home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


На тихі води, на ясні зорі

У запорізькому таборі панувало велике заворушення. Із самого початку війни не було такого веселого настрою, такого загального піднесення. Козаки шмигали поміж вози, намети, скопища порохових бочок і купи сміття. Обличчя сяяли. Подекуди лунав бренькіт кобзи.

– Агов, Максимочку, кого там виглядаєш? – почувся веселий голос Андрія Кульбаби.

Горбоніс, що стояв на вершині валу і дивився на близький ворожий табір, повернувся до побратима.

– Та чорт його мамі знає! Незвично якось…

– Звикай! Відвоювали!

З турецького стану вітерець доносив запальну мелодію. Дзвінкий ріжок виводив східні ритми, час від часу зникаючи за золотим дзвоном бубнів. Гарний чоловічий голос щось весело співав по-турецьки.

– Гарно виводить, – кивнув головою у бік невідомого співака Максим.

– Бусурман… – Кульбаба невизначено покрутив пальцем.

– То й що, гарно ж! Ось! Послухай… Зараз!

Далекий голос співав якусь невідому, проте надзвичайно гарну пісню, і Максим мало не пританцьовував, слухаючи веселий приспів.

– Ой, Максиме, тобі б іще чарку, то й під турецькі музики гопака б ушкварив.

– Та вшкварив би, братику!

– То чого тут стоїш, вітер нюхаєш? Нумо до товариства! Хлопці он бочку меду викотили, Микита дозволив. Пішли зараз, бо тільки дно й побачиш!

Та Максим, хитаючи головою в такт мелодії, не поспішав. Він, мов зачарований, слухав пісню.

– Ти турецької зовсім не знаєш? – спитав Кульбабу.

– А на біса воно мені? Он, хіба батька запитай, він мусив вивчити…

– Я трохи розумію. Він співає про дівчину. Дівчину, яка кохала лицаря. Вона три роки дожидалася коханого з війни. Нарешті він повернувся, посадив її перед собою на коня і міцно обійняв.

– Повернеться, поганець… Цей повернеться, але ті, що їх я встиг дістати, вже не повернуться… Плюнь на того бусурмана, Максиме. Ходімо ліпше меду вип'ємо.

– Злий ти, а молодий…

– Та тьху на вас! Остогидли, молодий, молодий! Сам дуже старий! Як тридцять літ має, то вже й мудрець…

Максим засміявся.

– Ну що ти, Андрію! Де, кажеш, той мед?

– Був, та, мабуть, облизня спіймаєш, поки надумаєш, – невдоволено буркотів Кульбаба, але Максим підхопив його і потягнув до чималого гурту козаків.

Переяславський курінь гуляв. Ще зранку кошовий, зібравши козаків, сказав, що війну закінчено. І це пролунало, як гасло. Запорожці, стомлені важкими тижнями боїв, голоду і негоди, дістали з возів дубові діжі, бурдюки і фляжки з горілкою. Почалося те, що сучасники називають «затьмарюватися проклятими люлькою і пияцтвом». Весь сорокатисячний табір зібрався біля бочок, як зазвичай збирався біля кабиць. Набирали коряками, казанками, а подекуди й пригорщами. По довгих козацьких вусах стікали меди п'ятирічної витримки, червоні, як кров, молдавські вина. Козаки вливали в себе неймовірно великі порції міцних напоїв і пахкотіли люльками. Зосереджено жували суху й пекучу від солі тараню.

– А що, товариство, ще є щось для нас? – голосно кричав Андрій, продираючись крізь чималий натовп.

– Знайдемо, – мовив дебелий Келеп, обтираючи вуса. Він зігнувся над бочкою і черпнув у дерев'яний коряк добру кварту золотистого духмяного меду. – Тягни, один з другим. Дав Бог дожити до цього дня, то май щастя!

Андрій підхопив «михайлика» і підніс до вуст.

– Ох, яке ж воно добре!

Великими ковтками гарячий напій полився через міцну козацьку горлянку. Кульбаба, не спиняючись, спорожнив половину коряка. Нарешті спинився й голосно крякнув.

– Тримай, Горбоносику! Воно ліпше за бусурманські пісні!

Максим узяв важку чашу. За час походу він уже й відвик від таких гулянок. Перехиливши коряка, випив. П'янка хвиля пробігла по жилах, сильно вдаривши в голову. Настрій загальних веселощів пройняв до кісток, і Горбоніс широко посміхнувся.

– Добре!

– Ой, добре! То як там той гопак? – запитав Андрій.

Горбоніс ударив шапкою до землі.

– А що, і гопак буде!

І він, несамовито б'ючи себе в боки, пішов у присяди. Хвацько підкручував смолистий оселедець, а той, мов гадюка, усе вився, досягаючи широких плечей, затягнутих у червоне сукно жупану.

– Ой, добре, братику! – скрикнув Кульбаба і собі теж пустився в танок. Кружляючи один поперед другого, запорожці весело поглядали на навколишніх, запрошуючи товаришів приєднатися. Додавала запалу кобза, що її дістав із торби сліпий Пузир.

– Гуляйте, дітки, маєте-бо привід. Добре бусурмана побили, добре, відпочивайте! – примовляв Пузир, перебираючи струни.

Раптом наперед виплигнув Товкач. По-молодецьки заломлена бараняча шапка височіла на низькому козачкові, доповнюючи його постать на добрих два вершки.

– Гей, браття! Кобзареві налийте! Ой, ноги ж мої, ноги! Самі у танок просяться! – І Товкач закружляв у шаленому ритмі гопака.

– Без тебе знаю! – посоловілий Келеп черпнув із діжки ще один коряк і попрямував до кобзаря.

– Випий, батьку, – тільки й мовив. Язик кремезного запорожця вже добряче заплітався.

Пузир на мить полишив струни, що гули у веселому гаморі, додаючи настрою. Козаки, не розгубившись, продовжували танок.

– А чом ні! Вип'ю! – промовив старий, намацуючи «михайлика».

– О! Добрий «михайлик», козацький! Ну ж бо, за нашу перемогу! – голос Пузиря ніби помолодів і голосно лунав над присутніми. – І за тебе, Трохиме… Хай тобі, товаришу мій дорогий, земля за пір'їну буде…

– Пий, батьку, на здоров'я, а братам нашим загиблим – Царство Небесне! – відповідали козаки.

Гримів і співав козацький табір. Вилітали одна за одною верхівки діжок і лилася горілка, наповнюючи суворі козацькі душі безтурботністю, веселим настроєм і втіхою. Лунали пісні.

Ближче до обіду в таборі у турків вдарила гармата, за нею ще і ще, доки навколишні пагорби не потонули в ревінні канонади.

– Що? Отакої! Стріляти мені! Ну, чекай, голомозий! – Келеп, похитуючись, поліз на окоп. Горілка вже зробила свою справу, і він не відразу зрозумів, що діється. Повільно, але невпинно він дерся на високий земляний насип, голосно лаючись на адресу турків.

За ним прямував укритий синцями Журко. Недавня екзекуція зробила з ним своє, і навіть в атмосфері суцільної пиятики Журко рішуче відмовлявся від «оковитої».

– Я своє випив! – твердо промовляв він і відсторонював простягнуті коряки.

Нарешті Келеп випростався і, хитаючись, подивився на завісу диму над турецькою арматою.

– Та то ж салют, братику!

– Салют?.. Який такий сал… салют?

– Такий! Кінець війні!

Келеп у задумі почухав потилицю, позираючи каламутними очима то на турків, то на Журка.

– А ми чого мовчимо?! Пушкарі, таку вам через сюди… Пішли-но, Журко, вдаримо!

І вони поплелися до найближчої гармати, звідки незабаром долетів обурений голос курінного пушкаря, у відповідь на який гула лайка захмелілого Келепа. Нарешті пушкар махнув рукою і пішов до гурту. Через хвилину вдарив холостий постріл.

– Слава! – заревів Келеп.

У цей час Журко закладав до гармати новий заряд пороху…

Стрілянина, пісні й танці тривали до пізньої ночі. Палали кабиці й ліхтарі. Обидва ворожі табори, здавалося, намагалися перевершити один одного у кількості вогнів. Берег Дністра залило ціле море світла. Невпинно грали музики, і текла річка міцних напоїв. Вояки, які ще кілька днів тому кидались один на одного з несамовитою люттю, перетворилися на простих людей: веселих і сумних, сильних і слабких, великих і не дуже. Раптом стало помітно, що у людей з протилежного табору, незважаючи на їхнє віросповідання, такі самі, як у тебе, руки й ноги, така сама червона кров, яка тече і в твоїх жилах. А десь там, у далеких просторах Малої Азії, у пустелях безмежної Аравії і Північної Африки, на теплих берегах Середземномор'я, у кожного з них є домівка і рідні, які до сліз вдивляються у пекучу лінію обрію і чекають його живим і здоровим. І горілка не могла зовсім перебити важкий сморід тління, що його холодний вітер ніс із недавнього поля бою. Не можна було не дивитися на тисячі могил і ровів з безліччю мерців, бо ці рови, як велетенські міста, з різних боків виросли навколо брудних і змучених вояків.

Та далеко не всім спадало на думку подібне, не звикли-бо запорожці до м'якості й лірики. А хто й задумувався на мить, той лише трусив головою і ще з більшим завзяттям кидався до натовпів довкола горілчаних бочок. Такими були ці люди, що не боялися смерті у бою і мов навмисне її там виглядали. Вони були лише частиною свого часу, його наслідком. Зробивши війну своїм головним заняттям, запорожці лише ставили собі за мету вижити у диких безмежних степах, серед безлічі ворогів. До великої і сильної України було ще неймовірно далеко, але вони раз і назавжди заявили про себе як про могутню націю воїнів. Службою у європейських монархів, вогняним смерчем по московських містах, Криму й імперії Османів козаки довели свою силу. Тож не було в них часу на думки про вищу справедливість. Треба було просто жити, що само по собі означало війну у тому далекому столітті…


Обличчя королевича сяяло не менше, ніж його коштовні обладунки. Сидячи на тонконогому арабському огирі, Владислав увесь час повертався назад і позирав на своє військо.

Перед непотрібним тепер табором стояли польські полки. Виблискуючи панцирями і кольчугами, оповиті султанами і загорнуті в дорогі хутра шляхтичі ще й зараз намагалися виглядати бадьоро, готовими до бою у будь-яку мить. Але якщо придивитися ближче, ставали помітними наслідки семитижневої важкої кампанії. Хворобливо блищали запалі очі на пожовклих загострених обличчях. Випирали ребра на кінських боках. Усе ще високо в небо підіймалися різнобарвні хоругви, але вітер тріпотів їхніми обгорілими краями, зазирав у дірки від куль і картечі. Жовто-коричнева багнюка, здавалося, навіки в'їлась у жупани. Десь позаду соромливо ховалися полки прусських ландскнехтів. Їхні вояки уже помітно хиталися од вітру: серед них найбільше лютували хвороби.

Але цього Владислав не помічав, не хотів помічати. Зараз перед ним було польське лицарство, яке зупинило турецьку армаду. Тож усі мали виглядати відповідно. Він махнув рукою сурмачеві. Це був знак до перешикування війська. Сурма срібним голосом пролетіла над головами жовнірів, і тисячі людей зарухалися, займаючи свої місця. Перед окопами виростала велетенська фігура орла, що розпластався над полем бою. У голові знаходився сам Владислав. Він весело сміявся, перемовляючись із почтом.

– То є славне військо, чи не так, панове?

– О, так, найсвітліший князю! – підтакував Любомирський, щільніше загортаючись у м'який хутряний плащ.

– Ці лицарі показали, що вони можуть. Гадаю, Осман дуже не задоволений, – бундючився пан Лєсковський.

Зачекавши кілька хвилин, Владислав ображено надув губи.

– Але вони, прошу пана, зовсім не ввічливі. За домовленістю, Осман мав би шикувати військо для привітань!

Він повернувся до хорунжого, який, сидячи поряд на коні, тримав особистий штандарт королевича.

– Дайте мені далекозору трубу.

Хорунжий похапцем витягнув із сідельної сумки невеличкий оптичний прилад. Владислав розклав трубу і почав розглядати турецький стан.

– Шикуються… Ну що ж, зачекаємо! Пан Березнецький поки що може розповісти нам, як там справи у Варшаві.

Рудовусий немолодий уже шляхтич здригнувся і торкнув коня, наближаючись до королевича.

– У Варшаві тільки й розмов, що про вас, пане Владиславе. Вельможне панство пишається вашими перемогами, як власними…

– Ну, ну, впізнаю наше панство. Ходити павичами перед гарненькими панночками для них важлившіе за оборону отчизни. А ви, пане Березнецький, чи не занадто довго затримались?

– Але, прошу пана, нас затримали татари! Ми не могли з паном Косоховським полишити Кам'янець, це було б самогубством! – гладкі щоки Березнецького затряслись у праведному обуренні.

– Пробачте, пане Березнецький, – недбало махнув рукою Владислав, – я не мав на меті вас ображати. Але не дуже давно ротмістр Віленський зробив те, що не змогли зробити ви з паном Косоховським. Однак зараз не про те. Як там пані Луїза?

– О, вона не могла дочекатися вас, князю. Просила навіть, щоб я взяв її з собою…

– Ну що ви, пане Березнецький! Хіба поля Марса – місце для панянок? Я би не пробачив вам того ризику, на який ви могли б наразити свою чарівну кузину.


Хотин

– Звичайно! Я знав це, мій князю! Тому змушений був відмовити тій, котра так щиро вас кохає.

Владислав пхикнув. Що про себе думає цей набитий салом мішок? Може, він має надію віддати за нього свою кузину? Маячня! Добре, що не приволік її сюди. Пані Беата, яка ось уже два тижні проживала у покоях Владислава, була б, м'яко кажучи, незадоволена. О чарівна Беато! Це ж треба мати такі великі груди. Справжнє багатство!

З боку турків засурмили сурми і вдарили тулумбаси. Яскраво вбрані яничари й сипахи виходили наперед, ховаючи собою від поглядів поляків натовпи обірваних друзів, нубійців, бедуїнів і татар. Широко розтягнувши фронт, турки вишикувались у формі півмісяця і повільно вирушили до польського орла. З надзвичайною точністю рухів під акомпанемент музиків турки наближались, оточуючи поляків із флангів. Нарешті за двісті кроків турки зупинилися. Ще раз ударивши дрібно, замовкли тулумбаси.

– Нарешті. Я вже думав, що Осман злякався нашого вигляду!

Березнецький запопадливо замахав головою.

– Звичайно, мій князю. Султан уже міг пересвідчитись у могутності польської зброї!

– Ну, тепер ми лише привітаємо його. Це ж зовсім не боляче!

Усі присутні у почті голосно почали сміятися. При цьому кожний намагався сміятись якомога веселіше, і щоб це неодмінно помітив Владислав.

Від почту Османа, що з трьома сотнями вищих урядовців стояв попереду велетенського півмісяця, відділилася невеличка купка вершників. Вишикувавшись у три ряди, посли вирушили назустріч Владиславові. Позаду рухалося щось велике і темне. Королевич знову приклався до далекозорої труби.

– Єзус Марія! Ви бачите, панове, що це?

– Ні найменшої гадки, – знизав плечима Березнецький.

– Це слон. Очевидно, султан вирішив подарувати нам слона, – спокійно промовив Собеський, який теж знаходився поряд.

– О, це оригінально! Цей експонат займе гідне місце в моєму звіринці! – зрадів Владислав.

Тим часом турки наблизились і, склавши руки на грудях, привіталися. На чолі посольста був Гусейн-паша. Він трохи змарнів після того, як потрапив у немилість до падишаха, проте тримався напрочуд добре. Під час одного з нічних нападів запорожці вдерлись у шатро Гусейн-паші за Дністром. Вони буквально здерли з нього коштовну шубу і важкий черес із грішми. При цьому добряче побили, залишивши живим лише для того, щоб одержати викуп. Однак Гусейну вдалось утекти. Тепер на його благородному обличчі під білосніжним шовком чалми все ще проглядалися сліди козацьких лойових чобіт.

– Радий зустріти тебе, о Владислав-пашо, за мирною бесідою, а не для війни, – звернувся Гусейн через перекладача до королевича.

– Дякую, радий бачити й тебе, славний Гусейн-пашо. Вітаю із припиненням ворожнечі між нами.

Гусейн стримано хитнув головою.

– Мудрість перемогла впертість, і ми почули одне одного. Усе в руках Аллаха, тож я тільки радий таким обставинам. Як здоров'я у Владислав-паші? Чи його тіло полишила хвороба?

– Візир добре обізнаний зі станом наших справ, – посміхнувся Владислав.

– О, Аллах дав нам добрі очі і вуха у вашому таборі, тож ми знаємо дуже багато…

– Вітаю, мій друже… Щодо хвороби, то вона полишила мене. Я повністю одужав. А як ваш могутній падишах? Чи вже почав їсти? Кажуть, що він відмовлявся приймати їжу, доки його вояки не приведуть до нього Сагайдачного. Наскільки мені відомо, пан Сагайдачний усе ще у своєму таборі… Але хоробрих яничарів можна зрозуміти. Вони погано шукають пана Сагайдачного через те, що падишах платить лише по одному золотому за кожну ворожу голову.

Гусейн-паша посміхнувся.

– Ну що ж, славний Владислав-паша добре вміє відповідати випадом на випад. Усе ж приємно розмовляти з мудрим.

– І мені теж. Що ж, кажи, що привело тебе до нас.

Гусейн-паша ще раз приклав руку до грудей і, повернувшись, вказав позад себе.

– Прийми, о майбутній володарю Ляхистану, ці скромні подарунки падишаха. Ця велична тварина була привезена нами сюди, щоб своєю величчю вселити страх у ваші серця. Тож нехай тепер вона сповнює їх мужністю, коли ви будете дивитися на неї, пригадуючи ці події. А цей кінь відібраний із табунів самого падишаха. Прийми ж ці дари як знак дружби між нашими народами.

– Дякую, славний Гусейн-пашо. Ці подарунки гідні самого короля. Хочу і я віддячити так, як дозволяють мої можливості в умовах походу.

Владислав плеснув у долоні. Кілька передніх рядів гусар розступилися, пропускаючи обтягнутий зеленим сукном візок, що на ньому лежали дві начищених до блиску гармати. Яскраво-жовта бронза притягувала погляд надзвичайно майстерним литтям у формі казкових гадюк, що, химерно переплітаючись, прикрашали довгі, у зріст людини, гармати. За ними позаду високий широкоплечий рейтар, одягнутий у блискучу кольчугу, вів за повід осідланого коня. Кінь був не гіршим за того, що його подарували турки, а багатством рондика ще й перевершував його. Королевич з посмішкою вказав на подарунки.

– Сподіваюся, падишах оцінить наші щирі до нього дружні почуття. Вам же, мій любий Гусейн-пашо, хочу піднести триста золотих флоринів, щоб компенсувати хоч на мізерну частину ваші страждання під час нападу моїх козаків. О, я щиро жалкую за цей прикрий випадок.

Гусейн-паша люто зиркнув на Владислава і відразу відвів погляд, намагаючись опанувати себе. За мить він знову посміхався.

– Що ви, о мудрий князю! Попри всю повагу до вас мушу сказати: ви перебільшуєте можливості своїх підлеглих.

– Даруйте, але їхній кошовий отаман подарував мені вашу шубу. Якість тих горностаїв відмінна!

– О, запорожці великі злодії, тут не буду сперечатися. Що ж, я прийму ці гроші на знак тривалої дружби.

– Зробіть милість.

Гусейн-паша взяв гаман і почав прощатися. За кілька хвилин турки вже їхали до свого війська, везучи султанові подарунки королевича Владислава. Владислав захоплено поглядав на величезного слона, вкритого парчевою попоною і розмальованого химерними візерунками. Тварина мовчки дивилася поперед себе, час від часу помахуючи хоботом. Біля великої, як стовп, ноги стояв напівголий погонич – маленький смаглявий індус. Він дрібно дрижав від холоду.

– А слон не замерзне? На дворі жовтень, – стурбовано запитав королевич у навколишніх.

– Не замерзне, князю, – відповів Любомирський, ще щільніше загортаючись у хутро плаща, – вони ще й не таке переживають.

– Пан найсвітліший князь добряче провчив того турка, – раптом ні з того ні з сього ляпнув Березнецький.

– Так йому й треба. До речі, наші вивідники нічим не гірші за їхніх, – одразу ж підтримав Лєсковський. – А щодо Сагайдачного, то Гусейн тут проковтнув без слів…

– До речі, а де Сагайдачний? – раптом пригадав щось Владислав. – Сьогодні я бачив на чолі його війська генерального осавула, цього… як його?..

– Ганжа, князю. Тарас Ганжа, – відповів Собеський.

– Чому він? Хіба ці лайдаки вже знову встигли поміняти собі гетьмана? Чому я не знаю?

– Ганжу ще ніхто не обирав, – пояснив Собеський, – усе значно простіше – Сагайдачний смертельно хворий.

– Що ви кажете! Але ж, прошу пана, я надіслав до нього свого найліпшого лікаря. Хіба йому не полегшало?

– Він не встає з ліжка, а лікар каже, що через рану у нього захворіла кров. Боюся, це не виліковується.

– Погано… Все ж я накажу лікарям докладати максимальних зусиль… Ну що ж, панове! Запрошую до замку на бенкет. Завтра вранці ми вирушаємо у зворотному напрямку, шляхом переможців! А сьогодні на нас чекає славне угорське вино. Сорок років витримки – добрий час для доброго вина!


Сагайдачний не прокидався вже близько двадцяти годин. Лихоманка і марення перейшли напередодні у глибокий сон, і лікар зітхнув із полегшенням. Криза минула цього разу, і знесилений організм вимагав перепочинку.

– Зараз усе гаразд, нехай спить, – пояснював він старшинам, – але це поки що. Повірте, панове, я докладаю чимало зусиль і не можу подолати хворобу. Боюся, нам треба було ще два тижні тому відтяти йому руку. А тепер…

– Та ти що, різнику! Як так руку відтяти! – вибухнув Дорошенко.

– А ви як гадали? У рану потрапила інфекція, тож треба було рятувати не руку… Втім, зараз уже пізно про це говорити.

– Чому пізно? – стривожено запитав Ганжа.

– Хвороба розійшлася тілом. Тепер треба тільки очікувати…

– А чого очікувати? – знову загудів Дорошенко. – Ви б, пане лікарю, лікували!

– Я ще раз кажу: роблю все можливе. Але тут не завжди допомагають найлшші ліки… Багато залежить від самого хворого, від його життєвої сили. Маємо лише молитись і сподіватися на краще. Як кажуть: «Домінус вобіскум».

Раптом хворий зарухався. Він подивився навкруги і обережно сів на постелі. Схудле обличчя над сивою бородою виглядало, як у мерця.

– Лежіть, пане гетьмане! – загукав лікар. – Вам не можна вставати!

– Я добре почуваюся, – хрипким голосом озвався Сагайдачний. Він повільно переводив погляд з одного присутнього на іншого.

– Скільки я був без свідомості?

– Довго, батьку, – тихо озвався Іван Зискар.

– День і ніч, – додав лікар.

– І що тут у вас?

– Пане гетьмане, усе добре! Вам потрібно відпочивати, – замахав руками лікар.

– Чекай, ієзуїте! На тому світі спочину. Ганжо, що тут у вас?

– Усе добре, батьку. Війна закінчилася, збираємося додому.

– А ляхи що?

– Ляхи як ляхи. У море заборонили ходити, на Крим… Але того, чого боялися, не сталося.

– Добре… У море і без їхнього дозволу підемо, – Сагайдачний говорив повільно, часто припиняючи мову.

– Коли відходимо?

– Уранці. Турки ввечері з татарами, на світанку Владислав, а ми після них одразу. Так Любомирський наказав.

– Чому ми останні?

– Так наказано…

Сагайдачний хвилину помовчав, переборюючи пекучий біль у руці. Потім підкликав лікаря.

– Принеси мені ще того неронового теріаку, він трохи полегшує…

– Так, так! Я все зроблю! Тільки, пани полковники, прошу вас, дивіться, щоб він не вставав!

– Не вставатиму, – Сагайдачний безсило відкинувся на постелі.

Швидкими кроками лікар вийшов із шатра. Теріак готувався з домішками золота й срібла, тож обережний ченець тримав такі дорогі ліки лише у замку. Сагайдачний це добре знав.

– От що, – мовив він, коли лікар вийшов, – Зискар, Дорошенко, Куроша, Шило… Одне слово, усі! Починайте готувати полки до переправи. Як стемніє, знімаймося. Розумники, вражі ляхи! Мало їм того, що війну виграли, ще й м'яке місце їм прикривай… Знають-бо, Джанібек-Ґірей так собі до Бахчисараю не повернеться, ще в дорозі обози потарбає. Та вже нехай вибачають… Усі зрозуміли?

– Зрозуміли, батьку, – відповіли полковники.

– Ну, то з Богом.

Один за одним полковники повиходили з намету. Залишився лише Тарас Ганжа.

– Що думаєш, пане осавуле?

Ганжа знизав плечима.

– Не сподобається це Владиславу.

– То й хай! Що з того?

– Вони ще ж нічого не виконали з обіцяного…

– І не виконають, Тарасе…

– Як же це?!

– А от так. Я ще тоді в короля зрозумів, але надіявся, що не буде цього. А зараз… Доки самі не візьмемо, ніц не матимемо. Та тільки не мені вже це робити… Чую, віджив. У Київ мене завезіть, до Братства… Там хочу померти. А самі готуйтеся до війни з ляхами, ось моя порада. Якщо зараз Османові не продали, незабаром самі кинуться… У них руки розв'язані… тепер… зможуть усі сили на нас кинути. – Сагайдачний говорив останні слова вже крізь силу і нарешті затих. Важкий сон здолав його зболене тіло, і він відкинувся на постелі важко, зі свистом дихаючи уві сні.

Ганжа ще деякий час стояв над ліжком і дивився на гетьмана. Як же він здав! Тільки тінь залишилася від дужого колись козака. Якось раптово шкіра на руках стала блідою і прозорою, вкритою цяточками коричневих плям. Крізь неї проглядали темні сиві жили й вузли сухожиль. Ще вчора смоляна з сивиною борода враз побіліла, а очі десь глибоко запали. На пальці лівої руки страшно було дивитися: чорні й розпухлі, вони нагадували товсті ковбаси… Не вірилося, що вже ніколи ця видатна людина не скочить у сідло, не підніме вгору руку з блискучою булавою і не гукне дужим голосом до веселого сурмача: «Давай гасло до бою, сину!»

– Ні, ще не час, батьку! – сказав Ганжа невідомо до кого і рвучко вийшов з намету.

Тим часом Низовий кіш готувався до від'їзду. Козаки похапцем лаштували у дорогу вози, кували коней і стягували з обжитого за півтора місяця табору розкидане по ньому майно. Таке саме заворушення панувало й у реєстрових полках. І ще не відлунав у замку над річкою бенкет, як Запорізьке Військо було готове в дорогу. Поляки, заклопотані власними зборами, не звертали на це уваги.

Микита походжав повз вози, гарби й велетенські кантари. Прискіпливо оглядав, як змащено колеса, закріплено вантаж. Наказував віддати коням залишки фуражу, щоби без зупинок проїхати якомога далі від сплюндрованого військами Хотина і пограбованих довкола нього сіл.

– Маківко, чортів сину! Куди ти ту діжку тягнеш?

Верткий Маківка підвів голову і витер рукавом спітніле чоло. Перед собою він котив чималу бочку з-під пастреми.

– Як куди? На воза…

– Покинь, вона розсохлась!

– Ще чого! Покинь! Підлатаю потім, аякже…

– Тьху, дурень! Возів не вистачає! Ти розумієш чи ні? Кому казав весь непотріб тут залишити. Чи, може, я поранених покину, чи здобич?!

Маківка у нерішучості розкрив рот.

– Та воно так… Але ж добра ще діжа!

– Кинь, кажу!

– Та добре, добре!

Залишивши бочку, Маківка пішов до свого воза. По дорозі знизував плечима і вимахував руками.

– Облиш, облиш! Добра ще… Ех!

До Микити підбіг Горбоніс. Очі його сяяли. Але, незважаючи на те, що питання було викарбувано у погляді, почав здалеку:

– Добре, що коней пригнали…

– Добре, – невизначено відповів Микита.

– Так, он скільки майна доведеться залишити. Он свинцю п'ять пудів під кузнею. Шкода.

– Свинець заберемо. Он мотлох усякий на вози носять… Товкачу! Товкачу!

Товкач, який поблизу стояв на возі й змотував порубаний і поколотий списами турецький одяг, підвів очі:

– Га?

– На біса воно тобі? У крові ж усе, та так, що не відмиєш!

Товкач, зітхнувши, згріб колись коштовні речі і кинув у калюжу.

– Та бачу! Гадав, може, відмию, залатаю…

– Чи тобі мало?! Іди он, краще, пушкарям допомагай гармати вантажити.

Не сперечаючись, Товкач сплигнув із воза і попрямував до кантари, що на неї четверо козаків підіймали важкі мортири на товстих, збитих з дубових дошок лафетах.

– Кошовий що каже? – знову заговорив Максим.

– А що він має казати?

– Ну, коли в дорогу.

– Та дочекаємося темряви і вперед.

До курінного підбіг джура кошового отамана.

– Вас кличе кошовий, батьку, – мовив захеканий козачок.

– Добре, йду.

Джура кивнув головою і побіг далі.

– Треба до Семена. Напевне, узгодимо час і порядок руху.

– А… То я зачекаю, – сказав Максим.

– Максиме! Не грай шимка! Чи я не зрозумів, чого ти хочеш?

– То що скажеш?

– Боюсь я за тебе, братику! Джанібек-Ґірей тут свого не впустить. Чи ти на каторгу захотів?

Максим посміхнувся.

– На все Божа воля. Як на роду написано, так і станеться, сам колись казав.

– Ох, гріх на душу беру! – Микита глибоко зітхнув. – Як хочеш, не маленький… Тільки от що! Ти мене дочекайся. Прийду від кошового, тоді поїдете.

– Чому поїдете?

– Тому! Я тебе самого не пущу, бери Кульбабу з собою. Я йому сам скажу…

– Але ж…

– Ніяких але ж! Мені спокійніше… І по коневі на переміну візьмете. Я думаю, ми до Кам'янця не підемо, щоб поляків не зустріти… Одне слово, чекай мене тут.

Через півгодини Непийпиво повернувся у супроводі Андрія. Той, як завжди, був веселий і безтурботний. Лукаво підморгнув Горбоносу.

– А мені панянку знайдеш?

Максим засміявся.

– Ха! Знайдеш! Ти ж краківську хотів!

– Така вона, доля сіромахи: дають – бери…

– А як б'ють?

– Хай спробують!

– Мені б ваш настрій, – стурбовано сказав Микита.

Він сів на товсту колоду біля кабиці і почав накладати люльку. Потім, не кваплячись, висік вогню, припалив трут і роздмухав жарину. Затягнувся гірким тютюновим димом.

– От що. Виходимо опівночі. Йдемо позаду всіх полків, як і сюди йшли. Спочатку на Жванець, потім, минаючи Кам'янець, на Бар. Там виходимо на Кучманський шлях і далі ним через Буг та Інгул до Чорного моря. А там на Чорний шлях і до Базавлука. Вас, звісно, ніхто чекати не буде… Ех, і я б з вами, та не можу! Матиму тепер, про що думати…

– Будь спокійний, Микито! Я за ним наглядатиму, – авторитетно заявив Кульбаба.

– Сам не влети… Ну що ж, – Микита подав Максимові руку, – з Богом. Їдьте до Інгулецької паланки, як нас не наздоженете. Там на Саксагані є хутір Чубенків, знаєте?

– Я знаю, – недбало кивнув Андрій, – у тому році там раків ловили, ото раки!

– Так, раки добрі… – Микита встав, – їдьте вже. Доки військо не знялося, вам безпечніше буде. Чубенкові перекажете від мене привіт. Скажете, може, сам зберуся, навідаю старого…


Вітер несамовито бив у вуха, а по обличчю боляче шмагали мокрі гілки, заліплюючи очі жовтим листям. Кінь напружено дихав і мчав усе далі й далі, перескакуючи рівчаки, калюжі та пеньки. Десь зліва чувся тріск: там пролазив через хащі Кульбаба, а позаду земля стогнала під сотнями копит. Татари майже не мали сумніву в своєму успіхові й весело перегукувалися. Навздогін козакам летіла образлива татарська лайка.

Максим протер очі. Кінь, косячи на вершника бузковим оком, немов благав про відпочинок. Та Горбоніс зціплював зуби і ляскав змилену тварину плазом шаблі. Десь позаду залишилися спис і мушкет, що їх вирвали з рук густі чагарники.

– Максиме! Чуєш, Максиме?! – доніс вітер хрипкий голос Кульбаби.

– Чую!

– Роз'їдемося, Максиме! Єдиний вихід…

– Ні! Вперед! Вперед! – кричав Горбоніс.

– Їдь, Максиме, я завертаю. Давай!

– Куди ти, дурню?!

Та було вже пізно. Хрускіт зліва припинився. Андрій зупинив коня і, діставши шаблю, повернув назустріч переслідувачам. До них залишалось якихось сто кроків.

– Андрію! Ти що?! Вперед, там річка, маємо надію!

Кульбаба побачив, що Горбоніс наближається до нього. Він мало не заплакав:

– Максиме, тікай! Зараз же. Не можу я з тобою, кінь ногу пошкодив. Скажеш батькові…

– Сам скажеш. Або ніхто!

Татари наблизились і оточили двох мокрих і розхристаних козаків щільним колом. Деякий час стояли мовчки, темні і хижі, було чути лише брязкіт кінської збруї. Кілька чоловік натягнули тятиви луків, але випускати стріли не поспішали. Козаки важко дихали, спокійно позираючи на ворогів.

– Ех, Максиме, Максиме. Ну, чого ти повернувся, тепер удвох… Ні за цапову душу…

– Як є, так є. А як би я Микиті в очі подивився? А батькові твоєму? Чому коня не замінив?

– Відстав він, братику, ще під лісом.

– Тьху ти! Доля собача… – зітхнув приречено Горбоніс.

Один із татар виїхав наперед. Тримаючи напоготові пістоль, наблизився до друзів.

– Гей, кайсак! Ятаган кидай, яничарка кидай! Якші жити будеш. Ятаган піднімай, помирай якші!

Рука, що нею тримав пістоля, помітно тремтіла, а в очах читався страх.

– Що будемо робити? – позираючи на татарина, запитав Андрій.

– Здаватися будемо, що тут вдієш? Оком моргнути не встигнеш, як дзюрок нароблять.

– Дулю їм! Я в неволю не піду!

– Не дурій! Стій тихо і слухай.

– Що слухати? Давай хоч по одному з собою заберемо!

– Не встигнеш! Кидай, кажу, шаблю! Дасть Бог, виберемось…

Андрій знехотя пожбурив шаблю на мокре листя. За ним те саме зробив Горбоніс. У ту саму мить над ними цвьохнуло кілька арканів. Татари зірвали запорожців із сідел і мовчки накинулися на них, заламуючи за спину руки. За хвилину обидва лежали зв'язані мотузками з сиром'ятної шкіри. Ґелґочучи щось по-своєму, людолови роздивлялися здобич, що її знайшли на козаках і у сідельних сумках. Із задоволенням витрусили золото з чималого гамана Кульбаби, розвернули довгий шовковий очкур. Мацали зашкарублими пальцями товсте сукно жупанів і жовтий сап'ян чобіт. З кишені Максима витягли золоту каблучку з великим діамантом – подарунок, що його він віз Юстисі. З байдужістю Горбоніс поглядав на річ, заради якої відмовився від доброї половини належної йому здобичі. Що тепер з неї, якщо і сам він може стати чужою річчю. Татари їх майже не били, а це свідчило лише про одне: вони вже ясир…

А маленькі кривоногі ногаї вже скидали на купу відрізи кармазину, лундишу, шиті бісером папуччі з сідельних сумок. До них прилучили золотий келих, десяток пістолів і дві шаблі у коштовних портупеях. Зверху лягли цяцьковані порохівниці – натруски й улюблений ніж Андрія з гострим, як бритва, лезом дамаської роботи.

– О, кайсак багатий, добрий ясир! Кайсак міцний, каторга якші працювати. Вставай, гяуре! Неволя підемо! – один із ногаїв сильно копнув Кульбабу ногою.

Незважаючи на холодний жовтневий дощ, на запорожцях залишили лише жупани. На шиї їм одягнули зашморги і босоніж погнали за собою. Один з ординців потягнув, було, за повід Андрієвого коня, але, помітивши, що той не може ступати на передню правицю, зняв кульбаку і різонув його кривим ножем по горлу. Зі страшним хрипом тварина повалилася на землю і забила в агонії ногами.

Більше години йшли густим підліском, збиваючи до крові ноги. Поступово татари перестали звертати на козаків увагу й лише час від часу смикали за аркани, перевіряючи їх натяг.

– Як бидло, гонять, собаки! Ех, треба було кинутись у гущу – і справі кінець! – приречено говорив Андрій.

Максим довгим поглядом подивився на побратима. Може, Андрій уже втратив надію? Багато разів помічав він, як сильні й хоробрі люди ламалися, коли бачили перед собою безвихідь. Вони опускали руки і втрачали інтерес до життя. А серед них були й старші за Андрія… Набагато сильніші й досвідченіші. Невже й з ним таке?!

– Кульбабо!

– Чого?

– А горілки хочеш?

– Я крові хочу!

– Цур тобі, вовкулако!

– Сам такий. Я бусурманської хочу. Знайшов, коли вовкулаку боятися…

Максим з посмішкою щосили ляснув Кульбабу по плечах. Татари повернулись і почали щось кричати. Один із них уперезав Горбоноса довгим батогом.

– Чого ти? – за хвилину зашепотів Андрій.

– Усе добре, з тобою виберемось.

Андрій зловісно посміхнувся, і Максим побачив у його очах той вогник, про який стільки говорив Непийпиво, ще коли Кульбаба молодикував. Веселі сині очі на мить стали схожими на бездонні провалля мушкетних стволів.

– А як і ні, то вони проклянуть цей день! Повір мені, братику… Підійди ближче.

Максим поступово наблизився до побратима.

– Що таке?

– Той келепок пам'ятаєш?

– Який келепок?

– Крем'яний.

– Той, із ями?

– Він. Сила у ньому. Розумієш?!

– То й що з того?

– А те… Мені Микита казав. А він, ти знаєш… Я часом його боюся. Буває, як почне про щось, наче характерник… Наче у воду дивиться!

– Він такий… А келепок до чого?

– Я його у сорочку зашив. Ночі дочекаємо, дістану… Мотузки б тільки порвати.

– Дай Бог. А навіть як і ні, плювати! Ліпше в Україні померти. Я з тобою згоден. Тільки тоді, відразу, було зовсім безглуздо.

– Вийде все! Бачив уже таке… Тоді теж дощ ішов, у них хмиз погано горів, світла мало було… Ох і гнали ж вони мене!

Татари почали оглядатись, і козаки замовкли. Боячись, щоб їх не тримали окремо на ночівлі, Максим і Андрій дещо розійшлись, опустили голови й, похнюпившись, чалапали по калюжах. Розмову припинили й тільки голосно зітхали, викликаючи серед татар зловісний сміх.

Через годину з'єдналися ще з одним чамбулом, вершників із тридцять. Сиве небо почало чорніти, коли нарешті вирішили спинитися на ніч. Татари злізли з коней і почали розпалювати вогнища. Очевидно, вони добре знали, що до ранку ні козаки, ні поляки не вийдуть із таборів, тож нічого не боялися. Незабаром до них приєдналися ще два невеликих чамбули.

Ті, що прибули, мали дещо багатшу здобич, і скоро на узліссі, що його вибрали для табору, сиділо вже кілька десятків бранців. Переважно селяни, але були серед них і кілька козаків. До цього гурту підігнали й Максима з Андрієм.

– Тут твоя сиди, – коротко кинув татарин і пішов собі геть.

Козаки привітались і собі сіли на мокру траву. Ніхто не відповів. Бранці перебували в якомусь сомнамбулічному стані. Впершись невидючими очима десь перед собою, вони мовчки сиділи, лежали, похитувалися у німому розпачі. Брудні й подерті свитини, кожухи, жіночі плахти і жупани козаків здавалися темно-сивими під непривітним свинцевим небом. Тихо заводила середніх літ жінка, притискаючи до грудей худеньке дівча. Дівчинка була одною з тих, хто не повністю зрозумів усієї важкості горя, що на них впало. Великі блискучі оченята з цікавістю поглядали на двох козаків. Повз купку бранців бігали заклопотані татари, носячи з лісу хмиз і воду від річечки, що протікала поблизу. Неподалік двоє маленьких сейменів різали на вечерю стару кобилу.

До запорожців підсунувся худорлявий чоловік, років сорока, одягнутий у благенький жупан, який ще зберігав залишки колишнього синього кольору. Руки йому, як і всім бранцям-чоловікам, було міцно стягнуто позаду.

– Ви звідки, братчики? – пошепки запитав він у Максима.

– З-під Хотина, звісно, – відповів Горбоніс. – А ти хто будеш такий?

Козак у синьому жупані намагався почухати свого чималого носа об плече. Нарешті це йому вдалось, і він випрямив шию.

– Ох, кляті! Носа чоловік свого не ладен почухати! Звідки, питаєте? Кропив'янського полку козак Мороз я.

Чи то пак був? От лихо, сходив по дрова на свою голову!

– Скільки вас тут? – запитав Андрій.

– Кого це нас?

– Реєстровиків.

– Один поки був, а ви хіба не реєстрові?

– Ні, ми з Низу.

– А… – поважно протянув Мороз. – І що, теж попали?

– Як бачиш, а ондечки хто?

– То ляхи, козаки Лісовського, знаєте?

Андрій ствердно кивнув головою.

– То ось я і кажу! Хто ж думав?! Ну, сказали: мир! Пиятика, гулянка, з гармат стрілянина… Добре ми врізали, що там казати. А діло до вечора, от сотник Чернецький і послав до лісу по дрова. П'ятьох нас було… віз іще. Добрий був віз! Там бусурмани й кинули, може, знайдуть ще його товариші. А нас уже зась… Четверо, що зі мною були, там і попадали, а мене, собака, арканом поцілив. Ось тобі й мир…

– А лісовчаків як взяли? – не вгавав Андрій.

– Чорт його маму знає, їхні татари пізніше пристали до моїх.

Андрій повернувся до Максима.

– Треба з ними теж зговоритись. Як поснуть татари, разом і почнемо. А там, як кому Бог дасть.

Мороз раптом пожвавився. Він гаряче зашепотів Андрієві у вухо:

– Хлопці те що треба! З такими можна кашу варити. Чув, вони теж щось шепотіли…

– Гей, шакал паршивий! Тихо сиди. Як бігти задумав, різати будемо. Ногай вас собак якші знати. Ніч добре стерегти! – почувся над головою голос одного з татар. Кривоногий людолов стояв, поглядаючи на бранців.

– Ти, кайсак! – він вказав на Андрія. – Покажи руки.

Андрій мовчки повернувся, показуючи міцно спутані за спиною долоні.

– Якші. А ти! – брудний палець із довжезним чорним нігтем вказав на Максима.

Упевнившись, що і в того руки зв'язані, татарин дістав зі шкіряних піхов на поясі великого кривого ножа.

– Тікати кайсак буде, піймаю. Убивати не буду. Язик відрізай! Очі відрізай! Тут, – він указав ножем Андрієві у пах, – євнух роби! Ха-ха! Кайсак дамой прибігай, його ханум сама вб'є!

І татарин мало не покотився зі сміху, задоволений власним жартом. Посміявшись, він перевірив пута ще у кількох бранців і пішов до багаття. Довкола гурту полонених розпалили чотири вогнища. Біля кожного сіли по троє-четверо вартових. Вони смажили шматки конятини на довгих дрючках і перемовлялися своєю тарабарською мовою. Час від часу прикладалися до чималенького бурдюка з вином і пахкотіли люльками.

Минали години, а татари ніби й не збиралися спати. Було вже далеко за північ, дощ припинився, і вогнища палали досить яскраво. Захмелілі татари весело сміялися, голосно розмовляли, цямкаючи, жували недосмажене м'ясо. Стомлених козаків почав долати сон. Коли в Андрія перед очима вже закрутилися веселі картинки, хтось обережно пхнув його у бік. Кульбаба розплющив очі. Мабуть, він спав деякий час, тому що тепер від татар долинав лише храп. Вогні почали згасати, а на голову сіявся дрібний дощик. Десь недалеко шурхотіли дерева. Його ще раз штурхнули.

– Хто тут? – прошепотів Андрій.

– Мороз, – долинуло у відповідь. – Я говорив з лісовчаками, вони готові. Треба повзти до того вогнища, що найближче до лісу.

Андрій повільно, щоб не робити шуму, звівся. Він щосили напружив м'язи рук. Мотузки з болем увіп'ялися в зомлілі зап'ястя, проте пута не піддалися. Кульбаба мало не застогнав від болю. Раптом він відчув, що мотузки хтось намагався розв'язати. Чиїсь руки марно шукали у темряві міцно затягнуті вузли.

– Морозе, – пошепки покликав Андрій.

– Зачекай, зараз… А на біс йому! Добре затягли!

– Ти що, розв'язаний?

– Розв'язаний, розв'язаний. Це лісовчаки, у них ніж є.

– Не гайнуй часу, Морозику. У мене в сорочку крем'яний келепок зашито, дістань і розріж.

Трохи помацавши, Мороз натрапив на зігрітий теплом тіла шматок каменю. Він швидко розірвав Андрієву сорочку і дістав прадавню зброю. Похапцем заходився різати мотузку. За хвилину Андрій з насолодою потирав занімілі руки. На деякий час кінчики пальців наповнив пекучий біль, який незабаром зійшов із приємною хвилею свіжої крові. Ще не зовсім слухняні пальці стиснули примітивне знаряддя. У цей момент воно здавалось Андрієві чимось більшим, ніж шматок каменю. Якимось внутрішнім зором він бачив прадавніх мисливців, що жили серед жорстокого світу дикої природи і передавали цю зброю від батька до сина як символ мужності, сили і звитяги у боротьбі за життя.

Знайшовши у темряві руки Максима, зрізав пута і з нього. Горбоніс зрозумів усе без слів і на знак подяки на мить міцно обхопив Андрієву потилицю і притисся своїм чолом до його. Поволі всі троє почали переповзати до місця, де, за словами Мороза, очікували лісовчаки.

Потомлені бранці спали важким сном, тулячись один до одного у пошуках хоч якоїсь можливості зігрітися. Нещасні люди, вигнані з домівок. Вони змушені були дивитися на смерть близьких, коли татари звільняли ясир від старих, занадто малих і хворих. На їхніх очах падали, обливаючись кров'ю, старі батьки і розліталися на друзки черепи їхніх немовлят. Палало нажите роками важкої праці майно. Андрій раптом пригадав свій хутір, маму, сестричок. Те, що він роками намагався викреслити з пам'яті, забути, як нічний жах, знову наринуло так яскраво, мов відбувалося лише вчора. У горлі чомусь знову забринів клубок, як тоді, у перші тижні на Січі.

Несподівано Андрій відчув, як хтось міцно вхопив його за шаровари. Він миттєво повернувся і підняв над головою келеп. Прямо перед ним були великі дитячі очі.

– Дядечку, візьми мене з собою, – прошепотіла дівчинка.

Андрій ошелешено мовчав, не маючи сил поворухнутися.

– Візьмеш? Я боюся тут… – шепотіла дитина.

– Я… Я не можу… О Господи! Куди я тебе візьму?

Дівчинка тихо заплакала. А у рукав жупана вже вчепилася друга рука. Жінка, що притискала до себе дитину, намагалася поглядом знайти у темряві очі Андрія.

– Забери її, козаче, забери, молю… Бог тобі віддячить.

Андрій шарпнув рукою, звільняючи рукав.

– Ви здуріли!

– Молю, козаче!

– Як я її заберу, коли самого, може, зараз на той світ спровадять? Хочете, щоб і її зі мною?!

Біля пригаслого вогнища заворушився татарин. Він повільно звівся на нетверді ноги. Далеко не відходячи, справив малу потребу, потім підкинув до вогнища оберемок хмизу і за мить уже знову хропів. Бранці притихли. Напружено чекали, тиснучись до вологої землі.

Хвилин через десять вогнище знову пригасло. Жінка ще сильніше схопила Андрія за жупан і зашепотіла, обпікаючи гарячим подихом:

– Забери! Хай уб'ють, хай! На все воля Божа, може, якраз… Ти сильний, ноги швидкі маєш, забери! Як же їй з літ дитячих у неволі?!

– Що там, Андрію? – почувся шепіт Максима.

– Зараз.

Андрій м'яко, але сильно охопив руку жінки, що нею вона вп'ялась у промокле сукно.

– Пусти, матінко. Не можу я. І сам загину, і її загублю. Вибач…

Жінка забилась у безголосих риданнях. Вона розтиснула пальці, й рука її безсило впала на землю.

– Боїшся! Дитини боїшся! – тільки й прошепотіла.

Нечутно підповз Максим.

– Що в тебе?

– Не за себе боюся, матінко! За неї! Занапащу ж. Татари не жартуватимуть. Але я обіцяю повернутись. Обіцяю!

– Коли ти там уже повернешся… Та й куди? Ех, ти, запорожцю… – у тихому голосі жінки був навіть не розпач, а чорна важка туга.

– Андрію, не гаймося! Ще татари прокинуться.

Вони поповзли далі, минаючи сплячих бранців. Андрій не витримав і ще раз обернувся.

– Вірте мені, повернусь! Обіцяю!

Нарешті наблизилися до лісовчаків, що лежали утрьох, один біля одного. Один із поляків повернувся до прибулих і зашипів:

– Лотри, пся крев! Такий рейвах учинили. Тихше не могли?

Андрій підповз до поляка. Мовчки показав келеп. Той у відповідь продемонстрував невеличкий кинджал. Потім указав рукою на вогнище і викинув на руці три пальці. Потім приклав долоні до щоки – сплять! Поляк коротко і зрозуміло розмовляв мовою жестів, і козаки, погоджуючись, махали головами. За хвилину всі знали, яке на кого покладено завдання. Усі шестеро мали повзти до вогнища й одночасно зайняти свої місця. Андрій мав взяти на себе татарина, що лежав найближче, з головою загорнувшись у кобеняк. Поляк, який мав ножа, брав того, що лежав на спині, відкинувши голову на кульбаку. Решта беззбройних мали душити третього. Необхідно було зберегти тишу до того, як усі троє будуть мертвими, потім забрати всю можливу зброю і стрімголов бігти до лісу, там розділитись, уповаючи на ноги та Господа Бога.

Довго обдумувати було нічого, тож одразу й вирушили. Повзли густою травою, мов гадюки, мов чорні привиди і важкі хмари, що згущувалися над головами татар, які нічого не підозрювали. Хвилина за хвилиною стискалося смертельне кільце навколо сплячих людоловів.

Андрій завмер, тамуючи подих. Прямо перед ним лежав смердючий кобеняк, з-під якого було чути спокійне дихання. Зачекав, доки примарні тіні застигнуть над головами інших татар. Нарешті почув тихий шурхіт зліва, там немов шило шевця прокололо товсту ряднину. Сильно замахнувшись, опустив келеп на кобеняк у тому місці, де мала бути голова. Загострений кремінь із глухим чваканням проломив кістку. Одночасно Андрій навалився на татарина, перетискаючи залізною хваткою його горлянку. За мить усе було скінчено. Краєм ока побачив, як на третього охоронця опустилися важкі тіні. Той запручався, але відразу обм'як. Андрій провів рукою вздовж розпластаного під ним тіла. До рук потрапила шабля і невеликий обтягнутий шкірою щит. Відкинувши щит, підхопив зброю і побіг до лісу. За ним кинулись інші. Тепер уже ніхто не ховався. Щодуху бігли до чорної смуги, а позаду вже долинали крики, постріли й тріск сухого хмизу, що ним татари намагалися світити. Перед козаками затанцювали їхні довгі тіні. Впали перші стріли, і хтось позаду, різко зойкнувши, повалився на землю.

Ліс зустрів рясними краплями води з мокрих кущів. Із тріском козаки кинулись у густий підлісок, не звертаючи уваги на болючі удари гілок. Бігли не спиняючись, кожен у своєму напрямку. Андрій, відхиляючи від обличчя чергову гілку, побачив поряд темну постать на півголови вищу за нього. Максим! Як би не було, треба триматися разом…

Три довгих години до світанку тривали божевільні перегони густими чагарниками. Один раз почули позаду несамовитий крик Мороза:

– Прощавайте, браття!

І бігли далі. Андрій стискав однією рукою закривавлений келеп, другою шаблю. Час від часу прорубував нею шлях серед підліску і намагався не відходити від Максима. Нарешті, коли похмуре небо почало сіріти, безсило попадали один на одного. Погано розуміючи, що відбувається, важко дихали. Сторожко прислухалися до найменшого шурхоту.

Минуло півгодини. Десь далеко чули ще тріск і крики, але поблизу нікого не було.

– Схоже, вдалося, – усе ще важко дихаючи, вимовив Андрій.

– Не кажи гоп. Треба йти…

Жупан Горбоноса нагадував купу лахміття, а по обличчю з численних подряпин текла кров. Змішуючись із потом і дощовою водою, вона робила Максима схожим на казкового упиря. Андрій мимоволі засміявся, зайшовшись від цього сухим кашлем.

– Гарний, чорти б тебе взяли. Твоя полька якби побачила, одразу б в кляштор пішла, гріхи замолювати.

Максим хотів щось сказати, але, подивившись на Кульбабу, теж почав сміятись.

– Живі, Кульбабо! Чорти, чорти! Та хай хто завгодно мене взяв би! Ти хоч сам вірив?

– А! Перший раз чи що… Пішли!

Вони, притримуючи один одного, попленталися, час від часу зупиняючись від нападів істеричного сміху. Важкі години, коли нагла смерть зазирала їм в очі, відбилися дикими хмільними веселощами. Дихаючи на повні груди, вони підставляли обличчя краплям дощу і сміялися, сміялися… Відчували поряд міцне плече побратима і божеволіли від насолоди життя.

Похмурий ранок, що пробивався через поріділе жовте листя, наповнював ліс свинцевим сяйвом, коли друзі вийшли на узлісся. Попереду розкинулися пагорби, між якими у численних болотцях і очеретах закипали дощові краплі. Там, за версту від краю лісу, ішли нескінченною вервечкою темні постаті. Холодний вітер грав малиновим кольором козацьких хоругов. Зникаючи за смугами дощу, рухався козацький табір.

– Наші! – безсило вимовив Максим.

– Я знав! Бісу ваші душі! Знав же, знав… а дозволив!

Микита з жалем дивився на друзів. Він пустив коня кроком і їхав поряд з возом, на якому сиділи, спустивши ноги, Кульбаба і Горбоніс. Вони мовчки жували по шмату солоної пастреми.

– Зігрілись?

– Чекай, батьку! – повільно вимовив Кульбаба. Він зубами витягнув корок із плетеної сулії. – Давай ще по чарці, Горбоносику.

Максим мовчки підставив дерев'яну чарку. З бульканням у неї полилася прозора, як сльоза, горілка. Андрій підхопив другу чарку і наповнив її по вінця.

– За здравіє! – мовив, пригладивши короткі вуса.

– З днем народження! – відізвався Микита.

Випили. Андрій голосно видихнув. Занюхав шматком в'яленої баранини й подивився на Микиту.

– Треба повертатись!

Непийпиво знизав плечима.

– Ти що, з татарами теж хильнув?

Андрій подивився на курінного серйозно і якось винувато.

– Мушу, Микито.

– Що значить мусиш?

– Він обіцяв, – озвався Максим.

– Тьху на вас, скурві діти! Та кажіть до пуття, що сталось.

– А те сталося, батьку курінний, що мене жінки лаяли… Просили допомогти, а я не міг… Треба повертатись!

– Куди?

Кульбаба коротко переповів усе, що з ними трапилося. Розповів про бранців-селян, лісовчаків, Мороза. Про дівча з великими оченятами і прокльони, що ними проводжала його літня селянка. Пригадав крик Мороза десь у хащах… Микита слухав і не впізнавав молодшого товариша. Десь зникла зверхність і безтурботність, навіть бездумна хоробрість, якою супроводжувались усі вчинки Кульбаби. Не було у його словах нічого напускного. Андрій розповідав про дівчинку, і сльози бриніли у його очах. І Микита зрозумів, що ставав свідком разючої зміни в Андрієвій душі. Із бадьорого і безстрашного хвалька виростав справжній запорізький козак. Лицар із тих, у кого боліла душа за рідну країну, у кого серце обливалося кров'ю за страждання народу, як його, Микитине. Такі кидали всі справи, коли чули, що людолови женуть ясир через безводний степ. Підставляли груди під ворожу зброю, не задумуючись, скільки з такої сутички можна добути «козацького хліба». Сотнями гинули, закриваючи собою відхід товаришів… А може, він і був таким? Веселий, хоробрий хвалько, але з великим серцем?

Микита раптом захотів міцно обійняти Кульбабу і розцілувати в обидві щоки. Але замість того він почав розпитувати хлопців про кількість і місцезнаходження татар. Ті розповіли все, що знали.

– Привабливо, сто чортів бусурманові в пельку! – задумливо мовив він. – Та треба б з кошовим порадитися. Поїду до нього.

– А хто тут мене поминає? – загув поруч голос кошового отамана. Семен Шило у супроводі двох джур під'їздив до возів Переяславського куреня.

– О дітки, побила трохи козацька доля? – запитав у Андрія з Максимом.

– Добридень, батьку, – козаки потягнулися, щоб скинути перед кошовим шапку, але тільки пошкрябали чуби. Шапки разом із рештою майна залишились у татар.

– Не побила, батьку! – Андрій перейшов на свій звичний тон шибайголови. – Ми ще самі кого хоч поб'ємо!

– Хо! Відважний у Кульбаби синок. У самого душа тіла не тримається, а він храбриться. Добре, синку!

Шило повернувся до Микити.

– Що ти хотів? – запитав уже серйозно.

– Та ось, – Микита вказав на козаків, – кажуть, татари ясир женуть, тут недалеко. Чамбул невеликий…

– Невеликий, це який?

– Шабель півтораста.

– То що від мене потрібно?

– Дозволь!

Кошовий трохи помислив.

– А що? Тут і думати нічого. Давай, Микито, з Богом.

– Зрозумів! – Микита повернув коня, щоб наздогнати курінну хоругву.

– Або зачекай… Може, ще кого в поміч дати?

– Впораємося, Семене…

Чамбул застали на гарячому. Татари, що їх тепер уже було близько трьохсот, швидким галопом забігали в невеличке селище, яке безтурботно розкинулося на мальовничому березі Смотрича. Білі, немов умиті джерельною водою, хатки спокійно позирали блюдцями вікон, ховаючись від хижаків за садками вишень та груш.

– Вони! – страшно крикнув Кульбаба. – Ось, шакали, і ясир женуть.

За передньою частиною чамбула, яка вже вступала у селище, дійсно гнали півсотні душ бранців. Нещасні, що їх задні погоничі щедро пригощали малахаями, з плачем і прокльонами переходили на біг. До узлісся, на якому застигли переяславці, вітер доносив моторошну какофонію розпачу і горя.

Микита, що стояв на чолі куреня, швидким рухом видобув шаблю. Очима він немов прикипів до натовпу полонених.

– Нумо, панове-молодці, наваримо татарві пива! – голос курінного з кожним словом виростав, міцнів і врешті перейшов на ревіння. – Уперед, переяславці!

Немов хмара швидких стріл, вилетіли запорожці на широкий лан перед селищем. Із несамовитим свистом і гиканням розпласталися над стернею. Бойові коні миттю долали по кілька саженів відстані, і за лічені секунди передні вже вдарялись у нескладні татарські ряди.

Списи вдарили з глухим дзвоном, розриваючи вивернуті хутром назовні кожухи, місяцями немиту шкіру і живе тіло. Бризнула зі страшних ран перша кров, і закипів, забився веселим полум'ям несамовитий «галас». Запорожці кололи списами, а коли коні заносили їх у гущу бою, відкидали непотрібні тепер ратища і діставали з піхов блискавиці шаблюк. Загуляли шаблі-сестриці, шаблі-неньки. Навпіл, до зубів, розрубували ворожі голови, що бризкали, мов гнилі кавуни. Ошелешені татари десятками сипалися під копита коней, а ті немилосердно добивали поранених. Кров змішувалась із землею.

Виконуючи команди досвідченого Микити, запорожці одразу оточили ворога зі всіх боків і почали тиснути їх, не даючи можливості втекти. Спочатку це було досить складно: численна перевага козаків була мізерною. Але вже через хвилину під ногами неушкоджених запорожців лежала добра сотня ногаїв. Бій перейшов у різанину. Татари боронились із затятістю загнаного в куток пацюка і гинули один за одним, не маючи змоги вчинити, як звикли, – повернути і кинутися навтьоки, покладаючись лише на швидкі ноги своїх степових коней.

За чверть години все скінчилося. Татарський чамбул перестав існувати. Всі, не враховуючи десятка вершників, які першими вдерлись у покинуте людьми селище, лежали на лані перед білими хатинами. Немов у п'янкому екстазі стискували в обіймах землю, що її прийшли зґвалтувати. А віконця-блюдця вкритих соломою мазанок дивилися на них тепер сумно, немов промовляючи: «А чи вам не казали? Не благали?..»

Микита сплигнув з коня і обтер шаблю до татарського кожуха. Стер піт із чола і пішов полем бою, роздивляючись, чи нема серед трупів татар убитих козаків. Нарахував дванадцять. Козаки витягували загиблих товаришів і клали окремо. Біля криниці, на подвір'ї крайньої хати, перев'язували кількох поранених. Решта запорожців розклала на землі кілька кобеняків і зносила на них здобич. На кобеняках росла все більша купка, чого ніхто й не очікував від ногайського чамбулу. Вочевидь, дався взнаки кривавий перехід через Буковину, а потім Поділля.

Андрій Кульбаба, зашпилюючи відшуканий у татарських саках кармазиновий жупан, прямував до натовпу бранців. Селяни стояли з широко розплющеними очима. Не вірили ще своєму щастю. Вони опускали у соромі голови і м'яли мозолястими руками шапки. Зітхали з полегшенням молодиці і міцніше притискали до себе наляканих кривавою сутичкою дітей. З цікавістю позирали на молодого козака дівчата. І хоч їхні обличчя були все ще блідими від пережитого, у поглядах уже читався жвавий інтерес, який не мав нічого спільного зі страхом чи соромом. Старші жінки похапцем хрестились і дякували Богові за чудесне спасіння. Не забували хрестити і рятівників.

Без слів люди розступалися перед Кульбабою. Чувся лише вдячний шепіт і зітхання. Андрій вдивлявся в бранців і нарешті побачив тих, кого хотів. Та сама дівчинка стояла біля п'ятдесятирічної жінки, міцно обіймаючи її.

Андрій широко посміхнувся.

– А ось і я, матінко!

Жінка з плачем кинулася на груди козакові.

– Спасителю наш! Синку! Дай тобі, Боже, здоров'я. Дай тобі, Боже, щастя та довгих років життя… – гаряче шепотіла, намагаючись поцілувати Андрієву руку.

– Що ви! Та що ви робите! Припиніть негайно, – ніяковів Андрій і силкувався вирвати мокру від сліз руку.

– Прости мені, прости, що не вірила… – усе шепотіла жінка.

Андрій почервонів і підняв селянку, що стояла на колінах.

– Встаньте, матінко! Я вам що, пан?!

Нарешті жінка заспокоїлась і лише схлипувала, весь час благаючи Бога нагородити спасителя-козака. Андрій присів біля дівчинки.

– Ну що, тепер не боїшся? – запитав у неї весело.

– Тепер ні.

– От і добре! Нема чого їх боятись. А звати тебе як?

– Яринкою.

– Гарне ім'я! Як сонечко. Звідки ти, Яринко?

– Ми з бабусею зі Жванця… Тараса Коваля знаєте?

– Ні, не знаю, – знизав плечима Андрій.

– То мій татко, він теж у війську.

– Добре! Скоро, мабуть, повернеться, війні вже кінець. А я Андрій Кульбаба з Низового коша. Років скільки тобі?

– Десять.

– О! Та ти ще зовсім маленька! Ну, а підростеш, підеш за мене?

Яринка миттю зашарілася і опустила очі, але, ні на хвилину не задумавшись, відповіла не по-дитячому твердим голосом:

– Піду!

– Ну, то кажи батькові, нехай років через сім сватів чекає! Он, – Андрій показав на запорожців, що стояли неподалік, – весь курінь у свати приведу!

Андрій похапцем почав нишпорити у кишенях.

– Що ж подарувати тобі?! Нехай йому грець! Ні намиста, ні сережок… Тримай ось дукат на згадку про мене! Дивися на нього і згадуй, що сватати приїду. Ти ж тепер знаєш: як пообіцяю, так тому і бути!

– Чекатиму… – тихо промовила вона.

Андрій випростався.

– Ну що ж, люди добрі, бувайте! А хто з нами хоче, он курінний наш, батько, він і скаже все.

Різко повернувшись, Кульбаба попрямував до козацького гурту. Слідом за ним, відшукуючи очима курінного, подалося кілька чоловіків.

Через годину, поховавши вбитих побратимів і розділивши здобич, курінь вирушив у дорогу. Микита підганяв козаків, що не поспішали ладнатись у далеку подорож. До смерку він хотів приєднатися до коша. Все ж першими від місця стоянки рушили у напрямку Кам'янця два вершники. Це були все ті ж Кульбаба й Горбоніс. Бадьорим чвалом полетіли вони до мурів фортеці, що сіріли у далині. А на пагорбі біля невідомого селища їх проводжали дві постаті – жіноча й дитяча. Жінка все молилась і хрестила далеких козаків, а дівчинка міцно стискала нагрітий у руці дукат.

– Бабусю, а Низовий кіш, це далеко?

– Дуже далеко, дитино.

– Це ж йому довго їхати…

– Довго, Яринко, може, й все життя.

– Як це так?

– Так ось, усяке буває…

– А я чекатиму!

– Чекай, чекай. Такому можна вірити…


Прислухаючись до гучних ударів серця, Максим підіймався кам'яними сходами будинку Грабовських. Ще не минуло й місяця, як він був тут востаннє, а здавалося, що минула вічність. У пам'яті спливли ті щасливі кілька днів, що їх провів тут, і раптом усі негаразди важкої війни відійшли у далеке минуле. Бойовища, ревіння оскаженілого металу, кров і стогін помираючих стали чимось нереальним, важким і довгим сном. Саме життя до зустрічі з нею здавалося чимось недовершеним, занадто простим, щоб згадувати про нього. Значно складнішим усе ставало тут, біля цього похмурого кам'яного будинку з червоним череп'яним дахом. Тут усе мов дихало шляхетським походженням, навіть стрільчасті рами вікон і дубові дошки дверей, що на них тьмянів глибокою різьбою родовий герб.

Максим спинився, не здолавши й половини сходинок. А що, як вона не сама? Що сказати, якщо в отворі дверей з'явиться чуже пихате обличчя? Чи, може, не чуже? Може, й вона. Хіба не стомилася тут сама, без чоловіка, от і пригледіла козака. А далі кине в обличчя: «Хлоп!»

Максим дивився на родовий герб Грабовського, що, мов свинцева печатка, запечатував перед ним двері. «А! Як буде, так буде! – подумав він. – Як ні, Андрій в шинку біля Руської брами. Чарка горілки, добрий кінь і шабля-коханка. Додому, у Великий Луг».

Рішуче вхопившись за держальце дерев'яного молотка, що висів на ланцюгу перед дверима, кілька разів стукнув по чорному від часу дереву. За дверима під стелею великої вітальні глухо відповіла луна. Прокотившись коридорами, вона поступово зникла, перетворившись на хвилинну тишу. Потім залунали далекі кроки. Чіткі й стрімкі. Не могло бути сумніву – мармуровими плитами вітальні цокають жіночі черевички. Максим відчув, як серце загупало ще сильніше, наповнюючи скроні несамовитим дзвоном.

– Хто там? – почувся з-за дверей незнайомий жіночий голос.

– Я хотів би бачити пані Грабовську, – поважним голосом відповів Максим.

Клацнув замок, і важкі двері з рипінням ледь-ледь прочинилися. За ними стояла приємна молода дівчина у вишиваній сорочці. Вона дивилася на Максима з неприхованою радістю.

– Ну, нарешті! – посміхнулась.

Максим витріщився, нічого не розуміючи. Що означало оте «нарешті»? Він ще раз пильно вдивився у риси дівчини. Тепер її обличчя здалося йому трохи знайомим. Він наче бачив її минулого разу десь тут, але як її звуть?

– Хто ти? – запитав Максим, коли зрозумів, що не пригадає.

Дівчина раптом заметушилась.

– Та ви заходьте, заходьте. Зараз я скажу пані Юстисі. От вона зрадіє! – радісно заторохкотіла дівчина, але раптом схаменулась і продовжила спокійніше: – Не треба вам тут стояти…

«Це ж Олена, покоївка!» – пригадав Максим.

Він увійшов до вітальні, й Олена зачинила за ним двері. Велика кімната одразу занурилась у напівтемряву. Через кілька вузьких високих вікон вповзав похмурий день, але одразу ж всмоктувався темним дубом, що ним було обшито вітальню. Блискучі мармурові плити вели на сходи. Під сходами розташувались отвори ще трьох дверей.

– Олено, а тут, крім тебе і пані Юстисі, ще хтось є? – намагаючись говорити тихіше, запитав Максим.

– Ой, ну що ви. Відколи за пана Марека дев'ять день минуло, нікого. Ніби повимирали. Пані змарніла зовсім, і не їсть нічого. Біда з нею. Добре, що ви є, тепер вона одразу…

– Хто там, Олено? – приємною музикою влився у вуха Максима знайомий голос.

– До вас, пані! – голосно вимовила Олена, а потім зашепотіла до Максима: – Я піду… Ви йдіть до неї, вона там, нагорі.

Олена шмигонула в отвір дверей під сходами. У ту саму мить зверху з'явилася постать Юстисі. На якусь мить вона завмерла, як людина, що опинилась у сутінках після яскравого світла. Максим встиг розгледіти пишну оксамитову сукню, тонку талію, білий мереживний комірець і важкі хвилі русявого волосся.

– Максиме! – зойкнула Юстися і притисла руки до грудей. – Максиме, це ти?!

Кількома кроками Максим злетів по сходах і вхопив кохану в обійми. Вона кинулася йому назустріч, і за мить обоє злились у жаданих обіймах. Не тямлячи себе від щастя, Максим вкривав обличчя Юстисі поцілунками, а вона, стуливши повіки, підставляла вуста під ті цілунки, як під свіжий травневий вітерець. А руками гладила широку спину козака і щосили тулилася до нього, немов намагалася злитися з ним в одне ціле.

– Любий, любий, любий… Приїхав! Приїхав! – гаряче шепотіла, а він уже підхопив її міцними руками і закрутив, заколисав, як дитину.

– Усе позаду, горличко ти моя сизокрила. Тепер не відпущу. Тепер ти моя!

А Юстися обвила руками його шию і закоханими очима дивилася на Максима. Її обличчя сяяло. Олена, яка нишком глянула на закоханих, прикрила вуста долонею і засміялась.

– Дочекалася, голубонько! – прошепотіла вона і перехрестила закоханих.

Час для Максима зупинився. Він, мов крізь сон, бачив усе навколо. Довго тер себе турецьким милом у кімнаті для купання, поливав голову теплою водою. Потім із насолодою витирав мускулисте тіло м'яким рушником і одягав чистий пахучий одяг. Сидів за довгим столом, пив темне солодке вино, щось їв, але весь час бачив перед собою тільки її обличчя. Усміхнене, щасливе і невимовно прекрасне.


Зачекавши дві години, Андрій Кульбаба зрозумів, що до ранку Горбоноса не буде. Він відкинувся, спираючись спиною на холодну кам'яну стіну, і покликав господаря. Той миттю підбіг, витираючи руки брудним рушником.

– Давай-но ще меду. Добрий мед. Але спочатку пошли хлопця, нехай коней розсідлає. Та вівса їм не шкодуй… Ночувати тут буду.

Андрій недбало кинув на стіл кілька срібних монет. До корчми з галасом увалювалася весела компанія ремісників напідпитку. Побачивши запорожця, вони загомоніли ще сильніше.

– Козак! Роздери мене чорт, козак! Шинкарю!

Їм назустріч уже біг корчмар.

– Слухаю, пане цехмістре.

Чолов'яга в зеленому кунтуші з червоним обличчям і густими вусами, який кликав шинкаря, витягнув із кишені пригорщу дзвінких монет.

– Тягни, христопродавцю, усе, що маєш найліпше. Та гляди мені, найліпше! Для славного запорожця, захисника Вітчизни тягни!

Чолов'яга повернувся до Андрія, що із цікавістю поглядав на нього, повільно пережовуючи курячу ніжку. Притулив до грудей правицю і низько вклонився козакові. В Андрія від здивування з рук випала кістка.

– Дякую тобі, хлопче, за роботу криваву вашу. Дякую за оборону від турків поганих, – белькотів цехмістр п'яним голосом.

Але його вже хапав за руки другий майстер у такому самому зеленому кунтуші.

– Не звертай уваги… Пане цехмістре, пане цехмістре, козак розуміє, що ми вдячні. Але ж не пристало вам так шапку ламати.

– Пусти! – цехмістр відпихнув порадника й важко сів на лаву напроти Андрія.

– Випий з нами, сину. І закуси! Велику шану зробиш Мацею Ракошанському. А Мацей Ракошанський не хто-небудь, Мацей Ракошанський – цехмістр кам'янецьких зброярів! І тебе, сину, запрошує не тому, що п'яний, а тому, що шапку знімає перед подвигом вашим хотинським!

Андрій широко посміхнувся. Він почував, що вечір не мине даремно.

– А чому ні! І вип'ю, і закушу, ще й вас пригощу. Ще й заспіваємо!

– Ух! Козак! Справжній козак! Ех, де моя молодість! – підкрутив вуса Ракошанський.

Зброярі з галасом і жартами обсіли стіл, що за ним сидів Андрій, а корчмар уже носив тарелі з печенею, запашні скиби хліба, квашені гриби, вуджених коропів і сулії з медами й горілкою. Андрій ледве встигав відповідати на питання майстрів: їм було цікаво все, що діялось у Хотині. Вдарили келихами, і загула буйна чоловіча гулянка. Зі щирими тостами, жартами і сміхом. З піснями, що від них закладало вуха, з міцними потисками рук і хмільними зізнаннями у повазі. Потекла оковита у горлянки і цівка золота до корчмаревої кишені. А той лише потирав від задоволення руки: нарешті закінчилася триклята війна, і в Кам'янець потягнуться подорожні, не минаючи його корчми, що біля самої Руської брами.

Затихли вже далеко за північ. Зброярі по одному, по двоє розійшлися по домівках. Декого довелося підтримувати. Ракошанський на завершення бенкету розцілувався з Андрієм і теж вийшов. Він хоча й заточувався, але рішуче відкидав усі спроби його підтримати.

– Геть, шмаркаті! Ще не вродився той, хто мене під руки водитиме… ех, запорожцю! Ех, моя молодість козацька! – все ще заплітаючи п'яним язиком, він вивалився за двері.

Нетвердими ногами Андрій приступив до столу. Випив ще добрячий келих меду і без пам'яті гепнувся на чималеньку купу соломи у дальньому кутку…

Максим у цей час лежав поряд з Юстисею на вже знайомому ліжку. Пригорнув до себе і слухав її розповіді про незнайомих йому міщанок, їхніх чоловіків. Про бенкети і танці, про походи на ярмарки і до крамниць, і ще про тисячу дрібниць. Аж раптом Юстися зупинила саму себе.

– Про що це я? – з прикрістю вимовила вона. – Це ж тобі не цікаво.

– Цікаво, мені все цікаво. Твій голос наче спів. Розповідай далі.

– Ні, то пусте. А як ти?

– У мене все добре. Якщо ти поряд, усе добре.

– Я хвилювалася за тебе. Думала, а раптом і тебе… як Марека… Господи, що це я знову!

– Усе добре!

– Страшно було?

Максим уже зібрався відповісти звичайними для запорожця жартами, але чомусь замислився.

– Після того, як поїхав від тебе, боявся, – мовив він по хвилині роздумів.

– А до того?

– До того? Мабуть, ні. Я й не думав над цим. У нас це не заведено, розумієш?

– Не заведено боятися смерті?

– Звичайно. Хоча не всякої смерті. У бою вмерти – за честь, багато хто навіть шукає такої смерті.

– Господи, як це страшно. Як же ти жив серед таких шибайголів?

– А ти?

Юстися вперлася рукою Максимові в груди й подивилась на нього зверху вниз.

– А що я? Дружина шляхтича. Донька сотника…

– Отже, козачка?

– Звідки ти знаєш?

– Грабовський казав тоді, на герці. Я спочатку не зрозумів… Хлопська кров до своєї тягнеться. Такими були його слова.

– Мені він не наважувався таке сказати. Втім, я цього не приховувала. Так, я донька козацького сотника, але це не те саме, що кидатись у бій з надією померти. Батько мене беріг від жорстокості. Навіть із козаками забороняв розмовляти. Все ж ти не відповів на моє запитання.

– Вони не шибайголови, Юстисю. Вони дуже гарні й добрі люди. Просто живуть постійно під загрозою смерті. Тим, хто тремтить над своїм життям, дістається перша куля. Його рука слабка і не може втримати шаблю, а це смерть. Отже, хочеш чи не хочеш, а будеш сміливим. А ще ці люди найвірніші у світі друзі.

– Познайомиш мене з ними?

– Звичайно. З одним навіть завтра.

Юстися крутила на пальці подарований коханим перстень. Від свічок, що горіли у численних світильниках, у ньому вигравали тисячі блискучих вогників.

– Ніколи не бачила такого великого діаманта. Він, напевне, коштує великих грошей.

– Хіба? Це ж просто цяцька.

– Це діамант, дурнику, – Юстися грайливо скуйовдила Максимового оселедця.

– Це тобі подарунок від Гусейн-паші. У нього в наметі, здається, знайшли.

– Якого Гусейна…

– Того, того. Великого візира.

– Ти мій візир, – і Юстися нагородила Максима тривалим поцілунком.

Максим ухопив її в обійми і зазирнув в очі.

– Ти ще не передумала?

– Про що?

– Ти їдеш зі мною?

Юстися зітхнула і сховала обличчя у нього на грудях.

– Звичайно, соколе мій ясний, їду. Як же я без тебе?

– Можемо завтра вирушати?

– Навіть повинні. Олена залишиться тут і передасть усе матері Грабовського. Я вже домовилася з нею про це дуже давно. Зараз вона пакує мої речі… А крім того, якщо ще трохи зачекаємо, то ми можемо гірше перенести таку далеку дорогу.

– Про що ти?

Юстися повільно підняла очі на Максима. На її обличчі з'явився загадковий і разом з тим щасливий вираз. Оголена, у примарному світлі свічок, серед дзеркал, важких килимів і сукняних завіс, серед білих простирадл, вона здавалась особливо прекрасною.

– У нас буде дитина, Максиме! – прошепотіла вона.

Максим підхопив її на руки і поніс по кімнаті. Захопленими очима дивився на її витончене тіло і тільки й зміг промовити:

– Ясочко, кохаю тебе, кохаю…

А потім упав з нею на перини, і вони з'єднались у шалених обіймах…


Коли ранок зазирнув за високі стіни похмурої фортеці, позолотивши її давно забутим сонячним сяйвом, по дорозі на Бар мчали три вершники.

Вишикувавшись у ряд, вони ніби застигли на тлі сонця, що сходило, купаючись у його щедрих, як для осені, променях. По обидва боки їхали широкоплечі, затягнуті у червоне сукно жупанів козаки. Вітер тріпотів прапорцями на довгих ратищах, а позаду, мов крила казкової птиці, розвівалися відкинуті рукави. Третьою була струнка, одягнута в чоловічий одяг, жінка. Умілою рукою вона тримала повід вороного коня і з насолодою підставляла обличчя свіжому струменю вітру. Вони, не поспішаючи, минали пагорби й порослі очеретом долини, ліси й гаї, які вже берегли на собі гарячу печатку осені. Про щось весело розмовляли. Зачаровано поглядали на нескінченні простори країни, яка щойно уникла страшної загрози. Загрози, що про неї не всі й знали. А хто знав, скоро забув, занурившись у часи українських славних літ.


Переговори | Хотин | Примечания