home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Страта Яцька Бородавки

Уранці п'ятого вересня було досягнуто угоди про перемир'я. Кількість убитих на полі бою вражала. Тисячі й тисячі почорнілих, здутих, як бочки, трупів укривали землю, скільки сягало око. Зграї ворон перелітали з місця на місце, чманіючи від кількості їжі, яку їм щедро накидали люди. Над усім цим стояв уже добре відчутний сморід.

Здебільшого турецькі, що між ними були й кілька козацьких та польських загонів, виконували свою страшну й скорботну працю. Між ними іноді була відстань всього у кілька кроків, але вчорашні вороги не зачіпали один одного, лише дивилися довгими сердитими поглядами.

Убитих, деякі з них були зовсім голі, носили до довгих глибоких ям і засипали, часто не дотримуючись ніяких релігійних звичаїв. До обіду козаки й поляки впорались, а турки все носили й носили мертвих до їхніх останніх пристанищ. Подекуди вибухав плач, коли знаходили більш-менш сановитого мерця.

Як тільки-но випала вільна хвилина, Андрій з Микитою пішли відвідати пораненого Горбоноса. Минаючи купки козаків, що лежали просто на землі, розмовляли і смалили люльки, запорожці підійшли до того місця, де стояли вози Переяславського куреня. Їх було зовсім небагато: після бою над Прутом і обладнання окопів залишилось усього десятки зо три. Між возами ходили коні, корови, вівці. Помітно було, що худоби теж значно поменшало. Худі коні намагалися знайти хоч якусь зелень на спечених сонцем і стоптаних сотнями ніг горбах над Дністром. Біля одного з возів стояв Яцько і гладив по блискучій шиї Микитиного коня. Гайдук, косячи вбік розумним оком, перебирав м'якими губами чималеньку копичку сіна на возі. Звідкілясь узялася худюща корівка і потягнулася до сіна. Яцько залишив коня і, піднявши дрючок, оперезав ним корову по ребрах.

– Но! Пішла, пішла, стерво. Іч, лізе воно!

Андрій весело засміявся.

– Дивись, Микито, як силкується шаблю заробити.

– Ти де сіна взяв? – здивовано запитав Микита. У них у курені це було розкішшю – коней годували дубовим листям і його теж не вистачало.

Яцько хитрувато посміхнувся.

– У поляків випросив. Я до них у табір щоранку бігаю, там у жовнірів ще можна трохи розжитися. Щоправда, деякі скупі!

– От, чорт малий! Треба було ще мого Буланика нагодувати, що ж ти, тільки коли щось пообіцяють? – удавано нахмурився Андрій і передражнив: – Батьку Андрію! Батьку Андрію!..

Хлопець розгублено похнюпився. Потім замахав головою:

– Нагодую, нагодую! Тут і на нього вистачить.

Спираючись на шаблю, підійшов Максим.

– Доброго дня, панове молодці, – посміхнувся болісною посмішкою. Обличчя його було бліде, очі хворобливо блищали.

– Як ти, братику? – стурбовано запитав Микита.

– Та нічого, лихоманить лише, навіть у кожусі морозить. Трохи груди болять, але то пусте.

– Чому ти ходиш? Ліг би на воза.

– Не лежиться. Що я, баба, від подряпини на возі боки відлежувати. Дайте ліпше тютюну.

Андрій дістав оксамитовий кисет і подав Горбоносові. Той одразу почав накладати люльку.

– Що там чути? – запитав після паузи.

– Турки трупи ховають. Достобіса їх навалили. Наших теж трохи є, але десь удесятеро менше.

– Царство їм Небесне та земля пухом…

– Амінь!

Помовчали. Максим закашлявся і схопився рукою за груди.

– Ось бачиш. Пішли, кажу, на воза. Вкриємо тебе, полежиш. Більше спи – швидше на ноги піднімешся, – Микита взяв Горбоноса за плечі.

Максим, не пручаючись, дозволив укласти себе на воза. Підійшов Стецько Пузир. З-під поли його благенького кожушка стирчала вірна подруга – кобза. Сліпий намацав люшню воза і спинився біля козаків. У руці тримав скляну пляшку з темно-червоною рідиною.

– На, Максиме, випий половину зараз, решту – після обіду.

– Що це? – запитав Горбоніс, беручи у старого пляшку.

– Вино червоне, у волохів купив, біля замку. Ти крові багато втратив, тож пий, воно допоможе.

Максим зробив кілька ковтків і відкинувся на солому.

– Горілка ліпша, – мовив він, і через хвилину вже хропів. Довгий оселедець, мов гадюка, опутав бліду голову. Груди під закривавленими бинтами піднімались і опускались у такт диханню.

– Нехай спить, не турбуйте. Це для нього найліпші ліки, – кобзар сів на землю біля воза й прихилився головою до колеса. – Я побуду тут, а ви йдіть.

Козаки пішли до кабиці, де, як завжди, зібрався гурт. Декілька молодиків виливали кулі, нагріваючи на вогні казанок з оловом. У невеличких цегляних формах зблискували сріблом щойно вилиті, розміром із вишню, кулі.

– Учора вистріляв усі, до останньої кулі. Це була стрільба! – Товкач засміявся так, що кінчики вусів затріпотіли.

– Що було, то було. От тільки жаль бере, що ляхи в штани наклали і за нами не пішли, – мовив сивочубий козак на ім'я Іван Журба.

– А на дідька нам ляхи? – знизав плечима Півторакожуха. – Хіба самі ради не дали б?

– Та де там! – махнув рукою Журба. – Уже ні сили, ні припасу не стало. Я навіть ратище зламав, тільки ось шабля й залишилась. Якби вони повернулись і вдарили, не встояти б нам. Та й ніч насувалась…

– Велике діло, ніч, – не вгавав Півторакожуха, – хіба вночі не били бусурмана?

– Та то Півторакожуха жалкує, що туркеню одну не встиг із шатра витягнути, – долучився до розмови Андрій. – Добра туркеня!

– А ось і не туркеня вона, то лише одяг на ній був поганський. А сама білолиця, хіба не бачив, Андрію?

– Та біс її знає. Бачив, що ти мало в гречку не скочив. Якби трохи ближче була, враз би про бій забув.

– Яка там у дідька гречка! Я думав, може, сестричка моя, що її татарва в Кафу погнала. П'ять років про неї чутки нема. Схожа трохи.

– Якщо й вона, тепер це байдуже. Бачив – двоє турченят з нею були. Вона й не дивилась у наш бік, тікала за турками, аж п'яти блимали.

– Бачив, – схилив голову Півторакожуха, – а може, це й не вона була… Але схожа.

– Що ж ляхи собі думають? – гнівно мовив Микита, розпалюючи люльку. – А чи вони на війну вийшли, чи куди?

– Ляхи як ляхи. Добре, що у минулому році з ними не пішли до Цецори. Головами наклали б замість вельможних панів, – мовив старий Сипаха.

– Треба було й цього разу не поспішати. Видно, Бородавка мав рацію, не хотів він ляхам вірити, – сказав Журба.

– Що ти, Іване, кажеш? Треба було йти, як Рада вирішила. А Бородавка показав, на що здатен і де має рацію… Видно, не жити йому, – Сипаха замислено оглядав пістоля.

– Я теж думаю, що Бородавка разом із булавою і голову втратить. Сагайдачний йому не простить, – приєднався до розмови козак Петро Часник із Джерелівського куреня. – У нас в курені всі про це говорять. І по заслузі йому.

– Швидкі ви на розправу! – блиснув очима Микита. – Бородавка свій, з сіроми. Того й вибирали його на гетьманство.

– Та я що… Кажу, що чув, – Часник раптом згадав, що мав кудись поспішати, і зник.

– А все ж добре, що Сагайдачний керує. Розумна голова. Ляхам носа втер уже вкотре, – сказав Півторакожуха.

– Ляхи й не журяться. Ходкевич тільки бенкетує у замку, – махнув рукою у бік фортеці Кульбаба. Він відкинувся на возі й поглядав на похмуре небо.

«Скривилось, як на дощ», – чомусь спало на думку порівняння. Схожий настрій був і у війську. Козаки виказували невдоволення то Бородавкою, то поляками, а загалом причиною невдоволення було двовладдя. Останніми днями всі розмови у таборі велися лише навколо цієї теми.

Півторакожуха немов прочитав його думки:

– До речі, а де ж Бородавка подівся? Як оце Сагайдачний приїхав, його й не видно.

– Під вартою сидить. Біля шатра Сагайдачного, в наметі, що поряд. Мені Савка казав, Сагайдачного джура! – гордий, що знає те, чого інші не знають, відповів Товкач.

– А чому під вартою?

– Біс його знає. Може, боїться його Сагайдачний?

– Та чого б він боявся?

– Кажуть, ходив Яцько, людей підбивав, щоб Сагайдачного вбити. Мали вночі зарізати.

– Та то брехня!

– Може, й не брехня!

– Яцько не такий! Крім того, з гетьманства його не усували. Чого йому вночі капості робити?

– Йому те гетьманство, мов чужий кожух… Хто за ним піде?

– Може, хто й піде…

Такі розмови велися майже біля кожної кабиці. Табір, що не мав достатньої інформації про боротьбу за гетьманську булаву, обростав чутками. Говорили навіть, що у Бородавки захопили турецьких посланців, котрі, мовляв, обговорювали зраду полякам і перехід на бік турків. Та правда була простішою і, як завжди, менш неймовірною. Ніяких таємних послів від Османа II у таборі, звичайно, не було. Бородавка відповів заперечливо на їхні запитання ще значно раніше. Не було й змови. Але вона могла статись! Ось причина арешту. Сагайдачний досить добре знав непостійність козацьких симпатій і боявся повернення їх на бік Бородавки. Хоча сам не розумів, чого боїться. Думка про гетьманство вже не була такою нав'язливою, як півтора роки тому, коли булаву вихопили з його рук. Хіба образа? Ще досить свіжою була в пам'яті та злощасна Рада. Та це знав лише один Сагайдачний. А тим часом табір гудів. Від вибухів емоцій рятували лише вибухи турецьких ядер…

Із заходом сонця все затихло. Козаки повкладалися спати і невдовзі хропли тисячами голосів. Не спала лише варта на окопах. Пильно стежила вона за полем перед собою. Поволі над обрієм зникла остання світла смужка. День минув, нагадуючи людям, що перемир'я вже скінчилось, а назавтра почнеться смертельна борня, і не всі, далеко не всі, побачать наступну вечірню зорю. До болю в очах вдивлялись у темряву вартові: чи не надумали турки нічної атаки. Але поки що все було спокійно. Ще з обіду вони почали переносити табір на інше місце, очевидно сподіваючись забути нечувану досі поразку, що її отримали на місці старого обозу. Тепер шатра ворожого табору так наблизилися до козацько-польського табору, що передні укріплення майже прилягли до передніх запорізьких. Десь віддалік засурмив слон, раз і вдруге, примушуючи козаків незрозуміло почухувати голені потилиці…


Шостого вересня, коли ледь засіріло у вранішньому небі, повз окопи їхав одинокий вершник. Сонний табір ще не ворушився, лише де-не-де ходили у пошуках паші худючі корови й воли. Неголосно бекали вівці.

– Чолом, батьку! – підняв ратище один із вартових, що повз них проїжджав вершник.

Сагайдачний, а це був він, махнув головою і продовжив об'їжджати позиції. Обдивлявся шанці, насипи, палі, що мали спиняти ворожу кінноту, засипані землею вози. Вартові один за одним підіймалися, щоби привітати свого ватажка. Варта не спала.

Наблизившись до чергової чати, Сагайдачний скочив з коня на землю і хутко, мов молодий, збіг на насип. Наблизився до трьох козаків у синіх жупанах, що зняли шапки і вклонилися. На молодих ще вусатих обличчях не було жодної ознаки сонливості.

– Вітаємо, батьку, – бадьоро мовив один із вартових, очевидно, старший.

– Доброго ранку, дітки. Ну, як там отоманин?

– Сплять турки! Та так, ніби вдома. Навіть вартових не видно.

– Сплять, кажете? – Сагайдачний з хвилину пильно дивився на передові укріплення турків. На низеньких окопах не було помітно ніякого руху, сотні різноколірних шатер у передній частині табору стояли, немов зачаровані – жодного руху. – Що ж, добре! Хай сплять, може, й війну просплять. А вночі як, спокійно?

– Ось так, як і зараз. Звечора покличе бусурманів до молитви цей… Як його, пса?

– Муедзин, – вставив другий козак, що до цього стояв мовчки.

– Муедзин, точно. Щось побекає, ніби баран, вони й падають на коліна. Помоляться, потім нажеруться – і спати. Аж сміх бере! Заходь і бери їх ножем.

– Візьмемо, панове молодці. Майте терплячку. – Сагайдачний посміхнувся запальній мові козака.

– Там, гадаю, і розжитись є чим, – непевно мовив третій козак, що до цього мовчав.

– Де Богдан Куроша? – запитав Сагайдачний, пускаючи повз вуха останні слова.

– Пан полковник ондечки, у наметі, – показав один із козаків.

Сагайдачний повернувся і, взявши коня за повід здоровою рукою, покрокував у вказаному напрямку. Позаду почулись якісь крики та шум боротьби.

– Лежи, чорте голомозий, як уже попався, не тріпайся! – Сагайдачний впізнав веселий голос козака, що з ним хвилину тому розмовляв.

Він прислухався. З окопу не долинуло більше жодного звуку.

– Що там, хлопці? – крикнув у напрямку до окопів.

– Турка піймали, батьку! – долинув той самий бадьорий голос.

Сагайдачний попрямував у зворотному напрямку.

Перед насипом, зі сторони табору, лежав якийсь чоловік у турецькому халаті і смугастих шароварах. На ногах чарухи[37] із закрученими догори носами, тюрбан збився на обличчя, закриваючи очі. Ніякої зброї не було.

На грудях у незнайомця сидів один із вартових, притискаючи йому до горла кривого ножа. З грудей полоненого виривалося голосне харчання.

– Пустіть його, – наказав Сагайдачний.

Козак неохоче зліз зі свого бранця. Турок ще з хвилину полежав, намагаючись отямитися після козацьких обіймів, потім поволі сперся на лікоть і, нарешті, сів. Обвів присутніх каламутними очима і спинив погляд на Сагайдачному.

– Доброго ранку, пане гетьмане. Ось і побачилися, – мовив хрипко, розтираючи забиту шию зашкарублою рукою.

Сагайдачний напружився. Щось знайоме майнуло у голосі бранця, у погляді сірих очей.

– Ти мене знаєш? – запитав.

– А чому ні? – відповів полонений запитанням на запитання. – Та й ви колись мене признавали.

– Стривай, стривай! Кульбаба! Точно, Петро Кульбаба! Де ж тебе носило стільки років?

– Ліпше запитайте, де не носило. За сім років усю Туреччину вздовж і впоперек перейшов, скрізь доля поганяла… І морем, і сушею…

– Якщо мене не підводить пам'ять, бачив тебе востаннє, коли підходили до Очакова.

– Так, батьку. У 1614 році це було, коли ходили на Трапезунд і Синоп товариство визволяти. Тоді нас турки галерами під Очаковом вистежили. Ви ще поділили наші чайки на два загони. З однією половиною пристали до якогось острова…

– До Прогонівської коси ми пристали, навпроти острова Тендра. На руках чайки переносили. А другій половині я наказав уночі повз турків пробиратись.

– Ну то я з ними й був. Пройшли щасливо, але, коли почало світати, нас помітили й, наздогнавши, такого чосу нам із гармат задали! Одну чайку ядрами розтрощили, а нас, двадцять товаришів, що не потонули, у полон забрали.

– Пам'ятаю! То і ти там був?

– Довелось. А ви як тоді? Перетягнули чайки у лиман?

– З Божою поміччю змогли. Наздогнали нас, щоправда, татари стрілами засипали… Але добралися до лиману, потім – у Дніпро. Більше трьох десятків товариства у тих очеретах залишилось.

– Так, наварили нам турки пива… А ви, бачу, гетьмануєте-таки. Ну то нема Османові на що надіятися. Конашевич віру нашу оборонить, тепер я спокійний.

– Я ще не гетьман, але товариство вибрало наказним… Маєш якісь важливі відомості?

– Скажу, що бачив.

– Ну, то пішли зі мною. – Сагайдачний повернувся до вартових. – Це не турок, хлопці, це наш козак, із низових.

– Вибач, батьку, що боки нам'яв, – виступив наперед той вартовий, що сидів на грудях у «турка». Під час розмови між Сагайдачним і бранцем він спантеличено переводив погляд з одного на другого.

– Міцний ти хлопака! Обійми, як у ведмедя, маєш, – весело відповів Кульбаба й потиснув козакові руку. Потім, приєднавшись до Сагайдачного, покрокував до намету Богдана Куроші, що сірів за кілька десятків кроків попереду.

У наметі батуринського полковника було вже людно. Заходили й виходили сотники, бігали з дорученням джури.

Сагайдачний відкинув полотняну запону намету і ступив усередину, махнувши рукою Кульбабі, щоби заходив слідом.

– Доброго ранку, Богдане.

– Доброго ранку, батьку, – Богдан Куроша встав і вклонився прибулому. – Ось зараз нагальні справи попораю і поснідаємо.

– Добре, заждемо. – Сагайдачний, а за ним і Петро Кульбаба сіли на лаві у глибині намету. Кульбаба заходився розглядати розвішану на стінах зброю.

Через кілька хвилин усі розійшлись, а опецькуватий джура вніс до намету величенький казанок щерби[38], пастрему й хліб: батуринський полковник завжди харчувався просто, по-козацьки.

– Прошу до страви, чим багаті… Джуро! Ложки даси, чи як?

Джура з'явився миттю і поклав на сирно[39] три срібні ложки. Так само хутко вибіг.

Богдан Куроша зацікавлено поглядав на Петра Кульбабу, але до кінця сніданку не промовив ні слова. Мовчки сьорбали наваристу щербу.

Першим відклав ложку Сагайдачний. Витер губи гаптованою серветкою і зачекав, доки закінчать решта присутніх.

Куроша й Кульбаба теж поклали ложки, полковник дістав люльку.

– Маю кілька справ до тебе, Богдане, – почав Сагайдачний. – Бачиш цього чоловіка?

Куроша мовчки хитнув головою.

– Він розповість, що у турків діється, потім поговоримо ще про дещо. Розсилай поки джур, щоби через півгодини полковників і кошового сюди кликали, порадимось.

Куроша на хвилину вийшов із намету. Покликавши джур, віддав необхідні розпорядження і повернувся.

– Ну, кажи, чоловіче, що маєш.

Сивобородий прибулець знизав плечима.

– Погані справи у турків, батьку. Паші вже й не дуже раді, що на Польшу виступили. Поки що тихо, але ремствують. І є з чого! Плани Османа розвалилися. Він же хотів одним махом вас здолати, а не вдалося… Тепер винних шукає.

– Втрати вже порахували? – запитав Сагайдачний.

– Атож! Втрати величезні. Одних яничарів за три дні чотири тисячі полягло! Сипахів значних триста! А простих турків і татар – то аж за сорок тисяч. Учора як ховали, навіть свого бусурманського звичаю не дотримувалися. Так, у рови мертвих покидали, як собак, землею закидали і все на тім!

– Далі! – хитнув головою Сагайдачний.

– У таборі туга велика, не чекали турки такого. Тепер налякалися страшно. Сам Осман із почтом з поля бою позавчора втікав. Турки ще такого не пам'ятають, бунчука, кажуть, загубив! Нового похапцем зробили, щоб інші не дізналися. А вже що лютий! Воно ж іще зовсім зелене, дарма що султан. Обладунки предка свого Сулеймана не скидає, може, й спить у них… так ось, скаженіє немилосердно – паші бояться під руку підвернутись. І недаремно – вчора якогось значного турка наказав повісити за дрібну провину.

– Добре! – оживився Куроша. – Хапнули шилом патоки, бусурмани! І ще хапнуть!

– Далі, – стримано сказав Сагайдачний.

– Трохи вже й з провіантом туго, але для них, гадаю, це не головна біда. Чув я, що татар мають на Поділля відправляти, буде біда людям велика, геть усе сплюндрують. Цим двох зайців уб'ють: запасуться самі і вам запастися завадять. Головна біда для них – це все ж таки втрати. Бойовий дух у війську сильно надломлений, вояки тікають десятками, а то й сотнями. Особливо болгари, греки, всі, хто не бусурмани. Кажуть, навіть турки почали тікати. Осман наказав утікачів вішати без розбору. Скільки їх уже на деревах теліпається, гай-гай!

– До мене учора п'ятеро болгар перебігли, кажуть, що решта їхнього бюлюка теж перебіжать, лише чекають слушної нагоди, – підтвердив Богдан Куроша.

– Біжать і до вас, і в ліс! – замахав головою Кульбаба. – Осман уже кілька каральних загонів створив, не допомагає. Сьогодні має гроші роздавати війську, сам бачив учора, як на верблюдах казну привезли. Було їх, мабуть, із півсотні. Напевно, Осман хоче золотом підняти настрій вояків. Тож назавтра чекайте наступу, на цей раз ще більшого.

– Дякую, Петре, що попередив. Але це ми вже знали. Ще щось маєш? – озвався Сагайдачний.

– Ніби все… Хоча ні! Вчора був гонець у султана. Привіз новини зі столиці, та такі новини, що Осман його одразу і наказав вдавити, як первозвісника! А новини ці ось які: на Чорному морі козаки дванадцять галер потопили, з арматою, з військом! Таке кажуть. А решту флоту гнали аж до Константинополя без зупинок. З цього в місті переполох страшний учинився, коли взнали, що козаки поряд, коли гуркіт їхніх гармат почули. Мало з розуму бусурмани не посходили!

– Дванадцять галер! Чорт забирай! – вдоволено вигукнув Сагайдачний. – Добре! А хто ж це в нас там гуляє?

– Напевно, Низове Військо, батьку, – озвався Куроша, – кошовий Шило казав, що їхніх вісім куренів у море вийшли.

– Вісім куренів, це що?.. Десь шістдесят чайок? – підрахував Сагайдачний.

– Десь так, – підтвердив Кульбаба.

– Молодці, лугарі, нічого сказати! Навіть коли я був на Січі, такої удачі не мав, добре, добре! – Сагайдачний мрійливо пригадав часи, коли сам козакував на Низу.

– А звідки ти все так добре знаєш? Щось забагато для невільника! – раптом примружився Куроша.

– Я при Алі-паші був стайничним. Командир турецької армати мав до мене певну довіру.

– І за що? Може, потурчився?

– Боже борони. Я його доньку врятував під час пожежі, тож Алі-паша був моїм боржником.

– А не брешеш?

– Годі тобі, Богдане. Цього козарлюгу я добре знаю, цей не потурчиться, швидше загине. Чи не так? – Сагайдачний пильно подивився на Кульбабу.

– Ліпше б загинув! Остап мій і Данило палі ковтнули, а мені Бог дав це пережити. Ох, гірко… загинули діти мої любі смертю трудною, – зітхнув Кульбаба. – Може, й жив, щоби повернутись і помститися катам.

– Стривай, Петре! – оживився Сагайдачний. – А Андрій Кульбаба не твій син?

– Був у мене й Андрійко, а хіба що?

– Є тут козак у Семена Шила, Андрій Кульбаба. Так ось, дивлюся, ніби вилитий ти.

– Де він зараз? – Кульбаба відчув, як затріпотіло серце, стисло у грудях.

– Має бути у Переяславському курені. Ох і справний козак, дарма що молодий. Я йому, можна сказати, життям завдячую. Ось бачиш, – Сагайдачний вказав на хвору руку. – Поранили мене. Якби не він, не знаю, чи жив би. А на герці ладний!

– Піду я, батьку, пошукаю його. Може, й справді мій Андрійко…

– Іди вже. Дай тобі Бог, щоб це твій син виявився.

Петро Кульбаба вклонився Сагайдачному, Куроші й мовчки вийшов з намету. Через якийсь час почали збиратися полковники. Сагайдачний мав намір обмізкувати з ними план нічного нападу на турків, що визрів у нього в голові ще під час ранкової розмови з вартовими.

Минаючи позиції кількох полків гетьманського війська, Кульбаба запитав у перехожого козака, де стоять Низові курені. Той підозріло глянув на одяг Петра, але все ж вказав позад себе.

– Туди йди. Якраз посередині табору й стоять.

Не гаючись, Кульбаба попрямував у вказаному напрямку. Позираючи у різні боки, він бачив і не міг повірити, що знаходиться поміж козаками. Велетенські вози, воли, мішки з різним майном – навіть усе це було своїм, рідним, не бусурманським. А що вже казати про довгі козацькі вуса, оселедці, напомаджені й закручені за вухо, сині й червоні жупани, видрові, ондатрові й баранячі шапки з довгими китицями. Відкинуті назад рукави жупанів, синьо-червоно-жовті шаровари «з достатком». І, звичайно, козацькі люльки. Сотні, тисячі козацьких люльок!

Петро вдивлявся в обличчя козаків, але не міг упізнати жодного. За сім років багато його товаришів склали голови у турецькій, кримській і московській землях. Кульбаба розумів це, і з його грудей раз по раз виривалися важкі зітхання.

Нарешті в очах зарябіло від червоних жупанів і синіх шаровар. Між ними траплявся одяг і інших кольорів, але, безумовно, синього й червоного було більше. Петро підійшов до молодика у потертому кунтуші, що старанно витирав жмутом соломи гарного гнідого коня.

– Хлопче, а скажи-но мені, як пройти до Переяславського куреня.

– І навіщо, дядьку, ноги бити, як ви і так у Переяславському курені. А ви що, турок? – весело відповів молодик.

– Ні, синку, не турок… Я хотів би побачити Андрія Кульбабу.

– А навіщо він вам?

– А тебе як звуть, такого допитливого?

– Яцьком.

– Знаєш, Яцьку, що цікавій Варварі на базарі носа відірвали? Відповідай, коли старші запитують.

– На окопі він. Може, покликати?

– Поклич, сину, поклич. Я ось тут зачекаю.

У Петра Кульбаби раптом затремтіли ноги й він, щоби не впасти, сперся на воза, що стояв поряд.

Коли підбіг Яцько, Андрій саме сидів на окопі, пильно вдивляючись у те, що робилось у турецькому стані. Турки стягували докупи величезний табір, що на багато верст розтягнувся по пагорбах.

– Батьку Андрію, там вас питають! – вигукнув захеканий Яцько.

– Хто?

– Я й не знаю. Якийсь чоловік, вбраний, наче турок.

– Що ти мелеш, який турок?

– Та не турок! По-українськи говорить, лише вбраний, наче турок.

– І що він хоче?

– Не знаю, вас запитав. А сам якийсь дивний: руки тремтять, в очах сльози.

– Добре, ходімо. І хто це може бути?..

Підійшли. Старший Кульбаба піднявся. Витягнув уперед руки:

– Андрію, це ти? – тільки й вимовив.

Андрій пильно розглядав незнайомця. Щось знайоме, але таке далеке… Кінь. Степ. Його зросту не вистачало, щоби дотягнутися до стремен. Чомусь плакала мати, і десь високо блищало цяцьковане руків'я шаблі. Як хотілося до нього дотягнутись!.. Невже?! Адже цього не може бути!

– Батьку? – не вірячи собі, запитав чужим голосом.

– Андрійку! Сину! – Петро Кульбаба вхопив сина в обійми. – Козак! Господи! Справжній козак виріс!

Петро, відігнувшись, випростав руки. Зазирав в очі сину й не міг повірити у реальність подій.

– Дай надивлюся на тебе!

Андрій отетеріло кліпав очима, не знаючи, що й казати. Все відбувалося надто швидко. Він, що звик до думки про смерть близьких, міг очікувати на все що завгодно, окрім цієї зустрічі. Запанувала незручна мовчанка. Чорновусий запорожець стискав в обіймах турка з сивою довгою бородою й не знав, що казати.

– Давно козакуєш? – нарешті порушив мовчанку батько.

Андрій знизав плечима.

– Сім років уже на Січі. Спочатку молодиком…

Знову запала мовчанка. Через хвилину старший Кульбаба зітхнув.

– Так ось воно… Хотів сам тебе на Січ привезти, до науки, та не встиг… А як мама? Як Пріся, Стеха? Яринка, мабуть, вже велика?

Андрій раптом відчув себе малим беззахисним хлопчаком. Зовсім як тоді, коли вперше опинився серед запорожців і знову й знову переживав втрату родини.

– Немає неньки… – відповів він чужим голосом, – забив татарин… І Яринку теж… А Прісю й Стеху в Крим погнали. Жодної звістки від них не мав.

Петро Кульбаба повільно сів на землю й охопив голову руками. Не плакав. Дивився лишень перед собою каламутними очима, і скільки муки, скільки болю було на закам'янілому обличчі. Андрій сів поряд.

– А як же ви? Чув, що вас на палю…

Петро хвилину мовчав. Потім підняв на сина повні болю очі:

– Горе! Гірко, сину! Ох, гірко… Гірко чути те, що ти кажеш. Та й у мене новини не ліпші. І Данила, і Остапа турки стратили. Мене помилували, не знаю, навіщо. Ліпше б убили…

І Петра прорвало. Плутано, раз у раз перериваючи мову, почав оповідати свої семирічні поневіряння турецькою неволею. Стискав кулаки, скреготів зубами. Виливав на бусурман цілі ріки прокльонів і лайки. Нарешті рвучко піднявся на рівні.

– Андрію! Я повинен бачити кошового! Веди до Семена. Руки чешуться в горло бусурманам вчепитись…

Семен Шило повертався з наради, що її зібрав Сагайдачний у наметі Богдана Куроші. Повільно йшов величезним табором і розмірковував над почутим.

Окрім обговорення майбутньої нічної атаки, наказний гетьман торкнувся питання про долю Бородавки. Без наголосу, наче мимоволі. Але одразу ж стала помітною актуальність цього питання. Серед військової старшини вже досить давно відчувалася напруга через двовладдя, що фактично склалося з прибуттям Сагайдачного. Адже Бородавку з гетьманства не скинуто, але булава у Сагайдачного. Виникала потреба з таким станом справ щось діяти. Для Шила не стало новиною те, що всі полковники віддали свій голос Сагайдачному, але коли зайшлося за смертну кару гетьманові-невдасі, кошовий замислився. З одного боку, він давно знав Неродича і знав як доброго козака, з другого – адже з його провини загинуло багато людей, лише з коша майже три сотні запорожців. Крім того, коні вже тепер голодні і невдовзі почнуть гинути. А як же без коней, коли доведеться долати мало не тисячу верст до Запоріжжя? Питання гнітюче, а дуже скоро і люди почнуть голодувати, надто багато їх зібралося на цьому клаптикові землі. Якщо запаси не зроблені раніше, зараз цьому не зарадиш… Урешті Семен Шило приєднався до тих, що вимагали смерті Бородавці. За суворим запорізьким звичаєм це було справедливим. Тепер кошовий ще раз і ще раз зважував усі за і проти. І хоча все мала вирішувати загальна козацька Рада, на душі було погано. Від цих невеселих думок його відірвав Андрій Кульбаба, котрий очікував на кошового поблизу його намету.

– Чолом тобі, батьку кошовий, – козак зняв шапку й низько вклонився.

– Вітаю, козаче, діло яке маєш?

– Батька рідного зустрів. Не впізнаєш?

Семен Шило пильніше придивився до Петра, що тихо стояв позаду.

– Петре? – здивовано запитав. – Ти наче з неба впав! А ми тебе вже й поховали давно. Звідкіля ти, бісів сину?

– З неволі, Семене. Дозволив мені Господь ще раз на товаришів моїх подивитися, шаблю до рук взяти.

Кошовий наблизився й ухопив Кульбабу за плечі.

– Бог з тобою! Ну, давай хоч розцілуємося.

Давні товариші обнялись і розцілувались.

– То ти як далі, Петре? – запитав кошовий після короткої оповіді Кульбаби.

– Та думаю ось назад, у Переяславський курінь. Візьмете у товариство?

– Візьмемо, Петре, залюбки! Хвилона Беркута бачив? Він у вас зараз курінним.

– Ще не бачив. Ну то він нікуди не дінеться, товариш він мій.

– Добре. Скажеш, я наказав тебе одягнути й озброїти за військовий рахунок.

– Та ви що! Щоб я батька не одягнув та шаблю йому не підібрав! – виступив наперед запальний Андрій.

– То й добре. Кажуть, що біля замку в жидів і вірмен кам'янецьких що завгодно можна купити. А зараз вибачте, маю нагальні справи… Поговоримо про все, Петре, пізніше.

Козаки ще раз вклонилися кошовому, і він зник у наметі. Андрій одразу потягнув батька до польського табору, що в його тилу знаходився замок.


Петра Кульбабу, котрий повернувся до козацького обозу, годі було впізнати: висока видрова шапка замість чалми, золотистий з візерунками каптан, зашпилений на безліч гапликів, поверх жупан, накинутий на плечі, сині шаровари. Довершували картину два пістолі за шовковим очкуром, шабля при боці (довго під свою руку підбирав) і мушкет за плечима. Андрій, що йшов позаду, сяяв, як нова копійка. Очі в обох блищали: за зустріч перекинули по кухлеві меду, але, зважаючи на таку подію, ніхто не звернув уваги. Козаки щиро вітали Кульбабів, котрі були на сьомому небі у цей щасливий для обох день.

Непомітно сонце почало хилитися на захід. У повітрі вчувалася осіння прохолода. Кашовари розпалювали під казанами вогнища і починали варити вечерю. Турки цього дня так і не нападали…

За вечерею навколо казана сиділо вже на одного більше: трійця-нерозлийвода – Микита, Максим, який трохи відійшов від поранення, і Андрій. Далі Півторакожуха і Товкач, за ними Сипаха і сліпий кобзар Пузир. Поряд сіли Петро Кульбаба і Яцько.

До темряви палили люльки, розмовляли. Петро оповідав свої пригоди, запорожці свої. Тихо сміялися, подекуди журно мовчали. Вклалися, коли у таборі вже всі спали. Наближався день вирішальної битви – сьомого вересня.


Холодний ранок похмуро привітав людей сірим, затягнутим хмарами небом. У повітрі пахло дощем. Козацькі й польські полки, що вишикувалися до бою, виглядали напрочуд яскраво на тлі дощової мряки. На ділянці фронту, що її займало Запорізьке Низове Військо, все йшло вже за добре відомим сценарієм: козаки, озброєні списами і мушкетами, займали свої місця на окопах. Напружені очі стежили за незчисленними турецькими полчищами, що заполонили ввесь простір перед окопами, скільки бачило око. Попри прохолодний і вологий ранок, день обіцяв бути гарячим.

Ходкевич на чолі загону особистої охорони стояв на насипі і стежив за турками. Судячи з усього, атака, як і раніше, готувалася на козацький табір. Як старий і досвідчений вояка, Ходкевич кілька останніх днів почувався ніяково, хоча намагався цього не показувати. Те, що турки основні удари спрямували на козацький обоз, боляче зачіпало хворобливе почуття гідності польського генерала.

Однак цього ранку Ходкевич уже не міг звертати увагу на питання шляхетського гонору. Вночі знову був напад «чорної хвороби», який відібрав усі сили. Ходкевич відчував, як дрібно тремтять коліна, а по спині, що була закрита блискучим панциром, збігали струмочки холодного поту. Напад був настільки сильним, що налякав навіть звиклих слуг гетьмана. У якусь мить вони навіть подумали, що господар помре. Але ближче до ранку напад хвороби закінчився так само раптово, як і почався.

Тепер Ходкевич був зовсім безсилий, однак, незважаючи на це, відмовив на прохання почту залишитись у замку. Він виїхав до війська, що радісно привітало командувача. Після вчорашнього випадку з королевичем Владиславом, що раптово захворів на лихоманку, Ходкевич не мав права залишити армію. Він зібрав усі сили і готувався до бою.

Турки підтягували гармати. Одна за одною сто п'ятдесят гармат націлили смертоносні жерла на козацький табір. О восьмій ранку почався обстріл. Турецькі гармаші вигідно зайняли позицію на горбах проти запорізьких окопів і почали вести вогонь влучно і надзвичайно швидко. Смертоносний шквал гарматного вогню вкрив табір Сагайдачного ревінням і вивернутою вибухами землею. З початку битви ще жодного дня не було такого шаленого обстрілу. Кулі й бризки картечі за кілька хвилин відібрали життя у трьох сотень козаків із Чигиринського, Переяславського та Батуринського полків. Полковники, за наказом Сагайдачного, почали відводити людей на фланги, намагаючись зменшити кількість втрат. По табору з диким ревом бігали поранені воли, ламаючи все, що траплялося на їхньому шляху. Гуркіт стояв такий, що не можна було почути навіть крику, і старшина, надриваючи до хрипоти голоси, намагалася владнати наляканих городовиків, які бігали по окопах, наражаючись на нищівний вогонь.

Нарешті постріли порідшали, і поволі дисципліна була встановлена. До окопів з несамовитою швидкістю наближалася турецька і татарська кіннота. Турки схилили сотні списів, і, здавалося, ніщо не може спинити цю хвилю знавіснілих людей.

Микита лежав поряд зі шмигівницею[40], яка вже вкрилася хмарою білого диму – фальконети й гаківниці оскаженіло плювали у ворога картеччю. Неквапно навів мушкет, щокою притиснувся до холодного металу. Палець знайшов спусковий гачок, плавно натиснув. У плече віддало сильно і вже досить звично. За двісті кроків попереду кошлатий татарський коник покотився, немов наштовхнувся на невидиму перепону. Вершник полетів у збиту кінськими копитами багнюку. Через мить його підім'яли ті, хто їхав позаду. Ще якийсь час тіло у вивернутому хутром догори кожусі підстрибувало під нищівними ударами кінських ніг. Микита, не дивлячись, кинув мушкет позаду себе, і йому у ту саму мить передали другий, заряджений. Знову постріл. У хмарці диму все ж побачив, як покотився ще один татарин. З окопу козаки відкрили такий нищівний вогонь, що кіннота зупинилася. Татари почали засипати запорожців стрілами. Але стріли, не долітаючи, вкривали поле перед окопом.

Бачачи, що атака турецької кінноти захлинулася, Сагайдачний дав команду своїм полкам висунутися вперед і вдарити по ослабленому противникові. Десять тисяч комонних запорожців, як вихор, вискочили у поле, змітаючи і без того деморалізовані татарські орди. Козаки рубали, кололи списами, розстрілювали з пістолів цілі тисячі переляканих на смерть ворогів. Опівдні турецький напад закінчився цілковитим провалом – козаки вистояли.

Повернувши від козацьких окопів, Осман II перегрупував військо і кинув свіжі сили на польський табір. Уперше поляки по-справжньому відчули на собі всю силу турецького наступу. Жовніри, спочатку відкривши вогонь, зустріли ворога списами. Закрутився шалений вихор ближнього бою. Незважаючи на величезні втрати, турки все йшли і йшли. Тисячі горлянок ревіли «алла!», і дзвін зброї гримів у вухах, як сотні возів з залізом на поганій дорозі. Бій кипів зі страшною силою. Поляки зазнали значних втрат, але вистояли. Цілий день продовжувалася ця страшна колотнеча, що випробувала силу духу вельможної шляхти.

Ближче до вечора Ходкевич вирішив кинути у бій гусарські полки, що до цього стояли у резерві. Крилаті гусари вдарили у фланг туркам, перекинули і змішали ворожі порядки. Ходкевич рішуче витягнув шаблю. Не звертаючи уваги на хворобу, він вирішив особисто взяти участь у битві. На чолі загону охорони, що налічував дві сотні шабель, гетьман кинувся на ворога, одразу глибоко врубавшись у ворожі ряди. За командувачем їхав хорунжий для особливих доручень Грабовський, який віз дорогу гербову хоругву.

Гусари досить швидко показали, що по праву носять ім'я ліпшого війська Речі Посполитої. Миттєвим нападом вони взяли ініціативу у свої руки, а коли з іншого боку вдарив запорізький полковник Василь Луцкевич із чотирма тисячами кінноти, турки не вистояли. Де організовано, а де й у безладі почали відступати до свого табору. Вершники ганяли полем, перескакуючи через трупи вбитих турків, що знову тисячами вкривали бойовище. Кров, змішана із землею, перетворилася на рідку багнюку, що в ній сковзалися непідковані татарські коні.

Разом із програним боєм Осман II втратив можливість здійснити нічну вилазку, що її замислив ще напередодні. Тепер, з огляду на великі втрати серед людей, коней і мулів, на зламаний бойовий дух вояків, нічого було й думати про нічний напад. Знесилені аскери, яничари і сипахи порожніми поглядами супроводжували почет падишаха, що рухався через табір.

Нічна темрява припинила бій.


Увечері в козацькому таборі гучно залунали величезні тулумбаси, що в них били довбиші. Запорожців кликали на Раду, і вони, похапцем закінчуючи вечерю, збирались у величезне коло, вибравши для цього чималеньку галявину за обозом.

Стояли мовчки. Всі вже знали, для чого зібрано Раду, і тепер кожен задумався над тим, чию сторону зайняти у виборі гетьмана. Лише подекуди велися неголосні розмови й потріскували дрова у величезних багаттях. Нарешті з'явився хорунжий із великою хоругвою Війська Запорізького і постановив її у центрі кола. Вдруге вдарили литаври. Військова і полкова старшина вийшла у коло, несучи кожен свій знак гідності: суддя – велику срібну печатку, писар – перо і срібний каламар, осавул – малу булаву, полковники – перначі. Вийшовши на середину кола, старшини вишикувалися за старшинством своїх чинів і кланялися на всі чотири сторони товариству. Прийшов панотець у ризах і за звичаєм почав молебень. Чубаті козацькі голови схилилися додолу, руки без упину клали хрести.

Після служби вийшов старий сивочубий запорожець, несучи на оксамитовій подушечці гетьманську булаву, за ним, по двоє в ряд, ішли «військові товариші». Останніми – Сагайдачний і Бородавка.

Бородавка дуже змарнів за ці дні, що був під охороною, і навіть у примарному світлі кабиць був помітний хворобливий блиск в очах і бліда шкіра на схудлому обличчі. По всьому було видно, що гетьман сильно нервується. Дорогий жупан, абияк накинутий на плечі, увесь час злазив, і Бородавка нервовими жестами поправляв його. Незважаючи на це, хода гетьмана була пружною і впевненою. Сагайдачний спинився біля полковника Дорошенка, а Бородавка вийшов на середину. Рукою притримував дорогоцінну турецьку шаблю. Вийшовши на середину, зняв шапку і вклонився.

– Добридень, панове молодці! Дякую, що зібралися. Вірю в вас і знаю, що справедливо вирішите долю гетьманства. Тож питаю, чи не бажаєте вибрати собі нову старшину і нового гетьмана. А якщо так, то вирішити долю старого. Водив я вас, як міг, гетьманував так, як вважав за потрібне. Тепер ваша воля.

Сказавши це, Бородавка схилив голову, очікуючи, що скажуть козаки. Легенький вітерець куйовдив довжезний оселедець на голеній голові – Бородавка носив оселедець за січовим звичаєм.

У натовпі почався шепіт, що поступово переходив у дедалі голосніший гамір.

– Геть! – раптом пролунав крик із натовпу, примушуючи Бородавку здригнутися. Через хвилину все потонуло в криках, що ними козаки виявляли або прихильність до гетьмана, або навпаки. Останніх було значно більше.

Бородавка підняв руку і зачекав, доки козаки трохи притихнуть. Через хвилину стало тихіше.

– Перед тим як судити, подумайте, куди вас привели? За що кров ллєте? Га? З початку битви ляхи лишень сьогодні до роботи взялись. А ви тиждень б'єтесь, і за що? За сорок тисяч злотих? Тьху! Знаєте, скільки братчиків уже полягло? Ні? То я скажу! Чотири тисячі тільки у шпиталях, а ще три тисячі вже відкозакували, земля їм пухом!

– До чого ти ведеш, Яцьку? – виступив наперед Сагайдачний. – Така наша доля козацька.

– Така, та не така. Турки обіцяли нас не чіпати, як до ляхів не прийдемо! Обіцяли або Кам'янець, або Київ столицею козацької держави зробити. А ляхи що? На тобі, Боже, що мені негоже! По золотому на козака!

– Самі заробимо! – почувся голос.

– Бусурман били і битимемо! – підтримав другий.

– То так, – відповів Бородавка, – але не треба було поспішати. Най би собаки одна одній горлянки перегризли, а ми б зачекали. А тепер що? На Поділля вже пішли татари Джанібек-Ґіреєвого молодшого брата Нуреддіна. Застогне Україна. Хто тепер людей оборонить, як ми тут? Знов ясир тисячами до Перекопу потягнеться.

– Що ти нам за татар брешеш? Ти скажи, де припасу взяти, скоро солому їстимемо! – почувся той самий голос із натовпу.

Козаки схвильовано загули. Ця тема була близька кожному: припасів в обозі обмаль. У деяких полках закінчувалися навіть сухарі.

Бородавка хотів щось відповісти, але його вже ніхто не слухав.

– А чатами до чого добавився? Скільки людей пропало?

– Браття! Та він бусурманам продатися хотів!

– У Дністер паскудника! Утопити!

– Покинь, скурвий сину, своє гетьманство, бо ти вже козацького хліба наївся! Іди собі геть, негідний сину, ти не для нас!

– Забрати в нього булаву! Забрати!

– Братця! Та він свій, з сіроми, не дука!

– Дарма! У Дністер!

– Київ йому скуштувати!

Бородавка стояв нерухомо, високо піднявши голову, і з виразом огиди дивився на присутніх. Він уже давно зрозумів, що симпатії козаків не на його боці, і тепер чекав, доки закінчиться потік лайки, яка сипалася на нього з усіх боків.

Нарешті несамовитий крик почав ущухати. Чітко і ясно лунали два фатальних слова «Смерть собаці!» Нечисленні крики на захист гетьмана потонули у кровожерливих вимогах невідкладної страти. Через десять хвилин Рада прийняла одностайне рішення: стратити гетьмана.

Бородавка хижо посміхнувся. Очікування видалося важчим, ніж сам вирок, – він сприйняв його цілком спокійно. Одягнув на голову шапку, поправив китицю. Неквапно застібнув на жупані ґудзики. З посмішкою і сміливим викликом в очах оглядав тих, хто ще недавно був під його владною рукою. Важкий погляд обходив натовп оскаженілих, повних ненависті людей. Ці люди не вміли прощати.

– Воля ваша, панове, – спокійний, але гучний голос Бородавки залунав, придушуючи останній гамір. – Що ж… Умів я ворога шарпати, зумію і вмерти, не скиглячи. Така, видно, доля… Але пам'ятайте мої останні слова: чорною буде дяка за роботу вашу криваву! Кров'ю захаркаєте після їхньої винагороди! А ляхи повчать вас розуму… Це вони вміють. Ось і мене навчили. Думаєте, це ви мене до смерті присудили? Ні! Це магнатів справа. Дуже давно їм Яцько Неродич кісткою у горлі. А як став гетьманом, сон утратили! Я їм нічого не дарував: ні унії, ні приниження, ні попраних свобод козацьких. Руки королю не цілував! – Бородавка виразно поглянув на Сагайдачного. Той, знітившись, відвів очі. Бородавка продовжив:

– За Молдавію караєте? За смерть братчиків? Добре чините! По-козацьки! Якби сиділи по запічках та за сорочки бабів трималися, досі б жили, істинно мовлю! А так… Не знаю, кому з нас ліпше, мені, котрий скоро перед Богом стане одвіт тримати, чи вам, обдуреним. Де ж тут козаки?! Де лицарі?! Попихачі ви панські! Бидло! Слухайте Сагайдачного, він допоможе у науці, як католикам чоботи лизати… А за мене най чесна людина свічку поставить і добром пом'яне, така мені дяка наймиліша…

У цілковитій тиші Бородавка зняв із пояса піхви з шаблею і простягнув осавулу. Ганжа мовчки взяв її, намагаючись не дивитися гетьманові в очі. У супроводі судді, осавула й чотирьох озброєних старшин Бородавка залишив козацьке коло. Для нього закінчилась остання в його житті Рада. Постать колишнього гетьмана ніби поменшала в очах навколишніх. І хоча він намагався триматися бадьоро, було помітно, що згорблена спина й згаслий погляд не пасують до веселої посмішки.

Кілька хвилин по тому, як нічна темрява ковтнула Бородавку, царювала мовчанка. Сагайдачний непомітно підморгнув військовому писареві. Той виступив наперед. Оглянув козаків. Прокашлявся й гукнув:

– А тепер, лицарство, маємо вибрати достойного до булави. Та не сперечайтеся довго, ми-бо на війні, тож часу на балачки обмаль. Ну, є серед нас такий?

За розробленим потай сценарієм у коло вибіг сивий дідок із Київського полку, що ним командував після гетьманства Сагайдачний.

– І що тут вибирати? – закричав деренчливим голоском. – Конашевича на гетьманство!

Тиша одразу вибухнула десятками вигуків:

– Сагайдаку панувати, і дурному ясно!

– Виходь наперед, Конашевичу, бери булаву!

З боку полку Івана Зискаря почулися крики на підтримку свого полковника, однак їх відразу заглушило ревіння тисяч горлянок:

– Сагайдачний!

Двоє старих запорожців ввели в коло Сагайдачного. Довга, з сивиною борода спадала на затягнуті у кармазиновий жупан груди, ліва рука підвішена на чорній шовковій хустині. Ледь помітно Сагайдачний пручався і щось говорив до супровідників. У центрі кола зупинився і зняв боброву, з павичевим султаном шапку. Вклонився.

– Товариство, – мовив, – не маю я сили гетьманувати. Простіть великодушно. Старий я вже, та ще й поранений. Виберіть достойнішого!

– Куди? – залунали голоси. – Кидаєш нас? На кого?!

– Бери булаву, сказано!

Піднесли булаву. Із сумним зітханням Сагайдачний захитав головою.

– Не маю сили я, дітки.

– Бери, – кажуть, – а то порубаємо!

Осавул, що вже повернувся від намету, де залишив Бородавку, простягнув Сагайдачному срібну гетьманську булаву, прикрашену золотою насічкою, діамантами і смарагдами.

За давнім звичаєм Сагайдачний замотав головою, перший раз відмовляючись від запропонованої честі. Відмовився і вдруге. Лише на третій раз узяв до рук символ гетьманської влади, високо піднявши булаву над головою. Гучно забив у литаври довбуш, вітаючи обраного гетьмана. З натовпу відділилося декілька сивовусих дідів і, по черзі підходячи до Сагайдачного, насипали йому на голову землі, на знак того, що він вибраний із них, із простих людей, і щоби не забував цього.

– Не намагайся, пане ясновельможний, над товариством піднятися. Пам'ятай, що з багна виліз і хто тебе у пани вибрав.

Сагайдачний подякував старим за честь і поклонився на всі чотири сторони.

– Дякую і вам, славне лицарство, за довіру.

– Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, Боже, лебединого віку, а журавлиного крику! – почулися голоси.

Сагайдачний хвилину помовчав, очікуючи, коли вгамуються пристрасті, потім одягнув шапку. Майже тридцять тисяч душ стояли мовчки. Здавалося, що все навкруги завмерло.

Усе це Сагайдачний бачив багато разів. Мужні обличчя у світлі вогнищ, пишні вбрання, начищена до блиску зброя. Кожний чекав, що скаже гетьман.

– Лицарство! – почав він схвильовано. – Славне козацтво запорізьке! Ваша воля для мене закон. Ось єдина причина того, що булава тепер у мене в руці. Але я волів би, щоби всі знали: моє слово тепер для вас все! За порушення наказів буду карати страшно і немилосердно. Півтора року тому ви не захотіли бачити мене своїм батьком, і я знаю чому. Суворим був для вас. Тепер нічого не змінилося. Тож знайте одразу: або ми разом переможемо, або поляжемо кістьми. Жодних розмов про змову з турками. Сьогодні ми з поляками, і з поляками до кінця! Багато з вас були зі мною і в морі, і в Криму. Багато хто пам'ятає московські походи. Завжди я намагався здобути перемогу, честь і славу. І фортуна була прихильною до мене і до вас. Я вірю, що так буде і цього разу. Тож уперед! До перемоги!

За якусь мить людське море вибухнуло і заклекотало. Вгору полетіли тисячі шапок. Крики змусили прокинутися турецький табір. Там забігали вогники, залунали безладні постріли.

До Сагайдачного наблизився Ходкевич із почтом. Польський гетьман прибув привітати гетьмана запорізького. Пишно вбрані шляхтичі терпляче чекали, поки козаки припинять гучні привітання. У душі Ходкевич тамував злість за те, що його примушують чекати «хами».

Нарешті стало тихо. Ходкевич потис руку Сагайдачному.

– Вітаю вас, панмость, вітаю! Не покривлю душею, коли скажу, що саме такого розвитку подій я й очікував.

– Дякую, пане Ходкевич. Ваші вітання особливо приємні, бо вони вилетіли з вуст такого славного воїна і оборонця корони, – вклонився Сагайдачний.

– Ну що ви! Ваша слава ніяк не менша за мою. А щодо корони, то ваша прихильність усім відома. Ясновельможний пан Владислав уже вдруге отримує вашу неоціненну допомогу. Він просив вітати вас і від його імені.

– Пан Владислав не прибув, напевне, зайнятий? – примружився Сагайдачний.

– Його ясновельможність погано почувається. У нього лихоманка, тож він вирішив не залишати палац, – стримано відповів Ходкевич.

– У такому разі прошу передати йому мою дяку і пошану. А також побажання швидкого одужання і довгих років життя.

– Обов'язково передам… Я маю надію… – Ходкевич помовчав – Я маю надію, що славне лицарство запорізьке буде і надалі допомагати нам боронити християнську віру.

– Неодмінно.

– Я в цьому і не сумнівався.

Ходкевич повернувся і ляснув у долоні. До нього наблизився драгун у синьому жупані. За повід він вів тонконогого високого жеребця в повному бойовому рондику. Кінь косив оком і ступав добре поставленою ходою. Наблизившись до Ходкевича, драгун передав повід генералові.

– Дозвольте вручити вам мій подарунок. Це з моєї власної стайні. На такому коні мав би за честь сидіти будь-хто з ясновельможних панів.

Сагайдачний погладив коня по шиї здоровою рукою. Благородна тварина спокійно позирала на нього розумними очима.

– Дякую, пане гетьмане. Подарунок насправді королівський. Як я маю віддячити вашмості?

– Не варто. Хіба що відвідинами бенкету, що його я на честь славного козацького гетьмана накажу приготувати у замку.

Сагайдачний у відповідь похитав головою.

– Чемно дякую панові, але повинен відхилити ваше запрошення. Бенкетувати будемо після перемоги над ворогом.

Ходкевич не образився. У голосі Сагайдачного він відчував приховану ворожість. Очевидно, події четвертого вересня Сагайдачний йому не забуде. Ходкевич був готовий до такого ставлення, тож продовжив безтурботним тоном:

– О! Це, прошу пана, питання часу! Кілька останніх днів показали, на чийому боці сила. Гадаю, не за горами той день, коли можна буде готуватися до генерального бою.

Сагайдачний промовчав. Не бачив доцільності починати суперечку про те, чого не повернеш. Хотів лише швидше закінчити цю розмову. У цей час до Ходкевича наблизився «товариш» з повідомленням від Любомирського. Щось зашепотів на вухо, і Ходкевич ураз почав поспішати.

– Перепрошую пана, – мовив до Сагайдачного. – До мене гонець зі Львова, від його королівської милості.

– Його милість не у Варшаві? – здійняв брови Сагайдачний.

– Ні, він у Львові. Вирішив зайнятися полюванням на зайців.

– Що ж… Слушний момент. – Сагайдачний відкланявся.

Козаки почали розходитись, і невдовзі на галявині залишилася лише купка старшин, котрі очікували розпоряджень гетьмана. Намагаючись заховати у глибини свідомості почуття провини, попрямував до них. Залишалася ще одна неприємна справа. Зупинився біля осавула. Той похмуро смоктав люльку.

– Візьми десяток козаків, Тарасе… – почав, не дивлячись Ганжі в очі. – Ні, стривай, ліпше два десятки. В обозі набереш кілька полонених турків. На кожного нехай буде мушкет та один заряд. Потім беріть Яцька… Ведіть до замку. Одне слово, ти знаєш, що робити. Я буду чекати на березі Дністра.


Через годину під вежею Смертників, що нависала над кам'янистим, порослим рідкими кущами берегом, стояло три десятки темних постатей. П'ятеро турків, котрі нічого не розуміли, тримали напоготові мушкети. Їх обступили озброєні пістолями козаки Київського полку. За два десятки кроків від них стояв на березі річки Бородавка. Поглядав на швидку течію у примарному світлі молодика. Неквапно палив люльку. Допалив і встромив у кишеню. Повернувся до націлених на нього мушкетів. Завмер, заклавши руки за спину.

– Готуйсь! – пролунав голос Тараса Ганжі.

– Стривай, – притримав його Сагайдачний. – Яцьку, може, щось сказати маєш?

Бородавка знизав плечима.

– Навіщо?

– Ну, то прости нам, як ми тобі прощаемо.

– Прощаю. Незабаром зустрінемося, Петре. Запиши моє ім'я до свого поминальника. Зробиш?

– Зроблю.

– Прощавайте. Командуй, осавуле.

– Готуйсь! – вдруге махнув рукою Ганжа. Турки підняли мушкети. Бородавка сміливо дивився в очі смерті.

– Вогонь!

Загуркотів, загримів, відбиваючись луною від стін фортеці, різкий залп. Вогняний смерч зніс Бородавку з кручі, і холодні хвилі Дністра прийняли в себе скалічене тіло того, хто ще кілька днів тому був командувачем українського війська. Тихі хвилі навіки зімкнулися над головою Яцька Неродича-Бородавки.

Сагайдачний довгим поглядом дивився на темне плесо, ніби хотів побачити щось у глибині. Від задуми відірвав голос Ганжі:

– А з цими що? – вказав на турків.

Кілька секунд Сагайдачний не розумів, що від нього хочуть. Зрозумівши, красномовно провів великим пальцем по шиї. Турків швидко постріляли з пістолів. Мовчки, без розмов поверталися до табору.

…От і все. Він зробив це. Він позбувся Яцька. Чому ж немає полегшення? Адже думав потай про помсту. Думав чимало разів протягом часу, що збіг після повернення до табору. Після величезної праці, що її було зроблено у Варшаві, після довгих тижнів поневірянь вкритими жовтим пилом шляхами Великопольщі, Підляшшя, Волині. Позаду небезпеки скелястих урочищ і темних лісів Молдавії, але й там не міг він пробачити Яцькові Неродичу особистої образи, нанесеної під час минулої Ради. Ради, що позбавила його булави… Але все скінчено, досить м'якотілості, досить вагань. Він візьме на душу цей гріх і відповість за нього. Тепер вже скоро. Пам'ять закарбувала останні слова Бородавки: «Незабаром зустрінемося, Петре…» Так, він мав рацію, вже не довго. Але спочатку потрібно виконати ще одну справу. І він, Петро Сагайдачний, виконає її будь-що, адже це на нього звернули свої погляди сорок тисяч воїнів, що їх він поведе у бій і з ними оборонить святу українську землю.

– А тоді я дам відповідь і перед Богом, і перед тобою, – прошепотів Сагайдачний, звертаючись до темряви і тиші.

З півночі, вкриваючи собою діамантову розсип Чумацького Шляху і холодне око місяця, набігли важкі чорні хмари. Сон вкрив усе накруги. Спала стародавня цитадель, спали колосальні табори на схилах. Відпочивали, щоб, прокинувшись, із новою силою вивергати до небес свою пекельну лють. Мовчали за Дністром руїни багатостраждального села Браги, і лише сам швидкий Дністер з шумом ніс свої хвилі до далекого моря. Йому було байдуже. До нового дня і чергової битви залишалися лічені години.


Помилка Ходкевича | Хотин | Нічна атака