home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Помилка Ходкевича

Надвечір третього вересня, саме тоді, коли козаки разом з обозними грабували залишене турками майно, з боку Кам'янця піднялася величезна хмара куряви: на підмогу Ходкевичу поспішав королевич Владислав із двома десятками тисяч легкого війська. У сутінках підійшли вісім полків, серед яких були лісовчаки[28], волоська кіннота і піші жовніри посполитого рушення[29]. Стомлені переходом вояки влилися до польського табору, а сам Владислав, оточений пишним почтом, спрямував коня до Хотинського замку. Валка, загримівши копитами, проминула важку, ковану листовим залізом браму над дерев'яним мостом. Під мостом, у глибокому рові, оскалилися гострі залізні палі. Колись на них, підрубавши мотузки, що утримували міст, оборонці фортеці скидали непроханих гостей. Королевич подивився донизу і враз пересмикнувся: він уявив себе на дні рову. Підсвідомо пошукав очима канати, що підтримували міст.

На подвір'ї зібралися два десятки шляхтичів, котрі бажали першими привітати Владислава. Всі були зодягнуті, як на парад, – блискучі панцирі, лицарські шоломи змішалися з різнобарвними шовками і багатими кармазинами. Оздоблена щирим золотом і слоновою кісткою зброя довершувала картину помпезності й урочистості моменту.

– Радий вас вітати, ясновельможний пане, у цьому давньому замку наших славних предків, – виступив наперед Ходкевич. Кована іспанськими майстрами кольчуга додавала його фігурі могутнього вигляду. – Зачекалися вас, зачекалися!

– О! Пане Яне Каролю, ви ж знаєте це хамське посполите рушення, сто дзяблів їм у пельку! Теє бидло зак упорядкуєш, пройде не один тиждень, – Владислав хвацько сплигнув з благородного буланого аргамака і подав повід хлопцеві з почету. – Поспішався як міг. О! І шановний князь тут!

Владислав ступив до Любомирського, і вони обнялись, як давні друзі, поглядаючи обидва з натягнутими посмішками.

– Як пан жиє? – улесливо запитав Любомирський.

– Добре жиємо, дякую.

– Як здоров'я ясновельможного нашого пана круля Сиґізмунда III? Чи добре себе почуває ваш великий батечко?

– Почуває він себе добре, шле вітання захисникам отчизни.

– Віват панові крулю! – гаркнули дрібні шляхтичі, що топталися позаду важливих персон.

Владислав, дякуючи, приклав руку до серця.

– Віват славному королевичу!

– Віват славному завойовникові Москви!

Владислав застиг, очікуючи, поки підлеглі вихлюпнуть заряд люб'язності. Трохи збентежило це «завойовник Москви», пригадалася страшна січа й відступ від стін Кремля. Усе ж королевич натягнув на обличчя найщирішу зі своїх посмішок. По черзі потиснув руку Синявському, Лєсковському, Тарнавському, Собеському й Жоравинському. Не очікуючи відповіді, розпитав комісарів про здоров'я і повернувся до Ходкевича.

– Польща гудить вашими успіхами на марсовому полі. Кажуть, Осман спіймав облизня?

Ходкевич задоволено схилив голову.

– Так! Се є чиста правда, слово гонору! Три штурми захлинулись у крові. У турків втрати сягають багатьох тисяч.

– Браво, браво! Я завжди казав, що Сейм у вас не помилився. Годі було й шукати удатнішого рейментаря для війська його величності.

– Бардзо дзєнькую, панемосць! Але то є правда, що основні перемоги на рахунку Сагайдачного. Поки що турки атакували лише його. А цей схизмат показав себе вправним вояком! – у голосі Ходкевича бринів жаль.

– Не без допомоги славного лицарства! – докинув Синявський. – Воїни корони польської теж додали зусиль, щоби фортуна повернулася до козаків обличчям.

– Звичайно! – королевич радо поплескав Ходкевича по плечу. – Не применшуючи слави Запорізького Війська, повинен сказати, що без нас вони лише легка кіннота, що не багато важить на полях сучасної війни. Ви згідні, пане Ходкевич?

Ходкевич засяяв.

– Безперечно! Ну, що ж… Найсвітліший князю… – він повернувся до решти присутніх. – Вельмишановне панство! Радий усіх запросити на бенкет на честь прибуття його світлості королевича Владислава. Прошу!

Шляхтичі задоволено загули. Чутка про розкішний бенкет, що його дає командувач, давно облетіла всю верхівку польського війська. Тож ласі до гулянки ротмістри, хорунжі, сотники й інша старшина напружено очікували початку. Ходкевич, шанобливо тримаючись позаду Владислава, попростував сходами до комендантського палацу. За ними стривоженою хвилею подались інші. Попростували, попоравши коней, і жовніри з почту королевича. І хоча не до палацу, а під сиві склепіння замкових казарм, там вони теж знайшли доволі вина й смаженого м'яса.

Владислав першим проминув сходи й опинився у залі, що ще недавно здивувала Сагайдачного надмірною, як для війни, розкішшю. Він діловито оглянув стіни, що тьмяніли у світлі важких срібних канделябрів. Задоволено хмикнув, поглядаючи на ведмежі й лосячі голови, колекцію коштовної зброї. Посеред зали виблискував величезний, по-королівськи сервірований стіл. Після довгої дороги розкішні наїдки та напої мимоволі притягували погляд.

А видовище того коштувало! Золотий і срібний посуд горою сяяв у світлі сотень свічок. На велетенських тарелях біліли крутими боками осетри, обкладені зеленню та ніжно-жовтими кружальцями лимона. Позирали блискучими кришталиками очей-камінчиків майстерно оздоблені смажені фазани. Через краї полумисків перевалювалися рожеві колоди окостів. А серед цього тарелі, тарелі, тарелі… Печені голуби, заправлені французьким сиром, копчені вугри, баранячі ніжки, канапки, виноградні грона… Через кришталь об'ємних караф переливалися прозорі ґданські горілки, пінились у сріблі старі меди. Золоті келихи іскрились угорськими, іспанськими та грецькими винами. Біля столу вишикувались у ряд та застигли вимуштровані не гірш за прусських ландскнехтів лакеї.

Поважно почали займати свої місця. Ходкевич, схиливши голову, вказав Владиславу на чільне місце за столом. Сам скромно присів праворуч, Любомирський – ліворуч. Далі розмістилися комісари, полковники, ротмістри, загалом дві сотні чоловік. Застигли, відкашлюючись та перешіптуючись, як завжди перед гучною хмільною гулянкою. Забігала челядь. Спітнілі пани віддавали прислузі теплі киреї та кунтуші.

Незручну мовчанку перервав Владислав. Скориставшись багатющим досвідом шляхетних гулянок, він швидко зайняв своє місце за столом і попросив наповнювати келихи, що негайно й було зроблено. Владислав піднявся, тримаючи у руці важкий келих.

– Шановне панство, – викинув руку з келихом уперед, – за вікторію!

Шляхта схопилася на рівні, сповнюючи залу ляском та гуркотом.

– Віват! – гаркнули, мов десяток литавр.

І покотилося. Пішов бенкет веселою ходою ласих до напоїв польських вельмож. Загудів різноголосо, перемішуючись зі сміхом, бульканням та дзвоном тарілок. Випили за короля. Підняли келихи за королевича, за славне лицарство, за перемогу польської зброї. Зачервоніли масні обличчя. Піднялися вгору хвалькуваті вуса, заблищали очі. Все швидше бігала по мармуру сходів прислуга, невтомно підливаючи й підкладаючи.

Владислав, що опинився серед рідної стихії, жартував і сміявся. Не забував виявляти прихильність щедрому господареві.

– Шановному панові маю приємні новини! – говорив він, витираючи шовковою серветкою коротенькі вуса.

– Буду радий почути, ваша милосте, – схилив чемно голову Ходкевич.

– Пані Анна-Алоїза шле коханому малжонеку гарячі вітання, а з ними листа.

– Дякую! – Ян Кароль прийняв простягнутий сувій паперу. Хвилину повагавшись, передав лакеєві, котрий запопадливо стояв позаду. – Пан був в Острозі?

– Так, довелося заїхати у нагальних справах.

– Як почуває себе пані Анна-Алоїза?

– Дуже хвилюється за вас.

– Пропоную підняти келихи за княгиню Острозьку, вірну дружину та справжню шляхтянку! – піднявся і вклонився Ходкевичу Тарнавський.

– Дякую й вам, мостивий пане, – Ходкевич пригубив келиха зі «старим венгржином».

– Бачу, ви непогано тут влаштувалися, замок достойний справжніх шляхтичів! – мовив Владислав.

– То є не головне. У першу чергу я приділяв увагу військовому таборові. Ми побудували у полі справжню фортецю. І турки вже обламали об неї зуби, як ви мали можливість переконатися.

– О! Перемога, достойна справжніх лицарів!

– Не буду хвалитись, але Осман не дорахувався близько десяти тисяч війська. Натомість, ми втратили всього п'ятдесят жовнірів. Біля двох сотень втратили й козаки.

– Віват славному генералові! – гаркнув Владислав.

– Віват! – озвалося кілька десятків голосів. Келихи черговий раз ударилися, розбризкуючи старовинні вина.

Кілька хвилин мовчки жували. Потім Владислав озирнувся.

– Я не бачу серед присутніх пана Сагайдачного, він не прийде привітати мене особисто?

Ходкевич знітився.

– Але, прошу пана, я не був упевнений, що йому місце серед високої шляхти. Побоюючись зіпсувати вам настрій, я не запрошував хлопського гетьмана.

– Хіба я був би йому не радий? Але, врешті, ви маєте рацію. Зможемо, не криючись, обміркувати останні події. Я чув, що з появою козаків тут, під Хотином, були деякі проблеми?

– Були. Але вони владналися за допомогою того ж таки Сагайдачного.

– А що з Яцьком Бородавкою? Кажуть, Сагайдачний його заарештував.

– То є правда, – відповів Ходкевич.

– Сей хам заслужив собі кару! – докинув Жоравинський.

– У чому ж він завинив перед Сагайдачним?

– Козаки лихі на нього за те, що немудро розкидав чати по Волощині та Молдавії. Тоді турки багатьох побили, багатьох полонили, а користі від того немає. Припасу в них у війську зовсім обмаль. Коней годувати нічим. Це, звичайно, їхня справа, але нам таке рішення на користь, тож я цілком його підтримую. Ваша милість добре знає норов Неродича. Він ненавидить нас, як і турків, тож хтозна, на чий бік він міг пристати.

– О, пан має рацію! Кляті схизматики сплять і бачать, як би нашкодити короні! – Владислав дещо сп'янів і язик у нього почав заплітатися.

– За славу папського престолу! – вловив настрій королевича Собеський.

– Смерть схизмі! – підтримали хмільні голоси. Келихи враз спорожніли, щоб за мить наповнитися знову.

– Усе ж в-вони часто стають і в нагоді, – замахав руками Владислав.

– Смію сказати, ці л-лайдаки не потрібні справжнім лицарям! – зробив круглі очі Любомирський. – Ми самі спроможні захистити ойчизну!

– За ойчизну! – загудів Собеський.

– За ойчизну! – у черговий раз усі підхопилися на ноги.

Випили. Владислав не сів, а майже впав у крісло.

– Вони справні ф-ф…вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не… не відзначити!

– О так! – Ходкевич підтримав Владислава, що похилився у кріслі. – Найсвітліший князь не перебільшує. За ці дні Сагайдачний показав чудеса хоробрості. Незважаючи на рану, сам водить козаків у бій.

– Сміливість хорта, якого цькують на ведмедя! – пихато надув губи Любомирський.

– Сагайдачного поранили? – стрепенувся Владислав.

– Так, цей неприємний епізод відбувся, коли він вирушив на пошуки Бородавки.

– За Сагайдачного! – Владислав підхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чверті на білосніжну скатертину.

Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комісари неохоче, але підняли келихи. Захмелілому Владиславові ніхто не смів перечити. Королевич перехилив келих і гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, підняв угору вказівний палець.

– Його сміливість мені відома, я бачив цього хлопа в ділі! Чортова Московія!.. Де музики, прошу?

З далекого кутка залунали музики, які до цього сиділи нишком, побоюючись завадити вельможній бесіді.

– О! Це є краса, насолода шляхетної душі! – Владислав на мить прикрив очі, поглядаючи в уявну далечінь, потім подивився посоловілим поглядом на Ходкевича.

– П-про що я мовив?

– Про Московію.

– О! Пан Єзус забув своєю милістю сю країну!

– І за Сагайдачного.

– Так! Так! Він таки добре нам пособив своїми т-тридцятьма тисячами козаків. Ми пили за Сагайдачного?

– Тільки що пили, – поспішив відповісти Любомирський.

– Добре! То славний л-лицар!

– Але ваша милість забула – ці хами призвели до того, що ми маємо на нинішній день. Якби не вони, війни з турками могло б і не бути.

– Я згоден із паном Любомирським. Хіба не Сагайдачний розколошкав осине гніздо своїми морськими походами? – кинув Синявський, що дотепер мовчав.

– Так, – відповів Жоравинський, – але й татарва вивела з наших земель тисячі й тисячі людей. Україна незабаром стане безлюдною, хто тоді, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?

– То пусте, – махнув рукою Владислав, – дякувати Богові, до Варшави татари не добігають.

На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кінці столів ревіли пісню дрібні командири, роблячи музику схожою на какофонію. Ходкевич одним поглядом примусив їх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:

– Найліпше буде використати їх у своїх цілях. А потім видно буде. Сила їх значна, тож мати таких ворогів небезпечно. Краще мати їх спільниками, а Сагайдачний прихильний до Польщі. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.

– Це не просто, – відповів Ходкевич. – Ми не зможемо їм цього наказати, бо такі питання вирішує козацька рада. Але я зі свого боку схиляю всю козацьку старшину до такого рішення. Сагайдачний і майже всі полковники згідні. Залишається дочекатися Ради, а в останні дні було не до цього.

Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.


Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.

Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.

Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.

– Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклі, – сказав він без злості.

– Козацька люлька – добра думка, – відповів Півторакожуха.

– І що, в біса, надумали?

– Ще нічого.

– Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському курені вже снідають, а в тебе ще куліш не готовий, – Микита прикрикнув на молодика, що бігцем подався за дровами.

– Та не галасуй, Микито, діставай люльку. А то щось ти лихий зранку, – мовив Максим.

– Я завжди такий.

Микита наклав люльку.

– Як гадаєте, товариші, ушкварять нам нині турки?

– Ушкварять, чому б не вшкварити, – Півторакожуха говорив так, ніби це його зовсім не турбувало.

– Учора бачив кулі гарматні – як гарбузи! Цілі рови за ними в землі. Цікаво, які ж тоді гармати мають бути? Я таких і не бачив, – мовив Горбоніс.

– Напевно, шарфмиця[30]. Таку гармату чотири пари волів тягнуть, – відповів Микита.

Через кілька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й підсунулися до казана. Їли мовчки. Чубаті голови схилилися над казаном і зачерпували величезними ложками гарячий куліш.

Підійшов Андрій з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглої смерті, Яцько не відставав від Кульбаби, запопадливо очікуючи на будь-яке розпорядження «батька». За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого діда з кобзою. На мить усі перестали їсти. Микита посунувся, даючи місце прибулим. Усі, окрім Яцька, сіли до казана.

– Сідай, малий, не полошися, – сказав Андрій. – Ти вже справний козак, дарма що років не достає.

Хлопець похапцем сів, дістаючи з-за халяви чобота ложку.

– Щось я цього козарлюгу в ділі не бачив, – мовив незадоволено Півторакожуха.

– Побачиш, Хведоре, – відповів Андрій. – А з тих, що бачили, лише я й залишився. Решта вже не жиють. Сплять понад Прутом.

Півторакожуха зітхнув. Андрій згадав, що у тій пригоді він утратив брата.

– Вибач, – мовив винувато.

– Пусте…

Усі незрозуміло позирали на Сипаху. Старий, немов неабиякому панові, ладнав місце сліпому. Дбайливо постелив на землю кожух, допоміг сісти, обережно поклав поряд полотняну торбу з пожитками кобзаря. Козаки завжди поважали сліпих співців, проте поведінка Сипахи все ж дивувала.

– Батьку Сипахо, – з напускною турботою мовив Андрій, – я Яцька пошлю до курінного, у нього в наметі ліжко похідне…

– Цить, ґалаґане! Попадеш мені колись під гарячу руку за свого язика… Привітали б краще Божого чоловіка.

Андрій, не розгубившись, простягнув сліпцеві ложку.

– Добридень, чоловіче, поснідай із нами чим Бог послав, просимо.

Кобзар намацав простягнуту ложку.

– Дякую, дітки, ох дякую, – голос його був на диво чистий та сильний. У цьому голосі відчувався неабиякий хист пісняра.

Кілька разів дзенькнувши ложкою, сліпий набрав кулешу, що парував з невеликого казана. По таких казанах розкидали страву з велетенського, курінного. Подув та почав жувати беззубим ротом.

– Ох, добрий… – мовив сумно. – Двадцять три роки козацького кулешу не їв… двадцять три роки!

Андрій здивовано помітив в очах Сипахи сльози.

– Та ти їж, Отецьку, наїдайся… Ой лихо, що з тобою зробили! – голос Сипахи тремтів. – Побратим се мій, дітки, Стецько Пузир. Двадцять три роки по неволях агарянських мучивсь. Тільки що здибав. Господи Боже милий! Іду, а він суне назустріч… За рубцем на щоці признав. Ох, горенько. Як дуб, був хлопака, куди мені!

Кобзар мовчки їв. Його невидющі ями, там, де колись були очі, дивилися перед собою. Закам'яніле воскове обличчя під довгими пасмами сивого волосся не виказувало жодних емоцій. Козаки вражено поглядали то на нього, то на Сипаху.

– Який я тепер Пузир, Трохиме! – обізвався нарешті сліпий. – А пам'ятаєш колись… Е, що там!.. Тепер лише шкіра та кістки. Ще й так, дякувати Богові, у Кафі кобзу справили добрі люди, трохи годує.

– То ви аж у Кафі були, діду? Як же сюди дістались?

– І тут добрі люди помогли… прохав турка за собою взяти, щоби дома померти, не на чужині. Посадовив на гарбу… І що його вже той онбаша лаяв! Гей-гей! Не скинув, добра душа, серед степу… сухарі давав… Загинув він учора, а то я б не прийшов. Полюбив сердяга, як я співаю.

Сипаха не стримався.

– Їж, братику, не тривож душу. Тепер ти вдома, це головне, – він похапцем стер непрохану сльозу. Всі почали їсти. Мовчки сьорбали, обдумуючи почуте. Незабаром у казані заблищало дно. Всі, окрім кобзаря та Яцька, дістали люльки. Старий із малим продовжували сніданок. Неподалік від них, довкола двох десятків казанів снідала решта Переяславського куреня. Через півгодини вони всі мали змінити сторожу на окопах: половина куреня стерегла турецького нападу. Кашовари вже починали варити вдруге.

– Ой, добрий, друзі-товариші, куліш! – нарешті відсунувся від казана кобзар. – Хочете вірте, хочете ні, а не раз у неволі мені він снився. І братко. І тетеря… та так, що прокинусь і ще смак чую. То воно не баланда бусурманська, слізьми омита. Страва воїнів! Святого Христа оборонців. Єй же єй, скілько таких ще там залишилося! – Пузир махнув рукою за Дністер, помилково вказуючи на Туреччину. – Братчики мої любі… Ех, добрий куліш!

– Запали люльку, братику, ось тобі моя, – Сипаха похапцем подав кобзареві глиняну носогрійку, – добрий бакунець[31], усе нутро прочитує.

Старий потягнув цибуха й закашлявся.

– Що добрий, Сипахо, то добрий. Най би його чорт палив, а чи бусурман! – кобзар віддав Сипахові люльку. – Ліпше вам заграю.

– Заграй, батьку, – загомоніли козаки.

Сипаха замахав руками.

– Зачекай, Отецьку! Прости, Бога ради, мене, дурного! Простіть і ви, товариство. Але наперед розкажи хоч коротко про свої поневіряння. Я ж тебе, бідолаху, ще з часів Скалозуба-гетьмана не бачив!

Замість відповіді сліпий намацав кобзу. Лагідно, мов дівчину, пестив її тремтячими пальцями. Пробігся по струнах, і озвалися вони сумно та тихо. Загули низькими голосами низькі кишкові, задзвеніли високі сухозлотиці. Нашорошили вуха всі, хто почув цей перший несміливий спів улюбленого інструмента, й потягнулися до кобзаря, не без підстав сподіваючись почути думи про минулу козацьку славу. Кобзарі завжди викликали серед козацтва живий інтерес.

Пузир покрутив кілька кілків, налаштовуючи струни. Нарешті звучання його влаштувало.

– Кобза розкаже, Трохиме, – мовив він до Сипахи, – я про це й думу маю. Слухайте ось… – І заспівав сильним та чистим, густим, як людська журба, голосом:

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

А то бідні невільники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки здіймали, кайданами бряжкали,

Землю турецькую кляли-проклинали:

«Ти, земле турецька, віра бусурманська,

Ти, розлуко християнська!..

До тих, хто підійшов раніше, почали приєднуватись усе нові й нові козаки. Поступово потягнулись і від інших куренів. Ішов усяк, хто був вільний від караулу та інших військових справ. Тихо підходив і ставав у коло, слухаючи сумний спів кобзаря. За кілька хвилин навколо зібралося кілька сотень запорожців. Хоробрі й відчайдушні у бою, веселі в розмові, щедрі душею і кишенею, тепер вони, немов бурсаки, стояли мовчки. Нерішуче м'яли в руках шапки, хилили голови. А над ними лунав спів людського горя, плач занесених на чужину невільників:

…Не одного ти розлучила з отцем-ненькою,

Брата з сестрою, мужа з вірною жоною!

Визволь, Боже, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурменської,

На тихі води, на ясні зорі,

У край веселий, у мир хрещений,

У городи християнськії!..»

Кобза промовляла те, що було близьким для всіх, що змушувало слухати, затамувавши подих. Наверталися сльози на очі суворим чоловікам… Але ось уже й гучніше вдарили струни. Під дзвінкий спів нехитрої мелодії в уяві поставали стрункі чайки Скалозуба. Мов укритий цвітом весняний степ… Лавою червоних жупанів, жовтих облавок і білих вітрил засіяно блакитні хвилі Дніпра навколо Базавлука. Сотні запорізьких човнів розрізали воду, оповилися гучними піснями. Ударили прощально з гармат і пішли до далекого бусурманського Азова. Туди, до очеретів та лиманів, минаючи Керченську протоку. Улад, дружно лягали весла на воду, штовхали вперед товариство до слави, до бою, до багатої здобичі та невільницьких погребів. Там чекають на них, молять, заламуючи руки, порятунку… Або до загибелі?! А що це реве попереду? Накрила, накрила страшна чорноморська негода! Зросила обличчя солоними хвилями. Обдала гороподібними валами, змішала клапті піни зі рваними хмарами та розкинула, розбила військо. Насміхалася безмежними просторами Евксинского Понту[32]. І нарешті громаддя галери. Короткий запеклий бій. Злий гавкіт козацьких мортирок і грім армати з галери. Хмари порохового диму, тріск дубових дошок, за яким молитви і хрип потопаючих… Потім важка галерна неволя, роки безвиході, проклята червона таволга й батіг із сиром'ятиці. Нарешті щасливий день, бій із катами, зброя у знудьгованих руках. На них ворожа кров. Швидка, немов вітер, втеча і розпечене залізо, що навіки відбирає сонце…

Нарешті кобза замовкла, залишаючи довкола себе несамовиту тишу. Чорні, русяві та сиві оселедці куйовдив лагідний вітерець, що дув з Молдавії, наповнюючи повітря пахощами полину і степових трав. Десь із-за обрію несло свіжою сосновою живицею.

– Ох, братику, ох, голова твоя нещасная… – тільки й схлипував Сипаха. – Я вже й не вірив, що побратима зустріну… Всяк день за тебе молився, хоч вір, хоч ні…

– Що ти, Трохиме, – глухо відповів кобзар, – усі під Богом ходимо. Як він, Всевишній, захоче, так і нам жити. Видко хотів, щоб я до братчиків повернувся, так воно й сталося. Розкажи ліпше про товаришів наших, про Ляшенка, про Дишла, про Сагайдака. Як вони – чи ще в цьому світі, а чи у ліпшому?

– Хто як, Отецьку, кому яка доля писана. Нема давно ні Ляшенка, ні Дишла, ані старого Кульбаби. Пам'ятаєш Петра Кульбабу?

– Чом ні, добрий був козарлюга… Та й інші нівроку. Царство Небесне і слава вічная вам, братчики! – кобзар перехрестився.

– А інші живі, щоправда, мало таких. Ось Кульбаба по собі добру згадку залишив – сина Андрія. Тішуся хлопцем, не натішуся… Поки є такі, Січ-матінка житиме!

– Що ви, батьку, облиште! – зніяковів Кульбаба.

– Та тільки галаган чортів, язик, як помело! – додав Сипаха.

– Господи праведний, голос неначе у Петра, Матінко Божа! – сліпий почав мацати рукою навколо себе. – Сину, дай старому руку… Добра рука! Козацька! І Петро таку мав. Ой роки мої, ой недоля. Ще й шаблею не натішивсь, а тут і кобзу навпомацки гляджу… А Сагайдак що? Давно загинув?

– Петро, чи що?

– Петро Сагайдак.

– Живий Петро, живий! Гетьманує Конашевич! Поки що наказним, та то пусте, він буде з булавою! І раніше не раз її тримав. Великої слави з ним мали!

– Добре кажеш. Я його ще зовсім молодим знав, а бачив, що йому бути головою. Великого розуму людина. Трохиме, ти б мене завів до нього, радість зробив би каліці… – по обличчю кобзаря потекли рясні сльози.

– Що ти, братику, як же не відведу!

– То пусте… Не дивися на мене… За вами, братчики, скучив, за кабицею запорізькою. А сльоза моя не варта уваги, як повипікали очі, так і течуть…

У польському таборі озвалася сурма, за нею друга. З далекого обозу турків було чути голос муедзина, котрий кликав бусурман до молитви. Дехто з козаків плюнув і смачно вилаявся, поминаючи пророка правовірних. З окопів поверталася нічна варта, йдучи на смачні пахощі кабиць. Курінні отамани підганяли коней, розподіляючи козаків по окопах. З найближчого до січовиків полку Цецюри Севрюка почувся спів. Якийсь молодик виводив добре поставленим голосом:

Ой чий то кінь стоїть,

Та й сива гривонька.

Сподобалась мені,

Сподобалась мені

Тая дівчинонька…

Натовп довкола кобзаря вмить ожив і зарухався. Ішли мовчазні під впливом почутого, але вже через кілька кроків поверталися до розміреного розкладу битви. До чергової атаки залишалося все менше часу.

На шанцях кипіла робота. Відклавши до часу ратища й мушкети, козаки взялися за мотиги. Скориставшись затишшям, намагалися вкопатися глибше. Будували хитромудрі фоси, «печі», підвищували вали. Поправляли старі укріплення, впорядковували позиції. У багатьох місцях довелося засипати величезні рови, пробиті в окопі великими турецькими ядрами. То тут, то там, напружуючи укриті бронзою засмаги руки, козаки викочували на вал важкі вози, що їх відразу засипали землею: вони мали захищати від вогню мортир. Ці пращури сучасного міномета сипали ядрами зверху і робили високі вали поганим захистом. Заклопотано пахкали люльками гармаші, обладнуючи позиції для нових гармат. Хижі пащеки націлювалися на вчорашніх господарів.

Максим, Андрій та Микита, що працювали серед інших переяславців, час від часу поглядали в бік турецького табору.

– Нині довше, – ні до кого не звертаючись, мовив Микита.

Максим стер із чола піт і подивився на південь.

– Уже скоро.

Обидва здивовано поглянули на Товкача, що завзято вимахував мотикою поряд. Невдовзі його старанність помітив і Андрій. Микита простежив за поглядом Кульбаби й посміхнувся у вуса. Спітнілий Товкач, ще сам того не знаючи, потрапив у не найліпше становище: язик в Андрія був, як гостра шабля. Непийпиво штурхнув Горбоноса, і вони обидва завмерли, очікуючи інтермедію.

Андрій не забарився.

– Товкачику! – мовив він діловито.

– Або що?

– Десь у тебе на хуторі добрий мед!

– Який мед? – незрозуміло закліпав очима Товкач. Його голова ледь виглядала з шанцю, тож він дивився на Андрія, високо задираючи голову.

– Такий! – підморгнув Андрій (почулися перші смішки). – Що, меду не куштував?

– А! – Товкач мрійливо закотив очі. – Таки добрий!

– І старий, напевне?

– Ну, різний. Чому лише старий? У мене не застаріє!

– Ні, таки старий! – не вгавав Андрій.

– Ти ніби ліпше за мене знаєш.

– Знаю!

– По чім?

– А ти як до погребу підеш, одразу й заблукаєш. Де там уже того меду, хоч би живим вилізти.

– Що ж там вилазити?

Козаки вже відкрито сміялись із Товкача, який почав здогадуватися, що перегнув палицю, – окоп був надто глибокий. Піддав жару Беркут, що проходив поряд. Зупинившись, сердито поглянув на Товкача.

– Товкачу! Таку твою-розтаку! Ти як, недомірку, стрілятимеш? Ану, вилазь звідтіля, бо, їй-богу, накажу засипати… А горів би ти! – і курінний, махнувши рукою, покрокував далі. Червоний, як рак, Товкач виліз і під регіт козаків почав засипати яму…

О пів на дев'яту почався черговий наступ. Комонні й піші підрозділи йшли до козацького табору. Сьогодні це вже нікого не дивувало. Сагайдачний, старшини, козаки, навіть сам Ходкевич, очікували саме такого розвитку подій. Стало очевидним, що турки намірилися розірвати ворогів поодинці, а для цього добре підходила польська тактика оборони. Їх поки що було залишено у ролі пасивних спостерігачів.

Під зловісний гуркіт барабанів, укриваючи все поле перед козацькими позиціями, сунули яничари, піхотинці бейлербеїв, рівні ряди сипахів та безладні, численні загони татар і черкесів. Ліс списів над комонниками майорів переважно зеленими кольорами ісламських знамен. Над синім сукном яничарських жупанів біліли прикрашені пір'ям «рукави святого дервіша». Рушниці в руках очікували нагоди плюнути смертю в голови невірним.

За півмилі до козацьких окопів барабани забили дрібно й урочисто. Лави вояків повільно зупинилися. Наперед виступили гармаші, одягнуті у червоні шаровари й зелені чалми. Викотили важкі, на кованих залізною шиною колесах гармати. Тактика Османа не змінилась: армата готувалася до обстрілу.

Козаки напружено мовчали. З-під долонь поглядали на вороже військо, яке вражало своєю кількістю.

Микита виклав на земляну поличку пригоршню куль, потім почухав зарослу щетиною щоку.

– І до біса їх нині! – мовив.

– Учора ніби не те було, – відповів спокійно Андрій.

– Та те… Все ж ніби більше.

Різко й тривожно озвалася сурма. Проспівала тричі гасло «До бою», хоча всі й так були готові. Жерла ворожих гармат винюхували перші цілі.

– Матінко Божа! Я ще таких гармат у житті не бачив! – обізвався Товкач.

Півторакожуха, що лежав за ним, засміявся:

– А що, Товкачику, певне б цілий у неї вліз?

Настрій Товкача був зіпсований не так калібром турецьких гармат, як прикрим випадком з ямою, тож він із несподіваною злістю накинувся на сусіда:

– Тобі що, одуре смердячий?! Твою дурну голову теж туди засунути можна б, дарма що велика, як у коня!

Півторакожуха подивився на миршавенького Товкача. Той був майже удвічі менший за нього.

– Велика, що є, то є! – мовив добродушно. – Зате думати маю чим.

– Тю! Думати! Жерти ти маєш куди! Краще б так сказав.

Позаду підскочив, уже на коні, курінний отаман. Притримавши повід, він уважно придивився до турецьких рядів.

– Лізьте під вози, баламути, зараз ушкварить! Бачте, як гармати виміряні?

– А що?

– А то! Найбільше нам попаде і городовикам Цецюри Севрюка. Вони хочуть середину проломити гарматним вогнем, а потім, напевне, і підуть на штурм.

Ніби підтверджуючи його слова, неподалік у землю вдарило велике ядро. Грудки землі та шматки розпеченого чавуну цвьохнулись урізнобіч. Беркут скочив із коня і нагнав його у бік обозу. Знявши з плеча мушкет, упав поряд з Андрієм, що біля нього, як завжди, тулився Яцько.

– А ти, малий, чого тут? Ану, бігом до обозу! Сховаєшся під… – курінний замовк, бо у цей час на воза над ними впала граната. Пошипівши ґнотом, гучно вибухнула.

– Стривай уже. Ще не добіжиш! А ти, Андрію, куди дивився?

– Я не бачив, батьку. Він, бісів син, під кожухом ховався. Щойно виліз.

– Тьху вас! Добре, може, й тут згодиться. Мушкети хай заряджає.

– Добре, добре! – зрадів Яцько. – Я так заряджу, що егей! Може, ще й поцілю якого турка!

– Сиди вже тихо, аби тебе не поцілили, – Андрій, що йому були прикрими докори курінного, вліпив малому дзвінкого ляща, на якого Яцько навіть не звернув уваги.

Через кілька хвилин стрілянина посилилась, і гарматні кулі сипались уже густо, як сніг. Повітря наповнилося курявою і димом, а у вухах гуділо від сотень вибухів. Оскаженілий метал дивився, де б напитися гарячої крові. Подекуди знаходив. В обозі забило кількох коней, з'явились убиті й серед людей. На окопах доки було безпечно: захищали шанці, що на них запорожці були великими майстрами. Але поступово ядра та гранати почали навідуватись і сюди, то там, то тут вириваючи життя когось із козаків. У полку Цецюри Севрюка граната поцілила під обкопаного воза, розірвавши одразу п'ятьох. Кров струмочком зацебеніла по валу, збираючись внизу у велику калюжу.

Деякий час з-під возу ще долинав голосний стогін, що поступово перейшов у хрип, і замовк.

– Царство вам Небесне, братики! – захрестилися козаки.

Гарматний вогонь не вщухав. Козацька армата до пори мовчала, очікуючи на наближення ворожих рядів. Нарешті турецькі гармати почали стріляти рідше і замовкли. У наступ пішли татари ногайської орди у брудних, вивернутих хутром догори, овечих кожухах. Маленькі кошлаті коники, що гривами мало не торкалися землі, хутко бігли до козацького окопу, здалеку здаючись мурахами у безкрайньому полі. Підскочивши впритул, вони швидко випускали по кілька десятків стріл і кидалися назад. У полі загони сипахів завертали їх і змушували ще і ще атакувати запорожців. За ногайцями пішли яничари. Йшли невеликими загонами. Наблизившись на відстань рушничного пострілу, зупинилися. Половина стала на коліно, половина підняла мушкети, обіперши важкі рушниці об підставки. В землю вперлися широко розставленими ногами. Чорбаджиї[33] віддавали накази про залп, і кулі сипалися цілими хмарами. Проте з них було мало користі: козаків захищали окопи. Все повторювалось.

Після кількох залпів яничари кинулися на приступ, намагаючись якнайшвидше перебігти ті страшні метри, що добре прострілювалися козаками. З валу гримнули гармати, дружно вдарив залп із рушниць. Яничари бігли, втрачаючи цілі сотні вояків, але не спинялися. Запорожці робили вже по три залпи за хвилину, але спинити ворога не могли. На місце мертвого яничара ставали двоє живих. Гори трупів перед окопами виросли вдвічі, а наступ продовжувався. Через хвилину перші з яничар скочили на окоп і почали рубати загорожу із загострених паль. Ще мить – і дорога для кінноти вглиб козацького табору буде вільною.

Над головою в Андрія піднявся Хвилон Беркут. Поплював на руки й витяг шаблю.

– Ну, дітки, пора туркам і пива наварити. Нумо, на шаблі, отоманин цього не любить.

Андрій витяг шаблю і повернувся до Яцька:

– Біжи до табору! І щоб мені… – Андрій не договорив – його голос потонув у несамовитому «аллах акбар». Турки були вже поруч.

Андрій, Максим і Микита стали пліч-о-пліч, відбиваючи удари шабель і списів. Далі, поряд із величезним Півторакожуха, вимахував шаблею малий, мов горобець, Товкач. Намотавши на вухо довжелезного сивого оселедця, бився Сипаха, старий, але ще досить міцний. Андрій і не здивувався, коли побачив, що поряд із дідом конають уже аж два турки. Знайоме відчуття небезпеки стиснуло горло, відключило свідомість, і Кульбаба з головою поринув у бойовище, колючи, б'ючи і рубаючи чорнобороді обличчя, перекошені від крику, з палаючими очима. Сам щось кричав. Встигав стежити тільки за тим, щоб не зламати шеренги і не забігти вперед, на вірну погибель.

Попереду всіх бився курінний отаман. Шапка злетіла, і чорний із сивиною оселедець розтріпався по спітнілому обличчю. На могутній, мов бичачій, шиї видулися жили, а важка шаблюка не знала втоми, рубала ворогів, завдаючи їм страшних ран, від яких декотрі розпадалися на кавалки.

– Козаки! За козацьку славу! За мною!

– Слава! – залунало у відповідь, і лави козаків поринули вперед, зносячи турків з окопу.

– У галас! Бий супостата! – кричав Хвилон Беркут.

Січові курені, що стояли всередині козацької оборони, а за ними полки Цецюри Севрюка й Івана Зискаря кинулись у поле за турками, нав'язуючи їм сумнозвісний козацький «галас», де кожен сам на сам із ворогом пробує військового щастя.

– Ой, хороше, – приказував Горбоніс, рубонувши шаблею по шиї чергового турка, – ой, добре!

– Горбоносику, допомагай! – почулося позаду.

Максим обернувся. На Андрія насіли відразу троє.

Кульбаба щосили відбивався, але сила була явно не на його боці. Максим дістав пістоля, приставив одному з турків до виголеної потилиці і натиснув на собачку. Гримнув постріл. Яничар упав мов підкошений. Другий відскочив від Кульбаби і схрестив шаблі з Горбоносом.

– То інша річ! Ну, давай, потурначе, позмагаємося!

– Давай! Готуйся до смерті, гяуре! – засміявся зі злістю яничар. Він говорив чистою українською мовою. Серед шуму бойовища його голос ледве долинув. Максим здивовано опустив шаблю.

– Земляк, чи що? – глипнув він на яничара. Той вищирився звірячою посмішкою:

– Шайтан тобі земляк!

Біля Максима зі свистом пролетіла куля. З глухим стуком ударила в спину когось із козаків.

– Звідкіля ти? – усе ще дивуючись, запитав яничара.

– З Чигирина. Слава Аллаху, тепер це не мій дім!

– То ти, потурначе, ще й радієш? – Максим відчув несамовиту злість.

– Іди до шайтана, гяурський собако! – потурнак щосили рубонув Максима шаблею. Той відбив. За мить вони вже затанцювали у смертельному двобої. Билися запекло, не помічаючи нічого, лише повні зненависті погляди перед собою. Підскакували у випадах і, не жалкуючи криці, сікли, аж сипались іскри. Оскаженіло гарчали, як дикі звірі, палали вогниками у щілинах очей. Яничар уже кричав щось турецькою. Очевидно, виливав на супротивника ненависть мовою, що її вважав рідною.

Кипів довкола кривавий, несамовитий «галас», і врешті турки здригнулись. Як і в минулі рази, захлинулись у крові й почали відходити, втрачаючи все більше і більше людей. А запорожці, схожі у бойовій лихоманці на дияволів із пекла, кидалися в погоню. Подекуди зопалу забігали у гущу ворогів і там падали, порубані десятками шабель, поколоті десятками списів. Лягали жертвами буйного козацького норову.

А Максим бачив лише очі ненависного яничара. Гіршим за будь-що вважав він зраду християнської віри, тож закипів, запалав, шаленіючи, коли почув ті слова, кинуті рідною мовою. І незчувся, як сам опинився попереду, у гущі ворогів. І пропав би, сердешний, якби не Микита, що побачив шалену сутичку попереду. Гукнув він запорожцям і почав прокладати шаблею дорогу до побратима. Наближався крок за кроком, відчуваючи за спиною кілька дружніх плечей. Ось уже й поряд. Одним помахом зніс голову туркові, котрий націлив спис у спину Максима. Та раптом Горбоніс похитнувся. Ногою він потрапив у лисячу нору й заточився. А ворожа шабля вже поруч. Блискавкою впала вона на козацькі груди. Розсікла червоне сукно та занурилась у темну гарячу кров. Бризнула червоними суницями на зелень трави.

– Ох, клятий! – тільки й схлипнув Максим і впав, широко розкинувши руки.

А Микита вже й поруч. Заревів, застогнав не своїм голосом Непийпиво.

– Максиме! Братику! – і як вихор налетів на яничара. Не чув сили в розпуці. Рубонув. Лезо розсікло повітря і з жалібним дзвоном упало на підставлену зброю. За мить із двох шабель залишилися тільки друзки. Микита відкинув непотрібне тепер руків'я і з голими руками кинувся на ворога, збиваючи того з ніг. У несамовитій борні покотилися по залитій кров'ю землі.

Микита вивільнив правицю і піймав нею яничара за горло, однак у ту саму мить побачив, що турок тягнеться рукою до ятагана на поясі. Довелося схопити його за руку. Яничар щосили вдарив Микиту головою в обличчя. Микита відсахнувся, але руки не відпустив. У свою чергу дуцнув противника ногою в пах. Турок дещо подався. Микита миттю вихопив із халяви ножа і до самого руків'я всадив у білу шию, по якій гарячково бігав кадик. З горла яничара вихопилося хрипіння, що згодом перейшло у булькання. Руки безсило розкинулися. Заточуючись, Микита піднявся. В очах тьмарилося від перенапруги, легені працювали, як ковальські міхи. На мить забув, де він і що з ним відбувається. Витер рукавом ніс, з якого юшила кров.

Неподалік рубався з кимось Кульбаба. Люто зблискували очі на вродливому обличчі Андрія, шалено літали, вдаряючись одне до одного, леза шабель. Усе це Микита спостерігав у цілковитій тиші, у якомусь дивному, ніби уповільненому ритмі. Навколо нього рубали, стріляли, падали і кричали люди…

Дійсність повернулася за хвилину, приголомшуючи гуркотом битви. «Максим», – майнула думка. Микита повернувся і побачив побратима, що лежав на землі. Підбіг. Упав на коліна, розриваючи одежу Горбоноса, обдивився рану. Крові було надзвичайно багато, але Максим дихав. Треба було негайно виносити його з поля бою. Микита підняв товариша і, закинувши на плече, поніс до окопів. За ними, з шаблею напоготів, став Андрій, що вже встиг упоратися з третім яничаром. Бій вщухав. Турки, не в змозі добратися до козацького табору, відкотилися, щоби перегрупуватись і відпочити…


У таборі промили Максимову рану. Глибокий чорний рубець ішов навкіс через груди майже від шиї і до нижнього ребра. У розрізі було видно жовті ребра, які то стискалися, то розтискалися у такт гарячковому диханню. Обличчя Максима стало восковим, очі запали і вкрилися темними колами з посірілої шкіри.

– Помре! – видихнув хтось за плечима в Микити.

Непийпиво повернув голову і зустрівся поглядом з Товкачем. Той, зрозумівши, що бовкнув зайве, зіщулився й замовк. Микита заходився накладати пов'язку.

– Не базікай дурного, – кинув до Товкача. – Біжи-но краще горілки принеси.

Товкач махнув головою й бігцем подався туди, де стояли вози Переяславського куреня. За хвилину вже сварився з кимось із обозних. Вимахував руками й насідав на дебелого козака, як хорт на ведмедя.

– Що значить не велено?! Хто сказав?! Я тобі, скурвий вишкребку, дам «не велено»! Ясно кажу: пораненому треба! Зажерлись тут… – чувся здалеку його писклявий голос.

Через кілька хвилин Максим застогнав та розплющив очі. Зробив спробу встати, але Микита його притримав.

– Лежи! – він похапцем закінчив перев'язку.

Горбоніс щось прошепотів пошерхлими губами. Микита наблизив до нього вухо.

– Що тобі, братику?

– Дістав-таки, – почув шепіт.

– Мовчи ліпше. Сили бережи.

– До біса! – голос Максима підвищився. – Микито, чуєш мене, Микито?

– Чую.

– Пообіцяй, якщо помру, поїдеш до неї… у Кам'янець. Скажеш… Кохав… Утім, не треба, що їй із того…

– Ще сам поїдеш. Сам усе й скажеш. У тебе нутрощі цілі, крові тільки втратив. Але нічого, здається, спиним…

– Якби трохи нижче, тельбухи б погубив, – докинув Андрій, – а так, вважай, щасливий ти.

– Щось зимно, – у Горбоноса починалася лихоманка.

Микита похапцем скинув із себе жупан і вкрив товариша.

– То й не дивно, – мовив Андрій, – з тебе кров, як з кабана, валила.

– Та заткни вже пельку, малий, – зопалу вигукнув Микита. – То тельбухи, то кров, як з кабана… Знайшов коли!

– Як я так? – долинуло від Горбоноса.

– А що ж ти зробиш, із ким не може бути?..

– Не пам'ятаю, коли… – Максим, як це буває після серйозного поранення, втратив з пам'яті кілька останніх хвилин. Кульбаба оживився:

– А хіба не пам'ятаєш, як мене рятував? Одного яничара файно з пістоля привітав, а ось другий тебе шаблюкою уперіщив. Микита його потім голими руками мало не порвав…

– А… Пригадую. По-нашому бусурман говорив. Я йому ще радив до нас пристати.

– Та де там! – журно мовив Микита. – Аджем-огланам[34] так мізки засмічують, що рідну маму не пошкодує…

Підбіг Товкач із пляшкою оковитої. З-за пазухи дістав срібного келиха.

– Ось! Приніс. А кляті обозні давати не хотіли. Я їм кажу: пораненому треба, а вони, знай, одне: не велено. Чортові душі! Я й так і сяк, хотів уже шаблю витягати. От ґалаґани! Все лементують: кошовому скажемо, ти в нас київ ще скуштуєш. А я хіба для себе? Ну, скажіть, братики…

– Товкачику! Я тобі зараз кляпа в горлянку заб'ю, їй-богу, – тихо промовив Андрій.

– А я хіба що… Я мовчу.

Микита налив у келих добрих півпляшки. Потім дістав порохівницю і виміряв заряд пороху, замішав. Простягнув Горбоносу каламутну рідину.

– Випий одним духом.

Максим звівся на лікоть. Застогнав. Одразу кілька чоловік кинулося його підтримати. Взяв келих і одним махом перехилив, голосно крякнув.

– Ну, тепер бачу: житимеш! – засміявся Микита.

– А куди б я дівся? – посміхнувся у відповідь Максим.

Підійшов курінний, подивився на Максима.

– Що там, Максиме? – запитав.

– Та ось маю від яничарів подарунок.

– Терпи, козаче. Зараз пришлю до тебе отця Гавриїла, най на твої рани подивиться, може, мазь яку… А решта всі – на окопи! Турки ось-ось знову полізуть, кат їхній мамі… Півтора десятка з куреня не стало. Поранених два десятки, а сонце ще й не піднялося до півдня.


Від турецьких позицій уже вкотре гримнули гармати. Починався новий наступ. Сагайдачний з кількома полковниками стояв біля воріт окопу. Мовчки спостерігав, як на нього суне ворожа сила. Турки втретє за цей день ішли до козацького табору, не звертаючи уваги на страшні втрати. Придивившись, Сагайдачний зміг розгледіти гурт пишно вбраних вершників. Їхній одяг вирізнявся навіть на фоні дорогих кармазинів, оксамитів та шовків сипахів, що йшли перед ними.

– Подивися, Михаиле, чи не сам Осман? – запитав Дорошенка, що стояв поряд.

– Він, батьку, більше нікому. Охорони стільки, що самі наче військо. Піймати б до рук оте щеня… Ото б потішився!

– То хитра штука, піймати. Нам би хоч налякати, вже б користь була, як вважаєш?

– Та була б. Але як? Хіба разом з ляхами вдарити.

– Від ляхів допомоги не буде сьогодні. Треба щось самим думати. Може б, ото з боків зайняти, як підуть?

Сагайдачний рвучко підніс до очей далекозору трубу й уважно обдивився ворожі порядки.

– Доки в середині фронту їх притримають, великою силою набіжимо з боків. І тоді вже, не спиняючись, поженемо варварів до їхнього табору… Ех, ні! Мало нас… Якби рейтарів ще хоч із тисячу.

– Тисячу Ходкевич дасть! Сам поїду чолом бити! А чи витримає середина, якщо більшу частину козаків на боки перевести? Щоб не прорвались поганці у табір, біди нароблять.

– Витримають! – Сагайдачний говорив це цілком упевнено. – Там Низове Військо стоїть з Семеном Шилом. Ці встоять, хоч би всім кістки зложити… Ну, то давай, Михаиле, їдь до Ходкевича. Кажи що хочеш, а щоб рейтари були.

– Добре, батьку, намагатимусь!

Дорошенко вдарив острогами сірого огиря й швидко попрямував до польського табору.

Сагайдачний задумливо погладжував бороду.

– Дай Бог, дай Бог, – кинув він, дивлячись услід полковникові. Турки рівняли ряди, гарматний обстріл нарешті вщух. Вітерець із поля доносив сморід порохового диму. В голові Сагайдачного чітко та ясно вимальовулася картина майбутнього бою. Була можливість закінчити війну ще до заходу сонця…

Дорошенко повернувся досить швидко. Мовчки зупинив коня поряд із Сагайдачним.

– Ну що, – поглянув на нього Петро Конашевич.

– Будуть рейтари. Дві роти.

– Замало… Все ж добре, хоч тисяча.

– Не розумію я їх! Їдеш, просиш, немов мені більше за нього треба!

– Чого ти дивуєшся?

– Та нічого…

Турецькі лави охопило тривожне рокотання барабанів. Глухий гуркіт рухнув військо і одночасно з тим підняв зі звалища мертвих тіл перед окопом цілі хмари гайвороння. Зловісно каркаючи, ворони висловлювали обурення перерваним бенкетом. Одночасно з чорними зграями по полках полетіли джури з наказами Сагайдачного. Через лічені хвилини запорожці почали зміну позицій. Цілими тисячами відходили вони від середини табору, ущільнюючи оборону на крилах. Низовики так само чітко й швидко розтягнулися. Тепер вони відповідали також за ділянку оборони полків Севрюка та Зискаря. Шило тривожно поглядав на табір, що враз став таким малолюдним. Зброю до рук узяли всі, хто міг. Запорожці молились, як завжди перед важкою битвою.

Однак Осман на цей раз приготував несподіванку.

Чи то з наміром змінити безуспішну тактику, чи втомившись обламувати об козаків зуби, він спрямував вояків на польський табір. Поляки явно не сподівалися на такий розвиток подій, але досить швидко організували добре продуману оборону. Спалахнула активна рушнична дуель. Із боку турків вдарило кілька гармат. Над польським окопом здійнялися стовпи землі й вогню. Лави аскерів заховались у хмарах диму від мушкетних залпів.

Нарешті ворота польського окопу відкрилися. З обох флангів і у центрі в поле почала виїжджати кавалерія. Одну хоругву за другою виносили наперед. За хорунжими виблискували залізними обладунками вояки. У променях полуденного сонця особливо пишно виглядали затягнуті леопардовими шкурами груди гусар, чорні панцирі рейтарів, кольчуги драгунів і сині жупани лісовчаків. Тисяча за тисячею шикувалися перед окопом. Здавалось, їх не турбував ні ляскіт мушкетних пострілів, ні грім гармат. Шляхта виступала у кращих своїх традиціях, і їхньою сміливою ходою милувалось око навіть тих, хто ще вчора насміхався над нерішучістю і пасивністю у перебігу бойових дій…

Вогонь турків ставав усе щільнішим, тому авангард польської кінноти кинувся на ворога, не очікуючи решту війська. Але і цього було досить. Кавалерія знесла яничарів у своїх найкращих традиціях – ударом списів на великій швидкості. Передні лави турків було знищено, задні повертали назад. Цього разу їх ніхто не стримував, перевага польської кінноти була очевидною.

Відкинувши турків на півмилі від табору, поляки завернули назад. Ворота окопів проковтнули їх так швидко, як і випустили. Через кілька хвилин про раптовий напад польської кінноти на пустому полі перед окопом свідчили лише трупи турецьких аскерів і бігали без вершників маленькі татарські бахмати. Це було єдиним, що нагадувало про швидкоплинний бій.

Турки знову відступили. По козацьких окопах забігали джури з казанками і торбами загребів[35]: настав час обіду.


До воза, під яким сиділи Андрій, Микита, Товкач і Півторакожуха, підбіг Яцько, тягнучи у руках чималенький казан саламати й полотняну торбу з коржами.

– До обіду дожили, дав Бог, – перехрестився Товкач. – Воля Божа над нами, яко над дітьми Його.

– Амінь! – перекривив його Кульбаба. – Я теж у Бога вірую, але ти мене дістав своїми заупокійними… Що там, Яцьку? Як Максим?

– Та нічого, спить. Був кобзар, батька Сипахи товариш, якусь траву прикладав. Казав, що одужає. А батько Максим так хропе!

– Ну то й добре, що хропе. Козак не таке лихо боров. І на цей раз поборе, – зітхнув Андрій.

Микита кинув на нього швидкий погляд. Кульбаба говорив не в своєму звичайному стилі, і це дивувало. Може, Максимова рана так вразила? Та через хвилину той уже у своїх ліпших традиціях скубав Товкача. До такого Кульбаби всі звикли. Раптом Микита, щось пригадавши, поманив Яцька. Хлопчина підскочив і застиг, уперши очі в землю, як того вимагав звичай.

– Чи багато коней в обозі побило? – запитав у нього Микита.

– А десятки чотири! Тепер ми їх далі відігнали.

– Гайдука мого знаєш?

– Звичайно, батьку! Ото добрий кінь, вогонь!

– Цілий?

– Та цілий!

– А де він зараз?

– З іншими, у курінному косяку.

Микита з полегшенням зітхнув. За чотири роки він так звик до жеребця, що любив його, як найліпшого товариша. Він узяв малого за руку і зазирнув йому в очі.

– Дивися за ним добре, Яцьку. Як зіницю ока бережи, розумієш?

– Звичайно. Я все зроблю!

– Ти вже будь старанним. І вівса, і сіна, і того-сього… Ну що я тобі пояснюю. А там, як усе буде добре, віддячу.

– Як?! – вихопилося несподівано у Яцька. Злякавшись власної цікавості, він навіть прикрив долонею рота.

– Убережеш – шаблю подарую. Влаштує?

– Та я!.. – Яцько мало не захлинувся від радощів. – Очей не спущу!

Не гаючись, він помчав виконувати доручення. Якийсь час їли мовчки. Апетит псував сморід, що уже досить виразно надходив від звалища трупів. Важкий трупний дух примушував їсти подалі від цих почорнілих і роздутих тіл, а вигляд недалеких турецьких рядів робив це неможливим. Більша частина саламати залишилася неторканою.

Козаки швидко розпалювали люльки, намагаючись відігнати сопух звичним тютюновим димом.

– Еге, а що то воно? Нас тут тепер жменька. Бачив, що Зискареві на ліве крило подалися? – Півторакожуха незрозуміло почухав потилицю.

– І Севрюкові теж, але праворуч. Що за оказія? – відгукнувся Товкач.

– Щось замислив Сагайдак на бусурманську голову, – відкинувшись на колесо воза, вимовив Микита.

– Чи пак на нашу, – стурбовано помітив Товкач.

– Може, й на нашу… Андрію, забери, Бога ради, того казана, дивитися не можу, так тхне… закопувати вже час, подалі від гріха.

Андрій, не сперечаючись, узяв казан із саламатою й почимчикував до обозу. За хвилину повернувся.

– Це не до добра, – задумливо мовив Півторакожуха. – Ще пошесть піде по війську. Колись, пам'ятаю, у Московії було. У Ливнах чи що… ні, поряд. Тоді боярина маєток взяли в облогу, чи пам'ятає хто?

– Я пам'ятаю, – відгукнувся Микита, – знайшов що згадувати, ще й ту саламату, що з'їли, надкинуть…

– Розповідай! – зацікавився Кульбаба.

– Щось воно має бути… Матінко Божа! З решти полків теж повідходили. Дивіться… оно, – Товкач указав на підрозділи реєстрових козаків, котрі прямували до місця розташування флангових полків. – Чи то, може, знову від армати ховають?

– На біса вони тобі! Кажи, що там у Ливнах, Хведоре.

– Шість тижнів сиділи під стінами, аж тоді ворота відчинили. Ми зайшли, а там… У воду мертвяк упав, до криниці, а вони не знали, чи що. Одне слово, чума пішла, майже всі вони вимерли. Як зайшли ми, так і вийшли… Трупи чорні, роздуті, як міхи. А як роздуються, ураз і вибухають. Тільки бризки врізнобіч. На когось попало тоді, то з куреня вісім козаків померли, а у Нижчестеблівському пошесть за два тижні половину куреня викосила!

– Так вони й вибухають? – недовірливо перепитав Андрій.

– Хто? – закліпав Півторакожуха.

– Ну, мерці!

– Їй-бо не брешу! Сам бачив! Як гнилі кавуни!

– Слухайте! – Микита з огидою подивився на обох і знову почав накладати люльку.

– Ні, таки щось не те! – Товкач, мов горобець, витягував шию, спостерігаючи за турками. – Гляньте, як нас мало тут залишилось. А що як сюди знову вдарить?

– Тоді, Товкачику, скинеш шаровари та поцілуєш себе нижче спини на прощання!

– Дурний ти, Кульбабо! Тобі, харцизу, що… А у мене в паланці діточок трійко. Тож собі думаю, щоби за цапову душу не загинути. Якби ото за діло… а так ось… Одне слово, треба дізнатися, що діється!

– Гніздюкова твоя душа, Товкачу, баболюбська! – спокійно відповів Кульбаба. – Сиди вже, он курінний їде, зараз усе будемо знати.

До них дійсно під'їжджав верхи курінний. Шапка з червоним шликом по-молодецьки заломлена назад, кінь пританцьовує на місці, закусує вудила.

– А що, дітки, чи щось турбує?

– Нічого, батьку, маємо перепочинок, – весело відгукнувся Андрій.

– Спочивайте поки що. Зараз буде добра робота.

– А куди це сусіди наші подалися? – не витерпів Товкач.

– На фланги подалися. Сагайдачний наказав зібрати сили там. А ми маємо стримати турків тут. Та ще й назад завернути. Тоді разом і вдаримо. Так що тримайтеся, дітки, – Хвилон Беркут підвищив голос і спрямував коня вздовж позицій Переяславського куреня. – Стріляти злагоджено. Влучно. Пам'ятайте: кожний постріл – мертвий турок. З обозу зараз прибудуть усі, хто може заряджати зброю. Якщо ж прорвуться бусурмани, зустрічайте на списи, на шаблі. Смерті не бійтеся, пам'ятайте: умерти в бою – це доля козацька, щастя наше і слава запорізька! Згадають нас нащадки за кров нашу і важку працю. Хіба це не ліпше, ніж по бурдюгах та зимівниках дух спускати від старості?!

Угору злетіли шапки на знак згоди з отаманом. Над Переяславським куренем здійнялося багатоголосе «слава» і покотилося, підхоплене рештою куренів. Січовики заряджали зброю, готуючись до рішучого бою. Недалекі турецькі бюлюки й татарські орди тепер націлювалися на козацький табір, помилки бути не могло. Нарешті, сповнюючи околиці гуркотом барабанів, рушили.

Текли цілим морем знамен, чалмів, кауків, списів, борід, жупанів, коней, верблюдів та мулів. Стогнали, як далека гроза, здіймали хмари пилюки на полі, що ще тиждень тому милувало погляд смарагдовим килимом тирси, полину та чебрецю. Линули невпинно, а в напівпорожніх окопах очікували на них мовчазні запорожці. Що думали вони тоді, які думки проглядали крізь погляди примружених очей? Лише кілька годин тому яничари добігли до окопів, схопилися на шаблі й списи. А що тепер, коли їх удвічі менше? Та не такими були ці люди, щоб передчасно падати духом, лякатись одного лише вигляду ворожих військ.

Запорожець. Козак. Січовий лицар… Щоб зрозуміти феномен цього видатного воїна, варто лише розглянути умови, в яких він ріс, виховувався й отримував потрібні йому навички. Січ… Фортеця на кордоні християнських земель. Постійна загроза нападу татар або турків загартувала, додала хоробрості, а кому її бракувало – брама була відчинена. Через сито війська проходив пісок дрібних людських душ, залишаючи кремінь. Той, що потрібен у незчисленних походах. І самі походи кували військовий характер. Сюди ще додамо православну церкву, що оголошувала бійця за віру праведником, чия душа спочине в раю… Тож неважко уявити, що не було в їхніх очах ні жаху, ні нерішучості. Навіть такі, як Товкач, урешті брали себе в руки і, вже не вагаючись, готувалися віддати життя. Хіба діло цього не варте?

Через півгодини почалося. Закрутилося, загриміло. Вдарили гучно гармати, перемішуючи небо з землею, побігли густі натовпи аскерів. Як і минулі рази. Лише щільніше, більше, швидше… Біжучи, стріляли з пістолів. Потім ще раз. Після цього, залишивши непотрібну тепер вогнепальну зброю, дістали шаблі й кинулися на козаків. Несамовито, шалено, криваво. Від гучного протяжного «алла» закладало вуха.

Козаки стріляли оскаженіло. Твердою рукою спрямовували гарячий свинець у темні ворожі лави. Кожному стрільцеві заряджали зброю двоє помічників. Однак і цей шквал вогню був неспроможний спинити навалу. Через десяток залпів окопи вкрила непроникна завіса їдкого диму, що з нього люті, як чорти, вискакували турки, кидаючись на козацькі списи. А за хвилину вже кипів, вирував скажений шабельний бій на гребені окопу, намагаючись розбити, перетворити на пил усе, що траплялося на шляху.

Семен Шило літав по окопах на коні, підтримуючи тих, хто втомився, де словом, де дружнім плечем, а де і власним прикладом. Скаженів, як і всі в цьому пеклі, кидався туди, де було важче, і стояли, стояли запорожці! Годину, потім ще годину і ще півгодини. Щедро лилася на землю своя та ворожа кров…

І вони вистояли! Кілька останніх, найнапруженіших хвилин – і сили турків охляли. Вони гинули вже сотнями, всівали величезний простір перед окопом трупами вже у три, чотири поверхи, поранені корчились, змішуючись із мертвими… Так що тим, котрі наступали, доводилося перелазити через ці страшні затори. Після нестримного кидка крізь рій скаженого свинцю, після переходу через купи мертвих і конаючих товаришів, турки зустрічались із гострими шаблями козаків, що стояли в них над головою, на високому окопі. І хоч тих ставало чимраз менше, наступ, як і всі минулі, захлинувся. Турки повернулись і почали відходити.

– Молодці! – почули запорожці голос кошового. – Заряджайте зброю – і за ними. Покажемо отоманину, почім ківш лиха!

А з боків уже бігли переяславці, уманці, чигиринці, фастівці й батуринці. Від польського табору відокремилася тисяча рейтарів і, поганяючи коней, кинулася навперейми туркам.

Коли турецькі паші зрозуміли всю серйозність свого становища, було вже пізно: козаки взяли їх у велике півколо і гнали деморалізованих аскерів, яничарів і сипахів. Татари втекли раніше. У бік, де знаходилися війська Ділавер-паші, переважно немусульмани грецького та балканського походження, летіли рейтари. Під копитами важких коней гула земля. У війську Ділавер-паші почалася паніка – аскери кидали зброю і, як наполохані вівці, намагалися врятувати своє життя. Кидались із боку в бік у пошуках порятунку і не знаходили його. Лише залізо списів. Гостре, нещадне, жорстоке. Над дністровими схилами прокотився несамовитий, повний страждання зойк. А рейтари закутим у броню клином усе далі врубувались у ворожі порядки. Почали стискати лещата й козацькі крила. Широке півколо стало схожим на підкову і все вужчало. Для турків загроза оточення стала справою лічених хвилин. Проте зарадити цьому вони були неспроможні.

Сагайдачний стояв, приклавши до ока далекозору трубу. З високого пагорба, на якому він зупинився, оточений генеральною старшиною, добре було видно весь перебіг бою.

– Добре, добре! – вигравав він жовнами під довгою бородою, поглядаючи на шалену сутичку перед окопом Низового Війська. У голосі дзвенів метал.

– Добре, добре! – чули старшини, коли турки почали відкочуватися від окопів. – Дуже добре! – це рейтари вклинились у безладні війська Ділавер-паші.

Раптом Сагайдачний завмер. Те, що він побачив, примусило вилаятися. Козаки, зупинивши наступ, почали грабунок турецьких передових позицій. Батави, котрі щойно йшли твердим, рівним кроком, розсипались, як маківки, по полю. Козаки спокусилися на здобич. Від поразки тепер їх уберегло лише те, що серед турків панував ще більший безлад.

– Чортове сім'я! – застогнав Сагайдачний. – Тарасе, ти бачиш?!

– Бачу! – напружено мовив Ганжа.

– А ви всі, панове старшини?!

– Бачимо, батьку!

– О, горе на наші голови безталанні! Ви ще тут?!

Сагайдачний у гніві був страшним. Жорстоко карав він за порушення дисципліни і не робив поблажки нікому: ні старшині, ні останньому козакові. За роки його гетьманування не раз котилися непокірні, а часом безталанні голови. Тепер ситуація підходила саме до такої розправи. Роздуваючи ніздрі, наказний гетьман водив далекозорою трубою.

– Полковники! У-у… Скурвий набрід… Погані сучі виплодки… – він різко відірвав трубу від очей і простягнув, майже вдарив нею джуру.

– Коня!!!

За мить Сагайдачний уже був у сідлі.

– Вперед, панове старшини, вперед!!! – сипав оскаженіло іскрами з очей.

Як вихор, полетів він уперед, туди, де вирішувався хід бойовища, а за ним погнали коней генеральні старшини, тамуючи злість на недбалих полковників за таку безглузду помилку.

Підскочив до козаків. Картина безладу. Діловито, не звертаючи уваги на те, що діється поряд, козаки трощили гарби, здирали одяг з убитих яничарів, обшукували кишені, скриньки, торби. Ловили переляканих коней. А за двісті кроків попереду вже рівнялися, шикуючись знову до бою, численні турецькі полки.

– Що ж ви робите? Скурві діти, недолюдки! – простогнав хрипко.

Прямо до Сагайдачного йшов дебелий козак, тягнучи великий клунок закривавленої одежі. Сагайдачний рвонув шаблю.

– Покинь! Приб'ю паскуду!

Козак незрозуміло закліпав очима й міцніше притис клунок до грудей. Розпалений боєм, не розумів, чого хоче цей дивний сивобородий старшина.

Сагайдачний змахнув шаблею. Широке лезо описало дугу і впало плазом на плечі нещасному. Той аж присів, пустивши з рук здобич. По землі розсипалися густо заляпані кров'ю шовкові халати й китайчані шаровари.

– Уперед! Там твоя здобич! – вказав у бік турків. Потім щосили: – Полковники, сотники! Матір вашу! До мене мерщій!

До Сагайдачного потягнулася вервечка комонних. Через кілька хвилин навколо зібралися старшини – від полковника до полкового кантаржея. Під'їхав і Семен Шило з осавулом Гривою. Сиділи на конях мовчки, опустивши голови. Кожен розумів, у чому річ, і очікував, що скаже Сагайдачний.

А він кипів гнівом, дзиґою крутив коня, люто позирав на навколишніх. Рука нервово стискала шаблю. Нарешті почав, перекрикуючи гуркіт бойовища:

– Що, пани старшини, на шибеницю захотіли?!

У відповідь гнітюча мовчанка. Хвилину Сагайдачний переводив погляд з одного обличчя на інше.

– Мовчите! Очі опустили! Куди ж ви дивитеся, собаче плем'я?! Чому батави зупинились?

Відповіді не було. Кожен розумів свою провину і, знаючи лиху вдачу Сагайдачного, мовчав. Навкруги панував безлад. Серед нього годі було побачити дисципліноване військо, яке щойно завзято наступало на переважаючі сили противника. Сагайдачний продовжив:

– Як хочете, чим хочете… Щоб мені миттю цей бедлам зупинили! Або не гнівайтеся – з кожного душу витрясу, на заслуги не зглянуся! – він різко вкинув шаблю у піхви і взявся здоровою рукою за повід. – Їдьте у полки! Дійте! Хто не послухає вашого слова – зняти голову без розмов! Дурна голова того й варта… Ох, люди, люди! Маємо нагоду ще сьогодні перемогою війну закінчити… Ну, вперед! Бийте турка, з Богом! Не зупинятись, уперед!

За мить старшини вже летіли полками і сотнями. Де словом, де батогами, а подекуди й шаблею порядок був наведений. Батави вирівнялися так само раптово, як і зламалися. Багатотисячний натовп мародерів знову перетворився на військо. Через п'ять хвилин пролунали один за одним три гучних залпи з мушкетів, і наступ продовжився. Турки, котрі ще не оговталися від поразки, покотилися далі, дорогою до загибелі…

Десь у глибині ворожого війська, серед темних натовпів переляканих людей, мчав почет Османа II. Юний падишах ховав сльози розпачу і врізувався конем у лави піших аскерів. Ще дужче наводив тваринний страх у їхніх серцях. Кілька годин тому він навіть уявити собі не міг такого, а тепер мчав, стискаючи коня острогами. Молив Аллаха лише про те, щоби дістатися до конака живим і неушкодженим. У вухах стояв несамовитий лемент вояків, що їх сотнями, як баранів, різали гяури…

Кривавий день підбивав свої підсумки. Сонце все нижче хилилося до обрію, змінюючи свій колір зі сліпучо-жовтого на криваво-червоний, немов намагалось увійти в резонанс з укритим багрянцем бойовищем. Сили козаків вичерпувались, але команди про відступ не надходило. Вже далеко позаду залишилися передові позиції, що з них османи готували атаки на козацько-польський табір. Зовсім поряд були білі шатри ворожого табору. І до них, до них, мчав головний ворог у пошуку порятунку. Та це вже не той укритий зеленню садів та співом солов'я острів насолоди. Стіни! Кам'яні мури потрібні, щоб спинити захмелілих від крові шайтанів…

Нарешті спинилися. Сагайдачний зрозумів, що безконечно битися не можуть навіть запорожці. Але вирішив усе ж зробити останню спробу продовжити наступ.

– Шикуватися війську, – кинув неголосно до сурмача.

Той приклав до вуст мідну сурму і проспівав умовлене гасло. Червоні лави жупанів ожили. Задзвеніли, зарухалися. Стерли з очей піт і кров та розвернули широко плечі. Вийшли наперед полкові хорунжі, підняли хоругви. Затріпотіли на вітрі чорні, малинові, білі та жовто-блакитні стяги. За ними позаду, як мури фортеці, виросли козацькі батави. Сили ще були. Та як надовго їх вистачить? І все тривожніше поглядав Сагайдачний на табір Ходкевича. Жодного руху. Зітхнувши, підняв булаву.

– Уперед! – залунало над полем.

Широка підкова, що так і не змогла стати колом, посунула далі. Повільно, крок за кроком, посувалися до турків, які вже з розпачем в очах поглядали на безжальних супротивників. За хвилину бій закипів із новою силою. Підкова невмолимо рухалась уперед. Завчений, розмірений ритм. Залп, кілька кроків уперед, знову залп. Ще кілька кроків. Безладне ляскання яничарок. Болісний вигук поряд. Ще залп. І вперед, знову на шаблі. Давно замовкли турецькі гармати. Пекло ближнього бою дзвеніло, лише час від часу бахкали пістолі.

Сагайдачний повернувся на пагорб, де був раніше. Схвильовано спостерігав за битвою. Усе ніби йде добре. Але ні! Он вже до турків підходять свіжі підкріплення. Ще трохи – і козаків буде зупинено. Все ж поки йдуть. Важко, натужно, але б'ють турка. Хотів перекинутися словом із Ганжою, та не побачив того поряд. Згадав, що вся генеральна старшина з полками, сам наказав. Поряд лише джури.

– Добре! – мовив сам до себе і замовк.

Деякий час люто позирав на тихий табір Ходкевича. Там усе в порядку. Козаки ще йшли. Передні краї підкови вже серед наметів. Кілька шатрів запалали. Нарешті не витримав:

– Джуро! Лети до Ходкевича, прожогом! Скажи: підкріплень прошу… Чи, пак, позакладало католикам диявольським?

Джура, махнувши головою, помчав до польських окопів. Напружено спливали хвилини. Невдовзі вже їхав назад.

– Що?!

– Не пускають! – джура винувато пересмикнув плечима, – кажуть, щоб старшину прислали.

На змиленому коні підскочив Ганжа.

– Біда, батьку! Не втримаємо. Хмарою суне!

– О Боже всевидющий! – Сагайдачний задер угору розпашіле обличчя. – Тарасе! Голубе! Тримайтеся! Ще трошки, ще хоч мить! Чуєш?! Зараз буде підмога!

– Чую! Втримаю, Конашевичу, не переживай! – він повернув коня й полетів назад.

Сагайдачний рвонув із шиї золоту застібку киреї.

– Савко!

Савка, найвірніший джура, виступив наперед.

– Одягай кирею! За старшину будеш!

Савка похапцем натягнув кирею.

– Давай, Савко! Знайдеш Ходкевича, передай йому слово в слово: маємо нагоду розбити Османа где нині. Потрібні підкріплення. Козаки вже у турецькому таборі! Ще один натиск – і вони побіжать. Висилайте десять тисяч кінноти і, з Божою поміччю, назавтра відсвяткуємо вікторію. Запам'ятав?

– Так, батьку, слово в слово!

– Поспішай!

Джура вдарив острогами коня і щодуху помчав до польських окопів. Позаду залишився ляскіт рушничних пострілів, брязкіт холодної зброї і крики. Все це з'єдналося в один глухий гул, який, що ближче до польських окопів, тим тихіше турбував звикле вухо.

Ходкевич у повному лицарському обладунку сидів верхи на тонконогому арабському огирі. З шолома, що його забрало було піднято догори, звисав пишний султан зі страусового пір'я, панцир зблискував у променях вечірнього сонця. Ноги в залізних чунях, з гострими носами, було продіто в золоті, з орнаментом, стремена. При боці звисав палаш, дорогий, але без надмірної східної цяцькованості. Кінський рондик був до пари вбранню лицаря – пишний, шитий золотими і срібними галунами, лакованої шкіри і дорогоцінного карбування.

Савка кинувся пробиратися крізь почет гетьмана, що налічував мало не сотню вершників. Тієї самої миті навколо нього заблищали кілька шабель.

– Стояти, лайдаче! Кажи, хто такий, а не то вмить голову зітну, слово гонору! – почувся голос.

– Послання від гетьмана Сагайдачного!

– Пустіть його, – мовив Ходкевич.

Гусари поховали шаблі й дали джурі проїхати. Савка зняв шапку й наблизився до Ходкевича.

– Вітаю, мостивий пане! Маю важливі новини від пана гетьмана Сагайдачного!

– Що там? – сухо запитав Ходкевич.

Джура переповів сказане Сагайдачним.

– Пся крев! Пан Сагайдачний надто швидкий, слово гонору! Навіщо він загнався аж до чорта на роги, адже я на нараді сказав цілком зрозуміло: нам конче потрібно дотримуватись оборонної тактики! – Ходкевич кидав слова крізь стиснуті зуби.

– Але ж наступ дуже вдалий, турки біжать! – джура ошелешено закліпав вигорілими віями.

– То не є хамського розуму справа! – Ходкевич аж підстрибнув на кульбаці. Потім, понижуючи голос, звернувся до Владислава, що стояв поруч:

– Як ви вважаєте, ваша ясновельможносте? Адже це нерозважливо!

Владислав набундючився і хитнув головою:

– Ваша правда, шановний генерале, гадаю, що турків надто багато для цієї справи. Наша сила тут, на окопах.

– Можливо, Сагайдачний і має рацію, але я не можу ризикувати. За нами оголена ойчизна. Якщо ми програємо у сій авантюрі, втратимо армію, і тоді Польща буде беззахисною…

– Але ж запорожці просять лише десять тисяч. Можливо, є сенс прислухатися? – втрутився у розмову Любомирський.

– Пане Станіслав, це не має значення. Якщо турки візьмуть у кільце козаків, а з ними і наші полки, з рештою війська ми вже нічого не вдіємо, нас і так надто мало.

Любомирський промовчав. Савка під час цієї розмови очманіло переводив погляд з одного шляхтича на другого. Він не міг повірити почутому: ляхи відмовляються помогти! І це тоді, коли запорожці зробили самі майже все для цієї перемоги! Тоді, коли дорога кожна хвилина, доки не опам'ятався ворог.

– Передай Сагайдачному, що ми не схвалюємо його дій. Допомога надана не буде, а йому я раджу відводити козаків до табору. Це не метод справжніх полководців, це авантюра!

Люто зиркнувши з-під кудлатої козацької шапки, Савка повернув коня і декілька разів огрів його батогом. Кінь зірвався у чвал і поніс вершника назад до бойовища.

Сагайдачний мовчки вислухав джуру. Савці навіть здалося, що він зовсім не здивувався. Опісля лишень махнув головою і вимовив:

– Добре. Давайте у полки гасло до відступу.

– Ох, гірко, батьку! – вирвалось у Савки.

– І мені гірко… Давайте гасло!

Десяток гетьманських джур понесли до полковників наказ Сагайдачного. І це було вчасно – у козаків уже закінчувалися кулі та порох. Люди були дуже втомлені й трималися на ногах з останніх сил.

Незабаром почали відходити. Злагоджено, полк біля полку, курінь біля куреня. Турки, втім, навіть не намагалися переслідувати ворога. Не в змозі оговтатися від поразки, паші, каракулучі[36] та сипахи тримали свої бюлюки на місці. Очманіло позирали на козаків, що тепер уже безперешкодно грабували ту частину турецького обозу, що її вдалося захопити…


Зрада, яка не вдалася | Хотин | Страта Яцька Бородавки