home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Переговори

Четвертий день сидів у розкішно обставленому шатрі поблизу наметів Станіслава Любомирського знатний італійський купець Баптус Вінеллій. Ще двадцять шостого вересня прибув він до польського табору з листами великого візира Ділавер-паші і терпляче очікував аудієнції в королевича Владислава. Заможний італієць із розумінням сприйняв відмовки комісарів. О, він співчуває вельможному панству з приводу важкої втрати славного рейментаря королівського війська. Бажає якнайшвидшого одужання найсвітлішому князеві. Звичайно, він зачекає. Але минали дні. Не вщухав гуркіт гармат і ревіння снарядів, а про нього всі забули. Хіба так уявляв він, той, що був прийнятий імператором Блискучої Порти, свою місію у таборі Владислава? Це ж елементарна неповага до нього самого, країни, що її він представляв своєю особою, нарешті, до можливості припинити війну! Війну, яка завдала великих збитків як Речі Посполитій, так і Османській імперії.

Вінеллій з кожним днем ставав усе похмурішим, хоча, як досвідчений дипломат, тримав свої думки при собі. Вчора, ввечері, після особливо жорстокої битви йому повідомили, що його чекає польський коронний гетьман Станіслав Любомирський. Нарешті посол зітхнув із полегшенням: про нього пам'ятають. Але ні! Він не подарує зневаги, що її поляки виявили до посла. Про це одразу ж після привітань Вінеллій і сказав Любомирському. Той на знак здивування здійняв брови:

– Пане Вінеллію! Слово гонору, річ не у зневазі до вас особисто. Адже ви розумієте, що ми ведемо війну з Османом. Важку війну, яка у першу чергу вирішує, чи, власне, буде існувати Реч Посполита. Прошу зрозуміти: я не міг дати вам аудієнції тому, що моє місце було на полі бою. Поряд зі мною бився і найсвітліший князь, який, мушу нагадатати, ще не повністю одужав.

Отже, ми розглянули привезені вами листи і дуже вдячні вам за вашу нелегку працю. Маю надію, що це значно поліпшить процес взаєморозуміння між нами і Портою. Що ж до виказаного вами обурення за Італію і Папський Престол… Попри всю до вас повагу, маю сказати таку річ: коли Реч Посполита стояла за крок від загибелі, ми зверталися по допомогу до всіх королівських дворів Європи. І звідусіль чули лиш доброзичливі співчуття. Адже це не велика допомога проти чвертьмільйонної армії Османа? І лише Ватикан відгукнувся з чудовою пропозицією: кардинали обіцяли на оборону християнської віри щомісячно десять тисяч злотих! Досить значна сума! А вам відомо, що лише Запорізькому Війську ми за цей час заборгували вже п'ятдесят тисяч? Це ще не враховуючи, який рахунок пани старшини подадуть за завдані у поході збитки. І це найдешевша частина нашої армії.

Тож прошу приховати ваше невдоволення і перейти до вирішення того, за чим ви, власне, прибули.

Вінеллій спалахнув. Однак лише на мить. Він ураз опанував себе і вже спокійним тоном продовжив:

– Розумію вас, пане Любомирський, тож нехай вищесказане не вплине на подальші наші рішення.

Отже, Ділавер-паша дав зрозуміти, що згоден прийняти послів Речі Посполитої для обговорення мирної угоди. На вигідних для обох сторін умовах. Це він підкреслив. І ви могли вже прочитати у привезених мною листах. Особливо великий візир просив зазначити таке: падишах воліє поновити колишній спокій між Блискучою Портою і королем Сиґізмундом. Він має надію, що до нього прибудуть пани сеймові комісари як особи, на яких покладено право і обов'язок вирішувати питання війни й миру.

– Дякую вам, вельмишановний пане. Що ж… не буду приховувати те, чого приховати неможливо. Сили нашого війська вже не ті, які були місяць тому. Ми виснажені війною, браком харчів і хворобами. Через це раді перейти з марсового поля за стіл переговорів. Але тут виникають деякі труднощі. І перше з них: не всі з наших ясновельможних панів мають довіру до Османа. Адже це він напав на креси Речі Посполитої з метою стерти її з мапи Європи. Крім того, ми маємо всі шанси на перемогу. Отже, якщо переговори і будуть початі, то лише на рівних позиціях.

– Я буду радий передати ці слова великому візирові.

Любомирський наморщився.

– Стривайте. Я не вповноважений робити такі заяви лише від себе. Мені потрібно порадитися з панами сеймовими комісарами. Обіцяю передати вам усі необхідні листи не пізніш ніж завтра. А поки що прошу не відмовити мені у люб'язності повечеряти зі мною. Маю надію розпитати вас про останні європейські новини…


Запона шатра відкинулась, обірвавши свіжі спогади. На порозі стояв закутий у панцир із золотими розводами гусарський хорунжий.

– Прошу вас, пане посол, коні готові. Маю для вас листи від панів комісарів. Вони згодні від'їхати до ворожого табору для проведення переговорів. Мені доручено завірити вас, що депутація виступить, як тільки будуть вислані письмові гарантії. Пани комісари воліли б, щоб ці гарантії були доставлені вельможними людьми отаманського дому, які своєю присутністю заспокоїли б нас про долю наших послів. У свою чергу найсвітліший князь Владислав і його ясновельможність коронний польний гетьман присягаються, що цим людям буде наданий прийом, достойний їхнього високого стану, і цілковита безпека…

Через чверть години Баптус Вінеллій вирушив до турецького стану. Загалом він був задоволений результатом. У думках вже зважував на руці оксамитовий гаман із трьома сотнями цехінів, що обіцяв йому Ділавер-паша за клопіт у разі, якщо буде досягнуто потрібних великому візирові цілей.


Сагайдачний лежав на постелі і у задумі переводив погляд сукняним склепінням шатра, яке плавно коливалося під ударами вітру. Намагався не звертати уваги на пекучий біль у руці. Минуло вже не менше тижня відтоді, коли напади болю перейшли від плеча через лікоть і нижче, до самих кінчиків пальців. Пальці одразу посиніли і болюче реагували на найменший дотик. Не допомагали й ліки, що їх призначили ліпші лікарі королівської сім'ї, прислані Владиславом. Разом із болем у руці гетьман відчував, як усе його тіло охоплювала якась незрозуміла кволість. Напади жару супроводжувалися лихоманкою. Млосні зелені кола перед очима заважали говорити.

Сагайдачний уже не кидався на чолі війська в атаку і все рідше сідав на коня, проте залишалася ще велика кількість різноманітних питань з організації війська і спільних дій полків. Щоденно прибували посланці з листами від поляків, і Сагайдачний, тамуючи стогін, крокував із кутка в куток і диктував писареві відповідь. День за днем минав, а хвороба не відступала. Залишаючись наодинці, як це було зараз, гетьман безсило падав на похідне ліжко і нерухомо лежав, розглядаючи візерунок на тлі темного сукна намету. В такі хвилини йому хотілося лише одного – спокою…

Хтось, намагаючись не здіймати шуму, ступив до намету. Холодний вітер, як невгамовне дитинча, увірвався до шатра, миттю зазирнувши в усі закутки, зашелестів важкими листками паперу на невеличкому різьбленому столику, потрусив м'яким перським килимом на стіні і зник так само швидко, як і з'явився.

Сагайдачний повернув голову. Біля нього стояв, тримаючи руку поверх руків'я шаблі, Іван Зискар. Від його застебнутого на всі ґудзики жупана з відкинутими назад рукавами віяло свіжим степовим вітром.

– Бери стілець, Іване, сідай. Вибач, але я трохи ще полежу. Щось я зовсім непотрібний став…

– Лежи, батьку, почивай! Ти нам здоровим будеш у пригоді, тож трохи побережи себе.

– Хоч-не-хоч будеш берегтися! Той клятий німець, що його королевич прислав, по п'ятах за мною ходить… ну, то пусте. Ти з чим?

– З листом. Годину тому був посланець із листом від Собеського. Ти спав у той час, тож я його не пустив. Сидить чекає на відповідь. А лист… Ось він, – розшпиливши кілька ґудзиків жупана, полковник дістав з-за пазухи сувій цупкого паперу. На білому тлі темніла велика сургучева печатка. – Будеш сам читати?

– Читай. Тут світла мало, я не бачу.

Зискар зірвав печатку і почав читати написаний польською мовою текст:

«З найщирішими вітаннями і побажаннями міцного здоров'я славному гетьманові його королівської милості Війська Запорізького Петру Конашевичу-Сагайдачному.

Маю за необхідне довести до вашого відома, що представлений нами Сейм має наміри знестись у переговорах з представниками Османської Порти. З цією метою до табору султана у найближчий час вирушає делегація, на чолі якої разом зі мною буде виступати Станіслав Жоравинський. Маю надію, що ці переговори не стануть предметом суперечки між нами і козаками вашої милості. Зі свого боку, хочу вас запевнити у щирих намірах щодо наших славних союзників. Усі рішення будуть прийматися лише у разі нашої обопільної користі, а відстоювання запорізького козацтва є невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої…»

– Що вони мають на увазі під цим «відстоюванням запорізького козацтва»? – невдоволено кинув Сагайдачний.

– Відомо що, батьку! Ясновельможні пани мають на увазі те, що проявлять турботу до тих, чиїми руками виграли війну.

– Читай далі!

– Ага, ось! «…невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої. Пан гетьман має знати, що султан добивається видачі козацької старшини як головних винуватців війни, що вкрили себе ганьбою під час розбійницьких морських нападів.

Виходячи з цього, мушу повідомити, що деякі поступки Османській Порті повинно бути зроблено. Однак, підкреслюю, йтиметься щонайбільше про заборону запорожцям морських походів і нападів на Крим, що його хан є васалом Османа II.

Заздалегідь вдячний вам за розуміння і сприяння мирному процесові, який тепер набув першочергового значення. Для участі у переговорах прошу вислати представників козацтва, разом з якими ми й вирушимо добиватися у турків почесного миру. Щиро ваш Яків Собеський. Писано дня першого октовбрія року тисяча шістсот двадцять першого від Різдва Христового у Хотині, кріпості землі волоської».

– Що скажеш, Іване?

Зискар рвучко підвівся і забігав по шатру. Очі його палали.

– Пси! Не вір їм, батьку! Ой не вір! М'яко стелять, та твердо спатимеш! Ще й до переговорів не брались, а вже натякають, хто крайнім буде!

– Ну, ця пісня нам знайома. Хіба то перший раз на татар йти забороняють, чи чайки палять? Раніш їх не слухали, і тепер так буде. А щодо чайок… Побачимо. На крайній випадок півсотні запорожців добру чайку за три тижні справлять. Та й ще палити ніхто не наказував.

Але Зискар не вгавав:

– Ой, чує моє серце, продадуть! Розумний чоловік сказав: жид, лях та собака – віра однака.

– А як так, то ти сам і збирайся з Собеським до Османа! Поїдеш з осавулом військовим Тарасом Ганжою. Будеш чатувати, щоб не продали. Як до того дійде, подаси мені звістку. Того самого дня знімемося, пройдемо вогнем і мечем через панські майонтки і сядемо на Низу. І от тоді побачимо, хто сильніший!

Зискар струснув головою:

– От тепер впізнаю Сагайдачного! Зробимо, батьку! Все зробимо, як ти наказав…

М'якою ходою, що в ній вчувалися сила і міць, полковник попрямував до виходу з шатра…


Вранці другого жовтня, коли давно очікувані переговори почались і пишна валка послів втягнулась у ворота турецького табору, Микита Непийпиво схопився у своєму наметі, що йому перейшов від покійного курінного. За тонкою парусиною почув якусь метушню і невиразні вигуки. Здивувавшись, почув своє ім'я і лайку. Хтось голосно виказував невдоволення курінним отаманом. Не гаючись, Микита накинув жупан, почепив шаблю і вийшов з намету. Похмурий день зустрів його промоклим, вогким і холодним вітром. На майдані, посеред якого стояла курінна хоругва, зібралося близько трьох десятків козаків. Вони утворили коло, в середині якого діялося щось незрозуміле. За спинами запорожців Микита міг розібрати лише шалені блискавки шабель: хтось зчепився у поєдинку. Для запорожців справа звичайна, але збудження, яке панувало в натовпі, підказувало, що це не просто тренувальний бій.

Працюючи ліктями й руками, Микита протиснувся крізь натовп. Тут перед його очима постала дивна картина. Спітнілий, одягнутий лише в розхристану сорочку і шаровари Андрій Кульбаба відбивався від кремезного, в літах уже, козака на ім'я Журко. З каламутними очима, невпевнено тримаючись на ногах, Журко все ж сильно насідав на Кульбабу, так що той ледве встигав відбивати випади, які сипалися на нього один за одним. Від натуги Журко кректав і бив так, що з-під леза, коли воно зустрічало лезо супротивника, виривалися снопики іскор.

– Не дурій, Журко! Ій-богу, зарубаю! – казав захеканий Кульбаба.

– Щеня! Шмаркач, матір твою так! Я тобі покажу, як зі старшими розмовляти. На! – і від чергового сильного удару полетіли іскри.

Через хвилину Андрій вивернувся з-під страшного удару і зацідив Журкові руків'ям шаблі в обличчя. У того з носа бризнула кров. Журко, розмастивши кров рукавом жупана, розлючено поглядав перед собою. Раптом його очі спинилися на Микиті.

– Ось де ти! Давай виходь! Нема чого за себе шмаркачів виставляти. Діставай, стерво, шаблю.

– Що тут діється? – не розуміючи, у чому річ, Микита позирав то на Андрія, то на Журка.

– А я тобі розкажу, падлюко! Давно паном став? Чому твій кінь ситий, а мій з голоду здох? Як мені тепер без коня, га? Я двох у похід брав, а тепер жодного не маю!

– А за шаблю чого вхопився? – Микита вдивлявся в заюшене кров'ю лице Журка. За кілька кроків до нього долітав важкий запах перегару.

– А того, що дурний, коли вип'є! – втрутився в розмову Товкач. – Яцько малий твоєму Гайдукові торбу з вівсом на морду почепив, а він зірвав. Та так малому зацідив, що той он без пам'яті лежить, водою відливають. А тут Кульбаба трапився, і йому в щелепу! Журко за шаблю!

Потрохи все ставало зрозумілим.

– Андрію! Сховай свою шаблю! – у Микити на скронях запульсувала жилка. – А ти давай свою сюди!

– З чого б це? На ось! – і Журко, переступивши на нетвердих ногах, стромив під самого носа Микиті дулю.

У ту саму мить Микита схопив Журка за зап'ястя правої руки і, підбивши ногу, кинув його на землю. Коліном став на жилаву шию і видер із зімкнутих пальців руків'я шаблі. Після цього могутнім ривком поставив Журка на ноги. Обома руками схопив за комір жупана і щосили струснув.

– Ти де, скурвото, знаходишся?! – голос Микити перетворився на ревіння буйвола. – Ти що собі дозволяєш?! Чому п'яний?!

Ошелешений Журко тільки махав головою, не встигаючи захмелілим розумом осмислити, що з ним діється.

– Коваля сюди! Чіпляй цей непотріб до гармати! Ти в мене, паскудо, київ скуштуєш! Забув, гнидо, звичай?! У поході сліпи залив?!

Дужі руки вхопили Журка і поволокли до найближчої гармати. Похмурий коваль розміреними ударами заклепав на зап'ястях Журка кайдани, а другий кінець тяжкого ланцюга причепив до гачка на казенику гармати. Мовчки перевірив, чи надійно, і неквапно покрокував крізь натовп. На майдані зібрався вже весь Переяславський курінь. Ніхто не розходився і після того як Журка одягнули в кайдани. Зрозумівши настрій товариства, Микита зняв шапку і виступив на середину кола. Оглянув козаків.

– Бачу я, панове-молодці, що маєте до мене мову. Тож я вас слухаю.

У натовпі зашикали. Через хвилину наперед виступив зніяковілий Півторакожуха.

– Вибач мені, Микито, якщо образять тебе мої слова. Але ти тепер наш батько і мусиш про нас дбати. Хочу, щоби чув від мене те, що маємо казати, знаю-бо тебе багато років і якщо скажу, то тільки правду.

– Кажи, Федоре.

– Журко не має рації, і за це ми його покараємо, як звичай велить… Та була в його словах і крапля істини. А саме: коні пропали майже всі. Треба щось робити, бо на зворотному шляху хоч самим у вози впрягайся. І тут їх не залишиш, бо не для того кров проливали, щоб здобич, хліб наш козацький ворогові залишити… То не твоя вина, що воно так сталося, але, будь ласкавий, покумекай, що і як.

– Нам без коней ніяк не можна! – вихопився з натовпу малого зросту лисий Панас Маківка.

– Добре, панство! Я з вами згоден! Але давайте разом поміркуємо, як ліпше вчинити. Воно завжди легше на когось перепхати… Хто що пропонує?

– Та воно і пропонувати нема що! – видерся наперед Самійло Коржик. – У турків коней треба було брати! В них вантаж на вози набрали, в них і коні знайдуться!

– Го-го-го! Добре сказав! А чим годувати?

– Та й турок не дурний! Щоб зуби не обламати…

– Не обламаємо!

– Дурний тебе піп хрестив, у них коні в таборі!

– Тихо! – гаркнув Коржик. – Я точно кажу, можна взяти. І не всі коні в таборі, я ще тоді звернув увагу, коли з Кам'янця повертали. Під лісом біля табору косяк у них на паші. Голів, певно, тисячу буде. До окопу їхнього версти півтори. Можемо спробувати.

– Від нас далеко? – зацікавився Микита.

– Близько п'яти верст. Але це не головне! Там байрак є, в ньому очерет і кущі шипшини. Якщо кинуться доганяти, то тільки туди – найближче. А там кінь не пройде. Я був так втаскався, що ледве виліз. Гнідому по живіт! А кущі колючі! Весь писок подер, жупан ось теж… А збоку і не скажеш, що там така тванюка.

– Може, й турки про нього знають? – запитав Товкач.

– Може! А може, й ні! Ти щось краще маєш на меті?

– Стривай, Самійле! – Микита вже згадав, про що говорив козак, і метикував, як ліпше прокрутити справу. – Я пам'ятаю! І охорони, може, сотня, та й ті з кістьми замість шабель. Діло кажеш!

– Аякже! – Коржик гордо задер носа.

– Та то пусте! – зітхнув Маківка. – Чим ми стільки коней прогодуємо?

– Прогодуємо! – озвався Микита.

– Чим? Навіть із возів солому з'їли…

– Як чим? А он ліс! Дубове листя. Воно, звичайно, не сіно, але якийсь час протримаємося. Поки турок не суне, нема чого байдики бити!

Тож слухай військового наказу: Самійло Коржик із сотнею сьогодні вночі висувається туди, де бачив коней. Уранці й починайте. Решта, у кого ще залишилися коні, беріть порожні вози – і вперед, до лісу. Тільки щоб мені на місці залишалися три сотні озброєних від нашого куреня. Що ще?

Погомонівши, козаки розійшлися. Почали готуватись: одні з Самійлом Коржиком, решта – з Півторакожухом, який очолив другий загін. Здивовані козаки інших куренів розпитували переяславців, що вони замислили, однак ті знизували плечима. Мовляв, якщо вам треба, самі головою працюйте. Пізно ввечері сотня Самійла Коржика, замотавши ганчірками коням морди й копита, від'їхала від табору і розчинилась у темряві. У цей час прибув десяток возів, навантажених пожовклим дубовим листям.

У цей вечір навколо кабиць усі розмови точилися лише про нового курінного. Козаки всі як один погоджувалися, що Микита – отаман що треба, тож вибір вони зробили правильний. А коли у ранішніх сутінках загуло від кінських копит і до переяславців наблизився сяючий Самійло Коржик, радощам козаків не було меж: разом із вершниками примчали чотири сотні несідланих коней, на диво гладких і блискучих порівняно з худими кіньми запорожців. «Молодий ще» Непийпиво твердо посів місце курінного отамана на найголовнішому троні—у серцях січового товариства.


Уже кілька днів тривали переговори між польськими політичними комісарами і численними чаушами, урядовцями візира Оттоманської Порти. Добрим знаком для Собеського стало те, що їх поселили у розкішному, наскільки це дозволяли обставини, шатрі, розташованому безпосередньо біля наметів самого великого візира Ділавер-паші. У перший день Ділавер-паша прийняв послів, вислухав їхні вітання, висловив у надзвичайно пишномовних зворотах свої надії на щасливе закінчення війни. Нарешті, коли Собеський з Жоравинським втратили надію на припинення пустопорожніх похвальних речей на адресу Блискучої Порти і захоплення сміливістю польського лицарства, Ділавер-паша у кількох словах засвідчив свою прихильність і пообіцяв сприяти перебігу переговорів. Ледь схиливши голову, він дав зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Вийшовши від нього, посланці одразу попрямували до шатер муфті Есаада…

Для Собеського почався зоряний час. Природний дипломат і тонкий політик, він почував себе у ворожому таборі, мов риба в воді. Улесливими речами, цінними подарунками, а де треба, і стриманими погрозами він почав вести тривалий і клопіткий переговорний процес.

За короткий час посли заручилися підтримкою великого візира, нового господаря Волощини Радула, а що найголовніше – їм пообіцяв підтримку духовний глава мусульман. Собеський добре знав, що муфті Есаад користується великою повагою і шаною самого Османа. Звичайно, ніхто не сподівався на швидке вирішення всіх проблем і великі поступки з боку турків. Але початок переговорів сподобався Собеському, про що він, не гаючись, повідомив листом Владислава і Любомирського. У тому самому листі висловив прохання надіслати ще золота на «дарунки» впливовим вельможам. Він, як ніхто інший, знав, що дзвін золота миліший продажним чиновникам Османської імперії за найпалкіші слова про вічний мир і дружбу.

За останні десятиріччя могутня Порта почала занепадати. І хоча зовнішній блиск влади, великі перемоги у війнах, неосяжні території завойованих земель не свідчили про занепад, почалося найгірше – влада прогнивала зсередини. В розкоші потопав давній Константинополь, стіни якого пам'ятали ще імператорів Риму. До столиці стікалися надзвичайні багатства із завойованих земель. Сотні й сотні тисяч динарів, цехінів, гасене і дукатів накопичувались у скарбницях різноманітних урядовців, роблячи їхні можливості все більшими і більшими. Катастрофічних розмірів набула торгівля посадами всіх рівнів влади, від санджак-беїв до візирів, від бюлюк-паші до гениш-ачераса. Внаслідок цього протягом трьох-чотирьох останніх десятиліть склалася ситуація, коли до керма державної влади прийшли не мудрі політики і талановиті військові, а ті, хто міг за це заплатити. Багатство, а не мудрість почало відігравати основну роль в управлінні могутньою імперією.

Не останню роль відігравав у цьому процесі розбрат у яничарському корпусі. Залізний осередок війська могутнього падишаха, гвардія, що на неї рівнялись усі, почала у дзеркальному відображенні відтворювати всі потаємні негаразди імперії. Погіршувалася дисципліна в яничарських «вогнищах», поширювалося пияцтво і розпуста. Багаті яничари, не соромлячись, торгували алкоголем і невільницями. Через певний час досвідчені вояки «поступились» і своїм правом померти за падишаха: не обмежені в коштах, вони наймали на своє місце, у разі війни, інших людей, не обов'язково обізнаних з військовою справою.

Блискучий Поріг могутніх Османів усе ще міцно тримався на своїх позиціях, але у його нетрях уже вчувалася тріщина. Чи не найбільшим доказом цьому був сам факт переговорів. Обламавши зуби, чвертьмільйонна армія показала свою неспроможність щось вирішувати. І тепер Собеський не збирався упустити ні найменшої вигоди. Його цікавила лише угода на умовах status quo ante bellum.[53]

Як і очікувалося, першим каменем спотикання на переговорах постало козацьке питання.

– Ми дуже невдоволені нашими давніми друзями з могутнього Ляхистану. Як відомо, Аллах заповідав, а Магомет, пророк його, доніс до відкритих вух правовірних принцип мирного життя і терплячого ставлення до своїх сусідів, – прикривши повіками вицвілі очі, монотонно говорив муфті Есаад. Велетенська біла чалма з золотими стрічками робила його схожим на неймовірних розмірів печерицю. – Тож, як добрі сусіди, не повинні ми шкодити одне одному. Бо дбайливий господар не обірве плоди з дерева у саду своєму, зламавши віти, і не постриже руно овець своїх, знявши з них шкіру. Чому ж тоді у добрах сусіда свого він діє подібним чином?

Плач правовірних лунає над їхньою землею. Мечеті палають, а кров невинних рікою тече там, де сам Магомет заповів жити дітям його. Скажи, о славний лицарю землі північної, чому Мелек-уль-Мекком, ангел смерті, збирає такий багатий урожай в Синопі і Трапезунді – в містах, названих меддахами райськими садами? Чому палають кораблі падишаха і його підданих у морі, а до стін Стамбула долітають хмари порохового диму, обкурюючи його?

Я сам дам відповідь на це питання! Тому що на безмежних землях Ляхистану, подібно до тяжкої виразки на тілі людини, виникло гніздо розбою. Гніздо самого диявола, який кігтями своїми вказує кривавим убивцям на беззахисні жертви його. Ім'я цим убивцям – козаки, а диявола – Запорізька Січ. Хіба король як справжній друг султана може припустити, щоби козаки й надалі топили у крові узбережжя Анатолії, щоби палали улуси кримського хана? Отже, я вважаю, і бачить Аллах – це правда, козаки й тільки вони стали першопричиною цієї війни. Тож перед тим, як ми перейдемо до інших пунктів нашої домовленості, я волів би, щоб ви пообіцяли усунути цю саму першопричину.

– Мудрість духовного наставника мусульман незліченна, як кількість зір на нічному небі! – відповів із поклоном Собеський. – І підтвердженням цього є те, що навіть великий падишах прислухається до думок наймудрішого муфті Есаада. Мені, і в першу чергу Речі Посполитій, що її я маю честь представляти, надзвичайно приємно чути від вас порівняння наших великих держав із добрими сусідами. А сусіди, як відомо, мають допомагати один одному, тож ми раді допомогти Блискучій Порті, якщо лише будемо в змозі зробити це.

Щодо козаків… Мені надзвичайно прикро чути від духовного пастиря мусульман слова про вбивства і грабунок його дітей. Але мушу застерегти вас від помилки. Річ у тому, що його милість король Сиґізмунд III ніколи не схвалював наїздів своїх підлеглих на добра кримські, а тим більше морські напади на міста імперії. Ще два роки тому його світлішим повелінням було наказано спалити човни, що ними низові козаки виходили в море. При цьому Сейм проконтролював виконання вимог.

Причина ж нападів на Крим – це безконечні напади татар на наші креси. Тисячі полонених, підданих короля, довгою вервечкою тягнуться до Кафи, а звідти до Оттоманської Порти, Сирії та Персії. Ллється кров. Отже, козаки змушені боронитися.

– Я не вважав би обороною зруйнування Варни п'ятнадцять років тому, Синопу і Трапезунду сім років тому, потім Кафи. Це є не що інше, як звичайний розбій.

– О, я згоден з вами, наймудріший. Мене не менше обурюють ці ганебні вчинки. Але смію запевнити, що це залишилось у далекому минулому. Останні походи здійснювали не запорожці. Це справа рук донських козаків. Крім того, повинен сказати, що велика провина лежить на колишньому козацькому гетьманові. Саме він здійснював хижацьку політику у відносинах з Османською імперією. Тепер Бородавка страчений самими козаками.

– Це нам відомо. Падишах, що є рукою Аллаха на землі, привітав таке рішення. Але чи саму правду говорить посол Ляхистану? Чи не іменем Сагайдак-бея лякають правовірні своїх дітей? Що ви скажете на нашу вимогу видати цього слугу диявола на суд падишаха?

Собеський кілька хвилин помовчав. Добре обізнаний зі східними звичаями, він не поспішав давати відповідь. І не бачив, як напружився за його спиною Іван Зискар, що до цього непорушно сидів на м'яких міндерах. Козацький полковник весь перетворився на слух, і лише пульсуюча жилка на скроні виказувала його стан. Але цього ніхто не помітив.

– Вам відомо, що козаки разом з польським лицарством прийняли на себе важку ношу із захисту нашої спільної Батьківщини. Не годиться справжнім лицарям злим платити за добре. Тож не може бути й мови, щоб нам відступити, а тим більше карати тих, що чинять таку службу. Є ж бо вони товариші наші, взяті на службу і на платню Річчю Посполитою, як і ми…

І велися далі переговори, змагались у красномовності вельможі, намагаючись в улестивості і пишномовних похвалах заховати смертельну ворожнечу до «давніх друзів». З великими пересторогами робилися найменші поступки. Собеський і Жоравинський безперервно радилися між собою та слали посланців до Владислава й Любомирського. У цьому потоці вершників, які з білими прапорцями мчали між ворогуючими таборами, ніхто не звернув уваги на одного, того, що його нетерпляче чекав гетьман Сагайдачний. Нарешті після трьох днів переговорів до його шатра зайшов генеральний хорунжий.

– Ваша ясновельможносте, прибув посланець від пана полковника.

Гетьман здригнувся. Ось і настав момент, що його він у глибині душі боявся. Намагався відтягнути цю мить, але розумів, що це не в його силах. Зараз доведеться приймати рішення. Може, найважливіше рішення в його житті. Чим відплатить Річ Посполита за його службу? Як вирішить його і свою долю? Від позиції Собеського залежали подальші дії Сагайдачного, а козацькому війську, обуреному унією, важкою війною і зневагою шляхти, вистачить одного його слова, щоб ударити на вчорашніх спільників. На мить Сагайдачний пригадав Юлія Цезаря і його знаменитий Рубікон. «Жереб кинуто!» – сказав великий римлянин і почав громадянську війну. Чи все так легко й просто йому далося, коли приймав він таке рішення… «Жереб кинуто!» – і все стане з ніг на голову! Брат постане на брата, діти – на батьків. А круки тільки цього й очікують. Кинуться! І хан, і султан, і московський цар…

Утім, вибору нема. Те, що він говорив Зискареві, було єдино правильним. Інакше для чого він добивався стільки літ гетьманської булави? Тільки інтереси козацтва повинен він враховувати, лише їх…

– Усе в руках Божих! – твердо мовив гетьман і повернувся до виходу.

Там уже стояв посланець.

– Слухаю.

– Пан полковник просив передати на словах: «Орел дбає про своїх дітей».

– Добре. Можеш іти.

Усе. Сагайдачний відчув, як скажена напруга, що охоплювала, мов лещатами, його тіло, поволі почала відступати. На мить застугоніла в скронях кров, але все тихше і тихше чулись її удари. У вухах одразу зашуміло, і перед очима попливли нудотні зелені кола. Пульсуючий біль сколихнувся у пораненій руці, поступово наповнюючи всю свідомість. Сагайдачний зробив кілька непевних кроків, рвонув комір і важко впав на килими. Перед очима пропливли стіни шатра, похідні меблі і перелякані обличчя джур. Потім усе кудись зникло. Провалився і він сам у чорну дзвінку порожнечу.


Опустивши обважнілу голову, сидів Журко біля поламаної гармати. Важко сперся плечима на холодний чавун і мовчки дивився на втоптану тисячами ніг землю. Поволі хміль вийшов із нього і залишив у думках лише пекучий сором за вчорашні події. Лише одне питання вогненними літерами відбивалось у його свідомості: «Як таке могло трапитись?» Як могло статися, що його, мов злодія, почепили до гармати і поклали поряд добрячий оберемок замашних дубових київ?

І не побиття боявся Журко, навіть не смерті. Лише в очі товаришам зазирнути брав його страх. А що, як побачить там зневагу? Ніколи не ховався за чужими спинами, сміливо зустрічав і кулі, і ятагани. Першим здирався на мури під вогняним дощем і кам'яним градом. А в шинку? Коли пекли в кишені золоті, чи не перший сипав ними жидові в пику? Кого зустрічав, усіх пригощав. Бувало три дні по Січі музик водив, а за ними гарбу з бочкою горілки! Добрим тоді для них був Семен Журко! А тепер прикували ось… Розумів, що все по правді, за звичаєм, та хіба од того легше? Не втримався, хильнув оковитої в поході, навіщо? Ой, горе, горе козакові! Буйна голівонька до біди доведе, а ще й під хмелем…

– Що зажурився? – відірвав від думок веселий голос.

Журко підняв голову і зустрівся поглядом із Самійлом Коржиком. У руках той тримав окраєць хліба й казанок із саламахою. З-за спини у нього виглядали Товкач і Маківка.

– Вам що? – Журко відвернув погляд.

– На ось, їж.

– Не хочу.

– Їж, кажу, скурвий сину, бо киями так нагодуємо, що очі стулиш! – Коржик вхопив з оберемка замашного кия, не менше сажня у довжину. За ним, нічого не кажучи, побрали киї Товкач і Маківка.

Журко мовчки похитав головою.

– Ну, дивися. Саламату і хліб тут ось залишу, біля гармати. А ти вибачай, відходимо тебе, як звичай вимагає. Нема чого в поході пити і без причини руки розпускати.

Журко встав на ноги.

– Бийте. Спини туркам не показував і ви не побачите.

За мить три киї загуділи, засвистіли, розсікаючи повітря. На Журка посипалися важкі удари, глухо віддаючись від грудей, спини, плечей і голови. Били немилосердно. Киї приставали з ляском, розриваючи сукно жупана і зчісуючи шкіру. На голові й обличчі Журка зачервоніла кров.

Нарешті Коржик кинув кий і витер спітніле чоло.

– Досить! Не тримай на нас зла – що заробив, те й маєш.

Усі троє повернулись і пішли геть. Журко сплюнув кров із розсіченої губи і важко сів на землю. Він не намагався витерти кров, як щойно не намагався затулитися від київ. Зітхнувши, підтяг до себе казанок і почав їсти холодну саламату. Біль у тілі, що його залишили киї, відволікав від важких думок, тож Журко бездумно дивився перед собою і жував, навалившись спиною на гармату і розігнувши в колінах ноги. Через годину підійшов Келеп. Без слів він витягнув грубого кия і зиркнув на Журка. Той звівся на ноги. Замахнувшись, Келеп щосили вдарив Журка поперек грудей. Страшна сила удару підняла козака в повітря і кинула на землю вже за гарматою. Келеп подивився на цурпалок, що залишився в його руках після удару, хмикнув і, кинувши цурпалок на землю, попрямував до кабиць. Після цього Журко не вставав десь із чверть години.

Бажаючі покарати винного підходили цілий день. Дехто лише хитав головою і відходив, дехто бив лише для виду, але були й такі, що намагалися влучити у найвразливіші місця понівеченого Журкового тіла. Журко так само зводився перед кожним на ноги, дивився на нього налитими кров'ю очима й не намагався прикритись. Обличчя його вже було скрізь укрите синцями й засохлою кров'ю, а жупан перетворився на лахміття. Іноді козаки приносили йому воду чи їжу, але на цьому й закінчувалось їхнє милосердя. Важкі киї все сипалися на Журка, а він мовчав. Лише важко дихав і спльовував кров.

Нарешті ввечері знову підійшов Келеп. Мовчки відпихнув якогось козака, що вкотре замахнувся на Журка києм. Охнувши, той полетів шкереберть. Келеп подивився на скаліченого запорожця і сумно похитав головою.

– Дісталося тобі, Семене! Добре малахаїв набравсь.

Журко похитувався, наче п'яний. З грудей йому виривався важкий свист.

– Ну от що… – Келеп підвищив голос, – досить козака марудити. Давайте, товариство, збирайтесь-но сюди. І курінного покличте…

Коли підійшов Микита Непийпиво, Келеп звернувся до нього:

– От що, батьку, треба відпускати Журка, побратима мого. Досить йому. За свою провину перед товариством він заплатив. А на горло карати нема за що. Знаю-бо його, як тебе, і голову за нього покладу.

Микита оглянув Журка і теж похитав головою.

– Ну, що скажеш, Семене? – запитав.

– Горілка. Вона, клятуща! Простіть, браття, за те, що звичай порушив. А як нема на те вашої волі, не поминайте лихом і свічку поставте, – хрипким голосом вимовив Журко, який усе ще хитався, немов п'яний.

– Треба простити! – подивився Микита на козаків. – Що думаєте, товариство?

Кілька хвилин панувала важка мовчанка. Потім залунали вигуки:

– Пустити!

– Досить з нього!

– Тепер сам подумає і десятому закаже!

– Журко – добрий козак! Досить з нього!

– Що ж, товариство не проти… Ну, то кидайте шапки і будемо пускати козака, – підбив підсумки Микита.

Угору злетіли, як одна, п'ять сотень козацьких шапок. Той самий мовчазний коваль збив з почорнілих від крові рук Журка кайдани. В цю мить сили нарешті зрадили козака. Похитнувшись, він почав падати вперед, поки не наштовхнувся на могутнє плече Келепа. Той, стурбовано позираючи на побратима, підхопив його й поволік до кабиці.

– Ну, все, все, Семене. Зараз тебе обмию, перев'яжу. Ще й хильнути дам! Так, так, харцизи ж, певно, всі печінки повідтовкли, то воно треба… Ех, що ж ти, біда… Як то воно… Ну, та годі, все владнається…

Чухаючи потилиці, козаки дивилися на могутню постать Келепа, що, мов дитину, пригорнув до себе Журка, і не впізнавали його. Хіба це той Келеп, що розкидав у бою ворогів, ламав кулаком дубові дошки і гнув підкови? Він раптом постав зовсім іншим. Відкрилась у душі суворого воїна чарівна скринька доброти. Переяславський курінь притих. Усі з повагою проводжали очима дві дивні постаті. А ті йшли повільно, невиразні у вечірніх сутінках.


Ще два дні сперечалися польські посли з турками з приводу одного лише козацького питання, поки не добилися свого. Собеський стояв на своєму твердо і на всі вимоги відповідав одним і тим самим: гонор лицаря не дозволяє порушити клятву, дану козакам ще покійним Ходкевичем.

– Ще за небіжчика нашого литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича обіцяно їм було під честю і сумлєнієм, що їх не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим більше не укладемо. І звідси гетьман Сагайдачний зі старшинами і полковниками найважнішими були на таємних радах, тому й тепер у їхньому колі я маю здати докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів. Як вияв моєї прихильності все це я кажу перед славними лицарями Війська Запорізького Тарасом Ганжою, генеральним осавулом, і Іваном Зискарем, полковником.

Нарешті турки піддалися. Хитрий Есаад й одразу не сподівався на видачу козацької старшини, але стояв на своєму якомога довше, маючи на меті своїми поступками у цьому питанні вибороти ліпші умови в подальших. Усе ж Собеському довелося заприсягтись у тому, що козакам якнайсуворіше буде заборонено виходити в море і нападати на землі кримського хана. Намагалися посли також добитися дозволу самим укладати угоду з ханом, мотивуючи це тим, що у разі покарання козаків за напади на Крим повинні бути покарані й татари, які плюндрують Україну. Та на це великий візир відповів твердо:

– Хан є ніщо інше, як прах біля ніг сонця всесвіту, руки пророка, нашого могутнього падишаха. Тож він чинитиме так, як скаже падишах…

Перейшли до другого питання – харачу. Тут турки висунули вимогу, що, на їхній погляд, була повністю обґрунтованою. А саме – Ляхистан має сплачувати велику данину – харач, на підставі якоїсь давньої угоди. Ця угода вказувала на васальну залежність Польщі від Османської імперії. Обурені Собеський і Жоравинський рішуче відмовилися. Погодитися на це, розуміли вони, – значить власноручно підписати свою поразку у війні. Тут на допомогу прийшов господар Радул.

Відійшовши з Собеським у дальній куток, він гаряче зашепотів послові у саме вухо:

– Я розумію вашу позицію, пане Собеський, але так не можна, повірте. Треба в чомусь поступатися.

– Але, слово гонору, це неможливо! Я відмовляюся ставити свій родовий герб під визнанням васальної залежності Речі Посполитої!

– Що ви! Я не про це веду мову.

– Тоді про що, прошу пана?

– Звісно, харач для вас образливий, але!.. – Радул підняв угору палець. – Гарний дипломат знайде вихід.

– Я не бачу тут виходу! Я бачу лише знущання над моєю отчизною! Запам'ятайте: ніякого харачу не буде.

– Не буде! Правильно! А ось дарунки султанові й такі дарунки, які достойні руки пророка на землі, будуть! Це ж у ваших інтересах.

Собеський замислився. Така постанова питання змінювала його суть. Дарунки султанові не принижують короля, навпаки, це вияв доброї волі й поваги. На це можна було погоджуватись. Урешті Собеський кивнув головою.

– Гаразд. Гадаю, на це ми можемо піти.

– Ну от і добре. Адже ми маємо намагатись обходити гострі кути!

Далі мова зайшла про Молдавію та Хотин, про долю вельможних бранців султана, що сиділи у семивежному замку в Стамбулі ще з часів битви під Цецорою. Обговорювали застарілі питання спірних кордонів, вирішували, які гарантії кожна зі сторін зможе надати під здійснення угоди, і ще цілу низку рутинних, але необхідних справ. Нарешті після всіх погоджень і суперечок була відпрацьована попередня угода. Виклавши її на папері, Радул вирушив з листами до великого візира. Він потайки радів з приводу надії на закінчення війни, яка найбільше позначилася на Молдавії та Волощині. Турецька, як і польська армії, завдавали непоправної шкоди його підданим. Гинули тисячі людей, плюндрувалися поля, сади й виноградники, тож Волощина вигравала у будь-якому разі, який вів би до швидшого відходу сторін, що воюють.

Але реакція Ділавер-паші на угоду позбавила Радула великої долі оптимізму. Великий візир, прочитавши листи, розлютився. Пожбуривши сувої на килими, він забігав по шатру.

– Вони нахабні, ці діти шайтана! О Аллах, закрий мої очі, я не в змозі дивитися на це! Як сміють ці мерзенні гяури дозволяти собі звертатися з такими вимогами! Я покажу їм, чого вони варті!

– Усе вирішувати вам, великий візире, – схилився у поклоні Радул. – Одне ваше слово, і вони повернуться до табору ні з чим.

– О, покарай їх, ангеле помсти Азраїле! Ти добре розумієш, що я не можу так закінчити переговори. Падишах жадає миру. Але чи можу я показати йому це? Ні, така угода мене не влаштовує!

– Тоді послухайте мене, нехай продовжаться роки ваші, права руко могутнього падишаха.

– Що ж ти запропонуєш?

– Зустріньтеся з ними спочатку ви. Це дасть змогу довести угоду до обопільної згоди. Тоді буде з чим постати перед очима падишаха.

Ділавер-паша зупинився, заклавши руки за спину.

– Розумію. Я теж про це думав. Сьогодні ввечері я чекаю послів Ляхистану в своєму шатрі. Про це не повинен довідатися падишах, я доповів йому, що угоду прийнято, і на завтра він чекає нас на церемонію її підписання.

– Я все зроблю! – Радул вклонився і попрямував до виходу з шатра.

Ділавер-паша повернувся.

– Стривай. А чи всі їхні вимоги ти виклав на папері?

Радул знітився.

– Великий візир надзвичайно проникливий. Так, я дещо не записав.

– Що саме?

Погладжуючи довгі вуса, Радул повернувся на своє попереднє місце.

– Нехай візир не думає, що я затіяв за його спиною власну гру. Всі мої помисли тільки на здійснення волі падишаха…

– Отже?

– Крім того, вони вимагали звільнити в'язнів семивежного замку. Серед них Станіслав Конєцпольський, Лукаш Жолкєвський, Самійло Корецький і Володимир Фаренсбах. Але я вирішив цей пункт угоди не оголошувати, оскільки він неможливий. На мою думку, і в інших питаннях ще чимало розбіжностей.

Ділавер-паша засміявся.

– Наш друг, господар Волощини, став неабияким тонким дипломатом.

– Я змушений ним стати.

– О, – здійняв брови великий візир, – у чому ж така велика необхідність?

– Вона більша, ніж ви вважаєте. Волощина, як ніхто інший, страждає від війни. Народ стогне, а я мушу слухати цей стогін, неспроможний нічим зарадити.

– Але ж Порта стоїть і на захисті ваших інтересів.

– Так. Я вдячний протекторату Блискучої Порти. Тому хочу швидшого закінчення війни.

– Добре, – зітхнув Ділавер-паша, – іди й не забудь: увечері я чекаю на послів Ляхистану.

Того самого вечора до шатра Ділавер-паші прибули Жоравинський і Собеський. Радул уже конфіденційно повідомив їх, про що йтиметься, і комісари підготувалися до довгої суперечки, розриву переговорів і навіть до арешту. Тож вони були дещо здивовані, коли Ділавер-паша помахом руки випровадив усіх присутніх і з посмішкою вказав на м'які, розшиті золотом міндери біля низького столика. На столику, вкритому різьбленими зі слонової кістки арабесками, стояли кришталеві вазочки з солодощами і золоті кунгани із запашним шербетом.

Наповнивши келихи, візир проголосив тост за дружбу між державами і запросив усіх скуштувати шербету. Після цього відставив келих і приклав до вуст шовкову хусточку. Посли теж відставили келихи.

Ділавер-паша почав без звичайної азійської пишномовності:

– Не буду приховувати, мені не зовсім зрозуміла угода, що її стільки часу ви, мої друзі, відпрацьовували з моїми вірними слугами. Чим викликана впертість шановних послів?

Собеський і Жоравинський перезирнулися.

– Що має на увазі великий візир під терміном «упертість»? – стримано запитав Жоравинський.

– Саме те, що виявили ви у поданих мені Радулом листах. Мене дивує впевненість Ляхистану, що падишах, хай продовжиться його щаслива влада над нами, піде на підписання миру з такими умовами.

Собеський не здивувався. Щойно він із Жоравинським обговорював відповідь саме на таке питання.

– Тоді ми хотіли почути, які умови влаштують великого візира і Блискучу Порту.

– Добре. Намагатимуся говорити коротко. Перше: обіцянки стримати запорізьких розбишак – це, звичайно, добре. Але я вимагаю справедливої кари тим, хто зрадливо нападав на наші міста і проливав кров правовірних. Хижацьке гніздо, що ним є Січ, повинно бути знищене навіки! Друге: як вам відомо, Порта завжди тяжіла до миру з Ляхистаном, незважаючи на вашу віру і ще десятки підступних вчинків, що на них були щедрими королі. Але чаша терпіння наших предків переповнилася після віроломного нападу короля Владислава II Ягеллона у рік, за вашим літочисленням тисяча чотириста сорок четвертий, коли цей мерзенний клятвопорушник, знехтувавши мирною угодою, без оголошення війни повів військо на Адріанополь. Аллах допоміг туркам, і славний султан Амурад розбив Владислава під болгарською Варною. Відтоді Ляхистан став васалом Порти і повинен платити щорічний харач, який, до речі, вже багато років не сплачується. Тож я стою на поновленні сплати харачу. І, нарешті, третє: мене дивують ваші зазіхання на Молдавію. Адже молдавські князі давно визнали протекторат Порти. Чому ви заявляєте на неї свої права?

Усе це візир вимовив тихим, навіть ввічливим голосом. Час від часу на його вустах бриніла співчутлива посмішка, яка немов промовляла: «Панове посли не мають ані найменшої надії на свої зазіхання, можете забиратися під три чорти!» Але на досвідченого Собеського все це не справило великого враження. Він терпляче вислухав промову візира і почав відповідати, позираючи на химерні візерунки перських килимів, що ними з долівки до стелі було завішано величезне шатро:

– Усе ж, ми вважаємо, виказані нами вимоги є справедливими. Річ Посполита – велика держава. Великий візир має розуміти: якщо ми дозволимо Порті карати козаків, то мусимо взяти на себе обов'язок карати татар, підданих султана. Але чи сподобається це падишахові? Що ж до харачу, я заявляю від імені Сейму: Польща нікому данини не сплачує. Польський народ за свою волю ладен покласти життя. Це ви могли бачити протягом останнього місяця.

Разом з цим я не буду заперечувати, якщо вияв миролюбності короля – його щедрі дарунки, що їх наші посли зобов'язуються піднести султанові у Константинополі, будуть вважатися великим візиром цим самим харачем.

Ділавер-паша приховав посмішку. Він люто зиркнув на Собеського і промовив:

– Знаєте, чого ви добиваєтеся?

– Миру, о славний Ділавер-пашо.

– Ні! Ви добиваєтеся кари Оттоманської Порти. Я хотів, Аллах свідок моїм словам, припинити кровопролиття… Що ж. Ви зможете пересвідчитись у своїй помилці й, боюся, вона стане фатальною. Сьогодні шосте жовтня. Нам добре відомо про стан справ у вашому таборі. Брак харчів, фуражу і військових припасів уже добре дався взнаки нашим польським друзям. Так! А повальні хвороби обтяжуються ще й масовим дезертирством! Боюся, вам не позаздриш. То що ви скажете про ідею, що її я буду пропонувати падишахові, а саме: залишити військо у Хотині до середини листопада? І це не все. На зворотному шляху через Молдавію ми надішлемо на Польшу татар. Це будуть Ногайська, Кримська й Буджацька орди. А з ними підуть волохи, молдавани, болгари і всі мусульмани Європи. В них буде єдина мета: спустошувати польські землі протягом усієї зими. Щоб у вельможної шляхти земля горіла під ногами! А навесні, коли шляхи стануть прохідними, ми повернемося. Повернемось із сотнями тисяч нубійців, друзів, черкесів, бедуїнів і ще казна-кого. Ми пройдемо через пустелю, що її за зиму утворять татари, й зітремо з тіла землі Кам'янець, Львів, Краків і Варшаву. Каменя на камені не залишимо від недобитого Батиєм Києва, спалимо все, що горить! Місце триклятої Січі я накажу переорати і засіяти сіллю, щоби навіть нікчемний бур'ян не міг узяти життя від цього поганого місця!

Обличчя Ділавер-паші розчервонілося. Він нерухомо сидів на міндері, за мусульманською традицією схрестивши ноги і розкинувши поли шовкового халата, а з вуст його зривалися слова, що пашіли несамовитою люттю. Очі блищали. Та раптом його погляд згас, плечі опустились, і він продовжив попереднім ввічливим тоном:

– Якщо ви настоюєте на попередньому, це була моя вам відповідь, і з нею можете повертатися до свого табору.

– Великий візир – надзвичайно розумна людина, – по хвилині мовчанки відповів Собеський, – він стоїть на сторожі інтересів свого володаря, а це викликає в нас лише захоплення. Однак ми повинні зробити все від нас залежне для досягнення миру. Як вияв нашої доброї волі можу відректися від усіляких зазіхань на Молдавію. Нехай це буде нашою спробою примирення з великим візиром, а разом ось цей скромний для особи великого візира дарунок у розмірі тисячі талерів. Крім того, мені доручено передати великому візирові ще двадцять тисяч у разі досягнення нашої угоди…

Від Собеського до Ділавер-паші перекочував важкий гаман. Очі турка на мить блиснули й згасли. Але тепер у них замість дикої люті читався живий інтерес до співрозмовника. Тамуючи у грудях радість, Собеський зрозумів, що буря вщухла. Тут йому на допомогу прийшов Жоравинський:

– Хочу запевнити вас, славний Ділавер-пашо, у прихильності до вас… до вас і Оттоманської Порти. Мені дуже неприємно було бачити аскерів могутнього падишаха, коли вони поверталися після бойовища. О, це було жахливе видовище: полки проходили поблизу нашого шатра змучені і безсилі. Аскери ховали від сорому свої жахливі рани, а трупи спішно провозили у закритих возах. Мене брав великий жаль за цих людей: під промоклим осіннім дощем багато хто з них не мав чим прикрити голого тіла… адже вони не звикли до життя у наших суворих краях.

Ділавер-паша неприязно подивився на Жоравинського. Той мовчки витримав погляд.

– Воїни падишаха звикли до труднощів. Якщо ви, мій друже, вважаєте, що ці люди не в змозі загинути за іслам і свого падишаха, то ви помиляєтеся.

– Що ви, я в цьому не мав жодних сумнівів. Але мене цікавить: хіба потрібна така жертва милостивому падишахові? У будь-якому разі повинен нагадати: після всіх показаних тут баталій турки не мають чим пишатись, а поляки боятись.

Слова Жоравинського стали тим останнім, що переважило шальку терезів на користь польських посланців. Глибоко зітхнувши, Ділавер-паша взяв до рук келих із шербетом і запросив присутніх зробити те саме.

– Король Ляхистану має знати: його лицарі не лише хоробрі на полі бою, вони ще й талановиті дипломати… Добре, я заплющу очі на деяку зухвалість ваших вимог. Нехай це буде виявом і моєї доброї волі, адже поганий мир ліпший за добру війну. Пийте шербет, мої друзі, і ми разом будемо молитися за щасливий спокій.

– Дякуємо, великий візире, – схилив голову Собеський, – істинно кажу: бачить Всевишній мудрість правої руки падишаха, великого Ділавер-паші. Маю надію, тепер ми можемо з'явитися на очі самого Османа II. Мій король нетерпляче чекає добрих для нього звісток про успішний кінець переговорів.

– Я буду молити падишаха якнайшвидше зібрати диван. Гадаю, навіть завтра ми зможемо цілувати край одягу серця всесвіту…

Поверталися до своїх шатер посли пізньої ночі. Ці кілька годин були найвиснажливішими за весь час переговорів. Фактично щойно вирішилася доля війни, а може, й усієї Польщі. І Собеський, і Жоравинський були стомленими, проте горді того, що витримали сутичку з візиром. Попри всі погрози Ділавер-паші дали зрозуміти, хто тут розмовляє з позиції сили, і він з цим погодився. Це був тріумф.

Уранці наступного дня послів повідомили, що падишах не бажає прийняти їх сьогодні і призначив засідання дивану на завтрашній день. Їх просили не залишати шатер, і чауш Карім-ага, що його було приставлено до посольства як командира почесної варти, з поклоном і вибаченнями просив гостей присвятити цей день насолодам. Ніби за помахом чарівної палички у наметі з'явився стіл, зроблений з дивовижного ебенового дерева, вкритий найтоншою різьбою. На ньому почали з'являтися золоті й срібні кунгани, кришталеві чарки, тарелі з вишуканими стравами. Грецькі, іспанські й французькі вина стояли поряд із каспійськими осетрами, смаженими фазанами і східними солодощами. З великих блискучих ваз звисали важкі виноградні грона, в'язки медово-жовтих бананів і запашних апельсинів. Стіл був уже вщерть заставлений, а темношкірі раби все бігали і бігали, щоразу викликаючи подив послів новою стравою, яка примушувала забути про попередні. Нарешті за спиною у кожного з послів стала загорнута у напівпрозорий газ, легка і граційна невільниця. Посміхаючись самими лише очима, рабині почали наповнювати келихи темними густими винами з витончених тонконосих кунганів. При цьому вони низько схилялися над послами, і пахощі їхніх умащених запашними маслами тіл били в ніс, розпалювали кров стомлених довгим походом воїнів. За тонкою стіною шатра заграла музика, і шовкова запона при вході відкинулася, пропустивши усередину четвірку танцівниць. І закипіли, запалали шаленим вогнем гарячі ритми східного «танцю живота». Забилися ще частіше серця поляків і козацьких старшин. Заблищали хижі вогники в очах чоловіків. Магічними смолоскипами відбились у їхніх зіницях такі фантастичні у похмурому Хотині, на смертельно враженому війною полі фігурки у легких східних одежах, грація рухів витончених тіл і п'янкий поклик у вологих чорних очах.

Танок зачаровував. Старе вино запалювало вогонь у жилах, і час спливав повільно. Після вогню гармат, хмар порохового диму і смертельної січі, після холодних ночей і вогких світанків перед очима послів відкрився чарівний едем. Тож вони насолоджувалися цим раєм на землі, не намагаючись пришвидшити події. Їхні думки повільно плинули під стелею шатра, змішуючись із запашним димом кальянів і музичними ритмами. А чорні, як сажа, невільниці, одягнуті у чудернацькі шати, все несли, несли й несли таці зі смаженою бараниною та заливною рибою, ювелірні кухлі з шербетами і коштовні кунгани з вином. Наказ Керім-аги щодо найбільшого задоволення гостей виконувався з усією східною розкішшю та азійською гостинністю. Обід, що почався ще до полудня, непомітно перебіг у вечерю і закінчився пізно вночі, коли захмелілі посли не в змозі більше вливати в себе дорогоцінне вино, поснули там, де кого зморив важкий хмільний сон, розкинувшись на парчових міндерах і м'яких перських килимах…

Коли у шатро зазирнув похмурий ранок восьмого жовтня, послам нарешті повідомили, що їх прийме султан. Розв'язка наближалася. Поляки й козаки почали приводити себе до ладу, стираючи з облич і одягу сліди вчорашнього бенкету: прискіпливо підголювали вуса, хлюпали в почервонілі очі ароматною водою, що в ній плавали пелюстки троянд, розпушували хутряні коміри й шапки. Коли вже мали виходити до ставки Османа II, до намету вбіг посланець у промоклому під дощем кунтуші.

– Пане сеймовий комісаре, – вимовив він після привітань, – маю для вас добрі вісті!

– Слухаю, – спокійно подивився на посланця Собеський.

– Уночі прибули люди від пана Косоховського. Він доповів його ясновельможності, що знаходиться на відстані денного переходу від нашого табору. З ним три тисячі піших жовнірів і великий обоз із провіантом і боєприпасами…

До шатра зайшов Радул, Алі-паша і кілька чаушів. Собеський з посмішкою звернувся до жовніра, який, вражений появою сановитих турків, замовк.

– Продовжуй, лицарю. І наскільки великий обоз із припасами веде загін пана Косоховського?

– Тисяча возів. Пан Любомирський хотів відправити десять тисяч комонного війська, зустріти пана Косоховського, але його люди запевнили, що обоз іде під надійною охороною.

– Дуже добре! Це все?

Собеський задоволено позирав то на турків, що мовчки стояли коло виходу з шатра, то на жовніра, який зрозумів, що діється, і додавав своєму голосу деякої зверхності.

– Ні, вашмость! То є не все! Пан хлопський гетьман Сагайдачний…

Зискар, що стояв поряд, люто зиркнув на жовніра і сухо відкашлявся.

– Ти хотів сказати «козацький»! – поправив посланця Собеський.

– О, прошу пана, так. То пан козацький гетьман мав учора гінців від донських козаків. Вони запевнили, що через кілька днів підійдуть до нас на допомогу їхні основні сили – двадцять тисяч комонних донців. Це все, прошу.

Собеський хмикнув.

– Ну що ж. Добрі вісті. Вони спізнилися на два дні, але це вже не суттєво… Ми готові, панове! – повернувся Собеський до турків.

Радул мовчки схилив голову і сказав щось до Алі-паші турецькою мовою. Усі повільно вийшли з шатра і попрямували до пагорба, що на ньому височіли яскраві шатра султанської ставки.

У наметі Османа II панувала глибока тиша, враження від якої підсилювалося тим, що у ньому зібралося не менше сотні людей. Урядовці різних рангів і звань напружено чекали появи падишаха. Коли польські посли зайшли до шатра, Радул мовчки показав їм на місце поряд із великим візиром і ханом Джанібек-Ґіреєм. Спливали довгі хвилини очікування: падишах навмисне затягував із появою перед підданими.

Нарешті чиясь рука відкинула важку завісу, що розділяла шатро Османа II. Султан швидкими кроками перетнув відстань до місця, де на підвищенні стояв обкладений м'якими міндерами трон.

На султанові височіла велика біла чалма із золотими стрічками, а одяг його був разючим поєднанням шовків, оксамиту і коштовних металів, що з них складалися його бойові обладунки. Безвусе юнацьке обличчя застигло у виразі напускної суворості. Ним Осман намагався додати ще кілька до своїх сімнадцяти літ.

З м'яким шелестом усі придворні опустилися ниць. Слідом за ними те саме зробили і посли: дипломатичні рамки поведінки вимагали від них дотримання усіх східних звичаїв. Довгі похвали і побажання всіх благ світу для «сонця правовірних» затяглися на чверть години. Осман мовчки слухав пишномовні речі, ані найменшим рухом не виказаши свого до них ставлення.

Собеський подав сувій пергаменту з написаною на ньому мирною угодою Радулові. Той, шанобливо зігнувшись, передав його найближчому візирові, той наступному, аж поки лист не дійшов до Ділавер-паші, який стояв, схиливши голову, біля ніг свого володаря. Ділавер-паша прийняв сувій і, поклавши собі під голову, упав ниць. Так він лежав, доки всипана перснями рука падишаха не підхопила списаний арабськими літерами пергамент.

Осман пробіг очима текст. Потім віддав його великому візирові. Запанувала мовчанка. Ділавер-паша повернувся до послів і ледь помітно хитнув головою, прикривши повіками очі. Він запрошував до промови Станіслава Жоравинського.

Жоравинський виступив наперед. Ще раз вклонившись, уже за польським звичаєм, він почав:

– Я неймовірно щасливий можливістю віддати свою глибоку шану такому могутньому володареві, що ним є великий султан роду Османів. Бути допущеним перед ясні очі володаря трьох континентів – це велика честь для кожного. А ще більше моє серце наповнюється радістю за ту велику справу, що її ми маємо нагоду зробити для твого народу, о володарю, як і для нашої коханої Речі Посполитої. Доля подарувала нам бути присутніми при укладенні миру між двома наймогутнішими державами.

Усі мої предки воліли підтримувати дружні стосунки з Блискучою Портою, і якщо тінь нерозуміння пробігала між ними і твоїми славними предками, о руко пророка на землі, то це засмучувало всіх. Засмучувало, бо не личить великим народам гнівити Бога кровопролиттям. Мудрість у тому й полягає, щоб жити в мирі, примножуючи славу і багатство своєї отчизни не на полях Марса, а лиш за круглим столом, поважаючи тих, хто сидить поблизу тебе, вболіваючи за їхні інтереси, як за власні.

Час від часу Жоравинський припиняв мову, даючи можливість перекласти сказане турецькою. Він стояв і мовчки спостерігав, як рука Османа II неквапно пересуває вервицю, зроблену з великих перлин, а дочекавшись, коли перекладач закінчить, продовжував:

– І ось тепер, коли замовкли гармати і знову залунали розважливі речі, я з великою радістю хочу запропонувати від імені свого короля поновити давню дружбу і припинити непотрібну ворожнечу. Тож нехай вуха падишаха правовірних будуть відкритими для тих, хто пропонує дружні стосунки, і навіки закриються для злих язиків, що провокують війну, кров і спустошення нашим народам.

Жоравинський закінчив промову. Він ще раз вклонився і відступив. Усі напружено очікували реакції султана. Осман II продовжував мовчати. Жодних емоцій не було на його обличчі, воно мов закам'яніло, дивлячись поверх схилених голів усіх присутніх. Минуло кілька хвилин, і посли з полегшенням зітхнули. За звичаєм турків, ця мовчанка могла свідчити лише про одне: султан згоден укласти мир.

Настала черга Собеського. Він тричі плеснув у долоні, і троє гусар внесли до шатра великий довгастий пакунок, загорнутий в оксамит.

– Володарю половини світу! – з пафосом мовив Собеський. – Мій король добре знає, що ти великий і могутній імператор. Ти володієш незліченними багатствами, що їх і уві сні неможливо уявити простому смертному. В тебе не бракує коштовностей. Але тут, на війні, нам, лицарям своєї отчизни, личить тримати у руках лише залізо. Тож у цих руках немає такого скарбу, який личить тобі, о наймогутніший з могутніх. Прошу вибачити нас за це. Прийми ж від нас цю зброю, що нею ми боролися за отчизну. І прийми її як щирий друг і союзник короля зі щирим побажанням, щоби після укладення тісних зв'язків перемир'я між Блискучою Портою і Річчю Посполитою зброя ця принесла тобі перемогу в боротьбі проти наших спільних ворогів.

З цими словами Собеський розгорнув важкі хвилі оксамиту і дістав з нього спис на довгому ратищі і три рушниці ювелірної роботи.

При першому ж погляді на зброю ставало зрозуміло, що це справжні витвори мистецтва. Вкриті золотим карбуванням і найтоншою різьбою рушниці вражали. Сотні діамантів, карбункулів і смарагдів різноколірними зірками горіли на витончених деталях, найдрібніша з яких світилася щирим золотом. Темне, вкрите вишуканими орнаментами ратище списа закінчувалося чудернацьким вістрям, де блискуча криця у неймовірному поєднанні перепліталась із блискучим золотом.

Осман II лише на мить подивився на дарунки й ледь помітно кивнув головою. Зброю, що над нею минули роки праці кращих зброярів і ювелірів Кракова, винесли, навіть не наблизивши до очей падишаха.

– Я дарую вам мир, – зневажливо кинув Осман II.

Це були перші й останні слова, що їх почули від султана польські посли. Того самого дня вони виїхали до свого табору, везучи султанські печаті під текстом угоди. Мирний договір проголошував таке:

«Даби император турецкій во первих з своим войском и оружіи, смотрящу и во устроеніи яко ко брани войску Полскому сущу, четвертого дне по состояніи мира, з поля битви рушил, и войско все немедлено превел в Фракію.

Аби замок Хотін, кріпость Волощини и приступ до панства турецкого, вічними часи до Королевства Полского належала.

Вси невольники, так на мимошедших, яко настоящих войнах взятіи, аби были взаим возвращени.

Даби Волощина жила по давних правах, от Казіміра Ягелла короля полского, а от Магумета императора турецкого виданих.

Татаре в добра Полскіи, а козаки в панства турецкіи для добичи даби не вбігали; еже аще бьшо би, убо шкоди починеніи награждати.

Даби татарскій хан на всякую потребу короля полского, во всіх виправах воєнних, сопротив кіих колвек Королевству его супотатов был з войском своим готовій; за что ханові король полскій міет по тридцять тисящей золотих, чрез ніколко літ, жалованя давати.

От сторони императора турецкого един баша, а от сторони короля полского сенатор царственій, сей до Порти Отоманской, ов же до короля полского, присягнути на постановленіях даби были прислани; и так ствердивши примиреніе, турчин в дворі поселском Корони Полской, король же у Порти Отоманской да иміют своїх резидентов; и тим способом вічную между собою заховают пріязнь, если толко сія от которои колвек сторони не будет разорена.»[54]

Крім того, посли взяли на себе відповідальність за дотримання зобов'язань щодо подарунків. За угодою, султан мав отримати дві тисячі найліпших соболів, двадцять лисячих шуб, всіяну діамантами скриньку і два коштовні годинники роботи нюрнберзьких майстрів. Якщо не брати до уваги коштовність подарунків, можна було сміливо стверджувати, що юний Осман отримав свої іграшки.

Чекали на свою долю й численні урядовці. Хижими поглядами супроводжували польських послів, а в думках уже підраховували дзвінкі блискучі монети. Великому візирові припадало двадцять тисяч битих талерів, стільки само мав отримати й кизляр-агаси. Духовний наставник падишаха муфті Есаад, а з ним і Дефтердар очікували кожний по десять тисяч.


Вирішальна битва | Хотин | На тихі води, на ясні зорі