home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


XXXI. СЕМИЛІТНІ ПОЕТИ

Панові П. Демені

Закривши зрештою записника свого,

Йшла Мати гордо геть, не бачачи того,

Що в голубих очах, під гулюватим лобом

Огиду син її таїв звичайним робом.

Весь день світився він слухняністю, такий

Покірливий, але сумління й дрижаки,

Здавалось, видають дворушництво в хлопчині.

У передпокої, де цвіллю вкрились стіни,

Перекривляючись, він клеїв дурня, жах!

І розпливалися круги в його очах.

Над вечір, грюкнувши дверцятами, хлопчище

По приступцях крутих залазив на горище

Аж під затоку дня, звисаючу згори.

Знеможений, дурний, від літньої пори

Було, замкнувшись у клозетній прохолоді,

Все думав, ніздрями ворушачи відтоді.

Омитий запахом буденним, сад німий

За кам'яницею блищав під час зими.

Малюк чув шерехи коростявих кущів.

О жалосте! З дітьми оцими він дружив,

Які, потупивши свій погляд, очманілі,

Ховали пальчики від бруду почорнілі

Під лахами. Вони скидались на старих,

Ще й ідіотською була вимова в них!

За ницим співчуттям свого заставши сина,

Жахалась мати, хоч палка любов дитинна

До цього подиву горнулася надмір -

Так любо це було! її ж лукавив зір.

В сім років він писав романи про пригоди

В пустелі, де зоря виблискує Свободи,

Ліси, сонця, яри, савани! - Він гортав

Журнал з малюнками, в якому розглядав,

Як посміхаються іспанки й італійки.

Коли ж приходила до нього ради бійки

Шалена дівчинка сусіди-трударя,

То кидало його наспід це лобуря,

Вмостившись на спині й метляючи косиці.

А він кусав її до болю за сідниці,

Бо завжди дівчинка ходила без трусів.

І, нахапавшися від неї стусанів,

Він запах шкіри ніс додому до кімнати.

Жахали геть його неділі блідуваті,

Коли, намащений, за бюрком дорогим

Читав він Біблію з обрізом золотим.

І мрії поночі його гнітили в ліжку.

Він Бога не любив, одначе вперемішку

Повз нього з праці йшов у блузах люд хмурний.

І, в барабан б'ючи три рази, крикуни

Під регіт натовпу читали постанови.

Він марив луками, де запахи медові,

Злоте опушення та брижі осяйні

Ледь-ледь гойдаються, злетівши вдалині!

 

Оскільки тішився він темними речами,

То за надійними віконницями днями

В просяклій вогкістю кімнаті голубій

Він свій улюблений роман читав собі.

Були там і ліси, й жовтаві небокраї,

І з плоті буйний квіт у зоряному гаї,

Запаморочення, поразки, крах і жаль!

Тоді як вирував під вікнами квартал,

Йому, простертому самотньо на ряднині,

Здавалось, що вона вітрилом стала нині!

26 травня 1871

 

 


XXX. ПРИСІДАННЯ | Вірші | XXXII. ЗЛИДАРІ В СОБОРІ