home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 1

У вогні

Нічого не розумію. Моя пташка прикрашає хліб. На відміну від стильних прикрас, модних у Капітолії, цей хліб, безумовно, не данина моді.

— Що це? Що це означає? — різко, досі готова на вбивство, спитала я.

— Це означає, що ми на твоєму боці,— вимовив тремтливий голос позаду мене.

Коли я підходила, цієї жінки не бачила. Мабуть, вона була в будинку. Але я не відвела очей від своєї цілі. Можливо, друга жінка і озброєна, та я могла побитися об заклад, що вона не ризикне клацнути зброєю, що означатиме неминучість моєї смерті, адже усвідомлює, що я миттєво вб’ю її спільницю.

— Ходіть ближче, щоб я могла вас бачити, — звеліла їй я.

— Вона не може, вона… — почала була жінка з хлібом.

— Ходіть ближче! — гаркнула я.

Вона ступила крок — щось волочилося по снігу. Я збагнула, яких зусиль варті ці рухи. В полі зору шкутильгаючи з’явилася друга жінка — я б навіть радше сказала дівчищ, оскільки на вигляд вона була така, як я. Вбрана вона була в незграбний однострій миротворців і білий хутряний плащ, але на її струнку фігуру одяг був завеликий. На позір у неї зброї не було. Натомість руки її були зайняті неотесаною гілкою, яка правила за милицю. Носак правого черевика був весь у снігу — вона волочила ногу.

Я зазирнула дівчині в обличчя — воно розчервонілося від холоду. Зуби криві, очі шоколадні, над одним оком — червона родимка. Дівчина точно не миротворець. І тим паче не жителька Капітолія.

— Хто ви? — спитала я сторожко, але вже не так войовничо.

— Мене звуть Твіда, — відповіла жінка. Вона старша. Можливо, їй років тридцять п’ять чи близько того. — А це — Бонні. Ми втекли з Округу 8.

Округ 8! Отже, вони мають знати про повстання!

— Звідки у вас однострої? — спитала я.

— Я вкрала їх із фабрики, — відповіла Бонні.— Це ж ми в окрузі їх випускаємо. Тільки цей однострій я брала для… для декого іншого, тому він так погано пасує.

— Рушницю я забрала у мертвого миротворця, — додала Твіда, дивлячись мені просто у вічі.

— А хліб у вашій долоні… З пташкою… Що це означає? — поцікавилась я.

— Катніс, невже ти нічого не знаєш? — щиро здивувалася Бонні.

Вони впізнали мене. Звісно ж, вони впізнали. Я не ховала обличчя, перебувала за межами Округу 12 і націлила на них лук. Хто ще міг це бути, крім мене?

— Пташка… вона схожа на брошку, яку я мала на арені.

— Вона не знає,— тихо зронила Бонні.— Нічогісінько не знає.

Мене прошило усвідомлення: я маю вдавати, що в курсі всього.

— Я знаю, що у вас в Окрузі 8 почалося повстання.

— Так, і тому нам довелося тікати, — промовила Твіда.

— Що ж, ви втекли. І що далі?

— Ми прямуємо до Округу 13,— відповіла Твіда.

— Округу 13? — перепитала я. — Але ж Округу 13 не існує! Його зрівняли з землею.

— Сімдесят п’ять років тому, — підтвердила Твіда.

Спираючись на милицю, Бонні переступила з ноги на

ногу — і здригнулася.

— Що з ногою? — спитала я її.

— Підвернула. Чоботи завеликі,— відповіла вона.

Я прикусила губу. Внутрішній голос підказував, що жінки кажуть правду. І за цією правдою криється інформація, яка мені так потрібна. І все ж таки, перш ніж опустити лук, я ступила крок і забрала рушницю Твіди. На мить завагалася, згадавши: одного разу ми з Гейлом бачили, як вертоліт, що взявсь нізвідки, захопив двох утікачів із Капітолія. У хлопця поцілили списом — його піднімали на борт уже мертвим. А руду дівчину, як я дізналася вже в Капітолії, скалічили й перетворили на без’язику прислужницю, на авокса.

— Вас переслідують?

— Не думаю. Скоріш за все, миротворці вважають, що ми загинули під час вибуху на фабриці,— сказала Твіда. — Нам справді пощастило, що ми вижили.

— Гаразд, ходімо в дім, — запросила я, кивнувши на бетонну хатину. Несучи рушницю, я прошкувала за жінками.

Бонні одразу ж попрямувала до коминка й усілася на хутряний плащ, уже розстелений на підлозі. Вона простягнула руки до слабкого полум’я, що тліло на краєчку обвугленої кододи. Шкіра дівчини була страшенно блідою, майже прозорою, і під нею, здавалося, танцюють відблиски вогню. Твіда щільніше закутала тремтячу дівчину плащем — напевно, своїм.

Велика бляшанка була розрізана навпіл, краї — зазублені й небезпечні. Жінки поставили її в попіл, і в ній парувала пригорща глиці.

— Запарили чай? — поцікавилась я.

— Щиро кажучи, ми не впевнені. Пам’ятаю, кілька років тому я бачила на Голодних іграх, як хтось запарив чай із соснової глиці. Принаймні я думаю, що то була глиця, — сказала Твіда насупившись.

Я згадала Округ 8 — бридкий урбаністичний район, що смердить промисловими викидами, а люди мешкають у жалюгідних орендованих будинках. Де-не-де пробивається трава. Люди справжньої природи й не бачили. Диво, що ці двоє дісталися аж сюди.

— Харчі скінчилися? — спитала я.

Бонні кивнула.

— Ми взяли, скільки змогли, але харчів і тоді вже бракувало. Все швидко закінчилося.

Тремтіння в її голосі розтопило рештки моєї настороженості. Вона — просто голодна каліка, яка втікає від Капітолія.

— Що ж, вам пощастило, — промовила я, скидаючи на підлогу свою мисливську торбу.

Весь Округ 12 голодує, а ми з матір’ю й досі маємо їжі більш ніж досить. Тож я трохи роздавала те, що в нас було. У мене були свої пріоритети: Гейлова родина, Сальна Сей, ще деякі торгівці з Горна, що опинилися без роботи. У матері також були знайомі, яким вона хотіла допомогти, — здебільшого її пацієнти. Сьогодні вранці я навмисно натоптала мисливську торбу харчами, бо знала: мати, побачивши спустошену комору, вирішить, що я роблю звичний обхід голодуючих. А насправді я намагалася виграти час, щоб сходити до озера, не розхвилювавши матір. Харчі я планувала ввечері повернути в комору, але цього, як бачите, не відбудеться.

Я дістала з торбини дві свіжі булочки з шаром запеченого сиру згори. Відтоді як Піта дізнався, що це мої улюблені, в нас вони були, здається, щодня. Одну я кинула Твіді, потім підійшла до Бонні й поклала їй булочку на коліна, оскільки координація рухів у неї сумнівна, а я не хотіла, щоб булочка опинилась у коминку.

— Ох, — промовила Бонні,— це все мені?

У мене в нутрі аж усе перевернулось, і я пригадала інший голос. Голос Рути. Там, на арені. Коли я дала їй трусячу ніжку. «Ох, я ще ніколи не з’їдала цілу ніжку сама». Недовіра хронічно голодної людини.

— Так, їж, — підохотила я.

Бонні тримала булочку, наче не вірила, що та реальна, а потім уп’ялась у неї зубами — знову і знову, не в змозі зупинитися.

— Краще її все-таки жувати, — зауважила я.

Вона кивнула, силкуючись їсти повільніше, але я знаю, як це важко, коли ти голодний.

— Думаю, ваш чай уже готовий, — припустила я і дістала з попелу бляшанку.

Твіда в своєму наплічнику знайшла два жерстяні кухлі, і я перелила в них чай, а тоді поставила на підлогу охолоджуватись. Жінки притулились одна до одної: їли, дмухали на чай, пили маленькими ковточками, а я в цей час розпалювала полум’я в коминку. Я дочекалась, поки жінки оближуть пальці, й запитала:

— Отже, що з вами сталося?

І вони розповіли.

Одразу післ^ Голодних ігор в Окрузі 8 почало зростати невдоволення. Певна річ, в окрузі й до Ігор було неспокійно, але не так. Цього ж разу розмови перестали бути розмовами — мрія про справжній бунт перетворилась на реальіність. На текстильних фабриках, що обслуговують Панем, повсякчас гудуть машини, і цей шум приховує таємні розмови: хтось щось шепне комусь на вухо — миротворці й не помітять. Твіда працювала вчителькою, Бонні була її ученицею, і після школи обидві ще мали відпрацювати чотирьохгодинну зміну на фабриці, де шили однострої для миротворців. Кілька місяців Бонні гибіла в холодному блоці контролю якості, поки їй удалося зібрати два однострої: десь поцупила чобіт, десь пару штанів тощо. Однострої були призначені для Твіди та її чоловіка, оскільки всі усвідомлювали: тільки-но почнеться повстання, найважливішим буде розповсюдити звістку про нього за межі Округу 8, якщо повстанці хочуть, щоб його підхопили в інших округах.

День, коли ми з Пітою під час Туру переможців дістались Округу 8 і виступили на майдані, став своєрідною репетицією. Люди в натовпі розбились на загони й розташувалися біля будинків, якими вони збиралися заволодіти, коли спалахне повстання. План був такий: захопити владні будівлі в місті, такі як Будинок правосуддя, штаб-квартира миротворців та вузол зв’язку на площі. А також інші стратегічні об’єкти округу — залізницю, зерносховище, електростанцію та арсенал.

У вечір моїх заручин — той вечір, коли Піта перед камерами Капітолія навколішках оголосив про своє безсмертне кохання до мене, — саме в той вечір почалося повстання. Це було ідеальне прикриття. Наше інтерв’ю з Цезарем Флікерменом під час Туру переможців було обов’язковим для перегляду. Воно дало мешканцям Округу 8 привід вийти на вулиці затемна, зібратися на майдані та в інших громадських місцях — начебто переглядати інтерв’ю на великих екранах. У звичайний день це викликало б підозри. Але в той день усі зібралися в призначену годину, о восьмій, і от тоді почалося справжнє пекло.

Заскочені зненацька і приголомшені вже самою кількістю повстанців, миротворці не змогли стримати натовп. Вузол зв’язку, зерносховище, електростанція перейшли до бунтівників. Здолавши миротворців, повстанці заволоділи зброєю. З’явилась надія на те, що це був не просто напад божевілля, і якби інші округи якимсь чином дізналися про повстання, з’явилася б реальна можливість скинути уряд Капітолія.

Аж раптом на округ упала помста Капітолія. Миротворці прибували тисячами. Вертольоти бомбардували повстанські опорні пункти, поки не зрівняли їх із землею. У цьому хаосі людям нічого не лишалось, як тікати по домівках. Миротворцям знадобилося менше сорока вісьмох годин, щоб цілком підкорити місто. Потім — тиждень суворої ізоляції. Ні харчів, ні вугілля, заборона виходити з хати. По телевізору показували одне: як на майдані вішали підозрюваних у підбурюванні до повстання. А коли округ мало не вмирав голодною смертю, уночі прийшов наказ повернутися до звичного ритму життя.

Для Твіди і Бонні це означало повернутися на фабрику. Після бомбардувань по вулиці неможливо було пройти, і через це вони запізнилися на роботу — були ще кроків за сто від фабрики, коли на їхніх очах вона вибухнула, поховавши під уламками всіх, зокрема чоловіка Твіди і всю родину Бонні.

— Хтось, мабуть, повідомив Капітолій, що повстання зародилося саме на фабриці,— слабко вимовила Твіда.

Вони з Бонні вдвох побігли назад до будинку Твіди, де й досі були сховані однострої миротворців. Зібрали, скільки могли, хіарчів, дещо вкрали у мертвих сусідів, та прибігли на залізничну станцію. На складі біля колії вони переодяглися в однострої миротворців і, замасковані таким чином, залізли в товарний вагон, який віз тканини в Округ 6. Потяг вони залишили, коли той зупинився на дозаправку, і далі вже рушили пішки. Ховаючись у лісі й орієнтуючись по залізничних коліях, два дні тому вони нарешті дістались околиць Округу 12, де змушені були затриматися, адже Бонні підвернула ногу.

— Я розумію, чому ви втекли, але що ви сподіваєтеся знайти в Окрузі 13? — спитала я.

Бонні та Твіда нервово перезирнулися.

— Ми точно не знаємо, — відповіла Твіда.

— Там самі лише руїни, — сказала я. — По телевізору репортажі показували…

— Саме так! Крутять ту саму плівку, скільки ми себе пам’ятаємо, — відповіла Твіда.

— Думаєте? — я спробувала пригадати кадри з Округу 13, які бачила по телебаченню.

— Звертала увагу, як показують Будинок правосуддя? — провадила Твіда. Я кивнула — тисячу разів його бачила. — Якщо уважно придивитися, це зразу впадає в око. У правому верхньому кутку.

— Що саме? — зацікавилась я.

Твіда знову простягла перепічку з пташкою.

— Переспівниця. В кадрі вона з’являється на якусь секунду. Завжди та сама.

— Ми в окрузі гадаємо, що Капітолій крутить старі кадри, бо не може показати, що відбувається в Окрузі 13 насправді,— вела далі Бонні.

Я не вірила власним вухам.

— І ви вирішили тікати до Округу 13 тільки через це? Через кадр із пташкою? Невже ви сподіваєтеся, що там за цей час виросло нове чудове місто, яким розгулюють щасливі люди? І на яке Капітолій не звертає жодної уваги?

— Ні,— серйозно сказала Твіда. — Ми вважаємо, коли Округ 13 зрівняли з землею, люди перебралися під землю. Ми віримо, що їм удалось вижити. А ще нам здається, що Капітолій облишив їх, бо до Чорних часів головною промисловістю Округу 13 була ядерна зброя.

— А як же графітові шахти? — не здавалась я. І завагалася: це ж бо офіційна версія Капітолія.

— Так, там справді було декілька маленьких копалень. Але ж населення там було значно більше! Це єдине, що ми знаємо напевно, — сказала Твіда.

Моє серце прискорено закалатало. А якщо жінки мають рацію? Невже це правда? І втекти можна ще кудись — не лише в лісову глушину? Кудись, де безпечно? Якщо в Окрузі 13 є люди, чи не краще приєднатися до них і нарешті робити щось корисне, а не просто сидіти тут і чекати на смерть? Але… якщо там, в Окрузі 13, досі є громада, яка володіє могутньою зброєю…

— Чому ж вони не допомогли нам? — сердито промовила я. — Якщо це правда, чому вони прирекли нас на таке існування? На голод, на страти, на Ігри?

І знагла я зненавиділа оте химерне підземне місто Округу 13 і всіх його мешканців, які просто спостерігають, як ми вмираємо. Вони не кращі за Капітолій.

— Ми не знаємо, — прошепотіла Бонні.— Зараз ми лише сподіваємося, що вони існують.

Це повернуло мене до реальності. Все це самообман. Ніякого Округу 13 не існує, бо в Капітолії просто не дозволили б йому існувати. А ті кадри… Переспівниці такі ж «рідкісні», як каміння. І майже такі ж витривалі. Якщо вони вижили після бомбардувань Округу 13, то їх там розвелося іоч греблю гати.

У Бонні забрали дім. Її родина загинула. Ні повернутися в Округ 8, ні переїхати в якийсь інший вона не може. Звісно, ідея незалежного і процвітаючого Округу 13 захопила її. Та мені не до снаги переконувати її, що Округ 13 — мана, її не впіймаєш, як і цівку диму. Можливо, вони з Твідою і виживуть у лісі. Я, звісно, маю сумніви, але жінки такі нещасні, що я не можу не допомогти їм.

Перш за все я віддала їм усі харчі з торби — здебільшого там було зерно й сушені боби, та якщо втікачки будуть ощадливі, цього їм на деякий час вистачить. Потім я повела Твіду в ліс і спробувала пояснити їй основи полювання. В неї була зброя, яка при потребі здатна перетворювати сонячну енергію на смертоносні промені. Коли Твіді вдалося поцілити першу білку, та, бідолашна, була цілком обвуглена — Твіда стріляла в неї майже впритул. Але я показала, як білувати здобич. Трохи попрактикувавшись, Твіда все зрозуміла. Для Бонні я вирізала нову милицю. Повернувшись до хатини, я зняла свої другі шкарпетки і віддала їх дівчині — вдень вона запхне їх у носак чобота, аби легше було ходити, а на ніч одягатиме на ноги. І нарешті, я навчила їх розпалювати багаття.

їх цікавили подробиці про ситуацію в Окрузі 12, і я розповіла, як нам тепер живеться під керівництвом Треда. Я бачила, що вони сподіваються таку важливу інформацію передати керівникам Округу 13, і я підіграла їм, щоб не руйнувати їхніх надій. Але сонце вже котилося до обрію, і часу розраджувати втікачок уже не було.

— Мені час, — повідомила я.

Вони довго щиро дякували й обіймали мене.

Бонні на очі навернулися сльози.

— Не можу повірити, що ми зустріли тебе. Про тебе тільки й говорять відтоді, як…

— Знаю. Знаю, відтоді як я мало не ковтнула ті кляті ягоди, — втомлено кивнула я.

Навіть незважаючи на те, що падав лапатий сніг, дороги назад я й не помітила. Думки крутилися навколо нової інформації про повстання в Окрузі 8 і маловірогідної — але такої обнадійливої! — можливості існування Округу 13.

Почуте від Бонні та Твіди підтвердило мої здогадки, що президент Снігоу просто грався зі мною. Ніякі поцілунки та пестощі в світі не могли б зупинити того, що наростало в Окрузі 8. Так, мої ягоди запалили іскру, але вогонь швидко вийшов із-під мого контролю. Президент мав це усвідомлювати. Навіщо ж приїжджав до мене додому? Чому змусив мене знову і знову переконувати всіх, що я кохаю Піту?

Вочевидь, цим він хотів відвернути мою увагу від того, що відбувалося в округах. І звісно, розважити мешканців Капітолія. Певно, без весілля вистава просто не вдасться.


РОЗДІЛ 9 | У вогні | РОЗДIЛ 2