home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


На полі бою

Настав ранок другого вересня. Зустрів, насміхаючись, по-літньому теплою, сонячною погодою. Дві величезні, за європейськими мірками того часу, армії приготувалися до бою. Стояли віч-на-віч, пильно розглядали ворога і готувалися до кривавої роботи.

Попри прогнози, Осман II вирішив іти на штурм ворожого табору одразу, не даючи можливості відпочити стомленим дорогою воякам. Перед військами султана їздили бюлюк-паші, впорядковуючи різноманітні натовпи численних племен і народностей Османської імперії. Через годину після сходу сонця повільно рухнулися, посунули на козацько-польський табір. Ішли неспішно, заповнювали собою весь простір. Весело грали музики, чувся радісний спів. Солодкоголосі східні мелодії робили наступ схожим на святковий хід трубадурів, лише ліс списів над головами аскерів, сейменів, яничар і сипахів говорив про справжні наміри турків. За милю від табору спинилися. Хмара куряви позаду війська дала зрозуміти, що за вояками просувається велетенський обоз. Осман, маючи намір знести ворога одним нищівним ударом, не вважав за доцільне будувати укріплення. Тепер цей широкий фронт перед козацькими шанцями й був османським табором. Перед ним, пригинаючись до грив, летіли вершники, запрошували ворога до швидкого жорстокого двобою. Подекуди цілі загони кримчаків і ногаїв мчали майже впритул до польських шанців. Поганяли швидких своїх коней, з гиком і посвистом насміхаючись над схованими за окопом ворогами. Цвьохнули перші стріли, що лягли, не долітаючи до шанців. Шляхта розпалювала коней, але не виходила в поле. Панцирні гусари й рейтари, очевидно, вважали недостойним для себе вступати у двобій із погано озброєними татарами.

Семен Шило сидів верхи й оглядав цю звичну для себе картину. Перемовлявся з військовим хорунжим, коли до нього наблизилося кілька комонників. На чолі був Микита Непийпиво. Одягнутий у найліпший каптан, шапку заломлено назад, в очах веселий блиск. За спиною у нього притримували коней незмінні Кульбаба і Горбоніс. Андрій аж підскакував у сідлі, виказуючи нетерпіння. Поряд з Кульбабою застиг у сідлі мовчазний Хвилон Довбня. Прозваний так був за те, що одним ударом могутнього кулака відправив на той світ панського управителя у маєтку князя Вишневецького. Звідти й прибув до Запоріжжя. Більше за іншу зброю полюбляв Хвилон келеп. Від його страшного бойового молота ламалися панцирі й кістки. Мов шовкову тканину, прорубував металеві шоломи, ковані найліпшими майстрами кираси. Величезною, як горщик, долонею обхопив він руків'я своєї зброї і поглядав на кошового отамана.

Шило повернувся до запорожців.

– А чого вам? – запитав, пригладжуючи вуса. У лукавих очах заграли веселі жаринки.

– Дозволь, батьку, на герці стати! – відповів за всіх Микита.

– Уже знудилися?

– Та застоялись!

– За день?

– Виходить, що за день.

– Кульбаба, я бачу, аж підстрибує, бідний.

Андрій знітився, але промовчав.

– Що ж! З Богом! Доброго герцю козакові не заборониш. Покажіть туркам, почім ківш лиха, навчіть їх розуму.

Козаки вдарили коней і вискочили на високий насип. Із різних кінців запорізького табору виїжджали все нові й нові охочі до герцю. Цей прадавній звичай, що губив свій початок у глибині століть, був широковідомий ще за великих київських князів. У різні часи, у тисячах війн, боїв і сутичок загартувався характер українського воїна, котрий понад усе цінував силу, хоробрість та вміння не шкодувати життя заради перемоги над ворогом. Хіба міг він знайти ліпший спосіб самовираження, ніж двобій із рівним собі противником перед усім військом?

Запорожці, причому як реєстрові, так і низові, віддавали шану такому лицарському двобоєві. Ці буйні голови, що завдяки своїй вдачі могли цілком зануритися в пісню шабель та мушкетів, забуваючи часом і рідних, і близьких, додали прадавньому звичаю свого особливого колориту. Сама назва «герць» – татарський танок – промовляла за себе. І була у цьому короткому слові несамовита гонитва степових вершників, свист вітру в вухах і блиск гострого леза у променях сонця. Як і у всіх справах, до яких доклали рук козаки, тут виявила себе широта вільної степової душі. Іноді, коли запорожці не знаходили собі ворога, вони схрещували зброю між собою, починаючи напівжартівливі, напівсерйозні двобої, котрі досить швидко переростали у вихор смертельних ударів. Не могла, не хотіла козацька рука рубати впівсили. Тому не дивно, що такі герці часто-густо закінчувалися великою кров'ю або навіть смертю. І тепер, маючи у полі зору ненависних бусурман, козаки місця собі не знаходили від нетерпіння. Свербіли руки, самі стрибали до них важкі руків'я кривих шабель.

І покотилася полем хвиля відчайдухів, полинула, розганяючи коней прибитою вже копитами травою. Полетіла поміж ворожими загонами, підбираючись до щільних рядів турецького війська. Гаркнула молодецькими голосами й націлила туркам у груди червоно-білі, з блискучими рихвами, ратища. Закрутили козаки над головами блискавками гарячої криці. Ляснули постріли з пістолів, додаючи азарту темпераментним азійським воїнам. Злива дошкульних слів, що їх запорожці знали на багатьох мовах, ефективніше за свинцеві привіти примушувала турків скаженіти. І врешті закипіла гаряча кров, запалали очі люттю, і почали виїжджати наперед красені-сипахи, яничарські бюлюк-паші, пустельні шейхи й татарські мурзи. Пробували застояних коней та кидалися назустріч шаленіючим запорожцям. За хвилину в різних куточках майбутнього бойовища спалахнуло кілька десятків сутичок.

Андрій, котрий з самого початку випередив решту запорожців, зробив уже три кола перед ворожими порядками. Нарешті почув, що кінь достатньо розігрівся і, намагаючись не стомлювати його передчасно, перейшов на крок. По черзі виконав кілька поворотів, різких стрибків і нарешті підняв коня дибки. Добре вимуштрувана тварина слухалася найменшого дотику. Побачив, як за півсотні кроків від нього схопився реєстровий сотник із сухорлявим татарським мурзою. На мить обпекло повним зненависті поглядом чорних очей. Люто сиплячи гортанними турецькими лайками, до нього наближався стрункий яничарський ага. Кульбаба, по-молодецьки заломивши шапку, з силою всадив ратище в землю й вихопив шаблю: у турка в руках була лише така зброя. Через мить уже кружляли один навколо одного.

Обличчя турка, якби не вираз шаленої люті, можна було б назвати навіть вродливим: смаглява й по-юнацькому гладка шкіра, коротко підстрижена смоляна борідка. На вигляд він був десь Андрієвого віку. На собі турок, як і Андрій, не мав жодних обладунків. Голову прикрашала висока біла чалма з величезним смарагдом попереду. Шаленіли злістю з-під чорних, як сажа, брів глибоко посаджені очі. Ніс дещо великий, але прямий. Під ним тонкі губи й різке підборіддя. Блакитні шовкові шати окреслювали широкі плечі й тонку талію. На лівому плечі Андрій помітив пов'язаний пештимал з напівпрозорого шовку. Вишиті тендітною дівочою рукою золоті літери сур із Корану, очевидно, мали захищати воїна від поразки й додавати йому сил під час бою. Чорний, як ніч, арабський огир, здавалося, дихав вогнем.

Ще якусь хвилину кружляли, виконуючи дивний, небезпечний танок. Спопеляли один одного очима. Ні Андрій, ні турок не прохопилися жодним словом. Усе було зрозумілим без слів – сила проти сили, зброя проти зброї. Форкали коні, переймаючись від вершників запалом двобою.

Усе ж першим ударив Андрій. Його нетерплячий норов не звик до довгого зволікання, і він, щосили замахнувшись, опустив шаблю на ворожу голову. Але за мить до фатального удару турок викинув свій клинок і вміло відбив атаку. Знову затанцював, примушуючи коня кидатись у різні боки. Здавалося, він і не думав бити у відповідь. Грався з козаком, як кіт із мишеням.

– Добре! – вигукнув Андрій. – А якої ти зараз заспіваєш?

І він насів на турка, завдаючи йому шквалу ударів. Вершники, як блискучим сяйвом, вкрилися променями шабельних лез. Жалібно задзвеніла криця. Турок вправно відбивався, повертався у кульбаці на різні боки. З обличчя не зникала глузлива посмішка. Однак на Андрія це не справило враження. Він, той, що пройшов січову школу шабельного бою, знав як ніхто інший, чого варта втрата душевної рівноваги під час поєдинку. Попри всі вияви гарячкування й нетерплячки він поводився розважливо, вимірював кожний випад і захист як досвідчений рубака.

Краєм ока у якусь мить помітив, що поряд б'ється Микита. З ревом завдає супротивникові оглушливих ударів. Як на картині, Андрій побачив стрімку морду Гайдука, що, закусивши вудила й роздувши ніздрі, летів над землею. А над нею, над полум'ям гриви, стиснувши боки коліньми й піднявшись у стременах, височів страшний у бою Микита. Високо здійнявши над головою руку з шаблею, нависав над переляканим турком, що сповзав із піднятого дибки коня. Мить – і картина втратила нерухомість. Шабля, як невмолимий фатум, опустилася, збиваючи супротивника з коня, а Гайдук промчав з поля зору десь далі, гарячий і несамовитий, як і його вершник…


Незабаром Андрій почав розуміти, що має справу з надзвичайно вправним суперником. За кожним випадом козацька шабля зустрічала або порожнечу, або крицю. Але він не вгавав. Знай, рубав, насідаючи з різних боків. Захищався, пригинався до гриви, а деколи пірнав мало не під живіт, щоби за мить піднятися, зірвати коня дибки й бити зверху вниз. Через чверть години він уже добряче спітнів і здивовано прислухався до швидких молоточків у скронях. Розпалені легені рвалися від нестачі повітря, а перед очима почало тьмаритися. Турок це помітив. Він подвоїв зусилля, і вже за хвилину жупан Андрія луснув вище ліктя, відкриваючи білу шкіру. По ній рясно попливли криваві струмочки. Зі схожим на зітхання стогоном прихилився Андрій до гриви. Від різкого болю ледь не впустив шаблю. Але за мить уже опанував себе. Байдуже подивився на рану. Турок презирливо посміхнувся і вкинув шаблю у піхви. За звичаєм, перші герці задовольнялися першою кров'ю. Він іще раз підняв коня дибки, переможно змахнувши шовковим пештималом. Легкий серпанковий шовк блиснув золотими змійками арабської в'язі, надсилаючи привіт далекій коханій. Повільним кроком ага спрямував коня на пошуки інших супротивників. Андрій якийсь час поглядав тому вслід. Невже він програв?

– Е, ні! – Кульбаба дістав люльку і, не припалюючи, стромив її в зуби. – Стій, турчине, рано зрадів! А повернись-но сюди, сучий сину! Куди?!

Турок стрімко озирнувся. Побачив козака, що похмуро поглядав і грався шаблею.

– Повертай голоблі, кому сказав! Із вами, собаками, я б'юся не до першої крові, а до смерті!

Навіть не знаючи чужої йому мови, ага все зрозумів. Гяур благає смерті? Що ж, він її отримає. Турок глузливо посміхнувся, повернув коня і покрокував до невгамовного запорожця. Наблизившись, різко вдарив коня острогами. Посмішка злетіла з його обличчя, і він, гортанно вигукнувши тривіальне «Аллах акбар», мов шквал, налетів на Кульбабу. За мить двобій уже розгорівся з новою силою. Тепер турок не грався й не глузував. Зціпивши зуби, насідав, час від часу кидав погрози Андрієві в очі. Але й Кульбаба тримався у сідлі, спокійно захищаючись, немов відкрив у собі нові, не відомі раніше сили.

Спливала хвилина за хвилиною, але ніхто не поступався. Уже роз'їхалася решта бійців. Одні розглядали здобуту в бою зброю, отримували привітання від захоплених соратників, інші – на руках, обливаючись кров'ю і затискуючи страшні рани. Незабаром перед двома арміями, що завмерли, очікуючи перемоги або поразки свого лицаря, залишилися лише вони удвох. Спинили коней, дивуючись смертельною битвою, навіть швидкі татарські чамбули. Все, що було на пагорбах, завмерло, затамувало подих, забобонно очікуючи бодай ще однієї перемоги.

А сили вже залишали. Андрій, не враховуючи першої, уже отримав три досить глибокі рани й повільно стікав кров'ю. Але й блакитний шовк турецького халата вкривали численні криваві плями. Піт лив з обох градом, а з коней вітер зривав клапті жовтавої піни. Коні, що теж були своєрідною зброєю, допомагали вершникам. Ударяли супротивника широкими грудьми, били копитами та кусали одне одного.

Коли вже здавалося, що сили вичерпались і ніщо в цілому світі не здатне підняти обважнілу руку, щоб ударити бодай один раз, турок нарешті припустився помилки. Він занадто сильно перехилився через голову коня, з далекої відстані намагаючись дістати супротивника. Втомлена тварина не витримала. Тонкі, замотані білосніжним полотном ноги підігнулись, і кінь упав на коліна. Ще мить турок намагався втриматись у сідлі, але тут Андрій, який підлетів упритул, щосили вдарив шаблею по блискучому голомозому черепові, що з нього вже давно злетіла коштовна чалма. Череп луснув, розбризкуючи на всі боки кров та мозок, і турок мішком гепнувся на побиту копитами землю. Упав, розкинувши руки, а скалічена голова безсило хитнулася на шиї, останнім рухом розвернувшись у напрямку турецького табору. Немов хвиля прокотилася козацьким обозом, здіймаючи в повітря хмару шапок. Небо в черговий за ці кілька днів раз розкололось у несамовитому крикові. Козаки вітали переможця, а він ледь тримався у сідлі, проте сяяв широкою посмішкою. Високо здіймав над головою увінчане червоним прапорцем ратище. У душі дивувався, чому саме його так вітають.

Нарешті насип. Ворота окопу. Розступились. І раптом закипіло, заграло червоне море переяславців, джерелівців та попівців. В одну лише мить зняли з коня переможця й понесли на руках, супроводжуючи гучним криком. Кожен хотів бодай потиснути руку, тож Микита з Максимом змогли відбити Кульбабу від натовпу далеко не одразу.

– А чи ви показилися, люди! – потопав серед криків гучний голос Микити. – Пустіть кажу, горлорізи кляті! Не бачите, поранено козака!

Нарешті відпустили. Андрій стомлено сів на якусь діжку й ухопив до зубів завбачливо простягнуту люльку. Доки Микита перев'язував рани, встигав відповісти на тисячу запитань. Крізь натовп продерся Сипаха.

– Ну, синку, ну, молодець! – почув серед криків його розчулений голос. – Дай хоч розцілую!

Нарешті лемент почав затихати. Андрій безсило вихопився з обіймів Сипахи.

– Та ви он Довбню ліпше цілуйте, він двох до ряду поклав.

– Е, то не те! – зарипів старий, мов незмащений віз.

– Як то не те! – козаки, що стояли навколо, незрозуміло поглядали на Сипаху.

– Його турки попадали казна-як! Ні вашим ні нашим!

– Го-го-го, діду, – загудів Довбня, – добрі очі маєш!

– То й що з того? – докинув хтось із натовпу.

– А то! Старовинних звичаїв не знаєте! Андріїв покійничок рівно головою до турків ліг.

– Он ви за що!.. – Андрій пригадав давно почуту прикмету.

– За те, сину, за те! Так воно й лихо впаде на кляту бусурманську голову, як той турчин упав головою до свого війська. А наші побиті козаченьки? Єй-єй, Царство їм Небесне, усі головою до них лежать!

– Та плюньте на ці балачки!

– Е, ні, синки, то ще від діда-прадіда повелось. А старі люди знають, що кажуть.

– То й добре, – обізвався Андрій, – а я зараз добрий коряк горілки перехилив би.

– А чому б і ні?! – стрепенувся Микита. – Такому молодцю сьогодні наточимо чарку! Що скажете, товариство?

Козаки схвально загули.

– Наточимо! Найліпшої йому!

– Заслужив!

– Добре туркові показав, меду давай!

– І нам по чарці!

– Я вам, байстрюче плем'я, дам по чарці! – втрутився курінний. – А київ?!

Козаки враз притихли. Курінний Переяславського куреня Хвилон Беркут мав заслужену славу жорстокого тирана щодо порушників козацьких звичаїв. Він тільки підійшов до веселого натовпу, і настрій відразу змінився. Молодші козаки потупили очі додолу, старші, погоджуючись, замахали головами.

– Ну? Кому тут чарки?! – повів він густою бровою.

– Кульбабі! – сміливо виступив наперед Микита.

– Кульбабі?! – заревів Беркут. Потім поволі посміхнувся в довгі вуса. – Цьому дозволимо! А йди-но сюди, малий, – покликав він джуру.

Молодик, тримаючи перед собою дерев'яного ковшика, повного прозорої рідини, виступив наперед. Курінний узяв у нього «михайлика» і підійшов до Андрія. Той, знітившись, піднявся на ноги.

– Ну, тримай, козаче. Добре за козацьку славу бився, добре й горлянку промочи.

Андрій прийняв із рук курінного «михайлика».

– Дякую, батьку! І вам, товариство, дякую! – і, похапцем скинувши шапку, вихилив до дна.

– А тепер дай-но я тебе розцілую! – курінний схопив Андрія в обійми і навхрест розцілував. Той мимоволі застогнав від болю – свіжі рани давалися взнаки. Курінний помітив.

– Нічого! Заживе! Ох, молодець козак… Не дожив Петро! А вам, бісові діти, нині без чарки. І дивіться мені! – він, круто повернувшись, покрокував геть. У натовпі почулося кілька зітхань. Записні гуляки та бражники ковтали слину, згадуючи запашний присмак меду. Після походу через Молдавію вози були повні хмільних напоїв, але, знаючи жорстку заборону пиячити в поході, козакам залишилося лише зітхати й, махнувши рукою, розходитися по своїх шанцях.

– Ну, як вона, – питали Кульбабу, – така, як завжди?

А Андрій, рум'яний та веселий, піддавав жару:

– Та де така, братики! Побий мене грім, як не ліпша!

Він уже забув про всі рани, про втому і, вдаривши шапкою до землі, хотів за своїм звичаєм піти навприсядки, коли почувся голос сурми. Дзвінко та чисто пролунала вона над табором, поділяючи час на до і після початку битви. Починалася хотинська епопея.


Сагайдачний нюхав повітря на вершині окопу. Виразно пахло грозою. І хоча у небі не було ні хмаринки, гроза зароджувалася тут, на полі бою. Армія Османа посунула вперед. Тепер уже для великої битви.

Яничари йшли з рушницями напереваги, турецькі та балканські піхотинці наїжачилися лісом списів, поганяли скакунів гонорові сипахи. На лівому крилі нападників готувала луки й стріли татарська орда. Над усім цим майоріли знамена, що їх несли байрактари[21] великих і малих підрозділів. Відстань між лавами турків і окопами їхніх супротивників невпинно зменшувалась. Однак із кожною хвилиною в польському таборі росло непорозуміння: турки минали їхні позиції і спрямовували перший удар на окопи запорожців. Пишні польські хоругви стояли, не помічені ворогом. Блиск обладунків і зброї тепер виглядав дещо комічно. Шляхта це зрозуміла і, червоніючи від злості, чекала подальшого розвитку подій. На зморшкуватому обличчі Ходкевича, що стояв перед гусарськими полками, не рухнувся жоден м'яз.

Козаки, навпаки, піднеслися духом – починалася лиха козацька робота. Сагайдачний підняв булаву (ще напередодні рада старшин обрала його наказним гетьманом).

– Слухайте мене, дітки! Самопали приготувати. Стріляємо тільки за моєю командою! Гармаші! А чи добре забили картечі?

– Добре, батьку! Не пошкодували, – долинуло.

– А тепер принишкнути всім. Підпускаємо на п'ятдесят кроків. А чи чують полковники?

– Чуємо!

– Ну, з Богом!

Сагайдачний завмер на вершині окопу. Тяглися хвилини, дратуючи нетерплячих молодиків, що сиділи позаду козацьких лав і мали заряджати мушкети. Козаки лежали за шанцями, посмоктуючи люльки. Нарешті наказний гетьман махнув булавою. Тієї самої миті з валу вибухнули могутні залпи тисяч мушкетів. Гаркнули вогненною картеччю гармати. Густі хмари порохового диму заволокли рубежі Запорізького Війська. Серед турків упали перші вбиті й поранені, понесли, гублячи вершників, кілька десятків татарських коней. У відповідь яничари на мить зупинились і теж дали залп, огортаючись хмарками диму. У свіжу землю валу зі свистом врізалися гарячі кулі. Через хвилину над полем пронеслося багатоголосе «алла», і передні лави, переходячи на біг, кинулися до окопів. Відстань була зовсім маленькою в очах турецьких вояків, тож вони намагалися чимдуж перебігти ці страшні десятки кроків. Тепер жодна куля не пролетить повз ціль. Козаки миттю піднялись і зробили ще один залп, потім ще й ще. Безвідмовна тактика запорожців працювала чудово: стріляли дві перші лави, а решта заряджала, роблячи таку кількість пострілів у хвилину, що шквал вогню буквально зніс нападників, укрив землю перед окопом горами трупів. У пекельному вогні та хмарах їдкого диму хоробрі козаки били бусурман нещадно. Щирі друзі, вірні товариші та завзяті бражники, запорожці зараз перетворилися на диких звірів, безжально знищуючи ворогів своєї віри. Через кілька хвилин перша атака захлинулася у крові і відкотилася. Турки залягли і, використовуючи рельєф місцевості, почали відстрілюватися. Перед окопом лежали мертві і важкопоранені. Серед козаків втрат не було, крім кількох легкопоранених.

Приблизно через годину наступ повторився, але тепер по окопу били гармати великого калібру. Пудові бомби рили землю, з ревом падаючи на козацькі позиції.

– Гармаші! – прокричав Сагайдачний. – Нумо, привітаємо бусурманів по-лицарськи!

Вдарили козацькі гармати. Хоча кількість і калібр запорізької армати значно поступалися ворожим, відкрите поле перед козаками стало для багатьох турків могилою. Через чверть години сераскири[22] почали піднімати війська для чергової атаки. Яничари шикувались і вистроювали свої сині лави, як мішені на стрільбищі, – запорізькі гармаші відкинули нюрбернзькі квадранти, що ними наводили гармати, і били прямою наводкою. Шквал гарячої картечі влучно та страшно косив яничар десятками. З шанців здавалося, що маленькі постаті турецьких вояків вибухають самі собою, від чого високо в повітря злітають їхні пошматовані тіла. Не в змозі заховатись від цього нищівного вогню, турки спробували відступити, але позаду вже замахали киями онбаші[23], захарчали слиною сераскири. І полинули лави вперед, кривавим місивом встеляючи сажень за сажнем. Спочатку ще намагалися прикритися щитами, але невдовзі зрозуміли, що проти картечі та шістдесятиграмових мушкетних куль робити це безглуздо. Покидали й бігли, бігли… назустріч смерті. Відкочувалися, перегруповувалися. Подекуди добігали до глибоких ям – фосів – перед високим окопом, але там і залишалися. Серед натовпу очманілих людей ревли перелякані верблюди, що на них, мов на конях, бедуїни кидались в атаку. Душили піхотинців, що попадалися на їхньому шляху, й губили вершників серед пекла, що в ньому опинилися після кількох тисяч верст важкого переходу…

Після опівдня сила атак почала зменшуватися. Турки виплеснули лють першої навали. Розбились об хвилі свинцевого дощу та крицеву волю запорожців і поволі стишили силу наступу. До роботи взялася турецька армата, мстячись за стрілянину двох десятків козацьких гармашів, що встелили поле перед своїми позиціями сотнями турків. Аскери стояли у строю за межами досяжності ворожої зброї і поглядали на вибухи ядер і гранат на козацьких окопах. Серед цих, схожих на гриби, розривів бігали стрімкі постаті запорожців. Відчайдушні сміливці перескакували через окоп і обшукували тіла вбитих, добивали поранених. Не переймаючись морально, здирали з них одяг, забирали зброю, подекуди залишаючи тіла вбитих зовсім голими. Навантажені коштовною зброєю, одягом і кінською збруєю, поверталися до табору.

У таборі, що потроху відходив від бойової лихоманки, налагоджувалося звичне військове життя. Джури й молодики розносили хліб, пастрему та саламату. До шпиталю потягнулися поранені.

Біля Сагайдачного зібралися викликані джурами полковники. Мовчки очікували початку імпровізованої наради. У всіх був піднесений настрій. Результати першої атаки, а також виклик Сагайдачного (очевидно, Конашевич уже щось надумав!) вселяли оптимізм на майбутнє. Сагайдачний підтримав сподівання.

– А що, пани полковники, як справи в полках?

– Добре!

– Б'ємо!

– Не такий страшний він, диявол, як його малюють!

– Добре, що б'єте. Втрати великі?

Підрахували. Вийшло – три десятки вбитих, переважно, гарматним вогнем, та ще півсотні поранених. Половина навіть не зверталася до шпиталю.

– Все одно багато, – нахмурився Сагайдачний, – треба буде шанці допрацювати. Часу поки що обмаль мали. Ну, добре. А чи не час дати погуляти козакам? Треба Ходкевичу показати, як козаки воюють, а то щось настрашився. За окоп і носа не висуне!

– Треба, – погодилися полковники.

– Саме час, Конашевичу! Сидимо, як кроти, сон бере.

– Та й я дивлюсь. Отож від кожного полку…

Над головами, з оглушливим злим шипінням пролетіло величезне ядро. За сотню кроків від старшин воно вдарилось у землю й вибухнуло, наповнивши околиці гуркотом і хмарами диму. Від несподіванки коні кинулися врізнобіч.

– Чорти нехрещені! Пси би вам писки гризли! – притримав Дорошенко зляканого коня.

– Отож від кожного полку, – продовжив Сагайдачний, – по тисячі охочекомонних готуйте до розгардіяшу. Щоб через годину були напоготові. Поки що через окоп нікому голови не показувати, щоб турок передчасно не здогадався. А ми тим часом їм на гонорі пограємо, хай ще раз у наступ лізуть. Коли відіб'ємо, сідайте їм на плечі… Бачу, в них гармат забагато, най поділяться.

Полковники, не гаючись, погнали коней готуватися до бою, а Сагайдачний поїхав повз козаків, що лежали у шанцях.

– Агов, дітки! Щось турки налякалися, не лізуть більше.

– Та не лізуть, батьку!

– То, може, попросите?

– А чи їм вклонитись?

– Ні! Перед собаками шапки не ламають!

– Що ж тоді нам робити?

– Гадаю, ліпше в пику плюнути, згодні?

– Авжеж згодні, батьку!

– Ну, то вилазь на окоп, хто турецьку й татарську знає. І щоби мені дошкульніше бусурман привітали. Щоб вони бісилися від люті!

Вигадку сприйняли з ентузіазмом.

– Ото добре наш батько придумав, – гомоніли козаки, – оце розумна голова!

А через хвилину сотня козаків уже вискочила на окоп і почала насміхатися над яничарами, що стояли за двісті кроків попереду. Влучні жарти перемежувалися з реготом усього козацького війська.

– А що, правовірні, чоловіків своїх на війну не взяли? Хіба у вас завжди тільки баби воюють? – гукав голий до пояса запорожець.

– Та хіба це баби? – у такт першому дивувався другий козак.

– А хто ж? Дивися, побратиме, як одягнуті! Немов молодухи до шлюбу! – над полками лавиною вибухнув регіт.

– Та ні, – не вгавав другий, – це не баби. Гадаю, що це ні се ні те. Ось що!

– І то як воно так?!

– Та, мабуть, вони євнухи. Глянь на отого пикатого, ну чим не різдвяне порося?

Далі хтось витягнув на окоп цілий бурдюк свинячого сала з наміром почастувати бусурман. Хтось стягнув широченні шаровари «з достатком» і пропонував поцілувати хрещеного у те місце, що нижче спини.

– А чи знаєте, поганці, що ваш Магомет робив, поки пустелею верблюдів поганяв? Ні? Та з верблюдицями пестився! Тож ви маєте наслідувати пророка! Он у вас в таборі добра цього – на всіх досить! – вигукував кремезний сивовусий козак. – Мерщій біжіть, а то султан сам не впорається!

У турецьких порядках зашуміло, застогнало і, ламаючи ряди, аскери кинулися на приступ. Несамовито вимахували зброєю, щодуху бігли до козацьких укріплень. Ляскали у безладі постріли яничарок. Здавалось, ось-ось вони вкриють окоп і вдеруться до табору, знищуючи все живе на своєму шляху.

Однак, як і в минулі рази, шанці оповилися хмарами диму, посилаючи впритул туркам гарячі кулі та ядра. Лічені секунди минали між залпами, кожний із яких віддавався звірячим виттям скалічених людей. Ось уже сотня кроків відділяє розлютованих турків від ворога, півсотні, тридцять кроків… Задні бігли, спотикаючись через трупи передніх і, у свою чергу, десятками валилися, мов скошена трава. Ось уже залишився десяток кроків, уже схилилися поміж дишлами возів козацькі списи, готуючись прийняти на себе силу кавалерійського удару. Ще залп! І нарешті атака захлинулася. Турки кинулися назад, знову-таки падаючи від добре організованого вогню.

– Час! – закричав Сагайдачний, виймаючи шаблю. – Зискарю, Дорошенку, за мною!..

Білою стрілою кинувся баский кінь, несучи сивобородого вершника. За ним стрімким чвалом покотилися шість тисяч комонників. Наздоганяли турків і падали Божою карою на їхні голови. З п'янким задоволенням гуляли козаки дністровими берегами. Рясний урожай збирала смерть, малюючи багрянцем зелені схили і рівнини.

З польського табору за всім цим спостерігали полководці. І протягом дня мінявся вираз на шляхетних обличчях: від напруженого очікування до здивування, навіть притамованої радості. Перші успіхи козаків підняли дух польського війська, і, коли загін запорожців врубався у турецьке військо, до Ходкевича підскочили комісари.

– Пане гетьмане, дозвольте виступити з полком гусарії? – почав граф Михайло Тарнавський.

Ходкевич зиркнув на нього з-під лоба.

– Пан Тарнавський кудись поспішає?

Тарнавський набундючився:

– Річ не у поспіхові! Треба розвивати успіх!

– Це я вирішую, прошу пана. Коли вважатиму за потрібне, наказ буде віддано.

– Пся крев! – стиха лайнувся Тарнавський у вуса, від'їхавши від Ходкевича. Його не так бісила помилкова тактика головнокомандувача, як те, що Ходкевич прилюдно поставив його на місце. Більше ніхто не наважувався підходити до Ходкевича, і якийсь час усі мовчки спостерігали за бойовищем. Козаки все далі врубувались у турецькі ряди. На чолі гарцював вершник на білому коні. Це був Сагайдачний. Ходкевич здивовано відзначив, що гетьман вимахує шаблею. «Як же він тримається на коні з перебитою рукою»? – думав воєвода. І хоча ніяк не хотів визнати Сагайдачного рівним собі, мужність і хист українського шляхтича вражали…

Коли сонце почало схилятися до заходу, очевидною стала загроза оточення полків Зискаря і Дорошенка. Турки вже дещо опам'ятались і насіли на козаків із фронту й обох флангів. Запорожці мужньо трималися, всіваючи поле ворожими трупами, але напад ще й з тилу міг завдати їм значної шкоди. До поляків потягнулися посланці Сагайдачного. Гетьман просив підсобити. Сили козаків танули у затяжному бойовищі: вони вже багато годин бились, як леви.

І Ходкевич не втримався. Дух старого вояки взяв гору над обережністю.

Він покликав того ж таки Тарнавського й наказав, узявши дві хоругви гусарів, вийти на допомогу козакам. Тарнавський, не гаючись, помчав виконувати наказ.

Під шелест металевих крил, що височіли за спинами, виблискуючи у променях вечірнього сонця дорогими обладунками, краса і гордість польського війська кинулася в атаку. Стрункі й широкоплечі, із затягнутими у шкіри леопардів грудьми, взяли гусари списи напереваги і врізались у ворожі лави. Застояні коні несли вершників у несамовитому чвалі. Гусари використали улюблений маневр – розвернулися широким фронтом і, не зменшуючи швидкості, пройшли крізь ворожі порядки, засіяли землю горами трупів. Як степову траву, підім'яли під себе зляканих сейменів, наполохали озброєних кийками друзів. Татари, незважаючи на численну перевагу, відступили. Зупинились аж біля табору, байдуже позираючи на бойовище.

Рішучий напад свіжих сил умить повернув сили запорожцям. За лічені хвилини вони всіма полками повернули назустріч гусарам і до решти зім'яли ліве крило турків. Серед тих почалася паніка, що закінчилася різаниною. Як не дивно, але фронт і праве крило, які щойно справно тиснули козаків, не доклали жодних зусиль, щоб надати допомогу тим, котрі зазнавали поразки. Залунали хрипкі звуки ріжків, і турки почали відступати. Козаки негайно скористалися цим і почали грабунок рештків лівого крила. Лише завдяки цьому жалюгідна жменька якихось трьох сотень сейменів змогла пробитися до свого табору. Чвертьмільйонне військо, глипаючи очами, спостерігало, як на полі бою хазяйнують кілька тисяч грабіжників. Оговтуючись від несподіваної поразки, навіть не зробили спроби припинити плюндрування тіл убитих і відбити покидані байрактарами знамена.

Сагайдачний повертався переможцем. Гордовито виступав, оточений цілим лісом ворожих знамен. А позаду рипіли вози, вгиналися під здобиччю захоплені у ворога коні. Поводили дико очима, роздували ніздрі, не впізнаючи своїх господарів. Трофеї були на диво багатими. Дванадцять невеликих гармат, рушниці, шаблі, пістолі. Гори кінських рондиків, одягу. Вели приторочених до сідел полонених, серед яких було кілька досить значних.

Табір тріумфував. Усе, що було у ньому, бігло назустріч, вітаючи переможців. Весело вимахували шапками. Овації перекинулись і на польський табір, тож через кілька хвилин мури стародавнього Хотинського замку здригнулися від криків десятків тисяч горлянок…


У таборі до Сагайдачного під'їхав багато вбраний польський хорунжий. Відрекомендувався офіцером для особливих доручень при особі Карла Ходкевича.

– Мені доручено передати шановному панові гетьману, що його чекає ясновельможний пан генерал на військову нараду. Вона відбудеться…

Сагайдачний нетерпляче змахнув рукою.

– Зачекай хвилину… Агов, козаче, – крикнув він Андрієві Кульбабі, що ішов назустріч, – Андрій, здається?

– Так, батьку, Андрієм охрестили.

– Дякую за герць, соколе. Тримай ось! Сагайдачний витягнув із-за очкура турецького пістоля. Зброя була дорогою, всипана смарагдами та самоцвітами, цвяхована щирим золотом. Андрій прийняв подарунок і вклонився.

– Утричі дорожчий він мені, батьку, тим, що з рук самого Сагайдачного отриманий. Дякую! – Андрій був глибоко зворушений.

– Не дякуй, лицарю, заслужив! А це, – Сагайдачний пошукав у кишені й витягнув чималенького гамана, – це за ту послугу, що від тебе мав я. Вип'єш за моє здоров'я, що про нього так піклувався. – Сагайдачний посміхнувся.

Андрій ще раз подякував, схиливши голову.

Сагайдачний повернувся до поляка:

– Отже…

– Марек Грабовський, пане мосць. Хорунжий його ясновельможності. Його милість чекає на вас у замку, в комендантському палаці, на нараду.

– Добре, передай Ходкевичу, що я буду.

Сагайдачний повернув коня, чим дав зрозуміти, що розмову закінчено, а Андрій раптом згадав розповідь Горбоноса і звернувся до хорунжого:

– А чи ти не з Кам'янця на Поділлі, голубе?

Поляк спалахнув:

– З ким говориш, хлопе?!

– З тобою, з ким іще? – Андрій покрутив головою. – Хто ще мене слухає?

– Лайдак! Сто дзяблів тобі! Як треба з уродзоним шляхтичем розмовляти? Ось я тебе батогом! – Грабовський замахнувся.

– Но-но! – відскочив убік Кульбаба. – А то ще й шаблі скуштуєш. Відповів би ліпше на питання, мо', діло до тебе яке.

Шляхтич не вгавав, але виливши на запорожця потік лемківської лайки, усе ж зацікавлено мовив:

– Ну, з Кам'янця, що далі?

– І малжонка у тебе Юстися?

– Так. А ти звідкіля пані Юстисю знаєш? – Грабовський підозріло примружився.

– І зовсім я її не знаю, – викрутився Андрій. – Зі мною в курені козакує сусіда ваш, Яцько Лях. Тобто зараз він Лях, а як раніше звався, то не відаю. Казав, що знає тебе. Але, бачу, що з таким цабе і говорити йому нема про що.

Грабовський погордливо відкопилив губу.

– Я ваших запорізьких харцизяк не знав і знати не хочу. Поступися, смердючий хлопе, дай проїхати!

Андрій неквапливо поступився і вдавано почав винюхувати свою сорочку.

– Може, потом і тхне від мене – у бою був. А ти за окопами сидів, «мальвазію» дудлив, напевно, квіткою пахнеш?

Грабовський побілів із досади і щосили вдарив коня острогами, мстячись тварині за глузування козака.

– Ще зустрінемося! – кинув наостанку.

Андрій, задоволений подарунками Сагайдачного і перемогою над пихатим Грабовським, попрямував до коша. Остання пригода розвеселила його, і він уже смакував, як розкаже її товаришам…


Хотин | Хотин | Зрада, яка не вдалася