home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДIЛ 2

У вогні

Я вже була біля паркана, аж тут на гілочку сіла переспівниця й заспівала до мене. Побачивши її, я усвідомила: мені так до кінця і не пояснили, що означає пташка на хлібині.

«Це означає, що ми на твоєму боці». Так сказала Бонні. Хтось на моєму боці? А на якому боці я? Невже я мимоволі стала обличчям революції? А переспівниця на моїй броіцці — знак опору? Якщо так, то бути на моєму боці не надто вигідно. Щоб переконатися в цьому, досить просто поглянути, що відбулося в Окрузі 8.

Я заховала лук і стріли в дуплистій колоді неподалік нашої колишньої хати на Скибі й рушила до паркана. Я стала навколішки, щоб пірнути попід пкрканом на Леваду, досі настільки заклопотана подіями минаючого дня, що тільки раптовий крик сови повернув мене до дійсності.

У сутінках дріт у паркані здавався цілком безпечним. Але щось змусило мене відсмикнути руку: гудіння, схоже на дзижчання мисливців-убивць у гнізді, означало, що огорожа під напругою.

Автоматично ноги потягли мене назад до дерев. Я затулила рот рукавичкою, щоб у морозному повітрі не повисала пара від мого дихання. Адреналін шугав тілом, змиваючи всі проблеми, окрім головної загрози: як потрапити додому. Що відбувається? Цікаво, Тред увімкнув напругу на огорожі як додатковий захід безпеки? Чи він якимось чином довідався, що я сьогодні втекла з клітки? А може, він вирішив не пускати мене в Округ 12, поки не знайде привід затримати і заарештувати? Притягнути мене на площу, прикувати до ганебного стовпа, чи відшмагати, чи й повісити?

«Заспокойся!» — звеліла я собі. Я вже не вперше опинилась потойбіч паркана під напругою і знала, що робити. За минулі роки таке вже кілька разів траплялось, але тоді зі мною завжди був Гейл. Ми з ним обирали вигідне дерево, залізали на нього і чекали, коли напругу вимкнуть, — зазвичай чекати доводилось не надто довго. Якщо я затримувалася, Прим узяла за звичку ходити на Леваду і перевіряти, є струм у паркані чи немає, щоб мати не хвилювалась.

Але сьогодні моя родина і гадки не має, що я втекла в ліс. Я навіть в^сила заходів, аби ввести їх в оману. Отже, якщо я не з’явлюсь, вони точно хвилюватимуться. А ще мене турбувало, що навряд чи це просто збіг — напругу пустили, коли я вирішила навідатися в ліс. Я гадала, ніхто не бачив, як я пролізла попід парканом, але хтозна? Навіть у стін є вуха й очі. Хтось же доповів президентові про наш із Гейлом поцілунок — саме тут, до речі. Однак це відбулося серед білого дня, до того ж тоді я не надто переймалася своєю поведінкою. Чи можуть тут бути камери стеження? Я замислювалася про це й раніше. Може, саме так президент Снігоу дізнався про поцілунок? Коли я вислизнула в ліс, було темно, та й обличчя я затулила шарфом. Але перелік підозрюваних, здатних здійснити вилазку в ліс, навряд чи великий.

Крізь дерева й паркан я спробувала роздивитися Леваду. Та змогла побачити хіба мокрий сніг, який виблискував у світлі з вікон на околиці Скиби. Миротворців у полі зору не було, як не було і жодних ознак того, що на мене полюють. Проте знає Тред, що я вислизнула сьогодні з округу, чи ні, а я вирішила, що в будь-якому разі маю потрапити назад, в округ, і вдавати, що я нікуди не ходила.

Єдиний дотик до паркана чи до колючого дроту, який його вінчає, означає миттєву смерть від удару електричним струмом. Я усвідомлювала, що непомітно прорити хід під огорожею я не зможу, до того ж земля мерзла, її так просто не розкопаєш. Залишався один вихід. Доведеться якось подолати огорожу через верх.

Я рушила попід деревами у пошуках гілки, достатньо довгої та міцної, яка б допомогла мені здійснити мій план. Здолавши приблизно милю, я побачила старий клен — він може підійти. Але стовбур занадто широкий і заледенілий, щоб дертися по ньому, а гілки ростуть високо. Отож я видряпалася на сусіднє дерево і ризикнула перестрибнути на клен, мало не зірвавшись із його слизької кори. Але мені вдалося зачепитися, й поволі, дюйм по дюйму, я поповзла по гілці, що звисала над колючим дротом.

Поглянувши вниз, я згадала, чому ми з Гейлом вважали за краще перечекати в лісі, аніж намагатися перелізти через огорожу. Щоб не підсмажитися, слід залізти високо, щонайменше на три людські зрости. А моя гілка ще вище. Стрибати з такої висоти небезпечно навіть для тих, хто роки й роки тренувався лазити по деревах. Та хіба в мене був вибір? Можна пошукати іншу гілку, але вже майже стемніло. Снігопад затьмарить місячне сяйво. А тут я принаймні розгледіла замет, який може пом’якшити падіння. Навіть якщо я і знайду іншу гілку, в чому я маю сумніви, хтозна, куди доведеться стрибати у тому разі. Я повісила порожню торбу на шию і поволі почала сповзати, а тоді повисла на руках. Ще кілька секунд я збирала мужність у кулак. І нарешті розчепірила пальці.

Короткий політ — і ноги гримнулись об землю; удар озвався аж у хребті. За секунду і зад мій опинився на землі. Я лежала в снігу і намагалася оцінити, чи не надто забилася. Боліло в лівій п’яті й у куприку — я таки травмована. От тільки наскільки? Я сподівалася відбутися синцями, та коли спробувала звестися на ноги, злякалася: здається, я таки щось собі зламала. Але ходити я могла, отож помалу почовгала геть, стараючись не кульгати.

Ні мама, ні Прим не повинні знати, що я була в лісі. Мені слід забезпечити собі алібі, хай і непереконливе. На площі досі були відчинені крамниці, і я попрямувала туди, щоб купити бинти. Вдома саме скінчилися. В іншій крамниці я купила солодощі для Прим. Одну цукерку я поклала в рот, відчула м’ятний присмак на язику і раптом утямила, що ця цукерка — єдине, що я з’їла за сьогодні. Я збиралася перекусити на березі озера, та коли побачила стан Бонні та Твіди, не взяла з торби ні крихти їжі.

Коли я дісталася додому, лівої п’яти я вже геть не відчувала. Мамі я вирішила сказати, що намагалася залатати дах напґого колишнього будинку, послизнулась і впала. Що ж до спустошеної комори, постараюся не вдаватися в подробиці, кому я віддала харчі. Я протиснулась у двері з надією розслабитись біля коминка. Але натомість отримала новий струс.

Двоє миротворців, чоловік і жінка, стояли в дверях кухні. Жінка нічим не зрадила подиву, а ось по обличчю чоловіка пробігла хмарка. Мене не чекали. Вони знали, що я була в лісі, отож мала би зараз опинитись у пастці.

— Добридень! — сухо привіталась я.

Позаду них з’явилася мама — вона зберігала дистанцію.

— Ось і вона. Саме до вечері,— сказала вона з трохи перебільшеною радістю.

Насправді до вечері я давно запізнилась.

Я хотіла, як завжди, зняти чоботи, та чи зможу при цьому приховати травми? Отож я просто скинула каптур і струсила з волосся сніг.

— Ви до мене? — запитала я миротворців.

— Для вас повідомлення від старшого миротворця Треда, — відповіла жінка.

— Вони чекають на тебе вже кілька годин, — докинула мати.

Вони очікували, що я не повернусь. Хотіли переконатися, що мене вбило струмом паркана чи що я застрягла в лісі, а тоді забрати маму й сестру на допит.

— Мабуть, важливе повідомлення, — зробила я висновок.

— Скажіть, де ви були, міс Евердін? — запитала жінка.

— Простіше сказати, де я не була, — роздратовано відповіла я.

І рушила на кухню, намагаючись не кульгати, хоча кожен крок спричиняв нестерпний біль. Я протиснулася поміж миротворцями і дісталася столу. Кинула на підлогу торбу й обернулася до Прим, яка застигла біля коминка. Геймітч і Піта теж були тут — сиділи на однакових кріслах-гойдалках і грали в шахи. Цікаво, вони опинилися тут випадково — чи їх «запросили» миротворці? У будь-якому разі я зраділа, побачивши їх.

— Ну, і де ти не була? — запитав Геймітч знудьго-ваним голосом.

— Не була у козара й не побалакала про козу Прим, якій давно час мати козенятко, бо мені неправильно пояснили, де він мешкає,— я пильно поглянула на Прим.

— Таж ні,— сказала Прим. — Я все тобі правильно пояснила.

— Ти казала, він живе на заході неподалік спуску в копальні,— відповіла я.

— На сході,— виправила мене Прим.

— Ти точно сказала — на заході. Я тоді ще перепитала: «Де відвал шлаку?» — і ти відповіла: «Так».

— Відвал шлаку на сході,— терпляче промовила Прим.

— Ні. Коли це ти таке казала? — відгризнулась я.

— Вчора ввечері,— втрутився Геймітч.

— Вона точно мала на увазі спуск на сході,— додав Піта. Він подивився на Геймітча — й обидва засміялись. Я кинула погляд на Піту, і він удав, наче йому страшенно прикро. — Шкода, але я тобі давно казав: коли до тебе говорять, ти нікого не слухаєш.

— Закладаюся, сьогодні тобі теж казали, що він там не мешкає, а ти рнову не слухала, — мовив Геймітч.

— Геймітчу, краще мовчіть! — випалила я, тим самим засвідчуючи, що він має рацію.

Геймітч і Піта розреготались, і Прим також дозволила собі посміхнутися.

— Чудово! Може, тоді хтось із вас допоможе тій дурній козі завагітніти? — гаркнула я, від чого всі ще більше розреготались. Я подумала: «Мабуть, саме тому вони — Геймітч і Піта — і досі живі. їх голіруч не візьмеш».

Я поглянула на миротворців. Чоловік усміхався, але жінку мені переконати не вдалося.

— Що в торбі? — різко запитала вона.

Вона, звісно, сподівалася знайти дичину чи рослини з лісу. Але я вивалила вміст торби на стіл і мовила:

— Дивіться самі.

— Як вчасно! — зраділа мати, побачивши бинти. — Ми майже все витратили.

Піта підійшов до столу і розгорнув мішечок із цукерками.

— О, м’ятні! — всміхнувся він і вкинув одну до рота.

— Це моє,— сказала я і спробувала вихопити в нього мішечок.

Піта кинув його Геймітчу, а той запхав собі в рот жменю цукерок, а тоді жбурнув мішечок усміхненій Прим.

— Ніхто з вас не заслуговує на цукерку! — сказала я.

— Чому це? Бо ми маємо рацію? — відповів Піта, пригортаючи мене. Я скрикнула від болю в куприку. І миттю вдала, що це вигук обурення, але по очах Піти збагнула: він здогадався, що я травмована. — Добре-добре. Прим сказала — на заході. Я точно чув: на заході. Ми всі тут недоумки. Так краще?

— Так набагато краще, — сказала я, відповідаючи на його поцілунок.

Я подивилася на миротворців, неначе тільки зараз про них згадала.

— У вас, здається, для мене повідомлення?

— Так. Від старшого миротворця Треда, — відповіла жінка. — Ви маєте знати, що відтепер огорожа навколо Округу 12 буде під напругою двадцять чотири години на добу.

— А хіба раніше напруги не було? — безневинно перепитала я.

— Він гадав, ви схочете переказати це своєму двоюрідному брату, — провадила жінка.

— Дякую, я перекажу йому. Гадаю, тепер, коли недогляд виправили, ми спатимемо значно спокійніше.

Звісно ж, я усвідомлювала, що граюся з вогнем, але відчула моральне задоволення.

Жінка зціпила зуби. План не спрацював, але як діяти далі, її не проінструктували. Вона коротко кивнула мені й пішла, і чоловік попрямував за нею. Коли мати зачинила за ними двері, я безсило сперлася на стіл.

— Що таке? — спитав Піта, підтримуючи мене.

— Я забила ліву ногу. П’ятку. Та й у куприка був невдалий день.

Піта допоміг мені дошкутильгати до крісла-гойдалки, і я повільно опустилася на м’яку подушку. Мати допомогла мені зняти черевики.

— Що з тобою трапилось?

— Я послизнулась і впала, — сказала я. Чотири пари очей з недовірою втупилися в мене. — Надворі слизько.

Ми всі чудово знали, що будинок прослуховується і розмовляти відверто — небезпечно. Не тут і не зараз.

Знявши з мене шкарпетки, мати почала обмацувати п’ятку, і я здригнулась від болю.

— Тут, може, й перелом, — зробила вона висновок і почала перевіряти другу ногу. — А тут, здається, все гаразд.

На куприку був тільки великий синець.

Прим відіслали по мою піжаму й халат. Коли я переодягнулася, мати зробила мені на ліву п’ятку холодний компрес і поклала під ногу подушку. Поки всі обідали за столом, я з’їла три тарілки тушкованого м’яса і півбуханця хліба. Я дивилася на вогонь і думала про Твіду й Бонні та сподівалася, що лапатий мокрий сніг замів мої сліди.

Підійшла Прим і всілася поряд на підлозі, схиливши голову мені на коліна. Ми смоктали м’ятні цукерки, я заправляла її русяве волосся за вуха.

— Як школа? — спитала я.

— Все добре. Сьогодні ми вивчали побічні продукти вугільної промисловості,— відповіла вона мені. Якийсь час ми дивилися на вогонь. — Ти збираєшся приміряти весільні сукні?

— Не сьогодні. Може, завтра, — відповіла я.

— Почекай, поки я повернусь додому зі школи, гаразд? — попросила вона.

— Певна річ!

«Якщо мене доти не заарештують», — промайнула думка.

Мати дала мені горнятко ромашкового чаю зі снодійним сиропом, і мої повіки миттю почали опускатися. Вона перев’язала мені ногу, і Піта зголосився провести мене до ліжка. Я спробувала іти, спираючись на його плече, але мене так хитало, що він підхопив мене на руки і поніс сходами нагору. Він запнув мене ковдрою, побажав мені на добраніч і вже підвівся, щоб іти, але я зловила його за руку. Побічний ефект снодійного сиропу полягає в тому, що він, як горілка, розв’язує язика. Але я справді не воліла, щоб Піта йшов. Хотілося, щоб він заліз до мене в ліжко, щоб побув зі мною, коли я знову опинюся в полоні нічних кошмарів. Але, сама не знаю чому, я була переконана, що не маю права його про це просити.

— Не йди ще. Залишися, поки я не засну, — промовила я.

Піта присів на краєчок ліжка, зігріваючи мою руку обома долонями.

— Я вже гадав, ти знову передумала. Коли ти запізнилася на вечерю.

Я вже дрімала, але здогадалася, що він має на увазі. В паркані ввімкнули напругу, мене нема, на мене чекають миротворці — Піта, либонь, подумав, що я втекла з округу — можливо, з Гейлом.

— Ні, я б тобі сказала, — відповіла я.

Узяла його долоню і зворотним боком притисла собі до щоки. Руки його ледь вловимо пахли корицею і кропом — це від хліба: мабуть, він сьогодні щось випікав. Я хотіла розповісти йому про Твіду і Бонні, про повстання, про загадковий Округ 13, але відчувала, що це небезпечно, відчувала, що засинаю, тому просто промовила:

— Посидь зі мною.

Крізь туман снодійного сиропу я чула, що Піта щось мені відповів, але не розрізнила слів.

Мати дала мені виспатися до обіду, але потім збудила, щоб оглянути п’ятку. Вона призначила мені тиждень постільного режиму, а я і не пручалася, оскільки почувалася справді кепсько. Не тільки п’ятка, але й куприк повсякчас нагадував про себе. Все тіло крутило від болю. Отже я дозволила матері полікувати мене, принести мені сніданок у ліжко й накрити мене ще одним пледом. А потім я просто лежала, дивилась у вікно на зимове небо, міркуючи, як воно все буде. Я думала про Твіду і Бонні, про купу весільних суконь у вітальні, а головне — якщо Тред здогадається, як я потрапила назад в округ, він мене заарештує. Це смішно, адже він давно міг мене заарештувати і за минулі мої правопорушення, але йому, ймовірно, потрібні неспростовні докази, щоб це зробити, я ж бо — переможниця Ігор. Цікаво, президент Снігоу спілкується з Тредом? Гадаю, про існування старого Крея він і не здогадувався, але тепер, коли я перетворилася на загальнонаціональну проблему, він, певно, регулярно інструктує Треда, що робити. А чи Тред діяв за власного ініціативою? У будь-якому разі, думаю, вони обидва радо замкнули б мене в окрузі, як у клітці. Навіть якщо я виметикую, як утекти, — наприклад, прив’язати мотузок до гілки клена і таким чином перелізти через паркан, — втекти з родиною і друзями зараз не вдасться. Та й Гейлові я сказала, що залишусь і боротимуся.

Кілька наступних днів я підскакувала від кожного стукоту в двері. Але миротворці більше не з’являлися, щоб мене заарештувати, і я врешті-решт заспокоїлась. Остаточно я розслабилася, коли Піта між іншим розповів мені, що в деяких місцях огорожі напругу відключили й електрики лагодять паркан, закріплюючи сітку біля землі. Мабуть, Тред вирішив, що я якось пролізла попід огорожею, не злякавшись смертоносного струму. Округ полегшено зітхнув: миротворці були зайняті справою і не мали часу лякати і катувати людей.

Піта приходив щодня, приносив мені булочки з сиром і допомагав заповнювати сімейну книгу. Це наша стара реліквія, в шкіряній палітурці, з пергаментними аркушами. Багато років тому її завів якийсь травник по маминій лінії. Сторінка по сторінці книга була списана назвами різних трав та описом їхніх лікувальних властивостей. Батько додав розділ про їстівні рослини — це допомогло нам вижити по його смерті. Довгий час я хотіла внести до книги власні спостереження. Щось зі свого досвіду, щось я дізналася від Гейла, а дещо — під час підготовки до Ігор. Але я ніяк не могла до цього взятися, адже не вміла малювати, а зображення рослин мають бути дуже детальні. Це робота саме для Піти. Деякі рослини він і сам знав, ще дещо ми насушили, а решту я детально йому описувала. Він робив замальовки на клаптиках паперу доти, доки я не була задоволена на всі сто. І тоді він перемальовував їх у книгу. А потім я ретельно друкованими літерами записувала все, що знаю про цю рослину.

Це була тиха робота, яка цілком поглинала мене й допомагала забути про всі негаразди. Мені подобалося спостерігати за Пітиними руками, коли він малював, примушуючи порожню сторінку розцвітати чорнильними розчерками, додаючи кольору до нашої чорно-жовтої книги. Коли він зосереджувався, вираз його обличчя ставав особливим. Зазвичай спокійний, під час роботи він поринав у задуму і наче відгороджувався від світу. Я і раніше це бачила: на арені, чи коли Піта звертався до народу, а ще коли відштовхував од мене рушниці миротворців у Окрузі 11. Не знаю, що це означає. Я не могла відірвати погляду він Пітиних вій — зазвичай їх і не помічаєш, адже вони дуже світлі. Та якщо придивитися зблизька, коли на них падає сонячне світло, вони здаються золотими і такими довгими, що я дивуюсь: як вони не плутаються, коли він кліпає.

Одного разу по обіді Піта припинив розмальовувати квітку і так раптово звів на мене очі, аж я підскочила, ніби впіймалася на шпигуванні — певною мірою так і було. Але він не звернув на це уваги і тільки промовив:

— Знаєш, я подумав: оце вперше ми робимо разом щось нормальне.

— Так, — погодилась я. Ігри спотворили наші стосунки. Нормального в них ніколи нічого не було. — Приємно — бодай якась переміна.

Щовечора він зносив мене вниз у вітальню, щоб я змінила обстановку, і я дратувала присутніх, вмикаючи телевізор. Зазвичай ми дивимось тільки обов’язкові до перегляду програми, оскільки суміш пропаганди і демонстрації влади Капітолія — включно з кадрами за всі сімдесят чотири роки Голодних ігор — просто нестерпна. Але тепер я шукала дещо особливе. Переспівницю, на яку покладали всі свої надії Твіда й Бонні. Я знала, що це, скоріш за все, безглуздя, але навіть якщо й так, я хотіла переконатися в цьому на власні очі. І назавжди викинути з голови мрію про процвітаючий Округ 13.

Спершу репортаж, присвячений Чорним часам, показали в новинах. Я дивилася на тліючі рештки Будинку правосуддя в Окрузі 13 — і краєм ока вловила чорно-білий низ крила переспівниці у верхньому правому кутку екрана. Але поки що це нічого не доводило. Це просто стара плівка, що розповідає стару історію.

Однак за декілька днів дещо знову привернуло мою увагу. Диктор читав статтю про нестачу графіту, що перешкоджала виготовленню якихось там деталей в Окрузі 3. Потім ввімкнули нібито прямий репортаж. Кореспондентка, вдягнена в захисний костюм, стояла на тлі Будинку правосуддя в Окрузі 13. Крізь маску вона повідомила, що, на жаль, сьогодні взяли чергові проби і встановили, що шахти Округу 13 досі занадто токсичні. Кінець повідомлення. Але перш ніж знов перемкнулись на диктора, я на мить чітко угледіла те саме крило переспівниці.

Кореспондентку просто вклеїли в кадри старої плівки. В Окрузі 13 її взагалі нема. Напрошується питання: що ж там е?


РОЗДІЛ 1 | У вогні | РОЗДIЛ 3