Юстися

Холодного вересневого ранку, коли сонце вкрите непроникною сивою ковдрою важких хмар, а похмурі замкові вежі за глибокою ущелиною Смотрича виглядають особливо непривітно, пані Юстися розплющила очі після глибокого сну. Цієї ночі сон був дивний. Уже кілька місяців він не повторювався. Вона навіть гадала, що все минулось, і навіть раділа цьому… І ось знову. Ні, їй це зовсім не подобається! Навіщо спогади про те, чого не було і бути не могло? Тільки мучити себе й годі. Чи їй погано живеться? Про таке і не мріяла колись. Ще б пак! Будинок у Кам'янці, золото, пишні обіди в колі вишуканої шляхти. Дорогі сукні, шовки, парча! А прикраси! Те, що таке миле дівочому серцю. І браслети, і кульчики, і персні. Щире золото і блискуче каміння. Та й Марек не такий уже поганий, як спочатку гадала… Щось давно не давав про себе знати. Чи, бува, не трапилося чогось?

І Юстися піймала себе на тому, що не відчула ніякого страху за нього. У пам'яті сплив лише золотий ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка, всіяного діамантами: два тижні тому захеканий жовнір привіз його разом з листом пана Грабовського. У листі палке кохання, тисяча цілунків, туга за молодою малжонкою…

Зітхнувши, встала з постелі, вкритої м'якими пуховими перинами. Босі ноги приємно лоскотали ворсинки перського килима. Через вузьке високе вікно з рамою венеціанського скла у кімнату вповзав похмурий ранок. Притулилася чолом до скла, впершись долонями з тонкими тендітними пальчиками у мармурову плиту підвіконня. Там, за порослою густим підліском кручею, ніс свою бурхливу воду неширокий, але стрімкий Смотрич. У темних хвилях відбивалося похмуре небо, а під скелястими берегами біліли шапки піни, мов баранчики, які відбилися від отари.

«Чого ж так приємно це пригадувати? – думала Юстися. – І чого так боляче стало, коли зрозуміла, що то був лише сон? Хіба не дивно, вона навіть не знає імені того козака. Та й він, напевне, не знає її імені. Що ж тоді їх єднає? Хіба його погляд. Такий милий, задумливий… А може, він уже десь загинув? Он пані Лєщинська каже, що в Хотині така війна йде! Там і козаки з Низу, і шляхта, усі смерть приймають. Що вже тих татар і турків прийшло… Аж сюди чамбули добігають. Учора з Оленкою на мурі стояли, бачили. Чорні, брудні, кричать щось, сміються зловісно. Не дай Бог таким у руки потрапити».

Юстисю аж пересмикнуло від страху і відрази. Вона на мить згадала, як колись такі самі вершники лізли через дубові ворота батьківського хутора…

У двері кімнати хтось нерішуче постукав.

– Хто там? – повернулася до дверей Юстися.

– Це я, пані. Пані вже прокинулась?

– Заходь, Оленко, я вже давно не сплю.

У кімнату вбігла молоденька дівчина, одягнута по-селянськи у плахту і вишивану квітками сорочку. Чорняве волосся було зібране у тяжку косу з вплетеними різнобарвними стрічками. Вона весело посміхалась і захоплено дивилася на Юстисю. З червоних, як вишні, вуст без упину сипалися слова:

– Ой, пані! Ви така гарна, така гарна! Немов та грецька Афродіта, що я на малюнку бачила. А що то ви у сорочці? У кімнаті прохолодно! Я вже Онопрієві кілька разів казала: що тобі, клятому, дров шкода? Он наша пані мерзне! А він одне тороче, мовляв, ще не зима. Йому що, дурневі старому, у кожух замотається, ще й тим тютюном начадить, бодай йому! До нього в причепу і не зайдеш, аж очі виїдає. А пані мерзне. І чого ви йому не скажете?

– Годі тобі, Оленко, тут не зимно. – Юстися посміхнулась і, підійшовши до Олени, обійняла її і прошепотіла на вухо:

– Я знову той сон бачила!

Олена враз знітилась.

– Ну що ви, пані Юстисю, годі вам! – прошепотіла таємниче. – Забудьте, ще пан дізнаються.

– Нічого він не дізнається. То сон і годі, – вмить спохмурніла Юстися.

– Я так тоді за вас боялась! А раптом би пан Грабовський повернувся? Казали, той козак двох шляхтичів порубав. Один майбутній зять самого Конєцпольського! Та ще й у вас, у світлиці! Най Бог милує. Як би пані довела, що вона чесна?

– Ну що ти говориш, Оленко? Нікого він у мене в світлиці не рубав. А що хворим і пораненим допомагати треба, то у Святому Письмі написано. Що з того, що він був у моїх покоях? Адже він був непритомний.

– Так, так. Ви добра пані, дай вам, Боже, довгих років життя і щастя. Ну, давайте вбиратись, і я сніданок подам.

Юстися вмилася прохолодною водою зі срібного тазика, що його принесла Олена. Мимоволі помилувалася собою у відображенні на прозорому дзеркалі води. На неї дивилося миловидне обличчя з тонкими рисами, повними губами і великими очима, що над ними турецькими ятаганами звелися тонкі брови. Довге русяве волосся облямовувало його, додаючи довершеності справжнього витвору мистецтва.

Одягнула довгу розшиту золотом сукню і коротенький кунтушик, що гарно облягав тонку дівочу талію. Ноги встромила у легенькі шиті бісером черевички. Тим часом Олена принесла срібну тацю з кавою, грінками і вареними яйцями. Аромат смачного турецького напою вмить наповнив повітря.

– Ви снідайте, пані, а я новини поки розкажу. У місті різне балакають. Дещо таке, що й думати страшно!

– І що це таке? – запитала Юстися, помішуючи у порцеляновому горняткові каву.

– Кажуть, що наші жовніри дуже голодом зморені у Хотині. І що сил у них вже зовсім немає боронитись. А в Османа вояків, як зірок на небі, й невдовзі він тут буде. А далі на Львів піде, на Краків і на Варшаву. І ще кажуть, що козаки кинули поляків, до себе на Низ пішли. Що то має бути?

– Та ти, Оленко, не вір пліткам. Не могли козаки полишити Хотин, не такі вони люди.

– Ну, не знаю. Казала Явдошка, коваля Панаса жінка, що як були на мурі позавчора, то татари під саму скелю підскакували. Кричали, що всім нам скоро кердик! Ще кричали, що панянок на аркані в Кафу потягнуть, а панів порубають і живими з мурів у прірву поскидають. І що то воно діється на білому світі? – Олена тяжко зітхнула.

– Нехай кричать. У Кам'янець вони не ткнуться, тут і війська багато, і стіни високі. Татари тільки й вміють, що селян по селах та хуторах у ясир забирати. Проти війська вони безсилі.

– Ой, а ще мало не забула! Учора ж рейтари з Хотина приїхали і козаки. Багато їх. У гайку стали, тут поряд. До півночі співали, спати не давали. Чого б воно так кричати?

– Козаки? – стрепенулась Юстися. Та за мить взяла себе в руки. – Треба було б рейтарів про пана Грабовського розпитати. А чого вони тут?

– Кажуть, що за припасами приїхали. З ними возів багато. Біля базару всю вулицю зайняли, а пилюку підняли… Ой, пані, а може, й ваш запорожець там? – сказавши це, Олена прикрила вуста долонею і перелякано подивилася на Юстисю.

– Мовчи, Оленко! Ой, мовчи! Сама собі боюся про це говорити, навіть гадати… Я ж заміжня жінка тепер! – кажучи це, Юстися низько схилила голову.

– Та ви, пані, не бійтесь. Я ж знаю все! І розпитаю… Я ж бачу, що з вами. Навіть дивувалась… Така шляхетна пані… Але й козак справний! Як оком поведе, аж серце тріпоче.

– Багато ти не знаєш про мене, люба Оленко!.. Ну, розпитай, серденько, розпитай!

– Слухаю, пані. Хоч страшно мені до них піти, але, може, де у місті зустріну. Бачила, ходять вони містом, усе люльками чадять. Та жупани брудні такі… Мабуть, нелегко їм там, на війні.

Примовляючи, Олена вийшла з кімнати, і Юстися залишилася сама. У душі панували десятки різних почуттів, що суперечили одне одному, і, наштовхуючись одне на одне, розбивалися, мов хвилі в розбурханому морі.

Невже він тут? Хоча навряд. Не може бути такого збігу обставин. А якщо все ж таки тут? Ні! Не можна про це й думати. Марек добрий до неї, він її кохає. А вона?.. Однаково не можна про це й думати. Це й гріх! Сама думка гріх! У костьолі шлюб брала, Богові присягала. Ой, доле нещасна! Ще цей сон, саме сьогодні. Він не був слабким і пораненим. Ішов мостом від фортеці, чомусь у гусарському обладунку, назустріч їй. А вона зупинилася, слова вимовити не може. Підійшов, пригорнув… А сам посміхається.

«Чекала мене?» – питає. І хотіла б щось мовити, а у грудях все стислося, тільки й думки: люди побачать! І потім раптово: хай дивляться! І почала сміятися від щастя. Навіть прокинулась із посмішкою. Коли таке було востаннє?

Чотири роки тому Юстися жила зовсім не так, як нині. На батьківському хуторі на Брацлавщині було як у раю. Укриті соломою біленькі хатки, розписані хитромудрим орнаментом. Над ними високі тополі. На подвір'ї комори з грубих нетесаних колод, хліви. А там, за високим тином, левада, що поволі збігала до ставка зі срібними карасями і крутобокими коропами. Поля, жовтим морем розкинуті, наскільки бачить око, череди волів, корів, овець. Над усім цим на високому пагорбі – церква, що у її золотоверхих банях у спекотні серпневі дні топилося сонце… А ще садки, пасіки, березові та дубові гаї, що в них малою бавилась із козацькими доньками. Як гарно було слухати пісні косарів, що по росі виходили в луки косити, як духмяно пахло сіно під час перших сутінків.

Сотник Брацлавського полку Іван Бурдило був багатієм навіть серед козацької старшини. Може, й через те і вважав, що треба водити дружбу з польською шляхтою. І хоч у душі все ще не переставав бути справжнім козаком, усе польське привітав радо. Тож поступово й ополячився, прийняв католицьку віру, а потім і челядь свою примусив відректися від схизми. Похмуро дивилися на нього козаки, не привітав і полковник. Але Бурдило не звертав на це уваги, бо вважав, що кожен сам ладен обирати свою віру. І доньку свою, первістку, назвав на польський лад – Юстисею. Хоча плакала вночі в подушки пані сотникова, а все ж охрестили дитя в костьолі. Про щастя для дочки думав. Бачив-бо, як на світі жити стало і що православні люди звідусіль приниження та образи приймають. А для любої Юстисі хотів найкращого: доброї освіти в школі при монастирі кармеліток, а там і заміж віддати за шляхтича. Та не якого голодранця! Щоб і майонтки, і гроші. Хай дитя нужди ні в чому не має.

Але не такою, як батько, росла Юстися. Молодші брати і сестри – всі в батька, а вона ні.

Насміхались із неї панночки на шляхетних прийомах, весіллях і хрестинах за її щирі розповіді про забавки з хлопськими дітьми. Не тішили її похмурі замки магнатів. Весело почувалася лише на лоні рідної природи. А часом, тремтячи від страху, що дізнається суворий батько, ходила з козачками та їхніми дітьми до церкви. І якось веселіше там було, щиріше, ніж у пропахлих стародавньою латиною костьолах.

Просте життя зі своїми великими радощами та дрібними печалями. І воно урвалося так раптово, як завжди закінчується все добре. Напали татари. Напали раптово, виринувши із нічної темряви. Брудні, страшні, криваві й нещадні. Хоча Юстисі було лише чотирнадцять, вона все добре розуміла, діяла швидко та помірковано. Почувши крики, миттю скочила у потаємний лаз і за кілька хвилин була вже в очереті, що густо ріс біля ставка. Принишкла, очікуючи, що до неї приєднаються рідні. Але ні через годину, ні вранці ніхто не з'явився. Коли зійшло сонце, татар уже не було, а хутір палав, піднімаючи у небо цілі хмари диму.

На сплюндрованому подвір'ї залишився тільки батько, що з його грудей стирчала стріла, а з ним ще десяток козаків. Вони залишилися там, де застала їх смерть. Решту мешканців ще вчора квітучого хутора бусурмани погнали в неволю. Сіла на попелищі, мов та птаха, яку стріла мисливця прикувала до землі. Плакала тихо, безпомічно. Не бачила світу білого за чорним горем, яке впало на неї. Так і сиділа три дні й три ночі, втративши лік часу, поки не примчав батьків товариш, немирівський сотник Грицевич. Узяв дитя до себе, пожалів сирітку.

А потім, послухавши прохання Юстисі, віддав її до обителі сестер-кармеліток. Такою була батькова воля. І якби він жив, десятою дорогою обійшла б Юстися похмурі монастирські стіни. Але тепер, коли сама залишилася на світі, мовчки слухала нотації блідих і недоброзичливих сестер. Учила латину, польську й грецьку мови. Мовчки терпіла нудні багатогодинні релігійні диспути.

Там, на вузьких вуличках стародавнього Львова, побачив її молодецький гусарський хорунжий. Кинувся до неї і прикипів усім серцем. Невдовзі й одружилися. Але, коли дізнався про її минуле, щось трапилося з його щирим почуттям. На людях вони приховували всі негаразди, але коли залишалися наодинці, на Юстисю все частіше сипались образи й докори за «хлопське походження» і схизму. А вона, у свою чергу, не приховувала власного ставлення до католицької церкви і польської пихи. Взаємини ставали все більш прохолодними, і почуття, що колись запалало між ними, давно згасло. Лише часті від'їзди Грабовського по службі все ще зберігали їхній шлюб.

Напевне, це все й стало причиною того, що так запам'ятався Юстисі той поранений козак. За короткий час, що просиділа над його ліжком, покохала його. Покохала нестямно, не сподіваючись навіть сама від себе такого шаленого почуття. А коли зрозуміла це, їй стало страшно. Лише Оленці, покоївці, відкрилася, не в змозі тримати в собі такий шалений вихор почуттів і суперечностей. Потім, раптом опам'ятавшись, посадила його в ридван і відвезла до табору, де під Кам'янцем стояли козаки. Навмисне не спитала імені, щиро хотіла забути. Чула лиш, що з Низу прийшли запорожці.

Минав місяць за місяцем, і вона дійсно почала забувати ту пригоду. Поліпшилися навіть стосунки з Грабовським. Лише час від часу приходив він уві сні – високий, стрункий, з чорними, мов смола, вусами. На засмаглому обличчі ясні сірі очі, що так закохано дивилися колись на неї. Але тепер ці сни турбували все рідше. І вона раділа цьому. Ну хіба не безглуздість сумувати за степовим вітром? Нині він тут ласкаво дмухає теплом в обличчя, а завтра одному Богові відомо, де…

Три дні бігав Віленський, а з ним і Микита темними коридорами ратуші, вимощеними бруківкою вулицями, майстернями, млинами і коморами. Лаялись із підстаростою, цехмейстерами, підкоморіями і ще десятками і десятками розжирілих кам'янецьких урядовців. Запальний Віденський, котрий звик стрічати ворога обличчям до обличчя, мало що розумів у тонкощах бюрократичної машини. Врешті-решт, він почав хапатися за шаблю і одного разу мало не зарубав мірошника, який не схотів відвантажити потрібної кількості борошна.

– Але то є реблізант! Прошу пана, справжній злочинець! Пся крев! За них і їхні смердючі гроші гинуть жовніри його величності пана круля! Вони голодні йдуть у бій, а цей лайдак сміє казати, що його цехмейстер мав вказівку відвантажити лише десять возів! Матко Боска! – мимоволі виправдовувався він перед Микитою.

Нарешті всі непорозуміння були залагоджені, вози навантажені, і загін почав готуватися в дорогу. Довга вервечка возів, цього разу добре навантажених, укритих просмоленою парусиною і воловими шкурами, вдруге перекрила вузькі вулиці Кам'янця. Обабіч тягнулися рейтари і козаки. За ці дні вони добряче відпочили, вимились у чистих водах Смотрича, випрали свої жупани, які знову розцвіли, мов квітки, на тлі кам'яних мурів і будинків із гостроверхими черепичними дахами. Свіжі, блискучі коні несли вершників над натовпом міщан, що вийшли проводжати вояків. Серед натовпу були й десятки пар заплаканих дівочих очей, що усього кілька днів тому з цікавістю поглядали на ще не знайомих молодих козаків, а тепер із сумом махали хустинками їм услід, відшукуючи серед вершників того єдиного, що його будуть тепер ждати, дехто наодинці, а дехто й виношуючи під серцем плід короткого кохання…

Максим їхав поряд із Микитою та Андрієм. Голосно цокотіли по бруківці кінські копита. Замислившись, Горбоніс дивився на різнобарвний людський натовп, коли раптово його погляд знайшов серед натовпу її… Вона сиділа верхи на вороному арабському огирі й дивилася на Максима своїми великими, як озера, очима. Миттєво пробіг по спині мороз, і Максим, натягнувши повід, спинив коня. Здивований Микита поглянув на Горбоноса, котрий зблід, мов стіна.

– Чого ти? – запитав. Але, простеживши за поглядом побратима, побачив Юстисю. Запитально глянув на Максима.

– Я наздожену, – кинув той.

Торкнув коня і поїхав крізь натовп до того місця, де була вона.

Юстися, кинувши на козака довгий погляд, повернулась і пустила коня учвал, минаючи вулички, крамниці і будинки у центрі міста. Тримаючись віддалік, Максим поїхав за нею. Повз нього мчали вершники, вози, ридвани, з криками розбігалися перехожі, а він поганяв коня, підставляючи обличчя осінній прохолоді. Перед собою, далеко попереду, бачив лише легку, як пір'їна, вершницю на чорному коні. В голові діялося казна-що, але він знав напевне, що повернути назад не зможе, навіть якби ця дорога вела до самого пекла…

Нарешті будинки залишилися позаду. Обабіч дороги здійнялися розложисті липи, а десь унизу зашумів Смотрич. Вершниця спинилася. Мовчки чекала його наближення.

Під'їхав. Чомусь ратище у руці стало важким, і комір стиснув пересохле горло. Рвонув його вільною рукою, посипалися срібні ґудзики на рідку, вигорілу від сонця траву. Жадібним поглядом уп'явся в обличчя, що його сотні разів бачив перед собою, заплющивши очі. Мовчав, не знаючи, з чого почати безліч разів прокручену в пам'яті розмову.

– Вітаю, лицарю, – озвалася першою Юстися.

Максим усе ще мовчав. Язик присох йому до піднебіння, і лише очима їв її образ.

– Ну, що ви, минулого разу, коли я вас бачила, ви були сміливішим і в бою, і в розмові.

– Вітаю вас, пані, – нарешті вимовив Максим.

– Як ваші рани?

– Дякую, добре. Я за них і забув. Уже й нових не порахувати.

Юстися подивилася довкола.

– Хотіла поговорити з вами, але не про людські очі. Ходім-но лишень під липи, – і, скочивши з коня, узяла його за повід. Максим теж скочив на землю і приєднався до Юстисі. Схилився очима до землі, і яким незграбним собі здавався поряд із нею, такою легкою і граційною у чарівній сукні, парчевому кунтушику, отороченому куницями, і гарненькому капелюшку над охайною зачіскою. Намагався притримати шаблю, лядунку, порохівницю, що ляскали біля пояса, почали раптом заважати довгі поли жупана.

– Ну як ви живете? – з посмішкою запитала Юстися, коли вони заглибились у гай.

– Дякую, пані, не жаліюсь. Б'ємо ось турка…

– Ви не образилися на мене тоді, що не змогла довше полікувати вас? Я вважала, що серед своїх вам буде безпечніше.

– Що ви, пані! Я дуже вдячний вам. Адже ви теж наразили себе на небезпеку.

– То пусте. Цікаво, а що ви не поділили з майбутнім зятем Конєцпольського?

– Прошу?

– А ви не знали? Цікаво! У поединку ви зарубали пана Маєвського, що був військовим товаришем польського коронного гетьмана пана Конєцпольського і готувався стати його зятем.

– Мені шкода, пані, – схилив голову Максим.

– Ну що ви, адже й вам дісталось. І все ж таки?

– Вони назвали мене хлопом і наказували зняти шапку і вклонитись.

– Ну то індик Маєвський мав справедливу кару. Ви би бачили, що тут почалось…

Раптом Максим згадав Грабовського. Він хвилину вагався, чи казати Юстисі. Вона це помітила.

– Ви щось маєте сказати?

– Так, пані Грабовська. Я був трохи знайомий із вашим чоловіком…

– Були? Чому були? – насторожилась Юстися.

– Очевидно, ви ще не мали звістки… Пан Грабовський загинув.

– О, Єзус Марія! Це неправда! – скрикнула вона.

– На жаль, правда. Він вирушив із нами до Кам'янця, але в дорозі був бій з татарами… Його вбили стрілою. У серце.

Юстися довго мовчала, розмірковуючи про почуте. Гучко стугоніла у скронях кров. Згадала Марека. Він був добрий до неї, але… І промайнуло у голові: «Вільна! Вільна!» Стало соромно за потаємні думки, на мить пригадався чомусь золотий ланцюжок і сердечко, всіяне діамантами. А потім відразу гнівний голос Марека: «Твій батько був хлоп! Мусиш мати за честь бути малжонкою уродзоного шляхтича!» І знову: «Вільна! Тепер вільна!» І з очей Юстисі бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і беззвучно плакала, тільки ледь-ледь здригалися під кунтушиком тонкі плечі. Максим стояв, опустивши руки, і не знав, що мовити. Тепер він тут зайвий. Вона побивається за ним, вона його кохала. Усе склалося так, як і має скластися… І що він собі надумав? Хлоп-утікач, нехай тепер і козак, і не бідний, що з того? Хіба їй тут добра мало… Хіба він зможе дати їй те, що вона мала з Грабовським? Та де там! У ліпшому випадку козацький хутір у запорізькій паланці… Їй, що бачила Кам'янець, Львів, Варшаву! Вдові військового товариша гетьмана Ходкевича. Ех! Їхав би собі за ворота, не розглядався на всі боки. Краще б і не бачив!..

– Вибачте, пані. Я співчуваю вашому лихові, – чужим голосом витиснув із себе Максим. – Сподіваюсь, усе владнається. Де могила вашого чоловіка, запитаєте у ротмістра Віденського. Мені час, прощавайте!

Заніміла нога знайшла стремено, відштовхнувся від землі – і ось уже в сідлі.

– Но, гнідий! – крикнув несамовито.

Кінь зірвався з місця і поніс вершника у напрямку шляху, що ним щойно ніс його, повного надій і сподівань.

– Стій! – почув за плечима. – Стій, благаю!

Не вагаючись, знов опинився на землі. Кинувся назад.

– Юстисю!

Пригорнув до себе.

І раптом відчув усім тілом, як вона притислася до нього, тремтячими руками вчепившись у цупке сукно жупана, що пропахло порохом, тютюном і пилом сотень верст українських шляхів.

– Не кидай мене, козаче! – почув шепіт.

– Кохана моя, – ледве вимовив.

Шумів затиснутий між скель шалений Смотрич, куйовдив вітерець пожовкле листя лип. Десь дуже здалека долинали голоси людей, ревіння худоби. А вони стояли і боялися поворухнутися. Боялися, що їхнє несподіване щастя вислизне з рук, і доля знов розкидає їх, таких далеких і таких близьких, серед жорстокого світу. Серед крові, зла, серед бурхливих лихоліть і військових буднів. Не вірили самі собі, не вірили тому, кого стискали в обіймах. І лише насолоджувалися тим, що доля подарувала у цю солодку мить. І пили це щастя, жадібно, не думаючи про майбуття, не оглядаючись у минуле. Пили разом, хоча майже не знали одне одного, були на різних сходинках суспільного стану. І від цієї невідповідності здоровому глуздові п'яніли ще більше, мов від столітнього вина, мов воїни на полі бою серед кривавих рік і переможних криків.

Загін Віденського проминув міську браму і попрямував, відхиляючись на південний захід, повз смугу узлісся. Важко навантажені вози повільно тяглися, віддаляючись від міцних кам'янецьких мурів і стрімких скель. Годі було й думати про швидкість: коні натужно впирались у землю, везучи такі необхідні війську хліб, борошно, крупи, пастрему, копчену рибу, м'ясо, порох, свинець та олово. Віденський тривожно поглядав довкола, очікуючи появи татар. І ті не примусили на себе довго чекати. Чорною мошвою вкрили обрій і з гиком кинулися на невеличкий загін, переобтяжений вантажем. Чули, як степові шакали, легку здобич. Поганяли своїх кошлатих коників, вимахували кривими шаблями.

Врятувало те, що від'їхали зовсім не далеко, всього півтори версти. У місті помітили, в яку халепу потрапив Віденський, і відчинили браму, що з неї вихопилася хоругва драгунів. Драгуни чвалом полетіли на допомогу обозу, і татари відвернули. Однак, спинившись віддалік, їздили один перед одним, мов вовки, які очікували, доки знесилиться поранений олень. Ситуація складалася безвихідна: без вантажу, що був у возах, військо протриматися не зможе, а вози не можуть пройти без допомоги війська. Трохи подумавши і порадившись із хорунжим міської охорони, Віденський дав команду повертатися. Підкотилися під самі мури і стали табором. Закотивши рукави, козаки та рейтари почали обкопувати коло, утворене возами, земляними валами і глибоким ровом.

Микита стояв зверху на возі і пильно вдивлявся в обрій. Там, у жовтих смугах лісу і чорних, зораних на зиму нивах горіли вогнища в татарських таборах. Від них на небі поставала заграва. Великим півколом стали татари з наміром не пропустити здобичі, що сьогодні так нахабно вислизнула з рук.

Щойно Микита переговорив із Віденським, і настрій його став ще похмурішим, ніж раніше. Ротмістр розповів, що вивідники з кам'янецьких драгунів піймали кількох язиків серед татарських чамбулів. На допиті татари зізналися, що про загін Віденського відомо у турецькому таборі. Тож у напрямку Кам'янця стягнуто великі сили татарської і турецької кінноти. У них всіх чіткий наказ: будь-якою ціною затримати обоз із припасами для козацько-польського табору. Віленський обрав за краще поки що залишитися під Кам'янцем, висилаючи ночами вивідників, щоби з'ясувати місцезнаходження ворога і знайти шлях для безпечного просування до Хотина. Микита, не вагаючись, згодився з Віденським. Йому все більше подобався цей шляхтич, який не був схожий на тих пихатих вискочок, що їх Микита зустрічав до цього. Він брав не високим становищем, яке, звичайно, мав, а тонким розумом і великим бойовим досвідом. Маючи у спільниках Віденського, можна було сподіватися, що вони здолають усі перешкоди. Але все ж ситуація була загрозливою.

– Ну що там? – почув Микита поряд голос Кульбаби.

– Те, що було. Сидять, душогуби, і попереду, і праворуч, і ліворуч.

– Хай сидять. На ось, братику, запали люльку. У вірменів такого доброго тютюну купив, палити шкода!

– Навіщо тоді роздаєш? – Микита зачерпнув із простягнутого кисета добрячу жменю духмяного тютюну і висипав у шлик на шапці.

– Для тебе не шкода.

Запалили люльки, освітлюючи помаранчевими вогниками у сутінках міцні підборіддя і довгі смоляні вуса.

– Віленський тямку має. Будемо його триматися – прийдемо з припасом. Поки вивідників розсилає, а там і вирушимо. Тільки ось, як там братчики? Тяжко мучаться від безхліб'я, гадаю.

– Із Сагайдаком? Та вони турків швидше голодними залишать.

– То й воно, що ні. Бусурман зараз пильнувати почав. Так, як у перші рази, їх мокрим рядном не накриєш. Звичайно, будуть ночами тарбати, я Сагайдачного добре знаю, але це вже так, для страху. Голодно тепер у наших. Часом як подумаю, кусень у горло не лізе.

– У мене також, – зізнався Андрій. – Слухай, Микито, от ти кажеш, що Сагайдачного добре знаєш. А чи правда, товариство казало, що ти його ще курінним отаманом пам'ятаєш?

– Ну ні, я ще не так довго на Січі. А от кошовим пам'ятаю. Літ п'ятнадцять тому це було. Летять роки…

– Слухай, що він за людина? Братчики різне кажуть. Одні хвалять, другі лають. Біс їх розбере, де правда.

– А хто його, Андрію, скаже, де та правда! Я теж різне чув… Та то пусте. Точно можу сказати лише, що шляхтич він, але з шляхти дрібної, десь чи то з Самбора, чи з-під Самбора. На Січі був років тридцять, пару літ тому до Києва перебрався. Ти ще, може, й пам'ятаєш?

– Ні, напевне, до мене діло було.

– Може, й так. А що додати? Старшина знатний був, та й гетьман нівроку. Багато разів його гетьманом обирали. Трохи він різкий – сказав, як відрубав! А наш брат-нетяга цього не любить. Йому, бачиш, треба, щоби стелили м'яко… Але, коли треба рішуче діяти, завжди Сагайдак найліпший. А як по морю з ним гуляли? Ого-го! Любо й згадати. Стільки золота, як тоді в Кафі, намолотили, я в житті не бачив.

– Пам'ятаю. Цілими купами на кобеняках гроші лежали!

– А Синоп! А Трапезунд! До Царгорода доходили, мушкетним димом обкурювали. Добрий батько наш все ж… А тільки Яцька даремно зі світу зжив! Цього йому не проститься.

– Тю! Бородавку ж Рада до страти засудила! Він, собака, скількох братчиків на смерть послав? Та що я кажу, нам із тобою це краще за інших відомо! І тепер ось у халепу втрапили… Хіба не його вина?

– Не чіпай ти покійника! Воно ніби й так… Але молодий ти ще, Андрію. Рада радою, а Сагайдак теж руки доклав. Бородавка з сіроми був, йому наші біди добре знайомі. Ну а з тим, що не пощастило йому… То ж війна! Хто його зна, чи мав рацію він, а чи не мав. Чати потрібні були війську. Якби лиш не підійшли так близько до турків…

Уже зовсім посутеніло. На мурах Кам'янця перегукувалися вартові. Надриваючись, гавкали десь собаки. Над татарськими таборами так само горіло небо, відбиваючи вогнища.

– Загулявся наш Горбоносик! – посміхнувся Андрій. – Напевне, пригорнула-таки кобєта.

– А чому б і ні?

– Знає, напевне, що малжонок уже на тім світі, а сама в гречку. Що за люд – баби?

Микита мовчки вибив люльку до каблука і заходився розмотувати свою велику ведмежу шкуру.

– Добрий ти козак, Андрію, але молодий, тому дурний. Йди-но ліпше спати, – без злості у голосі кинув Кульбабі, потім крикнув у темряву:

– Келеп! Влучко! Півторакожуха! Ще не спите, бісові діти?

– Ні, не спимо, – загудів низький голос Келепа.

– Давай на варту. Потім Кульбабу, Фольварочного і Шпицю піднімете. Мене будіть, як тільки побачите щось підозріле.

Максим лежав, підклавши під голову кулак, і дивився у темряву. М'які перини незвично огортали тіло, заколисували. У ніс били чудернацькі аромати бузку, троянд і ще чогось невловимого, але надзвичайно приємного. Праворуч сірів силует високого вузького вікна, а десь далеко гомоніла річка. У думках виринали події вчорашнього дня. Хіба це може бути насправді? Він ще раз і ще ставив собі це питання і ніжно пригортав до себе Юстисю.

Вона, поклавши щоку на його міцне плече, зазирала в очі і ніжно гладила великий рубець, що червоною стрічкою перекреслював груди.

– Про що ти думаєш? – запитала тихо.

– Дивно, – відповів Максим, – надворі осінь, а ти пахнеш бузком.

– Це парфуми. А ти пахнеш чебрецем і полином. Так пахне у степу, коли спадає спека і вечірній легкий вітерець дихає в обличчя.

Максим посміхнувся.

– Ти так гарно говориш.

– Я це відчуваю. Коли заплющу очі, бачу жовті ниви, зелені луки і синє небо. А там, на обрії, сідає сонце. Воно червоне і гаряче…

– Коли це було? Тепер ось лише дощі.

– Ну й що з того? І вони прекрасні по-своєму. Коли на вулиці дощ і мряка, так добре сидіти поблизу каміна. Слухати, як потріскують дрова, і дивитися на Смотрич. Який він не схожий у різні пори року!

– Ти вмієш бачити добре навіть у похмурих днях.

– Це завдяки тобі… – Юстися уткнулась обличчям у груди коханому. – Максиме!

– Що, горличко?

– Максим… У тебе таке чудове ім'я.

– Ім'я як ім'я.

– Ні, воно особливе. Це ім'я пішло від давніх римлян. Тисячу років воно чекало на тебе. Бо ти такий великий і сильний! Тебе не можна було назвати іншим іменем.

Максим ніжно поцілував Юстисю в червоні уста. Пестив рукою шовковисту шкіру на її обличчі.

– А ти навіть не сказав мені тоді своє ім'я, – продовжувала Юстися. – Чому?

– Я не думав, що воно тобі цікаве. Зате я знав твоє. Воно зігрівало мене холодними ночами і додавало сили на полі бою.

– Бідний мій, бідний! – вона гладила його страшні шрами. – Весь порубаний! Як же ти живий ще, милий? Хіба можна так не берегти себе? Я так за тебе боялася! Молилась і день, і ніч.

Десь у нетрях будинку почав бити годинник, мелодійним дзвоном відмірюючи північ. Спляче місто охопила повна тиша.

– Навіщо я тобі? – раптом запитав Максим.

Вона відповіла не відразу. Звелася на лікоть, граційна у примарному світлі, яке лилося з вікна, і подивилась на нього довгим поглядом.

– Не знаю. Правду скажу: намагалась я тебе забути. Гнала від себе згадки, душила в собі почуття. Боялася його і боялася, що воно минеться. Це було так важко! Особливо, коли була з Мареком… Вибач. Були дні, коли я думала, що божеволію. Це було спочатку. Думала навіть бігти за тобою на Січ… Але ж це безглуздо. Не подолала б я Дике Поле. Тому і сиділа тут. Але знала, що як побачила твій погляд, то вже до смерті не забуду. Ти будеш сміятись, але я в уяві сварилась із тобою. Кричала, щоби не турбував мене, відпустив… Стояв перед очима блідий, закривавлений… А я навіть не знала імені…

Вона затихла і лише часто дихала, притискаючись до нього всім тілом і дрібно тремтячи.

– І я ніяк не міг забути тебе, зіронько моя ясна. Снив мало не щоночі. Хотів бачити хоч один разочок, хоч краєм ока! І теж боявся…

– Лицарю мій! Чого ж ти боявся?

– Боявся, що побачу в твоїх очах зневагу. Це було б гірше смерті, гірше неволі агарянської. Адже ти нічого про мене не знаєш. Я повинен розповісти тобі багато чого…

– Це все пусте, чого я не знаю. Головне, що ти зараз поряд зі мною. Чи могла я бажати більшого?

– Зачекай, кохана. Я не завжди був таким, як тепер. Я народився хлопом пана Грабовського… Від нього й утік на Січ.

– Мені байдуже. Забери мене з собою!

– Це ще не все. Я бився з Грабовським на герці…

– Що?! О, ні! Ти вбив його, убив за мене?

– Ні, зіронько, ні! Це було випадково. І не вбивав я його. Повчив чемності трохи… Він загинув у бою з татарами, присягаюсь!

Юстися з полегшенням перевела подих.

– Дякую тобі, Боже! Коханий мій, не змогла б я жити з тобою, якби знала, що він загинув від твоєї руки.

Вона трохи помовчала. Потім зазирнула йому в очі.

– Ти забереш мене з собою, Максимочку?

– Ти хочеш цього?

– Хочу! Дуже хочу!

– Там усе не так, як у вас. Чи не проклинатимеш мене потім? – Максим сказав це і раптом замовк. Він відчув, як йому на обличчя впала гаряча сльоза, потім ще одна і ще.

– Ти плачеш, ясочко?

– Не переймайся, козаче, – почув голос, що раптом став чужим. – Я тебе ні до чого не зобов'язую. Якщо нема мені місця поряд із тобою, облиш згадувати про все, що чув від мене. Ти вільний.

– Що ти, горличко! – Максим почав укривати поцілунками її мокре від сліз обличчя. – Хіба я мав на увазі, що не хочу тебе забрати? Та хочу всім серцем! Боюся лише, що не зможу дати того, чого ти достойна, що маєш серед вельможної шляхти… Та то пусте! Поїдемо разом на тихі води, на ясні зорі. Не плач лишень!

Юстися рвучко притислася до нього.

– Іди ж до мене, козаче! Візьми мене! Зараз, негайно!

Ніч минула відносно спокійно. Лише під ранок Микиту розбудив кремезний Келеп, жбурнувши на землю поряд зв'язаного татарина. Той щось мугикав, силкуючись виплюнути брудну ганчірку, що слугувала за кляп. На заюшеному кров'ю обличчі відбивався вираз звірячого жаху.

Микита рвучко звівся і протер долонями очі, струшуючи із себе залишки сну. Оглянув бранця, що тріпав кривими ноженятами, намагаючись встати. Нарешті той звівся на коліна, але жовтий чобіт Келепа з глухим стуком пожбурив його на землю.

– Що це? – підвів голову Микита.

– Пластуна упіймав. Допитати б, – Келеп, як завжди, говорив коротко. Його вкрите зморшками темне від загару обличчя, здавалося, ніколи не знало, що таке посмішка.

– Ну то хоч кляп витягни.

Келеп зігнувся і показав татарину пудовий кулак.

– Я тобі, курво, поверещу. Бачиш ось! – і висмикнув із беззубого рота ганчірку.

– Що ж ти тут робив? – запитав Микита, пригадуючи татарські слова.

Нічого нового від татарина не почули. Він слово в слово переказав те, що говорили напередодні бранці драгунів. Микита вислухав плутані речі, поставив кілька питань і повернувся до Келепа.

– Нічого нового. Чекають, поки вирушимо до Хотина, кляті. Тут лазив, бо мурзак наказав нас порахувати. Відведи його до Віденського, може, там що випитають.

– А на дідька? У них цього добра достобіса. Ще вчора трьом голови постинали. Що ми самі не зможемо? – Келеп однією рукою підняв татарина у повітря. – Я би їх голими руками душив, не натішився б.

– Ну, то роби як знаєш, – знизав плечима Микита.

Келеп махнув головою і поволік полоненого на насип.

Там кинув його на землю, став на груди ногою. Татарин зрозумів, що діється, і щосили заволав, благаючи ламаною українською мовою помилування. Та за мить короткий помах шаблі обірвав його шалений зойк. Долинало лише шурхотіння землі під ногами і плюскіт крові, що тугими струменями вихлюпувалась із безголового тіла. Келеп мовчки обтер шаблю полою жупана і кинув її у піхви. Потім відіпхнув мертве тіло ногою. Воно поволі сповзло у рів. Передчасно розбуджені козаки щось невдоволено буркотіли, щільніше загортались у кожухи та жупани, ховаючись від ранкової прохолоди. Пофоркували, пережовуючи сіно, коні.

Сагайдачний стояв на окопі і мовчки поглядав на козаків, що поверталися до табору після чергової нічної вилазки. Йшли похмурі, брудні й стомлені, несучи на плечах клунки зі здобиччю. На арканах вели кілька верблюдів, що байдуже пливли у ранішньому мороці, вгинаючись під вагою загорнутого у парусину наметів скарбу. Позаду несли на кобеняках десяток убитих і поранених. Тамуючи стогін, шкутильгали ті, чиї рани були дещо легшими.

Хтось підійшов, став поруч і відкашлявся. Сагайдачний підвів очі. Поряд із ним стояв Семен Шило. Так само мовчки поглядав на примарні тіні, що текли і текли повз них до табору і жаданого перепочинку.

– Як цього разу? – запитав гетьман.

– Так собі. Не спить турок. Ми тільки до них – уже вереск підняли. Побили їх трохи, звичайно. Мабуть, не менше, ніж сотню, але… Он верблюдів узяли, десятки наметів. Одяг, сяке-таке. Ні пороху, ні хліба не знайшли, у них самих вже туго. Мої хлопці язика взяли, каже, мовляв, голодують. І пошесть пішла у них, пронос кривавий…

– Видихується Осман, – задоволено гмукнув Сагайдачний.

– Напевне. Але нам що з того, самі кволі.

– Знаю, Семене, знаю! Хай терплять.

– Вони й терплять. На день по два сухарі, багато не навоюєш. Про Віденського нічого не чути?

– Я те саме чув, що й ти.

– Зрозуміло. А я думав, може, пани-ляхи щось тобі скажуть.

– Мовчать.

Шило співчутливо кивнув головою.

– Ну добре, батьку. Піду я грязюку змию та перепочину кілька годин.

– Іди, відпочивай.

Сагайдачний повернувся і попрямував до свого намету, на ходу поглядаючи в бік турецького табору. Там уже палали вогні, долинав далекий гомін, крики і плач жінок. Черговий напад козаків підняв на ноги добру половину ворожого війська.

Біля гетьманського намету його очікував польський гусар. Здалеку помітивши Сагайдачного, він кинувся до нього. Від гетьмана не заховалося те, що шляхтич був схвильований і дещо розгублений.

– Маю наглу справу до ясновельможного пана, – вклонився він Сагайдачному.

– Слухаю вас.

– Ясновельможний пан коронний гетьман дуже хворий. Хоче вас бачити.

– Знову припадок?

– На жаль, гірше. Боюсь, його ясновельможність при смерті.

– Гаразд. Зачекайте хвилину, я їду з вами.

Сагайдачний гукнув джуру і наказав сідлати коня. За хвилину він уже трясся в сідлі, скачучи риссю поряд із гусаром.

– Що з ним? – запитав у поляка.

– То не знам. Але пан лікар сказав, що йому залишилося жити лічені години. Він одразу ж наказав зібрати Любомирського, Собеського, Владислава і вас, ясновельможний пане. Треба поспішати.

Сагайдачний замислився. Про хворобу Ходкевича він знав, але не припускав, що це так небезпечно. Тепер він пригадав, що не бачив коронного гетьмана ще від шістнадцятого вересня, коли в того була військова нарада. І ще тоді він виглядав кволим і хворобливим. Сагайдачний не приглянувся тоді до цього. Його більше цікавив стан військ, відсутність припасів. Та й що гріха таїти, своя рана не давала спокою. Рука не гоїлась, а з рани почав витікати гній. Знахарі й лікарі обдивлялися, прикладали мазі, примочки, припалювали, та все марно. Рука почала синіти і боліла нестерпно. Іноді він навіть ховався від підлеглих, щоби ті не помітили, яких мук він зазнає.

Але звістка, що Ходкевич при смерті, насторожила і схвилювала Сагайдачного. Адже про це миттєво дізнаються турки. А це означає нові атаки, може, й ще більші, ніж раніше. А чим їх відбивати? Пороху і куль обмаль. І до цього нечисленна армата тепер ще вдвічі поменшала: гармати одна за одною виходили з ладу… Виходило, що смерть Ходкевича призводила до поразки у війні? Думки, наче птахи у клітці, бились у голові Сагайдачного. Що ж діяти? Відійти, поки не пізно, рятуючи козацьке військо? Ні! Не годиться. Не те козаки на Раді вирішили, і він сам їм це провадив. Треба стояти, що б там не було. А як стояти? Якщо Осман завтра підніме двісті тисяч війська в бій, вони зметуть їх у Дністер, наче пір'їну! Хоча, може, й не скинуть. До цієї пори якось не скинули, то й надалі не все вирішено. Щоправда, сили вже не ті, але й турки охляли. Напевне, більше, ніж хто завгодно. Скільки тисяч вони перед козацькими окопами у фосах залишили?

«Будь що буде! Стояли і надалі стоятимемо. А там, як Бог дасть…» – вирішив Сагайдачний.

А коні вже гучно стукотіли копитами по дубових дошках містка, що вів до відчинених воріт замку.

Опинившись на подвір'ї, Сагайдачний притримав коня. Перед дверима комендантського палацу стояв натовп. Палали смолоскипи, освітлюючи невеличке подвір'я замку. Похмурий вересневий ранок ще не встиг опанувати цей мурований з каменю колодязь. Долинали плач і гомін. Десь у нетрях палацу, за вузькими вибитими у грубезних стінах вікнами ченці розтягували мелодійну латинь молитви.

– На рани Боскі! – вигукнув розгублено гусар, який супроводжував Сагайдачного. – Ми спізнились!

– Бачу, – похмуро відповів той. – Треба готуватися до бою.

Він повернув коня і чвалом погнав його у зворотному напрямку. Повз нього у напрямку замку бігли стривожені офіцери і жовніри польського війська. Почав накрапати дрібний холодний дощ, який за відсутності вітру обіцяв затягнутися надовго…

Сагайдачний згадував ті часи, коли вперше почув про Яна Кароля Ходкевича, і не міг пригадати. Багато років він був у перших лавах польського лицарства, мав на своєму рахунку чимало славних перемог. Що й казати, слава польської зброї тих часів багато в чому завдячувала талановитому полководцеві, яким був Ходкевич. Серед перемог були й такі, що їх Сагайдачний не міг віднести до розряду славних… Придушення селянських, а головне, козацьких повстань, ріки крові й тисячі замучених… Але чи був Ходкевич гіршим від інших? Навряд чи. Магнат аж до самих кісток. Один із безкінечного ряду Вишневеньких, Жолкєвських, Конєцпольських, Любомирських, Потоцьких і ще сотень інших.

Закінчилась ера Ходкевича. Тож як би там не було, ставало сумно. Але сумувати Сагайдачний не мав часу. Він їхав повз козацькі позиції, окопи, які під дощем перетворювалися на гори багнюки. Поглядав на змарнілі козацькі обличчя, на їхній сивий від бруду одяг, на худих, що можна було порахувати ребра, коней. І сумом за це все переповнювалося його серце. А вони весело позирали на нього, підкручували намоклі вуса. Кожен намагався виглядати бадьоро, по-козацьки. І підлітали вгору шапки, що з них стікали струмочки води. А він їхав, через силу посміхаючись. Високо підіймав гетьманську булаву…

Злетіло кілька днів, що були найщасливішими в житті Юстисі. Як річкова вода, сплили вони й стали минулим. Не помічала вона ні похмурої погоди, ні підозрілих поглядів челяді, лише його, єдиного у цілому світі. Все інше було, мов за щільною завісою. День за днем ця завіса віддаляла її від суворої дійсності. І Максим з радістю розділив із нею цей клаптик ізольованого світу. Такого прекрасного, нереального, чарівного. Мальовничою оазою розлігся цей вигаданий ними світ серед бур і громів жорстокого життя. Серед вибухів, криків і річок крові, серед пихи, насмішок і презирства його кордони пролягали у безлюдних скелястих берегах Смотрича. Вони охоплювали мальовничі липові гаї, порослі мохом скелі й драповані важким сукном покої. А найбільше розширювалися ці рубежі в думках закоханих, які ні вдень, ні вночі не зводили одне з одного очей. Навіть сну боялися, щоби бодай на кілька годин не втратити того, про кого стільки марили.

Але, як відомо, ніщо не може тривати вічно. Максим відчував, що чинить щось не так, і ставав похмурим. А вона, у свою чергу, як талановитий музикант, відчувала найменше коливання струн його душі. Горнулася, зазирала в очі, й на устах було лише єдине запитання: «Що з тобою, соколе?» А він ховав обличчя в її запашному волоссі й мовчав. Пригортав, ніжно цілував, боячись вимовити те, що мав би. Проте від цього ставав ще більш похмурим. Нарешті не витримав. Зазирнув у її бездонні очі й сказав:

– Мені пора. Я повинен бути поряд із братчиками. Там, під Хотином.

– Уже?! – лише скрикнула Юстися.

– Пробач. Інакше я не можу.

– Максиме… – Юстися намагалася стриматись, але сльози струмками потекли з її очей.

– Не плач, горличко, я повернуся, – втішав її Максим.

А вона хотіла зупинитись і не могла. Все те, про що знала, але не могла, не хотіла помічати, раптом стало перед нею суворою правдою. Чарівний світ розбився мільйонами кришталевих скалок. Залишилося тільки те, що було досі. Непривітне, чорне і невгамовно тужливе після гучного бенкету кохання.

– Я не хочу! Не хочу! Чуєш?!

– Юстисенько, люба, таке наше життя. Я повинен бути там. Розумієш?..

Нарешті Юстися опанувала себе. Вона пригорнулася до Максима і подивилася йому в очі.

– Я чекатиму тебе, – прошепотіла…

Над нивами й далекими лісами носив швидкий вітер жовте листя і краплі холодного дощу. Десь далеко підіймались у небо чорні дими спалених селищ, а по шорсткому камінню мурів над головою стікали брудні струмочки. Під відчиненою брамою стояли Максим і Юстися. Максим тримав за повід осідланого коня, на плечі звисав повернутий прикладом догори мушкет. За плечима – рукави жупана. Пістолі заткнув за червоний пояс, що його подарувала на згадку. Мовчки дивився на Юстисю.

– Ну що, не згадуй лихим словом, – сказав нарешті, важко зітхнувши.

– Щасти тобі, козаче. Дай Бог, щоби шабля твоя була гострою, рука сильною, а око вірним. Захисти тебе Свята Богородиця.

– Чекай мене!

Максим рвучко повернувся і ступив до коня. За спиною почув шурхіт. Обернувся і ледь устиг підхопити її в обійми. Побілілими пальцями вчепилася за нього і сховала обличчя на його грудях. А вуста гарячково шепотіли:

– Любий, любий, любий!

Максим відкинув з її очей відлогу плаща і зазирнув у вічі.

– Ясочко моя, ми ж домовилися. Тебе помітять.

– Мені байдуже… – шепотіла вона, і з очей знову котилися сльози. – Хай помічають.

Максим витирав вологими від дощу пальцями сльози з її щічок і не міг змусити себе відпустити з обіймів.

– Не плач, люба. Посміхнись. Ось так. Хочу запам'ятати тебе цього разу усміхненою. Кохаю тебе більше над життя. Пам'ятай. І чекай мене, будь-що! Я повернуся, хоч би земля розверзлась!

Максим м'яко вислизнув з обіймів і скочив у сідло. Застояний кінь дзиґою закрутився під вершником. Він підняв ратище і гаркнув так, що з мурів, закаркавши, піднялися ворони:

– Но, гнідий, но! Вперед, конику-братику!

А очима прикипів до тендітної постаті у чорному дощовику. І було в тих очах таке кохання, така туга, що Юстися знову заплакала. Крадькома, не ховаючи посмішку, махала вслід рукою і дивилась, як зменшувався вдалині вершник у червоному жупані. Летіли з-під кінських копит грудки вогкої землі…

Знялися, коли темрява вкрила землю щільною завісою. Добре змащені вози майже не рипіли, а вершники ретельно оглянули себе у пошуках того, що могло дзвоном і ляскотом видати загін, який насторожено скрадався в пітьмі. Не було чути ні кінського іржання, ні голосів людей. Навіть завзяті курці поховали люльки. Раз у раз озиралися вислані на всі боки чати. Віденський вів загін на захід, маючи на меті обігнути кільце облоги й потім повернути в напрямку Хотина. Після чотирьох годин напруженого і виснажливого маршу поволі зажевріла надія вийти з халепи неушкодженими, не втративши обозу, що, і це всі розуміли, мав зараз стратегічне значення. Усе ще дотримувалися тиші й не запалювали вогнів, але люди скинули з себе тягар напруження і почувалися бадьоріше. Відступила, здавалося, навіть утома. Час від часу від чат до обозу і назад скакали джури, підтримуючи з ними зв'язок, але й доповіді заспокоювали: ніч була глухою, тихою і безлюдною.

Максим Горбоніс їхав поруч із Микитою і не наважувався першим почати розмову. Зараз у рідному знайомому становищі йому здавалися сном минулих кілька днів. Пекучим соромом обпікала думка, що на товаришів могли напасти, могли вбити їх у той час, коли він ніжився в Юстининих покоях. Непийпиво помітив його стан і першим почав розмову:

– Добре, що виїхали. Я вже спати запух, матері його ковінька. Так і на війну спізнитися можна.

– Як ви тут були?.. Без мене?

– А що без тебе? Так, як би й з тобою.

– Кульбаба, певне, намолов сім мішків вовни…

– Еге! І всі неповні. Не переймайся. Впаде ще йому якась в око, тоді зрозуміє. А поки що хай базікає. Та він і часу не багато мав. Якісь два хлопи до нас пристали, то він перед ними індиком виходжував. Сміх!

– Які хлопи? Чи не ті, що в шинку до нас підсіли?

– Ті, здається. Було, з чого посміятися. Прийшли, ребрами світять, зате в кожного шабля. Дивляться на мене, очима кліпають. Дядько Андрій, кажуть, наказав, щоби приходили. А я не второпаю: який дядько Андрій? Вони ж за нашого Кульбабу літ на п'ять старші. От шибеник!

– І що, взяли?

– Узяли, чому ж не взяти, нашого брата немало в Хотині полягло і ще поляже… Хлопці ніби нічого. Братчики вже й охрестили: Голотою і Сірком.

– Сірком?

– Це котрий Іван. Усе мовчить та зиркає, наче те вовченя. Очі злі, буде козак. Дав їм по кожуху, щоб не мерзли…

– А в тебе як? – раптом уважно подивився на Максима Микита.

– Добре. Заберу її з собою на Запоріжжя.

– І що, гадаєш, піде?

– Піде, – у голосі Горбоноса зазвучали такі погордливі нотки, що Микита аж присвиснув.

– Отакої! Надзвичайний народ баби. Часом таке почуєш про них, аж не віриться… І наче багато у житті бачив, а щоразу дивуєшся. Ну, вітаю! Ото вже на весіллі меду хильну, хіть його наліво!

– Хильнемо, Микито, хильнемо, – Максим замріяно зітхнув.

Під ранок загін повернув на південний схід і, пройшовши ще три чи чотири версти, став на короткий відпочинок. Віленський боявся переслідування і нервово походжав, поглядаючи на обрій через далекозору трубу. Він вагався, як діяти далі. З одного боку, була небезпека того, що татари підуть по сліду, з другого – не виключена можливість зустріти ворога під час переходу в денний час. Зваживши всі «за» і «проти», Віленський вирішив їхати негайно, при цьому притримуючись лісу, який великими, але розрізненими ділянками вкривав навколишні пагорби і долини.

Через півгодини валка перейшла порослі очеретом мочари в глибокій долині й, піднявшись крутим схилом, зникла в дубняку, що розкинувся на кілька десятків верст.

– І як вам життя козацьке? – запитав Кульбаба кам'янецьких молодиків, що крокували, тримаючись із різних боків за люшні воза.

– Добре! – озвався Сірко.

– Не важке?

– Не важке!

– А чому такі сумні?

– Чому сумні, замислилися хіба.

– Про що?

– Та так. Про своє… Прийдемо, куди треба, ще й гопака вшкварю і заспіваю.

– Шаблі де взяли?

– Де взяли, там нема.

– А котрий із вас мав пана майстра наостанок шаблею почастувати? Чи то за чаркою базікав?

– Не базікав. Я що кажу, завжди роблю. І борг забрав до останнього грошика, і перехрестив, як мало бути. Хочеш, вертай, перевір, – Сірко з-під лоба так зиркнув на Андрія, що тому стало ніяково.

– Та ти не собачся!

– А я й не собачусь.

– От і гаразд, може, ще й друзями станемо.

– Як Бог дасть.

Андрій гмукнув і підігнав коня, наздоганяючи Микиту.

– Щось наші молодики лихі, напевне, вже жалкують, що з нами підібралися, – мовив порівнявшись.

– Ці не жалкуватимуть.

– А ти як знаєш?

– Знаю. Я по очах бачу.

– Добрі хлопці, я ще в шинку їх запримітив.

– Що добрі, то добрі. Особливо Сірко. Цей далеко піде. Ще тебе за пояс заткне.

– Хай спробує!

– Що таке? Кульбабу за живе зачепили? Ха-ха-ха! – зареготав Микита.

– Та мені те до одного місця.

– Ну, ну. Не дуйся. Згадаєш мої слова: цей хлопчина далеко піде. Ще в кошові виб'ється. У ньому злість є, а це для нашого брата не останнє діло. Коли ти на Січ приїхав, у тебе в очах та злість горіла і зараз горить. І він такий самий.

– А другий?

– Голота? Цей трохи не такий. Теж добрий козак буде, але не те. У нього душа простецька: що нажиє, те й проп'є. І він далеко піде, але за Сірком йому годі й гнатися.

– Микито! – уважно подивився на нього Андрій. – Я тебе слухаю й іноді страшно стає. – Ти це все видумуєш, чи як?

– Побачиш.

– Тю на тебе! Говориш, як характерник!

– Може, й характерник, – посміхнувся у вуса Непийпиво, – а може, в людях трохи розуміюсь.

– А як характерник, скажи: коли на Січ попадемо? Уже остогидло ляхів боронити. Здобичі – тьху! Та й платні стільки само. І коли дадуть…

– Не знаю.

– Ну от!

В обід дощ нарешті припинився. Віденський дав команду зупинитися. Попереду за деревами було світло: там починалося відкрите поле. Було вирішено перепочити і погодувати коней, щоб потім якомога швидше перетнути відкриту місцину до лісу, що темною стрічкою чорнів на обрії. Небо, як і раніше, було вкрите низькими хмарами. Зараз це грало на руку, зменшуючи видимість. Про всяк випадок уперед почвалали два десятки козаків; незабаром повернувшись, донесли, що шлях вільний. Схоже, їм вдалося прорватися. Трохи пригнічувала лише загроза від татар, що могли з'явитися позаду, по сліду, який широкою чорною смугою перетинав скошені ниви й очерети перед тим, як увійти до лісу. Але те, що татари до цього часу не з'явилися, додавало надії. Очевидно, їх увело в оману те, як сліди обозу розходилися на початку. Віденський, користуючись порадою Микити Непийпива, застосував тактику самих татар. Суть її була такою: табір розділився на три частини, що вирушили в різні боки з тим, щоб і їм розділитися на частини, а потім ще і ще. Доки в кожному загоні не залишався лише один віз і два-три вершники. Окремо вони їхали п'ять верст, потім об'єднувалися в умовленому місці. Навіть якби татари знайшли ключ до такої головоломки, були всі шанси виграти необхідний час.

Швидким кидком, нещадно поганяючи батогами знесилених коней, перетнули поле. Коли останні вози вкочувалися під захист вікових дерев, чати, що їхали позаду, помітили невеликий загін вершників. Ті нерішуче стояли на пагорбі, вдивляючись у темні силуети, які щодуху мчали до лісу. Від загону Віденського від'єдналися півсотні козаків і помчали назустріч незнайомцям. Наблизившись, швидко про щось домовились і разом повернули наздоганяти решту загону. Через чверть години перед Віденським стояв сотник козаків Лісовського.

Відсалютувавши шаблею, доповів, що він, а з ним іще тисяча «лісовчаків» вислані під командою хорунжого Бжезинського зустріти і супроводити загін ротмістра Віденського до переправи. На ній очікують ще п'ятсот шабель Запорізького Війська. Не намагаючись приховати почуття, що його охопили, Віденський ухопив сотника в обійми. З його грудей вирвалося довго тамоване зітхання.

Надвечір наступного дня після від'їзду з Кам'янця обоз прибув до козацько-польського табору. Довгою стрічкою котилися вози з продовольством, порохом і фуражем, вливаючись у відчинені навстіж ворота окопів. Тисячі виснажених людей висипали на вали, вітали купку сміливців, які, без перебільшень буде сказано, повертали їм надію на перемогу. Гучноголосе «віват» лунало над позиціями. З боку козацьких полків полетіли в небо тисячі шапок. За всім цим мовчки стежили з турецького табору. Байдужими очима поглядали аскери на ворожий табір, проводжаючи день, що минав, і важко переводили подих. Кожен розумів, що завтрашній день може не пережити. Там, де зараз лунають переможні крики, завтра чекатиме на них смерть, і кожен може пристати до десятків тисяч, які, мов морський прибій, розбилися об ті прокляті Аллахом укріплення. Саме на завтра, двадцять восьме вересня, Осман поставив усе. А це свідчило, що довшими на сотні кроків стануть рови з тілами правовірних, які вже й зараз обплутали табір, немов щупальця страшного восьминога.