home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Вирішальна битва

Сагайдачний стояв посередині великого намету військової канцелярії. Мовчки дивився на яничара, який, важко дихаючи, лежав на підлозі. На закривавленому обличчі був вираз дивної байдужості. Турок уже зрозумів, що його долю вирішено, і сміливо дивився на своїх катів. Чорні очі люто зиркали з-під густих брів на виголеному черепі. Руки його, стягнуті назад, стиснулись у кулаки. По голих волохатих грудях пролягла цівка засохлої крові з розбитого раніше носа.

– Це все? – запитав у перекладача Сагайдачний.

– Так, батьку. Кричить, собака, одне і те саме, мовляв, ще до вечора вони виграють битву. Падишах має намір кинути в бій усі наявні сили.

– Ну, що ж… цього можна було очікувати, – мовив Сагайдачний сам до себе. Потім повернувся до турка. – Сьогодні до вечора, кажеш? Побачимо, побачимо… Стратити його!

Двоє козаків ухопили яничара і поволокли геть із намету. Зачувши близьку смерть, турок почав борсатись і люто ревти, як дикий звір. Але дужі козацькі руки тягнули його до залитої кров'ю плахи перед шатром.

– Ну, що думаєш? – звернувся гетьман до полковника Дорошенка, що стояв поряд.

– Таки довідалися про смерть Ходкевича.

– У цьому я не сумніваюся. Дивно, що вони не атакували ще три дні тому. Витримаємо?

– Мусимо. Раніше тримались.

– Раніше він усіх сил не кидав… Ти от що, давай до козаків. Проїдь уздовж табору, оглянь окопи. Може, дещо поправити треба. Заодно звернеш увагу, який у людей настрій. Потім мені доповіси.

– Слухаю, батьку, – Дорошенко, не гаючись, вийшов із намету.

– І ще одне, – звернувся Сагайдачний до осавула, – видати козакам по чарці горілки з мого дозволу. Сьогодні вона їм не завадить…

Вийшовши з намету, Сагайдачний сів на коня. Треба було побачити Любомирського. Арабський скакун, подарунок покійного Ходкевича, гордовито вигинав шию, крокуючи через завмерлий у ранішніх сутінках табір.

Любомирського помітив ще здалеку. Перейнявши обов'язки рейментаря, той діловито об'їжджав позиції польських військ. Час від часу віддавав розпорядження підлеглим, які щільним натовпом оточували гетьмана.

– Доброго ранку, пане Любомирський, – привітався, наблизившись, Сагайдачний.

– Доброго ранку, – відгукнувся Любомирський діловито.

– Радий бачити вас у доброму здоров'ї.

– Дякую, пане Сагайдачний. Які справи привели вас до мене?

– Нагальні. Вам відомо, що сьогодні Осман намірився взяти реванш за всі минулі поразки?

– Відомо. Мені ще вчора донесли це мої вивідники. Що ж, ми готові… Не відмовите у честі поснідати зі мною?

– Гаразд.

Любомирський їхав поряд із Сагайдачним і бадьорим голосом розпитував його про справи. Здавалося, майбутній штурм його ніскільки не турбував.

– Ви розумієте, який буде штурм? – не втримався Сагайдачний.

– Розумію, вашмость, але не бачу приводу турбуватися. Ми вже майже місяць успішно відбиваємо всі їхні напади. А тепер жовніри ситі, дякувати Віденському. Отже, все складається на нашу користь.

Нарешті під'їхали до величезного, прикрашеного золотим і срібним орнаментом намета.

– Прошу, пане Сагайдачний. Це, звичайно, не палац у замку, але маю надію, що ви оціните простоту лігва старого вояки.

Сагайдачний оглянув обстановку в шатрі і тихо посміхнувся, ховаючи посмішку від Любомирського. «Скромне лігво» ущерть було забите предметами розкоші: дорогими килимами, венеціанськими дзеркалами у позолочених рамах, шафами з дорогим одягом. Якимось дивним серед цієї мирної і спокійної палати виглядав рицарський меч, що виблискував золотими спалахами у світлі десятків ароматичних свічок. Повітря сповнювалося пахощами дивовижних парфумів. Востаннє Сагайдачний чув стільки пахощів у сералі кафського бейлербея.

Добре вишколені служники забігали, сервіруючи довгий, укритий білосніжною скатертиною стіл.

– Я все-таки вважаю, – без упину торохкотів Любомирський, – що генерал повинен знаходитись у своєму таборі, поруч із жовнірами, власним прикладом показуючи, як треба долати всі труднощі походу. У палацах будемо відсиджуватися після перемоги.

– Цілком із вами згоден. Покійний ясновельможний пан Ходкевич був важко хворий, тому час від часу бував у палаці, але нам, воїнам, найліпшим парфумом слугує пороховий дим. А для вух нема солодшої музики, ніж переможний крик нашого війська.

– О! Пан гетьман висловлюється не гірше за античних поетів! Так, так, просте солдатське життя загартовує волю.

За лічені хвилини на столі виросла гора дорогоцінного посуду, що в ньому знаходилися найвишуканіші страви і напої. За плечима кожного з гетьманів, що сиділи у різних кінцях довгого столу, став служник, будь-якої миті готовий підлити в келих старого вина чи підкласти на тарілку найліпший шматок.

– Давайте, пане Сагайдачний, піднімемо келихи за перемогу. За нашу спільну перемогу над ворогом.

– Що ж, давайте. І за удачу. Вона нам сьогодні знадобиться, як ніколи.

Випили духмяне вино і взялися за сніданок. Любомирський, не замовкаючи ні на хвилину, висмоктував устриці та запивав новими і новими келихами. Потім в'їдався білими зубами в рожеве м'ясо індички, розламував вудженого вугра і хрумкотів великим зеленим яблуком. Сагайдачний майже нічого не їв. Поглядаючи на Любомирського, не розумів: як він не бачить перед самим носом страшної загрози.

– А як почувається найсвітліший князь пан королевич Владислав?

– Трохи ліпше, але він ще хворий. Проклята лихоманка геть виснажила його.

– Було б дуже добре, якби Владислав з'явився перед військом. Після смерті Ходкевича це підняло б настрій жовнірів.

– Я розумію вас, але це виключено. Лікарі заборонили його світлості підійматись із постелі.

– Але ж, прошу пана, це війна!

– Що ви хочете цим сказати?

– Адже покійний рейментар теж хворів. І я, прошу пана, потерпаю від рани. Коли постає питання про успіх кампанії, треба робити над собою деякі зусилля!

– О! Ви згущуєте фарби. Я не бачу для цього жодних підстав.

– Добре, – Сагайдачний витер серветкою вуста і підвівся, – дякую за гостинність. Надзвичайно приємно було снідати у вашому товаристві. Власне, я прибув лише для того, щоб попередити пана гетьмана про намір турків здобути сьогодні перемогу будь-якою ціною. Вони кинуть у бій все військо. Вибачте, маю бути поряд із козаками.

– Дякую за попередження. Я буду мати це на увазі. Ну що ж… Під час бою будемо підтримувати зв'язок за допомогою джур. Ще вина?

– Ні, досить, – Сагайдачний відкланявся і вийшов із шатра, де чекали його джури з конем. Між наметами палали кабиці, у казанах варили сніданок. Вояки поспіхом натягали кольчуги, панцирі. Обдивлялися зброю і досипали у порохівниці чорний крупнистий порох. Іржали коні, долинали крики, польська й українська лайка.

Табір гомонів, сповнюючи Сагайдачного надією на перемогу. Він стиснув коня острогами і поїхав уперед, туди, де ставали у бойові порядки тринадцять полків козацького війська.

Піднявшись на окоп, Сагайдачний за допомогою джури зліз із коня, витягнув далекозору трубу і заходився розглядати вороже військо, що готувалося до наступу.

Величезне поле перед табором майоріло десятками найрізноманітніших кольорів. В очах рябіло від білих коней і одягу пашів, яскравого блиску зброї, зелених знамен і чорних, як сажа, облич нумедійців. Коні, мули, верблюди й осли несли на собі десятки тисяч вершників, а попереду бігли вкриті звірячими шкурами, пір'ям і різноколірною глиною напівдикі племена Центральної Африки й безмежного Аравійського півострова. З диким криком вимахували шаблями орди татар Джанібек-Ґірея. З підсохлої після дощів землі підіймалися цілі хмари пилу, ховаючи задні ряди від насторожених очей противника. Від цього кількість турецького війська здавалася ще більшою.

З пагорбів перед табором Османа II вдарили гармати. Охнули, огортаючись білим димом, і виплюнули сотні пудів заліза, чавуну й каменю. Розпечені снаряди з ревом полетіли над головами нападників і вдарились у вали. Здійнялись у повітря цілі водоспади чорної землі.

За мить, наче прокинувшись від сну, озвалася козацька, а потім польська армати. Кілька десятків гармашів забігали, намагаючись максимально ефективно використати лічені хвилини, коли ворог уже в межах досяжності гармат, але ще не наблизився упритул. Випльовуючи страшні снопи картечі, гармати косили, розривали на шматки, відривали руки й ноги очманілим від бігу і страху туркам, татарам, болгарам, грекам і арабам.

– Ясновельможний пане гетьмане! Пане, прошу вас спуститись із валу. Тут небезпечно! – почув Сагайдачний схвильований голос джури, а разом з ним до свідомості дійшло сичання ворожих ядер і глухий стогін вибухів.

– Геть! – люто вигукнув він і знову підняв до очей трубу.

Турки йшли одним великим фронтом, наближаючись одночасно до польського і козацького таборів. Сераскери шикували лави піхотинців у рівні ряди, готуючись дати залп із ручної зброї і малої армати. У проміжках між піхотними бюлюками в небо здіймався густий ліс списів ворожої кінноти. На Сагайдачного через лінзи труби дивилися тисячі перекошених від люті й жаху облич, з десятків тисяч горлянок виривався крик, що перетворювався на глухий стогін, подібний далекому виверженню вулкана.

Ще мить – і заколотиться, закрутиться смертельна карусель. Полетять, розпластавшись над землею, бойові коні, з дзвоном і тріском зітнуться шаблі, мечі, боздугани, келепи, списи і ятагани. Впадуть долілиць мертві й поранені, змішаються з кривавою багнюкою під копитами коней і верблюдів…

Але спочатку затріщали залпи мушкетів з окопу. Раз по раз вкривалися шанці білим димом, а влучні постріли виривали цілими десятками зі строю ворожих аскерів.

Сагайдачний нарешті зійшов із валу. Здивовано поглянув на свою соболину шапку, що її тримав у руках джура.

– Що це?

– Кулею збило. Ще би трохи і…

– Дай-но сюди. Коня мені!

Підвели коня. Скривившись від болю у руці, заліз у сідло і погнав уздовж табору. За ним поспішали джури й особиста охорона. Не звертаючи уваги на ядра, що сипалися з неба, ламали вози і збивали намети, Сагайдачний мчав і мчав. Минав полк за полком, оглядав ще раз і думав, чого не встиг зробити для посилення оборони. Але всюди бачив лише готових до бою вишикуваних у полках і сотнях козаків. Запорожці голосно вітали гетьмана, підіймаючи догори зброю.

А турки вже кільцем з трьох боків охопили табір. Ішли полем, продиралися через лісок на правому крилі й колючі кущі на березі Дністра з протилежного боку. Все чіткішими ставали крики «алла».

Нарешті кинулись – і закипів жорстокий бій. Несамовито рубали, кололи, стріляли впритул із пістолів. Але козаки не відступали. Ставши стіною перед окопом, наїжачилися списами і прийняли перший, найстрашніший удар, як витримує гранітна скеля натиск штормової хвилі. Замахали шаблі й келепи, полилася кров. Найодчайдушніші кинулись у гущу ворогів, прорубуючи собі дорогу до знамен і бунчуків.

На смерть стояли козаки Мойсиха і Писарки, Куроші і Гордієнка. Забули, що ще місяць тому вагалися, чи віддавати свої шаблі ненависним польським панам полковники Луцкевич, Подгурський і Севрюк. Не знаючи втоми, билися поряд зі своїми полками Зискар, Федорович, Білобородько, Деркаль, Семакович і Гордій. Захмелілі від крові козаки робили свою одвічну роботу: несли смерть вихідцям із невідомих їм далеких країн. Добре озброєні низовики під командою Семена Шила навіть відкинули восьмитисячний загін напівголих бедуїнів і врубались у фланг черкеській і арабській кінноті, здирали із сідел, намагаючись не поранити коней, що їх одразу ж гнали вглиб обозу. Час від часу ляскали постріли з пістолів.

Через півгодини натиск ослаб, і турки, наскільки це можливо, підтримуючи порядок у полках і тисячах, відступили. Відразу ж загриміли десятки ворожих гармат. У табір полетіли дуті стрільна, що оглушливо вибухали, ранячи людей і коней. Заговорила і ворожа армата за Дністром. Минулої ночі, за наказом Османа, туди переправили ще тридцять гармат. Тепер вони відкрили швидкий вогонь по позиціях Білобородька, завдаючи все нових і нових ударів по козаках. Нечасті постріли козацьких і польських гармат відповідали співвідношенню один до десяти.

За першою хвилею навали не забарилась і друга. Турки порівняли ряди і кинулись у новий бій, цього разу основну увагу приділяючи табору Любомирського і воєводи Кулменського, що з прусськими полками стояв ліворуч від Калиновського. На Сагайдачного кинулися незчисленні татарські орди. Їм назустріч виїхали двадцять тисяч комонних козаків, в одну мить врубавшись у татарські порядки. Шаленим смерчем промчали серед погано озброєних татар, встеляючи свій шлях сотнями ворожих трупів.

Важче довелося Кулменському. Змарнілі ландскнехти, що серед них найбільше лютували останнім часом хвороби, не мали сил для битви і один за одним падали під ударами ворожої зброї. Сотнями танули найманці, а до турків усе надходили і надходили свіжі підкріплення. Побачивши це, Любомирський негайно зняв із позицій дві тисячі драгунів і надіслав їх на допомогу Кулменському. Спшіившись, драгуни щодуху кинулися на ворога, поволі починаючи відтискувати друзькі і грецькі бюлюки. Ситуація наче почала виправлятися, коли з гиком і свистом із хмар пилу вирвалися важко озброєні сипахи. Одним кидком увірвалися вони на польський окоп, прокладаючи дорогу яничарам, що бігли за ними щільними лавами. Хутко перебиралися султанські гвардійці через заповнений трупами рів, здиралися на вал і з оскаженінням приречених кидались у бій, з кожною хвилиною все далі вступаючи до польського обозу. Зблідлий Любомирський кинувся в гущу, намагаючись переломити хід бою, який уже загрожував нищівною поразкою. Він щось кричав, вимахуючи мечем, кидався на турків. Охоронці підставляли груди під турецькі списи і гинули, захищаючи гетьмана. А він усе поганяв і поганяв коня, очманілий від бою, втративши почуття реальності.

З цього стану його вивів Собеський. Під'їхавши впритул, він ухопив рукою у залізній рукавиці за оторочений куницями комір. Затріщала парча, а Любомирський витріщив на Собеського банькаті очі.

– Що ви робите?!

– А ви, пане рейментарю?! Що ви робите?!

– Прошу?

– Турки в таборі! О Свєнта Діво! Тут є кому вимахувати мечем, вам треба координувати дії!

– Цо пан собі дозволяє! Слово гонору, я навчу пана ввічливості!

– О, Матка Боска! Погляньте навкруги!

Турки сотнями вливалися до табору, ламали укріплення, рубали частокіл і вози. Жовніри намагалися стягнути з уцілілих возів ще одну лінію оборони, але не встигали і в повному безладі бігали по табору. Неподалік від Любомирського вибухнула бочка з порохом, високо в повітря здіймаючи хмари диму і понівечені тіла людей. Любомирський, здавалося, прийшов до тями.

– Треба негайно посилати за допомогою до Сагайдачного! – почув він голос Собеського.

– Сто дзяблів панові у печінку! Я лицар і не буду благати про допомогу через кожну дрібницю.

– Але це не дрібниця! В нас у таборі яничари, чи ви не бачите?!

– Де драгуни, пся крев! – він повернувся до джури. – Миттю лети до Кулменського, повертай сюди драгунів…

Він ще не встиг договорити, як шалений тріск привернув увагу всіх, хто був біля Любомирського.

Забираючи широким чвалом, у фланг туркам летів двохтисячний загін крилатої гусарії. Блискучі панцирі засліплювали, а над головами в гусар височіли металеві крила, які страшно торохкотіли, лякаючи ворожих коней. У кожного за плечима тріпотіла на вітрі шкура леопарда. Хижі рихви списів націлились у спини переляканим яничарам. Попереду на білому коні мчав закутий в золоті обладунки Владислав. Вітер роздував гриву його коня і пишний султан на золотому, оздобленому чеканкою і самоцвітами шоломі. Гострий спис вибирав свою першу жертву.

З оглушливим дзвоном і тріском ударилися гусари з натовпом яничарів, які навіть не намагалися чинити опір. Щодуху мчали геть, рятуючи свої життя, і не встигали. Гусари пройшли крізь їхні порядки смертоносним шквалом і, повернувши коней, помчали до табору допомагати покінчити з тими залишками турків, що ще перебували в ньому. Перелякані яничари кидали зброю, здаючись на милість переможців.

– Дякувати пану Єзусу, ви знову з нами! – вигукнув Любомирський, коли Владислав під'їхав.

– Не маю сили бути осторонь, коли тут таке діється. Лихоманка вже позаду.

– Але ваш лікар…

– До дзябла лікарів! Келих доброго вина і рицарський меч – от що лікує! Я вирішив, що гусарія стомилась у резерві і, як бачите, саме своєчасно.

– Хвала Свєнті Діві, – озвався Собеський, – радий вас бачити, освєнцоний князю! Ви повинні мовити слово жовнірам. Це їм зараз необхідно як ніщо інше. Вони голодні, хворі й стомлені. Ваша промова укріпить їхню віру в перемогу, тож дайте їм це, і ми переможемо!

Владислав подивився на поле перед окопами. Турки далеко відкотились, оговтуючись після удару гусарії. Поволі починали перешиковуватися.

– Добра думка, – згорда мовив королевич, – люди хочуть мене чути, і вони почують свого привідця.

Ударивши коня в боки золотими острогами, Владислав виїхав на найвище місце окопа і високо підняв руку. Його висока і струнка постать, гарно підкреслена лицарськими обладунками, прикувала до себе тисячі пар очей. Тонконогий арабський скакун бив копитом землю, а вітер роздував за плечима пурпуровий оксамит плаща. Користуючись перепочинком у бойовищі, вояки потяглися до королевича. У повітрі забриніло тисячоголосе «віват», Владислав зачекав, доки настане тиша, і почав промову.

– Вітаю вас! Вітаю, славні охоронці святої віри і матінки-отчизни! Вашою кров'ю і вашим потом полите се поле! Вашими кістками засіяне! Тяжко мені визнавати це, але така є жорстока правда. Коли нещадний ворог страшною пошестю, хмарою сарани налетів на нас, ви всі як один стали на захист рідних домівок, нашої спільної матінки Речі Посполитої. І не лише стали, а й показали, що отчизна вклала меч у надійні руки. З великою славою билися ми і перемагали. Трупами бусурман вкривали поле бою багато разів, але ні на п'ядь не уступили нашої землі. Цей клаптик волоської землі перетворили ми на неприступну фортецю. І слава наша не вмре у віках. Вона буде вічною, як ці могутні стіни за вашими плечима – творіння безсмертних у своєму коханні до батьківщини князів Галицьких!

Тож цю фортецю, яка знемагає вже від тяжких боїв і штурмів, не можемо ми, не маємо права тепер віддати ворогові. Хоч які ви знесилені, виснажені ранами, голодом і війною, не можемо у цей час податися. Належить-бо нам стояти і померти, але не відступити. Знайте, що для турків сьогоднішній день – остання спроба добитися перемоги. Більше за вас вони стомились у наших холодних для них краях. Нема в них бойового духу! Такого бойового духу, такого вогню, який палає в душі польського лицаря, нащадка наших славних шляхетних предків.

Вперед! Вперед, до слави, кажу я, і нехай нам помагає пан Бог у справедливому ділі!

– Чорт забирай! Жовніри ніби ожили! – захоплено вигукнув у вухо Собеському Любомирський, коли королевич змовк і табір вибухнув криками.

– Вони вітають його! А за що, дозвольте спитати? – знизав плечима Собеський.

– Це не важливо. – Любомирський підкликав військового товариша. – Пане хорунжий, скачіть у табір до Сагайдачного. Скажете, що ми йдемо у наступ, хай піднімає запорожців. Настав час вирішального бою.

Хорунжий кивнув головою на знак розуміння і вдарив коня батогом. Застояний огир, як блискавка, полетів до Сагайдачного…

Сагайдачний уважно вислухав хорунжого.

– Я зрозумів. Козаки вийдуть разом із королевичем. Передайте панові Любомирському, що я вітаю його рішення.

А через півгодини лави козацько-польського війська почали перевалювати через окоп і шикувалися бойовими порядками. Високо піднялися бунчуки і хоругви, засурмили сурми. Глухо і зловісно загуділи литаври. Сагайдачний, піднявши булаву, завмер на окопі. Повз нього проходили полки, вітаючи свого гетьмана. Змарнілі обличчя осяялися посмішками, вгору підлетіли шапки.

– Вперед, дітки, за козацьку славу! З вами Бог і Україна… Вперед!


Осман II спостерігав за бойовищем з високого пагорба в тилу своїх військ. Оточений натовпом придворних, він нервово прикладав далекозору трубу до очей. Коли захлинувся перший наступ, він із прокляттям забігав по випаленій сонцем траві. Як молодий лев у клітці, бігав падишах, змушуючи холонути від жаху чаушів, візирів, сераскерів і євнухів. Страшні прокльони з піною закипали на його вустах, з очей, здавалося, сипались іскри. З криком пожбурив він всіяну діамантами трубу і почав топтати її ногами. Трохи зігнавши злість на безвинному приладі, завмер і звелів подати іншу трубу. З низьким поклоном йому подали її. Без слів вихопив і заходився оглядати бойовище. Цього разу його обличчя осяяла посмішка. Він бачив, як сипахи прорвали оборону Ляхистану, бачив, як кинулися вірні яничари через окопи і зав'язали бій, відтісняючи ворога вглиб обозу. Далі все губилось у хмарах куряви, але й цього було досить, щоб підняти настрій падишаха.

– Слава Аллаху! Вони захопили табір! Пашо Ділавере!

– Я тут, о володарю всесвіту, – схилив голову недавно призначений візир.

– Я хочу, щоб всі сили, які ще не вступали в бій, підтримали наступ яничарів. Негайно!

– Слухаю! – знову схилився в поклоні Ділавер-паша.

А схилом уже летіли чауші. Піднімали тисячу сипахів з особистої охорони султана. Віддавали накази татарським мурзам, черкесам і бедуїнам.

За хвилину з різних кінців бойовища кинулися тисячі вершників на конях і верблюдах, спрямовуючи удар на охоплений боєм польський табір. Зачувши перемогу, збадьорились аскери і потроїли зусилля. Сотнями лізли вони по всьому широкому фронту. І от уже й на запорізьких окопах закипів шалений рукопашний бій, на багато миль навколо розносячи крики, стогін і переможні вигуки. Обливаючись кров'ю, падали козаки, але на місце вбитих ставали інші. І тримали, тримали, з надлюдським напруженням тримали несамовитий натиск.

Осман уже святкував перемогу, коли на атакуючих яничарів кинулися гусари на чолі з Владиславом. Не міг повірити своїм очам могутній падишах, коли побачив, що жменька польської панцирної кінноти завернула назад добру половину його війська. З жахом побігли яничари, підхоплюючи за собою все нові тисячі, що хвилину тому поспішали їм на допомогу. Одночасно з цим знесилені татари відкотилися від запорізьких валок. Як налякані діти, кинулися вони врізнобіч, а козаки, користуючись із цього, підняли таку шалену стрілянину з мушкетів, що не менше тисячі кримчаків і ногайців стиглими грушами попадали з коней.

– О всемогутній Аллах! Чим я прогнівив тебе, що ти дав мені таких боягузливих підданих! – заволав юний Осман, у розпачі здіймаючи руки до неба. – Вони клялися захищати мене, а самі біжать з поля бою, як нікчемні шакали, рятуючи свої життя. Покарай їх, як ти караєш мерзенних гяурів. Підніми на них свій святий меч, бо я не в змозі дивитися на цих недостойних…

Раптом Осман помітив навколишніх.

– І ви ще тут? – заревів він, наливаючись кров'ю. – Геть, шакали! Туди! До тих, кого ви називали військом падишаха. Шаблями повернути їх і кинути на гяурів! Щоб за кожним десятком стояв онбаша і вбивав усіх, хто поверне назад. Геть! Я сказав!..

Переляканим табуном кинулися вниз по схилу поважні паші, заплутуючись у коштовних шубах, побігли товстезні євнухи, трясучи неосяжними черевами, поховалися навіть улюблені карлики і комедіанти падишаха.

Повернула армія Османа і вкотре пішла у бій, ще і ще поповнюючи нескінченний рахунок обірваних на полі бою життів…


Хвилон Беркут мчав на чолі Переяславського куреня, щосили вимахував шаблею. Попереду бачив темну масу ворожої кінноти, і вона манила його, загартованого в сотнях сутичок отамана.

У душі піднімалась якась п'янка радість, відчуття сили в могутньому тілі, майстерності в дужих руках і гострій шаблі, в шаленій швидкості доброго коня. Гаряча кров стугоніла у скронях. Вуха закладало від крику запорожців, які мчали в бій за своїм курінним, стукоту кінських копит і бряжчання збруї. Очі мружилися від вітру, що струменем бив в обличчя.

Сотня кроків, півсотні, двадцять, десять… І от швидкий бій «галасом» закипів, забився в пекельній круговерті. Дзенькнули шаблі, захропли коні, залящали постріли з пістолів, і почали лунати зойки поранених. Не жалкуючи ні себе, ні ворога, билися низові козаки, січові лицарі. Це були не польські жовніри з надвірної шляхти магната, не розніжені городові козаки, що хоч і мужньо стояли в бою, але не годилися, щоб услід ступити січовому лицарству. Справжні майстри шаблі, мушкета і ратища вдарились із татарським чамбулом, люди, котрі віддали все життя військовій справі й захисту України. Розпеченим ножем у шмат масла ввійшли переяславці у ворожі лави, залишили за собою лише смерть та важке каліцтво. Запекло, але спокійно і розважливо зносили ворожі голови, розрубували тулуби, відтинали руки й ноги, піднімали їх на довгих розмальованих ратищах і збивали з кульбак влучними пострілами пістолів.

Ревів, як дикий буйвол, кремезний Келеп, вимахуючи важкою шаблею, що розрубувала ворогів мало не навпіл. Вправно фехтував малий Товкач, який майстерністю доповнював невисокий зріст. Одного за одним перекидав, піднявши на спис, зосереджений Півторакожуха. А трохи далі вимахував улюбленим келепом на довгастому, оббитому залізом руків'ї велетень Довбня. Як стиглі кавуни, розліталися навколо нього татарські голови. Рубав направо й наліво Горбоніс, із виразом глибокої задуми на обличчі ліз у саме пекло запальний Кульбаба. Попереду прорубувався до Хвилона Беркута досвідчений Непийпиво.

Уже давно побачив Микита, що відтискали від них отамана. Зі сміливістю, що її від них важко було очікувати, кидалися татари на козаків, і все далі залишався курінний від свого куреня. І не помічав Хвилон Беркут загрози – з трьох боків накинулися на нього татари. Все ближче підступали вони, виблискуючи зазубреними лезами щабель, шкірячи зуби, і все щільніше сипались удари на могутнього Беркута. Вже й розпороли у трьох місцях шитий золотом кармазин жупану, збили з голови боброву шапку. Закапала кров з розсіченого чола. Та не здавався курінний. З глухим каркаючим сміхом опускав важку шаблю на татарські голови, лише розвівався на холодному вітрі посивілий оселедець. Одного за одним зарубав він п'ятьох татар, коли вже почали пробиватися до нього козаки.

Та раптом опустив шаблю отаман і, важко зітхнувши, припав до кінської гриви. З ослаблих пальців вирвався блискучий клинок і впав на слизьку від крові землю. Гаряча куля вдарила в широку спину козака, глибоко засівши під великим мужнім серцем.

– Батька поранили! – крикнув Микита, громовим голосом заглушуючи гуркіт бою. – Сюди! Сюди! До мене!

Потроїли спітнілі козаки свої зусилля, і ще рясніше полилася татарська кров. Здригнулися кримчаки, подалися назад і нарешті побігли, помчали до табору, перекидаючи невеличкі загони сипахів, які марно намагалися зупинити виснажене військо. По всьому великому фронту почали відступати турки на очах у розлютованого падишаха. Бігли у безладі, зазнаючи величезних втрат. Ніхто вже не слухав накази командирів, перетворившись у сповнену смертельного жаху безтямну істоту. А козаки і поляки все гнали їх і гнали, доки, за наказом Османа, турецькі гармаші не відкрили щільний вогонь картеччю, влучаючи і у своїх аскерів, і в ворогів. Лише тоді повернули до табору.

Похилили голови козаки Переяславського куреня над тілом отамана. Широко розкинув він ще годину тому могутні руки і невидючим поглядом карих очей уперся в синє небо. Над ним, мов розуміючи, що сталося, зігнув до землі голову кінь. Тихо іржав, обнюхуючи нерухомого господаря. М'які губи ніжно пестили вже холодну шкіру на зашкарублій долоні.

– Прости, батьку!

– Не вберегли тебе!

– Залишив ти нас, сиріт…

– Погуляв на кривавому весіллі.

Зітхали козаки, і набігали непрохані сльози на очі. Звикли вони ходити в бій за Хвилоном Беркутом, любили його, як батька, і не могли повірити, що це він нерухомо лежить перед ними. І раптом кожний на мить відчув, як поряд чигає нагла смерть, який беззахисний він проміж нещадних жорен війни і яка взагалі благенька билинка – людське життя.

Піднявши на руки Хвилона Беркута, понесли його у табір, мовчки крокуючи повз сотні понівечених тіл, що ними щільно завалено було поле бою.

А ввечері, зібравши курінну Раду і недовго посперечавшись, обрали отаманом Микиту Непийпиво. Мовчки прийняв він пернач. Мовчки вислухав напутні побажання сивовусих дідів і так само мовчки опустив буйну голову під жмені багнюки, що ними посипали його на знак народного обрання. Подякував за честь і хотів уже вийти з кола, коли його зупинив скрипучий голос столітнього Кирила Одноуха.

– Е, ні! Стій, синку, негоже покинути коло козацьке, не мовивши слова. Треба цінувати звичай, як з діда-прадіда повелося. Тебе обрали своїм батьком, тож чекають мудрої поради, як діти нерозумні, – неквапно провадив старий.

Микита підвів посипану пилюкою голову.

– Що ж… Дякую ще раз за велику честь, пани-брат-тя… Ви обрали мене собі за батька. Та чи радий я цьому? Відповідь дам щиру: і так, і ні…

Козаки загомоніли.

– Ти що це, псячий сину, кажеш?

– Чому не радий?

– Чи ти нами гордуєш?

– Зачекайте! – підвищив голос Микита. – Я тільки почав. У мене в руці пернач. Ви доручили його мені, і я вдячний за те, що виказує він велику вашу довіру. Та сумно мені, браття, що не рука батька нашого Хвилона стискає його сьогодні. Сумно, що не вберіг я його в бою… Бачить Бог, я намагався. Будь-що хотів підставити йому своє плече, але не встиг… З цією людиною в моєму житті пов'язано надто багато, щоб так одразу вхопитися за його пернач… Ще молодиком учив він мене премудростям козацького життя… Що й казати! Картаю я себе, братчики… Люто картаю! А ще пече душу друге питання: чи зможу я замінити вам його? Розумію, усі мої кроки ви будете порівнювати з тим, як би він порадив, як би він вчинив. І не знаю, чи вдасться мені чинити так, як чинив Хвилон Беркут…

– Ти що, Микито?! – вигукнув Андрій Кульбаба. – Ми тобі віримо…

– Ану цить! – загудів голос Келепа. – Ти ще молодий, Кульбабо, щоби, не вислухавши старших, на Раді патякати. А тобі, Микито, скажу: пануй! Будь нам за батька, а коли що, підкажемо. Головне, нетяги не цурайся, бо сам нетягою був і, коли що, знову нетягою станеш. Воно так: нині старшина, а завтра…

– Добре Келеп сказав! – загуділи навкруги.

– Дарма що мовчун, коли треба, скаже!

– Ну то з Богом, – промовчавши, підвів голову Микита. – Знайте, я завжди радий вислухати кожного і допомогти, наскільки в моїх силах. І обіцяю ніколи не вимагати від вас того, чого сам не зміг би вчинити. Після походу ставлю одну бочку горілки за спомин батька нашого Хвилона, другу – за вашу шану і довіру. Все, розходьтесь!

Без звичайного галасу козаки розійшлися. Десятигодинний бій, смерть курінного отамана і лютий голод наклали свій відбиток на веселу вдачу запорожців. Понуро потяглися переяславці до палаючих кабиць і очікували там на убогу вечерю. Микита і собі попрямував у коло, що в ньому зазвичай вечеряв. Незвично рукою підтримував заткнутий за очкур пернач.

Біля вогню сиділи вже Яцько, Пузир і Товкач. Микита сів поряд і почав накладати люльку.

– Ну, як справи, Яцьку? – посміхнувся до малого.

Яцько, не знаючи, як повестися, закліпав оченятами. Він і раніше побоювався непривітного «батька Микиту», а тепер, після того як той став курінним отаманом, не міг відкрити рот і лише кліпав довгими віями.

– Чого мовчиш?

– Д-добре… – нарешті вимовив Яцько.

– Що таке? – вдавано здивувався Микита. – Чи в мене роги виросли?

– Ні, що ви…

– То чого ти налякався?

Яцько лише знизав плечима. В цей час підійшов Андрій Кульбаба з греками, які вже поголили бороди і виглядали, як справжні запорожці. Вони ще погано розуміли по-українськи і завжди трималися разом. Їхній одяг був чудернацькою сумішшю турецького і козацького: турецькі чарухи, сині козацькі шаровари, вимащені дьогтем, смугасті халати і витерті баранячі шапки з червоним шликом.

– Не бійся, Яцьку, наш батько молодець! Тепер гуртом виведемо тебе в люди. – Кульбаба весело підморгнув малому. Він, як завжди, здавався веселим і безтурботним.

– Виведемо… Зачекай! – примружився Микита. – А як там мій Гайдук?

– З ним усе добре, батьку! Я його соломою добре витер, підкови перевірив… Задня ліва трохи рухається, то я вранці до коваля піду, сьогодні не хотіли кувати… Ще торбу вівса почепив… Ось.

– Он як? Ну, молодець. Настав час і мені свою обіцянку виконати. Біжи до мого воза, там у середньому кутку, під ведмежою шкурою, лежить полотняний пакунок. Давай-но тягни його сюди.

Яцько миттю зрозумів, у чому річ, і, підхопившись, побіг так, що аж заблимали п'яти. За хвилину повернувся. В обрисах перемотаного мотузком полотняного пакунка неважко було впізнати криву козацьку шаблюку. Не в змозі відірвати від згортка погляд, Яцько простягнув його Микиті.

– Ні, це не мені. Розгортай!

Хутко розв'язавши вузли, хлопчина розмотав біле полотно і завмер. Повними захоплення очима поглядав він на довгоочікуваний подарунок.

Шабля була простою, роботи січових зброярів. Під піхвами з потертої жовтої шкіри і простої чеканки ховався гострий і блискучий, як дзеркало, клинок, дбайливо змащений гусячим жиром. Руків'я з натертої до блиску бронзи було вкрите химерною різьбою і невеличкими срібними бляшками. Невелика ще долоня хлопця міцно стислась, охоплюючи холодне, приємно округле і по-дорослому важке руків'я. І разом з цим ціла буря почуттів промайнула у душі Яцька. Тут була і гордість, і захоплення, і невгамовна дитяча радість, змішана з почуттям власної значущості й щирої подяки. Ще б пак! Він отримав справжню бойову шаблю! Хай тепер не задирає носа Стецько. Теж вигадав: ніж у татарина забрав… А якби й так, то що? Ніж! А тут справжня шаблюка. Ще й яка!

В очах Яцька читалося все, що пропливало у його збудженій свідомості, і всі присутні почали голосно сміятися. Тримаючись за животи, козаки наповнювали повітря громовим сміхом, і Яцько раптом зніяковів. Йому стало незручно за дитяче захоплення, що його він так відверто виказав. Умить зробившись серйозним, хлопчина хвацько закинув зброю у піхви.

– Дякую, батьку, – стримано вимовив.

– Нема за віщо, заслужив, – усе ще сміючись, відповів Микита. – Тепер ось проси в Андрія, нехай фехтувати навчить.

– Навчу! Так навчу, що і бусурман, і ляхів будеш на капусту сікти… Як добре попросиш.

– А ти прошений!.. – захитав головою Горбоніс, що тільки-но підійшов до кабиці.

– Прошений, не прошений, а ще торбу вівса Стригунцеві моєму маєш знайти! – підморгнув Андрій Яцькові.

– Так я вже, аякже! І батька Максима кінь не голодний…

– Молодець, Яцьку, будеш козаком, – поважним голосом перебив його Микита. – Скоро виростеш, наберешся сили, розуму. А ми допоможемо… Ех, скільки вас ще потрібно, щоб заступити тих, хто тут за польського пана життя поклав. Он, тільки з нашого куреня з півсотні набереться. Воно й ніби з бусурманами… А щось не лежить у мене душа! Пани-ляхи тільки й думають, що нашими руками жару загребти. Та й не вперше це. І московські походи, і на татар, і на волохів… А як не потрібні рік чи два – отримуйте пани-молодці зменшення реєстру. Он, городові розповідають, що їх із земель батьківських зганяють і панам, як хлопів, передають. Крулев'ята зовсім розперезалися, хутори грабують, дітей і жінок наїздами зі світу зживають. А як припече – йди, підставляй голову. Біда в Україні…

– Я теж про це думав, – відгукнувся Максим. – Що то воно буде після Хотина? Січ-мати всіх не прийме, треба комусь і на Гетьманщині жити. Коли-небудь увірветься терпець у людей, а тоді…

– Що тоді? Звісно, ляхів підемо бити! Буде їм і унія собача, і єзуїти, і панщина. Спалимо під три чорти фільварки й костьоли. Жиди-орендарі з ксьондзами до люципера давно просяться! – Андрій рубонув рукою повітря. – Ще взнають, як козаків зачіпати. А як на мене – аби здобич гарна… Може, і я польку яку покохаю? Га, Максиме? Ну не лайся, я краківську панянку хочу, що ті кам'янецькі…

– Чого мені з тобою, дурнем, лаятися? Кохай хоч варшавську, – огризнувся Максим.

– Просто тобі все, Андрію, – поглянув на побратима Микита. – Та не так воно насправді. Он і Косинський на ляхів людей піднімав, Наливайко шляхту до пекла сотнями відряджав… А де вони? Косинського єзуїти живцем у стіну замурували, Наливайко в мідному волі підсмажився. Ще й козаків скільки полягло… І Шаулу, і Шостака пани закатували. Тут є над чим помислити. Одним нам, лугарям, із панами не впоратися, треба й реєстровим із поспольством підніматись. А для цього вождь потрібний. І такий вождь, за котрим уся Україна повстане. Щоб не накрила його своя ж старшина, як Наливайка на Солониці, мокрим рядном. Щоб йому більш ніж собі вірили. Тоді можна й підняти шаблі на ляхів… Колись так і станеться.

– Коли-то воно ще буде, – попихкуючи люлькою, кинув старий Кульбаба.

– Колись буде. От як заллють сала за шкуру, та так заллють, що сили, терпцю не вистачить, тоді й закипить! Застогне Україна. Тільки не з Сагайдаком цей куліш варити… Добрий він, звичайно, батько, але… Він, бачиш, хоче і нам, і панам добрим бути. Королю у Варшаву їздив руки цілувати. А тому наша Січ-мати як кістка у горлі. Ще чого доброго за нас візьмуться, брата з братом зведуть.

– Ну, цьому не бувати! – гаряче засперечався Максим. – Щоб реєстрові на січовиків руку підняли? Та не було такого і не буде!

– А я й не кажу, що воно так станеться. Зі своїм братом козаком домовимось. Та тільки Сагайдак на Річ Посполиту руки не підніме. Бородавка підняв би…

– Нема вже Бородавки. У тому й річ…

– Я все думаю… – Микита вибив попіл з люльки й наклав у неї ще тютюну. – А що, якби його не стратили? Сиділи б ми тут? Дзуськи! Зараз уже б турки з України вілайєти поробили, а Бородавка з ними б домовився на Польщу вдарити. Дуже він ляхів не любив. І вони це знали. Так що та Рада – їхніх рук справа… ну, може, не тільки їхніх, але приложили крулев'ята руку.

– То тільки гадки, – озвався сліпий Пузир. – Ой, дітки, дітки! Що то воно в Україні робиться, біда чорна! Хіба так колись було? Щоб з агарянами проти ляхів домовлятися? Помилуй Боже! Мирно жили, спільно бусурман били. І старшина козацька з польською шляхтою як рівний з рівним розмовляли. Ще за мого діда-прадіда так велось. І церква з костьолом одну справу робили: слово Христове людям несли, на святу війну з невірними собаками турецькими надихали. Що ж з нами сталося? Чому християни християн ріжуть, ще й магометан на допомогу кличуть?

– Тому, діду, – відповів Микита, – що зажерлися пани, зовсім совість утратили. Кажете, бусурмани? Ви ж були і в Кафі, і в Стамбулі. От скажіть, у Кафі бачили православні церкви? Бачили! І в Стамбулі вони є, і в Трапезунді.

– Що є, то є!

– А в нас в Україні жиди з церков православних шинки поробили, комори. А де ні, то так на замок зачинили. Ксьондзи православний люд у ридвани запрягають, наче коней. Унію собачу придумали, щоб нас чи так, чи інакше під Римського Папу підкорити. Брацлавщина, Поділля, Волинь – усі стогнуть. Православному похрестити дитину – жидові плати, у нього церква в оренді. Стати під вінець – жидові плати, йому пан лях і козаків, і посполитих з тельбухами продав. Померти православному в містечку – труну через ті ворота виносять, куди сміття, гній і непотріб різний возять. На Великдень пасочки не посвятять у церкві, якщо не в жида їх купував. Шляхтичі панам-отцям бороди разом з головами стинають. Таке ось діється… Одне слово, важко сказати, де більші бусурмани. Сагайдачному ось пообіцяли поновити в Україні православну ієрархію, а універсалів, кажуть, не дали. А ми… Ми стоїмо за віру й Україну, як батьки і діди наші стояли. Та тільки страшно, що не з тими стоїмо.

Усі притихли. Кожен почув у словах Микити відгомін того, що робилося в його душі. Замислилися запорожці. Побачили несправедливість, що нею, мов завісою, оповили їх ляхи. Дехто давно бачив через цю завісу, декому вона лише тепер здалася прозорою, але всі розуміли: Микита має рацію. Хоч яке велике Дике Поле, але й крізь нього до Січі долинав стогін знедоленого народу. Ризикуючи життям та волею, добігали до Базавлука змарнілі, обірвані селяни з надією отримати захист буйного низового товариства. Та, врешті, чи таке воно велике, Дике Поле? Може, й до Січі скоро вельможне католичне панство простягне свої лабети? Скільки може виставити кіш? Десять тисяч! Нехай ці десять тисяч славні воїни, але вони ніщо проти сотень тисяч поляків, татар, турків, пруссів і угорців, що їх магнати зможуть найняти за золото, зароблене потом і кров'ю українських селян.

Ба ні! Не хотілося вірити в таке. Січ стояла, стоїть і стоятиме, нехай би там що. І стоятиме не на захисті Потоцьких, Вишневеньких і Конєцпольських, а на погибель ворогам віри святої православної. І вдивлятимуться у степ до болю в очах запорізькі бекети й сторожа на могилах біля засмолених «фігур». У глибині душі козаки не сприймали того, що мовив новий курінний. Бо ще не настав цьому час тієї холодної осені 1621 року…


Юстися | Хотин | Переговори