XXXV. РУКИ ЖАННИ-МАРІ

Ні, це не руки Хуаніти!

Вони бліді, мов неживі,

Вони засмаглі - серед літа

Жаркий палив їх суховій.

Чи брали руки ці причастя?

Чи звідали вони любов?

Чи поринали в любострастя,

Як в пітьму ночі,- знов і знов?

Чи спочивали на колінах?

Чи поривались в небеса?

Чи серед торгу жар перлини

У цих долонях погасав?

Чи падали до ніг мадонни,

І благодать їм слав Господь?

Чи то лиш соком беладонни

Спалахувала їхня плоть,

Коли, прогнавши легкокрилих

Нічних комах, що п'ють нектар,

Вони крізь пальці процідили

Проклятого труй-зілля дар?

Ох! Як знемогу їм здолати?

Як побороти млосний чар?

Над ними снів розкинув шати

Сіон? Чи, може, Хенджавар?

- Цитрин ці руки не збирали,

З богами зналися здаля,

І пелюшок вони не прали,

Не колисали немовля;

Це руки не кузин-панянок

І не фабричних робітниць,

Що їм цехів чадний серпанок

Ліг тінями на білість лиць.

І, невблаганні, як машини,

Пругкі, як лука тятива,

Вони не скривдять і дитини,-

Їх дужа плоть добром жива!

Тверда, немов багнета лезо, .

Вона не гнеться, як холуй,

Вона співає «Марсельєзу» -

Вона не знає алілуй!

Зате вп'ялися б вам у шиї

Ці сильні руки залюбки,

Вони б вас всіх передушили,

Нікчемні, пещені ляльки!

Цих рук закоханих долоні

Рубіном сонця опекло,

І глухо кров шугає в скроні,

Відчувши їх п'янке тепло.

Коли ж, ввібравши біль народу,

Ці Руки шерхли, як рілля,-

Їм повертали дивну вроду

Святі цілунки Бунтаря!

І розквітали смаглі руки,

Жагою повнячись ущерть,

Під мітральєзні перегуки,

Коли Париж стояв на смерть!

Круг цих долонь - о любі руки,

Судилось вам спізнати й це! -

Де ще тремтять цілунків звуки,

Кайданів брязнуло кільце.

І, занімівши від розпуки,

Ми бачимо, як з-під заков,

Струмуючи на добрі руки,

Смагу із них змиває кров...