home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Двобій

Сагайдачний сидів у кріслі посеред гетьманського шатра і читав листа. Недбало покидані килими на підлозі й хутряні ковдри на похідному ліжку дратували гетьмана, але він вирішив не кликати джуру, доки не дасть відповіді. Лист був від митрополита Іова Борецького, і саме він дратував Сагайдачного найбільше.

У листі митрополит писав, що має великі сумніви щодо дотримання поляками своїх обіцянок, даних у Варшаві. Скасувати унію і встановити в Україні владу православної церкви, як було обіцяно, король не поспішає. Православних владик утискують у їхніх правах, а на його листи Варшава вперто не дає відповіді. Було над чим замислитися. Починалося те, чого Сагайдачний очікував, але у що не хотів вірити: шляхта ламала договір із козаками. Спочатку в одному, а потім хтозна… Пригадався Бородавка. Він про це завжди казав.

Гетьман зітхнув і відклав листа. Покликав писаря й почав диктувати відповідь. У ній обіцяв усіма силами сприяти початій ними справі з повалення в Україні Берестейської унії і зі свого боку натиснути на короля і шляхту. Обіцяв іще раз відправити послів до Варшави, щоб урегулювати релігійне питання та одержати певні гарантії. Висловлював подяку від усього Запорізького Війська за працю і вболівання за церкву православну…

Ні, нема віри, що подіє на панів-ляхів його піклування! Ще перед війною, коли трусили гаманами і не змогли знайти військо, ще тоді нічого певного не сказали. Самі лише запевняння у розумінні й сприянні. Невиразні обіцянки про всебічне обговорення проблеми, збору Сейму для цих слухань. Одне слово, чітко нічого не гарантували. Але і не відмовляли, ось у чому річ!

Сагайдачний розумів важливість відновлення в Україні православної ієрархії, але було щось іще важливіше. Настільки важливе, що він, будучи людиною надзвичайно розумною, зробив вигляд, що повірив усім цим обіцянкам. І це «щось» було загальним питанням про долю Війська Запорізького.

Поляки вже не один раз висловлювали думку про знищення козацтва, про жорсткі рамки, що в них хотіли поставити козаків. Найбільше це виявилося 1618 року, коли Сейм встановив кількість реєстру у три тисячі чоловік. Смішна цифра. Хтозна, якби Владислав тоді не потрапив у скрутне становище у Московії, може, Україна вже палала б у полум'ї громадянської війни… Але потрапив, і про козаків згадали. Тепер ось знову. Такі люди, як Ходкевич, Собеський та й сам королевич Владислав добре розуміють, кому завдячують за саме такий перебіг війни. Але чи знають це у Сеймі, чи розуміє Сиґізмунд?

Усе ж це було єдиним виходом для козацтва – подати руку допомоги Речі Посполитій, і Сагайдачний свідомо вдався до таких заходів. Тепер ще раз і ще думав: чи правильно вчинив? Бородавка, наприклад, був проти, а якщо покласти руку на серце, Сагайдачний знав: без його, Сагайдачного, підтримки опозиція Бородавку не скине.

Особливо тривожним дзвоником пролунало повідомлення своїх людей у польському командуванні: Ходкевич робив спроби знестись із турками за його спиною. Що це? Зрада? Ні, це не може бути правдою. Але все ж вирішив написати листа ще й Ходкевичу: що робив у нього Костянтин Вевелі? Доповідали, що він прибув до поляків із ворожого табору за дорученням волоського воєводи Радула. Ні, лист не вирішить справи. Сагайдачний широко розписався на листі, адресованому митрополитові, і писар пішов. Викликав джуру. Стрункий козак витягнувся, очікуючи наказів.

– Давайте коня. І приберіть тут, дивитися не можу… К бісу ці мазі! – рукавом скинув із різьбленого столика міхурці з ліками.

Вийшовши, виліз на коня. Краєм ока побачив, що до нього наближається кілька полковників. Серед них був і Семен Шило. Зачекав, поки підійдуть.

– Що у вас, пани полковники?

Усі похмуро мовчали. Гетьман звів брови.

– Ну?

Від Сагайдачного не сховалося те, що полковники були не на жарт стривожені. Що це? Невже голодний бунт?

– Кажіть, про що йдеться! – повторив він.

– Козаки неспокійні, ясновельможний пане, – озвався першим Зискар. – Кажуть, ляхи зраду замислили.

– Полки, як вулики, ваша ясновельможність, – додав Цецюра Севрюк. – Гудять, гомонять. Мовляв, якийсь Вевелі, посол поганський, у Ходкевича в замку. Таємно його приймають.

Сагайдачний приховав здивування. Похмуро схилив голову:

– Знаю, можете заспокоїти козаків, я саме їду за поясненнями. Скоро всі про все знатимуть. Щось іще?

Старшини мовчали. Сагайдачний повернув коня, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Його здивувала обізнаність сіроми значно більше, ніж він виказав перед старшиною. Однак це вже нічого не змінювало. Полковники ще деякий час мовчки дивились услід гетьману, потім роз'їхалися. Табір готувався до чергової атаки.

У замку нічого не змінилося від часу, коли Сагайдачний був тут востаннє. Та сама варта з надвірної шляхти, ті самі пишні килими, дорогоцінна зброя та мисливські трофеї на стінах. Хіба ще більше срібних канделябрів під стелею. У деяких, навіть незважаючи на денний час, горіли свічки. В'юнкий рудоволосий лакей, у сюртуку й білих штанцях, запросив Сагайдачного зачекати біля столика з вишуканими стравами й напоями, а сам зник за дубовими дверима гетьманських покоїв. Відкинувши правила гарного тону, Сагайдачний набулькав собі чималенький кухоль вина й перехилив одним духом. Подивився на рожеві кружальця м'яса, але їсти не став. Поклав здорову руку на руків'я шаблі й нервово заходив по кімнаті. Ходкевич не примусив себе довго чекати. Вийшов назустріч у домашньому шовковому халаті. Побачивши Сагайдачного, широко розвів руки:

– Вітаю вашу милість у моєму скромному похідному домі. Радий знову бачити славного козацького гетьмана.

Сагайдачний, не відповідаючи на посмішку, потиснув простягнуту руку.

– Мої взаємні вітання пану воєводі Віденському і гетьману Великого князівства Литовського. Як ся маєте, як здоров'я?

– Здоров'я не тішить, – із сумом відповів Ходкевич, – а як ваша рука?

– Пухне. Пальців майже не чую, і болить ще більше. Напевне, на цей раз добре зачепили.

– То є кепсько! Я накажу своїм найліпшим лікарям надати вашмості всю можливу допомогу.

– Дякую ласкаво, але я не з тим.

– Ну, то може по келиху фалернського? То був улюблений напій Понтія Пилата! – запитально подивився на Сагайдачного Ходкевич.

Сагайдачний хитнув головою на знак згоди. Ходкевич ляснув у долоні, і слуга, що миттєво з'явився (це був той самий рудий шляхтич), по вінця наповнив яскраво-червоним вином кришталеві келихи.

– Хоча, з іншого боку історичною правдою є те, що цей божественний напій несправедливо поєднують з іменем Пилата, адже він існував і до прокуратора, і після нього.

Сагайдачний пригубив келих.

– Чудовий смак. Маю до вас нагальну справу.

– Я вас слухаю.

– Нам стало відомо і, нехай пан дарує мені, відомо досить вірогідно, що до вас прибули посли від султана. Я цілком довіряю вам, але повинен визначитись…

– О, хай пан не продовжує. Ви маете на увазі візит Костянтина Вевелі? Я вам все поясню. Я намагаюся завжди бути чесним і прозорим для своїх союзників, тож мені прикра ситуація, що склалася. Пану буде достатньо шляхетського слова гонору?

– Цілком.

– У такому разі даю вам слово гонору уродзоного шляхтича, що жодних зносин з турками я не маю. Те, що прибув цей волох, говорить тільки про одне: турки самі почали шукати шляхи для почесного миру. Єдине, чого вимагає Вевелі, те, щоб ми спорядили посольство до візира Гусейн-паші. Але я ніколи не пішов би на такий крок, не повідомивши запорожців.

– Дякую, шановний пане. Мене цілком задовольнила ваша відповідь. Ми з вами разом провели вже не одну битву, мали не одну вікторію. Але вам відомі наші звичаї – я не є самозванцем, вирішальне слово за козацькою Радою.

– Що пан має на увазі?

– Козаки невдоволені. Звістка про появу Вевелі пролетіла миттєво, тепер табір вирує. Крім того, до мене прийшов лист від митрополита. Він пише, що Сейм не виконує своїх обіцянок, це теж може знуртувати натовп. Якщо збереться чорна Рада, ні ви, ні я не зможемо затримати тут козаків ні на хвилину, а це катастрофа для всієї кампанії і Речі Посполитої.

Ходкевич пройшовся по кімнаті. Зморшки на його блідому чолі поглибились.

– Що ви пропонуєте? – нарешті запитав він.

– Ви мусите послати високе посольство до козаків. Нехай це будуть такі люди, котрі могли б гарантувати виконання їхніх вимог. А це, по-перше, прозорість у стосунках з турками, по-друге – виконання рішень Ради в Сухій Діброві, по-третє – підвищення утримання. Ми вважаємо, що сорок тисяч злотих занадто мало за нашу роботу.

– Добре, ви маєте рацію, – по хвилині роздумів мовив Ходкевич, – на чолі посольства я призначу Якова Собеського і Петра Ополінського. Сподіваюся, що ці мужі заслуговують на повагу козацтва.

– Цілком підтримую ваш вибір. І дуже прошу вас не баритися. Крім загрози козацького бунту, є ще одна загроза.

– Яка?

– Турки відновлюють сили і дух у війську після останніх поразок. Гадаю, що всі ці зволікання для них – виграш часу.

Ходкевич задумливо погладив коротко стрижену борідку.

– Я віддам наказ, не гаючись. Які ще нагальні справи турбують вашу милість?

– Це поки все, – стримано відповів Сагайдачний.

– Гаразд, – Ходкевич багатозначно подивився на спорожнілий келих Сагайдачного. – Добре вино, погодьтесь?

– Я не мав сумніву і раніше щодо погребів вашої милості.

– Ще келих?

Сагайдачний заперечливо захитав головою:

– Дякую за люб'язність, милостивий пане, але я повинен повертатися до війська. Прийміть щиру подяку за вино й… Одне слово, радий, що ми порозумілися.

– Що ви, завжди радий вас бачити! – Ходкевич ледь схилив голову в поклоні. – Славний гетьман Війська його королівської милості Запорізького завжди бажаний гість у моєму домі…


Слова Цецюри Севрюка не були перебільшенням – табір гудів. Сагайдачний, не вірячи своїм очам, поглядав на купки козаків, що, мов комашня, вкрили все навкруги. Подекуди лунали гучні погрози у бік польського командування. Із спорожнілих шанців сиротливо виглядали не потрібні тепер нікому гармати. Турецького нападу очікувати було нікому. Втім, коли гетьман проїжджав поруч, крики вщухали, – очевидно, авторитет Сагайдачного поки що під сумнів не ставився.

Біля намету зібралась уся генеральна старшина. Стурбовано поглядали на гетьмана. Сагайдачний мовчки кинув повід джурі і покрокував до намету. Через хвилину звідти вибіг джура й кинувся на пошуки лікаря: у гетьмана відкрилася кровотеча.

Відразу по обіді прибув гонець від Ходкевича. Він повідомив, що посольство готове виїхати до козаків. Сагайдачний відпустив лікаря і звелів подати коня.

Через хвилину в супроводі хорунжого, бунчужного й булавничого він виїхав до середини обозу. Над головою лунали тривожні звуки литавр, що збирали козаків на Раду. Звідусіль, обганяючи почет гетьмана, поспішали запорожці.

Коли до козацького кола вкотилася пишна польська кавалькада з Ополінським і Собеським на чолі, Сагайдачний уже стояв на вкритому килимами підвищенні. В руці тримав булаву. Гетьманська хоругва тріпотіла на вітрі, що посилився. Поляки спішились і залишили коней челяді. Виблискуючи панцирями, попрямували до Сагайдачного. Мовчки схилились у поклоні. Сагайдачний кивнув головою у відповідь. Поляки, за звичаєм, піднесли дарунки – турецьку шаблю й два італійські пістолі. Вислухали слова подяки.

– Від імені мого короля, коронного гетьмана, Сейму й свого власного хотів би мовити слово козацтву, – голосом, у якому бриніло почуття власної гідності, звернувся до Сагайдачного Собеський.

Сагайдачний помахом руки вказав на місце поряд із собою. Собеський, проминувши кілька сходинок, застиг. Оглянув притихлі лави багатотисячного війська. Після паузи почав, широко розкочуючи слова:

– Козаки! Славні лицарі запорізькі! Захисники отчизни! Звертаюся до вас як до одвічних оборонців віри християнської і захисників кресів[48] Речі Посполитої.

Ваша відданість у нашій боротьбі проти агресії Османської Порти і Татарського ханства вже багато разів перевірялася на полях марсових, а хоробрість і військова сила достойні найвищої оцінки. За це корона не раз винагороджувала своїх дітей. Хоча у минулому у відносинах між короною і козаками були й темні сторінки, всепрощаюча рука його королівської милості щедро обдаровувала своїх вірних слуг, а пам'ять не обтяжувалася старими негараздами.

Так було досі, так, будемо вірити, буде і надалі. Навіть за короткий час цієї кампанії ви показали, що сказане мною не порожні слова. Чудеса хоробрості й умілі дії плечем до плеча із шляхетним лицарством принесли свої плоди – турків зупинено. Мало того, їх деморалізовано і пригнічено. Тисячі й тисячі бусурманів уже гниють у землі, а будуть лежати поряд із ними ще більше! Ми повинні бути разом!

Мене уповноважено завірити вас, що ні військо польське, ні ясновельможний гетьман, ні найсвітліший князь і королевич не мали наміру про щось домовлятись із турками без згоди на те наших союзників запорожців. Ось листи! – Собеський високо підняв у руці сувої паперу з важкими печатками. – У них найсвітліший королевич Владислав дає гарантії моїм словам. Прошу зачитати у колі і дати відповідь.

Військовий писар прийняв листи Владислава і Ходкевича і зачитав їх. У листах майже слово в слово повторювалося те, що сказав Собеський. У натовпі почав наростати гомін. Спочатку тихий шелест, потім гул, а потім і хвиля криків укрила майдан, на якому провадилася Рада.

– Брехня! Не слухайте їх! – кричали з одного боку.

– Зрадники! За службу нашу туркам продаєте! – лунало з другого.

– Що ти про віру заливаєш, кажи, на яких умовах із турками замирилися! – вирячивши очі, кричав старий козак, що вибіг наперед натовпу.

– То є неправда! Слово гонору! – відчайдушно відбивався Собеський.

– Кинути їх тут!

– Додому, досить!

– Коні передохнуть, що будемо робити? Геть звідси!

Пристрасті завирували ще сильніше. Окремі групи козаків полишили коло й почали ладнати вози. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Крик лунав такий, що неможливо було розібрати ні слова. Собеський і Ополінський стояли під хоругвою і розгублено позирали на те, що діялося навколо. Такого розвитку подій вони, здавалося, не очікували.

Становище врятував Сагайдачний. Зрозумівши, чим може закінчитися Рада, він ще до її зібрання наказав гармашам спорядити три гармати. Тепер він махнув рукою, і ревіння натовпу заглушили один за одним три гарматні постріли. Після цього довбиші щосили загупали в тулумбаси. Хвилина за хвилиною галас почав стихати. Нарешті стих зовсім, якщо не враховувати неголосного шелестіння, що нагадувало сюрчання тисяч коників у степових травах.

Сагайдачний підняв булаву.

– Слухай гетьманського наказу! Зараз же припинити непослух! Ви на війні, скурвлячі діти, чи в шинку? На горло скараю, матір вашу туди… Це ще що за бидлятник?!

Тиша стала оглушливою. За хвилину Сагайдачний продовжив:

– Тож зараз же вибрати двадцять депутатів! Хіба звичай забули? Нехай ваші обранці вирішують усі питання, а не крики… Що не зрозуміло?

Пропозиція вибрати депутатів сподобалась, і козаки, розбившись на окремі партії, обговорювали кандидатури достойних. Подекуди знову виникали сварки, але вони швидко стихали.

Нарешті через годину двадцять сивовусих депутатів вийшли наперед. Поважно ступаючи, у високих зі шликом шапках і кармазинових жупанах, старі козаки наблизилися до послів. За давнім звичаєм, сіли у коло і неквапно почали обговорювати один пункт умови за другим. Не забули запалити люльки. Натовп повністю притих.

Сагайдачний напружено мовчав. Оглядав стривожено тисячі козацьких облич. Жупани, списи, мушкети, лядунки, очкури. І серед них очі, очі, очі… Що в них, у тих очах? Хіба просто так покинуть усе й підуть? Це ж безглуздя! Хіба тільки Польща в небезпеці? А Україна? Турки захоплять в першу чергу її. Пропаде все: і храми, і міста, і села. Пропаде й Запоріжжя, що його Порта вважає гніздом розбійників… Усе стане під владу бусурманського султана. О Боже всемогутній, хіба до цього допустим?

Тепер він уже нічого не вирішував, тепер можна було лише зачекати… Сагайдачний довіряв Ходкевичу – давно його знав. Але чи повірять йому козаки? Ех, чорт! Принесло ж того Вевелі!

Депутати з послами говорили досить довго, минуло не менше двох годин, протягом яких усе військо стояло не розходячись. Запорожці свято оберігали свої звичаї і раз прийнявши рішення, згідно з традицією, дотримувалися його невідступно. Тож кожен чекав, про що домовляться депутати.

Нарешті у внутрішнє коло покликали осавулів і виклали своє рішення: воювати й надалі. Взамін за це поляки клялися на Святому Письмі й дали слово шляхтича, що про всі зносини з турками повідомлятимуть козаків, будуть лобіювати у Сеймі питання православ'я, як і обіцяли раніш, а також допоможуть із харчами, налагодивши спільне постачання обох таборів.

Осавули пішли в полки, запитуючи, що думає про це головний суддя – грізна козацька сірома.

Через кілька хвилин угору полетіли шапки: козаки вітали рішення. Сагайдачний перевів подих. Плечі йому опустилися, на обличчі виразніше проступили зморшки. За ці кілька годин він смертельно стомився і ніби ще більше постарів. Звелів подати коня і поїхав до свого намету. У руці знову посилився біль, у рані аж смикало.


Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного літа і невеликий перепочинок від надокучливих дощів і багнюки. Однак разом із цим стало зрозуміло, що війна продовжиться з новою силою. За два дні, які минули після приголомшливого нічного нападу козаків, турки оговтались і набралися сил.

Стомлені щоденними боями, пригнічені невдачами на полі бою і нарешті різаниною у таборі, що її вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого відпочинку. І ворог милостиво надав його, вирішуючи проблеми у власному стані. Такого подарунка вистачило цілком.

У променях сонця, що било їм у спину, турецькі полки й татарські орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо тріпотіли у струменях легкого вітерцю.

У Переяславському курені все йшло за вже звичним розпорядком: підйом, як тільки-но засіріє небо, молитва, сніданок, що тепер був дещо ліпшим, ніж до ночі дванадцятого вересня, а потім зайняття позицій на окопах. Шанці вже стали такими обжитими, що навіть мали ознаки деякого примітивного комфорту. Подекуди були підбиті деревом і застелені кожухами, під возами лежала солома, що трохи оберігала від вологості й багнюки.

Микита, Максим і Андрій, як завжди, лежали під шмигівницею, у двох сажнях від них у неглибокій ямі палили люльки Петро Кульбаба, Товкач, Півторакожуха і Сипаха. Ще далі – двоє греків і Грицько Граб'янка. Вони, хоч і були ще у турецькому одязі, поголили бороди і тримали у руках самопали. Всі вже знали, що греків звуть Александрос та Никодим і вони рідні брати. Козаки весело розмовляли з ними, хоча нічого не розуміли з дивної чужої мови. До Граб'янки ставилися сухо, але він і сам не прагнув спілкування – сидів весь час мовчки, напружено про щось думаючи.

Кульбаба, Непийпиво і Горбоніс дещо отямилися після короткочасного полону і лише у згадках поверталися до того лихого часу. Того ранку козаки Білобородька відвели їх до полковника, а той, пославши за кошовим, передав їх Семенові Шилу. Побачивши Микиту, Шило на радощах ухопив побратима в обійми. Але відразу побачив подив Білобородька та його старшини. Опанував себе: булава кошового отамана теж потребувала вести себе в жорстких рамках. Потиснув руки Андрієві і Максиму. Запитав про дивних супутників. По дорозі до коша Микита переповів їхню дивну пригоду.

Побачивши сина, старший Кульбаба просльозився. Весь минулий день він просидів з почорнілим обличчям, не поворухнувшись, нічого не ївши і не пивши. По табору повзли чутки, що більше сотні загинуло. Він добре розумів, що надії побачити сина майже немає, і розпач рвав груди. Та раптом усе перемінилося. На радощах закидав ошелешеного Андрія запитаннями і не відходив від нього ні на мить.

Від товаришів козаки дізналися, що нічний напад був більш ніж удалим. Лише їхній курінь став багатшим на триста голів овець, двадцятеро коней і одну гармату. А що вже до лантухів з ячменем і просом, фур із сіном, то їх вистачить не менш ніж на тиждень. Ділили на загальній Раді й іншу здобич: посуд, шатра, багатий одяг і гроші, але змучені голодом козаки зараз про це навіть не згадували. Втрати Переяславського куреня були незначними: лише шістьох поранено та двох убито. Вбитими були Ковтун та старий Бульбанюк. Суворі козацькі душі знайшли нарешті спокій на полі бою. Обидва були справжніми січовиками без роду і племені, за якими якщо хто і заплаче, то це кобза… Найбільших втрат зазнав загін із полку Сагайдачного, що стримував розлючених турків і дав можливість відійти основним силам…

Не вагаючись, турки почали наступ. На цей раз ішли до обох таборів – польського і козацького. Як завжди, почали обстріл із гармат, щільно посипаючи ворожий табір смертельним градом ядер і гранат. Понад годину стугоніла і дибилася земля довкола козацьких шанців, укривалися завісою порохового диму порядки турецької армії. Величезні кулі з виттям розтинали повітря і проорювали цілі рови у вогкій землі, ущент розбивали укріплення й ламали вози. Полилася кров. Козацька армата відповідала, ведучи нерівну артилерійську дуель. Пороху не шкодували, у турків вдалося добре поповнити його запаси. Ефективність вогню оцінити було неможливо: турки щільно вкрилися димом власних гармат, але похмурі гармаші ні на мить не припиняли вогню, люто зиркаючи вперед з-під низько насунутих на очі шапок.

Трохи більше ніж за годину турки кинулися на приступ. Атакували козацький і польський табори з фронту і флангів. Над полем розляглось одвічне «алла».

З окопів загриміли постріли. Залп за залпом виривав із ворожих рядів цілі шеренги воїнів. Обливаючись кров'ю, передні падали, але задні переступали через їхні тіла і вперто йшли вперед. Ще мить – і дві сили зійшлися на окопі у шаленій борні. З ревінням, криком і стогонами люди били одне одного, кололи списами, стріляли у налиті кров'ю очі.

Найважче було у польському таборі, на який турки кинули ліпші свої частини. Яничари набігали цілими лавами і починали тіснити жовнірів усередину табору. Надлюдськими зусиллями піхотинці стримували ворога, але сили їхні слабшали. Вже цілі сотні польських вояків лежали на землі, і їм було однаково, хто візьме гору у війні, як було байдуже і все інше.

Помітивши важке становище, Ходкевич кинув на підмогу кінноту, яка одразу була втягнута в бій із татарами. Полк за полком губився у натовпах орд Джанібек-Ґірея. Татари не могли на рівних битися з панцирним та латним військом, але самим відтягуванням сил значно шкодили противникові. Зачувши близьку перемогу, яничари з потроєною силою кинулися на ворога. Повільно, але невідступно вони просувались уперед, залишаючи за плечима землю, встелену своїми і ворожими трупами.

Раптом у фланг яничарам ударив швидкий запорізький загін. Зі скаженим свистом і криками козаки вмить зім'яли лівий фланг противника. Тиск на поляків раптово послабився. Почуваючи себе у лещатах, які щомиті можуть стиснутися, турки повернули назад. Напад було відбито. Козаки, ховаючи коней від вогню артилерії, з'їжджали з окопа і зупинялися в обозі, щоби дати відпочинок коням і відхекатися самим.

До Хвилона Беркута, що командував козаками, підскочив на гарячому скакуні Любомирський. Він був спітнілий і похмурий, проте у голосі чулася подяка.

– Ви прибули вчасно. Дякую, козаче, за службу.

– Нема за що, одну справу робимо, – відповів Беркут.

Через кілька хвилин козаки почали відходити у свій табір. Вони зникли так само раптово, як і з'явились.

На місці залишився лише один вершник. Він зіскочив із коня і заходився оглядати його праву передню ногу, по якій стікала кров. У нозі, трохи вище коліна, стирчав уламок стріли. Максим Горбоніс, а це був саме він, вилаявся і озирнувся у пошуках води. Розумна тварина тихо поглядала на козака, цілковито довірившись господареві.

Неподалік, поблизу великого шатра з дорогої тканини, стояла велика бочка. Взявши коня за повід, Максим повів його до бочки.

У бочці дійсно була вода. Максим підхопив цеберце, що лежало поряд, і, сполоснувши, набрав води. Присів до коня, роздивився рану. Стріла була з трикутною рихвою[49], зробленою так, щоб її неможливо було висмикнути з тіла. Доведеться проколювати уперед.

– Потерпи, Стригунчику, потерпи. Так треба.

Кінь стиха заіржав. Він, здавалось, усе розумів.

Максим вхопив уламок правою рукою, а лівою стиснув коневі ногу в тому місці, де рихва мала вийти на поверхню. Із силою натиснув. Кінь лише ледь чутно здригнувся, коли Горбоніс висмикнув закривавлену стрілу. Відкинувши її, заходився промивати рану. Потім дістав із кишені хустину і міцно перев'язав. Рвучко піднявшись на ноги, прямо перед собою помітив лакований, тисненої шкіри чобіт, просунутий у срібне стремено. Вище чобота починалася холоша червоних штанів, яка закінчувалася блискучим панциром. Над панциром, у свою чергу, сиділа вусата голова у шоломі з пластиною, що прикривала перенісся. Гусар, набундючившись, позирав на Максима. На вустах бриніла глумлива посмішка.

– Як се розуміти, лотре? – мовив нарешті.

– Прошу пана вибачити, у мене поранено коня, я повинен був йому допомогти.

– Але мені до одного місця хлопський кінь! Ти перепаскудив воду, що використовують для моєї кухні! – гусар починав закипати.

– Це не так. Я набрав у цеберце, з нього промивав рану. У діжці вода залишилася чистою, можеш пересвідчитися.

– Лайдак! Сто дзяблів тобі в печінку. Ти ще й нахабнієш. Що ж, я навчу тебе розмовляти з уродзоним шляхтичем.

Гусар вихопив із піхов шаблю. Не зволікаючи, те саме зробив Максим. Він пильно подивився на шляхтича і від подиву мало не скрикнув: перед ним був Марек Грабовський.

– Ну, це вже навіть смішно. Хлоп має гонор?

– Дістав шаблю – бий! – погрозливо мовив Максим. – Чи, може, злякався?

Горбоніс був одразу роздратований словами шляхтича, який на голому місці шукав привід для сварки. Але впізнавши свого колишнього пана, він просто оскаженів. Люто дивлячись на Грабовського, погравав шаблею, перекидав її з руки в руку.

– Пане хорунжий, що сталося? – почулося раптом за спиною в Максима. Він рвучко обернувся і побачив Ходкевича верхи на коні. Попереду гетьмана застигли два охоронці, що вже встигли дістати пістолі і навести їх на Горбоноса.

– Цей ґалаґан, ваша милість, мав нахабність мити свою шкапу у діжці, з якої мої хлопи готують їжу. – Грабовський вказав на Максима, після чого закинув шаблю в піхви. – Але, я гадаю, не варто об нього паскудити лицарську зброю. Це бидло достойне канчуків!

Ходкевич пильно подивився на козака, котрий теж прибрав зброю у піхви. Вираз обличчя у нього був такий, ніби він дивиться на павука. Потім перевів очі на Грабовського.

– Він нервовий, як і всі запорожці. Що ж, пане хорунжий, вибачте йому за ту послугу, яку козаки нам тільки що надали. Він заслужив прощення.

Ходкевич повернув коня й поїхав далі. За ним, презирливо позираючи на Максима, подались охоронці.

– Дякуй панові гетьману! – бундючно кинув Грабовський.

Максим поглянув уперед, поза Грабовського. Там, на обрії, за наметами і возами, чорнів ліс.

– Бачиш той ліс? – показав на нього Грабовському.

– І що з того?

– Чекатиму тебе там, на узліссі. Якщо гонор маєш, приїзди. Там і подивимося, кого гетьман врятував!

– О, то вже є цікавим! Ну ж зачекай! Коли тобі завгодно?

– За годину до заходу сонця.

– Дуже добре. Помолися, схизмате, добре помолися!

– Так і зроблю.

Микита взяв пораненого коня за повід і попрямував до козацького табору. Позаду нього знову почалася стрілянина. Турки, що декілька хвилин відпочивали за межами досяжності мушкетного вогню, знову кинулися на приступ. Чулася стрілянина і попереду. Гармати вже замовкли, щоб не попасти у своїх, і це свідчило, що турецькі аскери вже під самим окопом. В обозі горіла купа якогось мотлоху, що її, вочевидь, підпалили раніше, гранатою.

Весь день тривав запеклий бій. Максим разом із побратимами стримував натовп очманілих турків і майже забув про ранкову пригоду. Він стріляв, рубав шаблею, колов списом, знову стріляв. Кілька разів робили вилазки, перескакуючи через ворожі трупи, і відганяли турків далеко у поле. Трохи болів свіжий рубець на грудях, але це не заважало. Не відстаючи від інших, Горбоніс кидався у бій, і вороги падали один за одним. На його обличчі, як завжди, з'явився вираз глибокої задуми, повної байдужості до того, що відбувалося довкола.

Пополудні турки нарешті відступили, залишаючи на полі мертвих і поранених. На окопи прибіг Яцько. Приніс повну пазуху сухарів і чималий казанок із тетерею. Як завжди, присів коло Андрія, який, лаючись, обдивлявся свій жупан. Весь бік франтуватої одежини розпанахало гостре лезо.

– Чорти голомозі, як жупан попсували! Новий майже був. Микито, дивись! Що йому тепер зробиш?

– Та біс із ним. Знайшов за чим жаліти, – відповів Микита. – Добре, що тебе не шкрябнув.

– Тю! Таки шкрябнув, псявіра! – Андрій розшпилив порізаний жупан, під яким була заюшена кров'ю сорочка.

– Сильно? – стурбовано запитав старший Кульбаба.

– Ні, пусте… – відмахнувся Андрій. – Яцьку, що там приніс? Тетеря! Братчики, нумо до страви.

Усі, навіть Грицько Граб'янка і греки, підсунулися до казанка. Їли мовчки.

Раптом Максим щось пригадав і рвучко повернувся, дивлячись на сонце. Воно було ще досить високо.

– Що з тобою? – запитав Микита.

– Гадав, що зустріч проґавив.

– Диви на нього! Ти й тут панянку знайшов? – підморгнув Андрій.

– Ні, тепер пана… Микито, дай коня, мого поранили вранці.

Непийпиво уважно подивився на Максима і відклав ложку.

– Давай, розказуй усе.

Максим, зітхнувши, переповів ранкову пригоду в польському таборі.

– От скурві люди! – з досадою мовив Півторакожуха. – Ти їм і того, і сього, кров за них проливаєш. А воно тобі води шкодує! Ну, є правда на світі?

– Пани… – відгукнувся Товкач.

– Гм… – протягнув Микита, нагадуючи розмову в ямі, посеред турецького табору. – Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком… Ну от що, я поїду з тобою. І ти, Андрію, збирайся. А коня он у Півторакожуха візьми. У нього кінь добрий. Таку тичку возить, то під тобою літатиме.

Виїхали за дві години до заходу сонця, Микита хотів пересвідчитися, що Грабовський не надумав якої каверзи. Коней пустили риссю і розглядали краєвиди. Милувала око зелень трави. Давно її такою не бачили. На полі бою земля вже давно перетворилася на чорну, збиту тисячами ніг і копит пустелю. Те саме було і в таборі. А тут природа раділа останнім теплим дням і хизувалася своєю незайманою красою. Пологі горби і долини, подекуди вкриті лісом, чарували. У високих травах сюрчали міріади цвіркунів і коників, мчали у далечінь дикі кози, наполохані присутністю людей, у небі виводив свої пісні жайворонок. Неподалік ніс свої широкі води Дністер.

Незабаром під'їхали до лісу. Молоді грабки тягнули до світла свої тонкі гілки, з яких уже почало осипатися листя. Козаки притримали коней, озирнулися. Ніде нікого. Пустили коней на пашу, а самі вляглись у траву. Після напруженого бою особливо виразно відчувалася ця безлюдність і тиша. Не вірилося, що за кілька верст звідси сотні тисяч людей зібралися, щоб убивати і калічити одне одного. Дивним видавалося й те, що вони у цей рай прибули з цією самою метою.

Нарешті неподалік заіржав кінь. Козаки миттю підхопилися, скочили верхи. На чолі загону з п'яти вершників до них наближався Грабовський. Він встиг зняти панцир і був одягнутий у кармазиновий жупан і боброву шапку. Позаду їхали у простому одязі пахолки. У кожного в руках був спис, за плечима маячили цівки мушкетів. Побачивши козаків, спинилися. Грабовський скинув жупан, каптан і залишився у шовковій, гаптованій сріблом сорочці. Сидів бундючно у кульбаці, насмішкувато поглядаючи на Максима.

Горбоніс теж скинув жупан, під яким виявилася домоткана латана сорочка.

– Ну що, пане-ляше, кого гетьман врятував?

– Тебе, звісно. Але тепер уже не врятує. На що вдаримося?

– Ти й вибирай.

– Ну, то, може, на списи? Хоча для тебе і батога було б досить!

– На списи, то на списи. – Максим пустив повз вуха другу частину сказаного Грабовським і взяв у Микити довге ратище з прапорцем під вістрям.

Роз'їхались.

Постоявши лише мить, щосили вдарили коней. Коні зірвалися з місця і понесли вершників назустріч. Ратища націлились у груди противникові. Кінські гриви, мов прапори, майоріли у струменях повітря, копита виривали цілі пригорщі землі.

За мить до удару Максим притримав коня й ухилився вбік. Спис розітнув повітря зовсім поряд, не зачепивши козака. Миттєво Горбоніс повернувся і вдарив. Шляхтич відбив ратище вільною рукою і пролетів з улюлюканням туди, звідки рушив у бій Максим.

Повернули коней вдруге. Цього разу Грабовський перед ударом звів коня дибки, підставляючи під Максимовий спис широкі кінські груди, а сам щосили вдарив зверху вниз. Козак зрозумів маневр супротивника і замість того, щоб бити коня, узяв ратище двома руками і швидким рухом ударив по списі Грабовського. Почувся сухий тріск, і в руках у Горбоноса залишився лише дрючок: ратище розлетілося в друзки. Роз'їхалися. Максим кинув на землю непотрібний тепер уламок зброї. З широкою посмішкою Грабовський устромив неушкоджений спис у землю.

– Заколоти б тебе, лотра, як різник коле на Різдво свиню. Се було б для тебе справедливим покаранням. Але ти б'єшся з Грабовським! Мені потрібна чесна перемога. Може, в хама шабля міцніша, ніж спис? – шляхтич рвучко вихопив із піхов шаблю.

– Чесна, кажеш? О, пан Грабовський завжди був лицарем! Навіть тоді, коли цькував хортами беззахисних хлопів.

– Цо?! – Грабовський від здивування навіть притримав коня, натягнувши повід так, що той повернувся навкруги. Пильно придивився до Максима.

– Я тебе десь бачив!

– Тю, не впізнав! Ну, що ж зробиш, роки минули. А от я тебе добре пам'ятаю.

– Ти, напевно, є мій хлоп! Пся крев! Я не битимусь зі своїм хлопом! Це принизливо! – Грабовський укинув шаблю в піхви і повернувся до пахолків:

– Візьміть його!

Микита з Андрієм вихопили шаблі.

– Е, ні, пане хорунжий. Так не буде! – виступив наперед Микита. – Перед тобою козак славного Війська Низового Запорізького. Він занесений у реєстр його королівської милості. Тож бийся або віддай шаблю.

– Шаблю?! – захарчав слиною Грабовський. – Гаразд, буде тобі шабля!

Він вихопив зброю вдруге і щосили вдарив коня острогами, аж з боків тому закапала кров.

– До бою!

Максим погнав назустріч, і за мить супротивники вже крутились один перед одним у смертельній каруселі шабельного бою. Криця щоразу знаходила крицю, висікаючи час від часу бризки іскор. Дзвін змішався з хрипом коней і короткими криками вершників.

Спливали хвилини. Обидва спітніли й пристали. Коні хропли несамовито, вкрившись клаптями жовтуватої піни. Шляхтич не піддавався, але й Максим не пропустив жодного удару. Він стримував усі випади і пробував нападати сам. І хоча Грабовський був завзятим рубакою, Микита з Андрієм почали помічати, що Максим грається з ворогом. Кілька разів він уже міг завдати вирішального удару, але чомусь не робив цього.

Укотре роз'їхалися, люто поїдаючи одне одного очима. Притримували розпалених боєм коней.

– Тяжко? – хрипко запитав Максим захеканого поляка. – Спробуй батогом, він легший.

Не кажучи ні слова, Грабовський знову кинувся на запорожця. Ще шаленіше застрибали леза шабель. Затанцювали гарячі коні. Поступово з обличчя Грабовського зійшов вираз люті, що перетворився на здивування і нарешті застиг маскою шаленого напруження. В очах з'явився страх, що його, втім, побачив лише Максим.

– А що таке? Пан ніби не має настрою? – насмішкувато промовив він.

Грабовський не відповідав. Він уже стишив натиск і лише крутився довкола Максима, очікуючи, поки нападе козак. З грудей виривалося тяжке дихання, очі заливав рясний піт.

Раптом він кинув коня вперед і по-зрадницьки рубонув під неозброєну руку козака. Ще мить – і перемога за ним. Але Максим видався прудкішим. Він похапцем перехилився через коня, перемістившись тому мало не під живіт, потім випрямився і плазом шаблі вперіщив шляхтича межи плечі. Грабовський аж засичав від болю. Злість, біль і сором заступили йому очі, і він остаточно втратив обережність. Налетів, як вихор, не думаючи про захист, і рубав, рубав… Доки гостре вищерблене лезо не торкнулося грудей і не перекреслило червоним пройнятий потом білий шовк. Спочатку й незчувся, але страшна сила впала на лезо шаблі, із дзвоном ламаючи її навпіл, а величезний козацький кулак зацідив у вухо. Земля перевернулась і вдарила у спину, перехопивши подих.

Бачив над собою лише бліде обличчя козака. В очах його не було ні радощів, ні насмішки. Дивився якось сумно.

– Так ось, Мареку. Що хотів, те й маєш. Таких індиків, як ти, я багатьох бачив. Багатьом віку вкоротив. А ти… Ти не гетьману дякуй, дякуй дружині своїй, пані Юстисі. Добре в неї серце, хоч і полька. Я залишу тобі життя.

З відчайдушним зусиллям Грабовський звівся на руках.

– Геть! – гаркнув до пахолка, який хотів допомогти панові. – Я впізнав тебе! Ти Максим, грубників синок. Той, що із запорожцями проїзними утік!.. Ти знаєш пані Юстисю? Відповідай, псячий вишкребку!

– Даремно лаєшся, пані тобі не зраджувала. Просто вона добра людина.

– Чорт! Хлопська кров до хлопської завжди тягнеться. Я знав… Але думав, що вона зможе стати…

– Що? – Максим повернувся до Грабовського. Але той уже знепритомнів і безсило впав на руки пахолків. Із розсічених грудей текли струмочки темної крові.

– Перев'яжіть його, а то стече кров'ю, – кинув він пахолкам і, не гаючись ні хвилини, погнав коня геть. За ним рушили Микита й Андрій.

У цей час шатро Османа II було переповнене пишно вбраними та до смерті переляканими людьми. Над трьома десятками постатей, що розтягнулися по підлозі, нависла гнітюча тиша. Здавалося, що вони попадали додолу, звалені важким сном. Ні шурхоту, ні руху. Долинали лише далекі крики команд та стукіт численних копит. Перед ними, потопаючи в шовках міндерів, на оздобленому золотом і слоновою кісткою троні сиділа сама смерть. Стара з косою мала вигляд вродливого смаглявого юнака. Палаючі очі позирали з виразом гніву, бліді пальці вчепились у поручні трону, зроблені у вигляді золотих тигрячих голів.

Осман II, що вже близько десяти хвилин не промовив жодного слова, люто позирав на похилені чалми, довгі сиві бороди, прикрашені золотим гаптуванням шати пашів. Після крику, що ним перелякав їх до смерті, оговтувався й сам. Душив у горлі непрошені сльози образи.

Нарешті підхопився й забігав по килимах. Час від часу заламував руки й охоплював ними величезну чалму. Потім підбіг до різьбленого столика, вхопив тремтячою рукою золотий кунган із шербетом. Наповнив келих і пожбурив кунган у куток. Підняв келих, але, помисливши, кинув його туди само. Знову забігав. Два чорних, як вугілля, араби, які виструнчились у повному озброєнні за троном, блискали білками очей, супроводжуючи його метушливу постать.

– О Аллах! – простогнав нарешті Осман. – Чому відвернувся ти від мене у скрутну годину?! Чому залишив мене в оточенні цих немічних, божевільних від старості верблюдів?! О великий пророче правовірних! Дай мені сили, бо не маю на кого сподіватися серед цієї череди баранів!

Він перевів очі зі стелі на підлеглих:

– Чого ви сюди прийшли?!! Ваше місце у ворожому таборі, серед аскерів! Де моя перемога?!

У відповідь – дзвінка тиша. Ніхто з пашів не наважувався підняти голови, небезпідставно вважаючи, що одразу втратить її.

– Мовчите?! – гаркнув Осман, але раптом щось надумав і сів на трон. Змінив інтонацію до улесливо-м'якої:

– Великий мій візире, славний Гусейн-пашо.

– Слухаю, о падишаху!

– Підніми голову! – знову гаркнув розлючений Осман, але за мить уже посміхався.

Гусейн рвучко звівся. На його блідому обличчі застиг вираз страху й покори.

– Скажи, візире, де мій улюблений Мустафа-паша, славний бейлербей!

– Він загинув у бою, повелителю… – глухо відповів Гусейн. Він уже зрозумів, про що йтиметься. Султан обрав винуватцем саме його.

– Всемогутній Аллах відбирає найліпших!

– О так, володарю!

– Мовчати! – Осман витримав паузу. – Скажи, любий візире, а де ж наш хоробрий Насаф-паша, муж великої міці та відваги?

– Аллах забрав і його. Куля поганого гяура поцілила у його ясне чоло. Він не страждав.

– Слава Всевишньому. Такі люди не повинні страждати.

– Падишах, як завжди, говорить мудро!

– За що тебе люблю, Гусейне, то це за улесливість. Це єдине, на що ти здатен.

– Дякую, наймудріший.

– Добре. Скажи… А тисяча яничарів, що сьогодні полягла у ровах, вони теж не страждали?

Гусейн-паша мовчав, розуміючи, що його відповідь нічого не змінить.

– Ти знову мовчиш?! – із гнівом заволав Осман.

Гусейн-паша, покірно схиливши голову, очікував, чим закінчиться ця показна екзекуція.

– Ти недостойний честі бути великим візиром, – Осман змінював настрій з гнівного на спокійно-насмішкуватий так швидко, що, здавалося, він робив це для сторонніх очей. – Я призначаю на цю високу посаду… Валі Діабере-Кіра, славного Ділавер-пашу.

Уже знайомий нам маленький турок із сивиною в бороді піднявся і, підповзши до ніг султана, почав цілувати його чарухи і дякувати за виявлену честь.

Осман недбало відсторонив його помахом руки і продовжив:

– Віднині Гусейн-паша призначається другим візиром. І вирушає на той бік Дністра здійснювати командування військами, які там будуть розташовані. Очі падишаха втомилися дивитися на тебе, Гусейне. Якщо не виявиш потрібного хисту і там, я накажу зітнути твою порожню голову. Геть звідси!

Зі смутком і якимось дивним розпачем у душі залишав Гусейн-паша ставку султана. Ні, його не дуже турбувало зниження у чині. Навіть те, що султан привселюдно принижував його й обзивав, як нікчемного раба, не дуже порушувало спокій візира. Якщо бути щирим, Гусейн-паша вже давно очікував чогось подібного або й гіршого. І до неприємних слів на свою адресу він уже звик. Воля падишаха божественна, отже, його устами мовить Усевишній (Гусейн-паша глузливо посміхнувся у бороду). Смуток наганяла думка про те, що він зробив помилку, навіть цілу низку помилок. І зараз Гусейн-паша на такому етапі, коли виправити щось стало неможливим…

Першою помилкою був конфлікт між начальником двірської сторожі Юсуф-пашею і гениш-ачерасом[50] Мухамед-агою, який ріс на очах у Гусейна. Попервах він міг би залагодити його, адже міг, повинен був знати, до чого ця сварка призведе… І ось призвела – війна з Польщею. Війна була потрібна імперії, але її необхідно було більш ґрунтовно підготувати. Те, що діялося тепер, можна було назвати лише одним: яничарів прибрано далі від Константинополя, щоби не каламутили і без того каламутної води столичної політики. Юсуф-паша переміг.

Другою помилкою стало зближення молодого султана з Каракаш-пашою і кизляр-агаси[51]. І якщо другий був до певного часу спільником, то перший – одвічним суперником, він із неприхованою заздрістю позирав на крісло великого візира. У корумпованій і підгниваючій ізсередини імперії гроші вирішували все, а Каракаш-паша їх мав удосталь, тож заміна ним Гусейна на високому посту ставала вже справою часу.

І, нарешті, третьою, останньою помилкою візира стало запорізьке козацтво. З їхнім гетьманом Бородавкою велися переговори. Він, Гусейн, дізнався про ворожнечу Бородавки і поляків, намагався довести це протистояння до відкритого виступу проти Сиґізмунда. Але провадив цю політику дещо зверхньо, ставлячись до козаків як до другорядної сили. Коли треба було реальними вчинками якщо не прихилити козаків на свій бік, то унеможливити їхній союз із поляками. Тоді він обмежився обіцянками утворення якогось незрозумілого козацького анклаву на землях, що відійдуть султанові. І столицю в Києві або Кам'янці… Поміркувавши, сам би не повірив у такі обіцянки. Тоді момент було згаяно. І ось тепер Бородавка мертвий, а його булава перейшла Сагайдачному. З цією людиною переговори втрачали свій сенс.

Усе це свідчило лише про одне: вони програли війну, ще не почавши її. Армія була не готова задовольнити амбіції надвірних інтриганів. І хоча кількість військ та озброєння вражали, це було лише на перший погляд. Події двох останніх тижнів тільки підкреслювали думки Гусейн-паші. Вони неодмінно зазнають поразки. А коли це станеться, винуватця буде обрано, і ним стане він, Гусейн-паша. Втішало лише те, що щеняті теж не пробачать цього. А він, у свою чергу, буде брати у всьому найактивнішу участь… Звісно, якщо залишиться живим.


Нічна атака | Хотин | У Кам\янець