучкий,

Що вітер пестить спорадичний,

            Немов крадій.

Тебе смішитимуть колючі

            Шипшина й глід

І, буйна голово, найдужче

            Твій серцеїд!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сімнадцять літ! Ти будеш щасна!

            Луги й город -

Сільська ідилія прекрасна!

            Сюди ж підходь!

Змішавши віддихи жагучі

            Та голоси,

Ми разом підемо за кручі

            В густі ліси.

І серце в тебе від розпуки

            Впаде, слабе.

Тоді ти скажеш, щоб на руки

            Я взяв тебе.

І понесу тебе, тремтливу,

            Я в глиб стежин

І прислухатимусь до співу

            Лісних пташин...

Тебе стискаючи в обіймах

            Немов дитя,

Я кілька речень емоційних

            Тобі в уста

Скажу, п'яніючи від крові

            Та красоти,

Шепочучи слова медові,

            Що ... знаєш ти.

В гущавині запахне соком,

            І сонця схід

Омиє сон злотим потоком

            Заздалегідь.

А ввечері? Йдемо з тобою

            Шляхом назад,

Який женеться чередою

            Повз гарний сад.

Там яблуні погнуті в гущі

            Ясній стоять.

За милю чути запахущий

            Їх аромат!

Ми знов під темною блакиттю

            Йдемо селом,

В якому скрізь запахло миттю

            І молоком,

І стійлом, звідки теплуватий

            Тхне гній тварин,

Де віддихів не зрахувати

            Й великих спин,

Які виблискують при сяйві.

            І тут-таки

Корова гордо губить зайві

            Коров'яки...

І окулярів блиск старечих,

            І ніс гачком,

Що звис над чтивом; пива глечик

            Із обідком,

Де випускають диму клуби

            Сміливо так

Люльки, з яких жахливі губи

            Чадять усмак,

Хапаючи з виделок шинки

            Нові шматки;

Вогонь осяяв збіжжя скриньки

            Й пуховики.

І хлопчика частину задню,

            Що сів гольцем

Навколішки і в миску жадно

            Уткнувсь лицем.

І лащиться до нього зблизька

            Пес на цепку,

І лиже, гавкнувши, хлопчиська

            В пухку щоку.

Страшна, немов яга, й пихата,

            Якась стара

Своє в'язання до багаття

            Перебира.

Ми стільки вздріємо, кохана,

            В халупах цих,

Коли зійде зоря багряна

            В шибках блідих.

І поза свіжими кущами

            Бузку в ту ж мить

Віконце світлими вогнями

            Заблискотить...

Ти прийдеш, я тебе кохаю.

            Це на добро -

Піти, милуючись, до гаю.-

Вона: - А до бюро?

15 серпня 1870