home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 4

У вогні

Моє тіло зреагувало швидше, ніж розум, — я вискочила за двері й побігла навпростець через газони Поселення Переможців у темну ніч. Шкарпетки намокли від вологої землі, я тремтіла від колючого вітру, але не зупинялась. Куди? Куди втекти? В ліс, звісно, в ліс. Я вже дісталась паркана, коли дзижчання струму нагадало мені, що я в пастці, виходу з якої немає. Важко дихаючи, я відступила на крок, розвернулась і знову побігла.

Отямилась я навколішках у підвалі одного з порожніх будинків у Поселенні Переможців. Слабкі промені місячного світла просочувалися крізь маленьке віконечко у мене над головою. Мені було холодно, мокро, я засапалася від бігу, але навіть спроба втечі не притлумить істерики, яка рветься з мене. Якщо я не опаную себе, то захлинуся сльозами. Я схопила поділ сорочки, запхала його в рот і заверещала. Скільки це тривало, не знаю. Та коли я нарешті затихла, то заледве могла говорити.

Я підігнула коліна, обхопила їх руками і витріщилась на плями місячного світла на цементній підлозі. Назад на арену. Назад до моїх нічних кошмарів. Ось що мене чекає. Мушу зізнатися, такого повороту подій я не передбачала. Я обмірковувала незліченну кількість інших поворотів. Наприклад, публічне поганьблення, катування і страту. Втечу в ліси і переслідування миротворцями на вертольотах. Одруження з Пітою і народження дітей, яких відішлють на арену. Але ніколи я не думала, що мене знову примусять стати учасником Ігор. Чому? Бо такого ще не траплялося. Переможці більше не брали участі в Жнивах. Це була винагорода за те, що ти переміг. До сьогодні.

Підлога була застелена матеріалом, яким укривають меблі, коли фарбують стіни. Я накинула його на плечі, як ковдру. Десь удалині хтось кликав мене. Але в цю мить я дозволила собі не думати навіть про тих, кого любила найбільше. Я думала тільки про себе. І про те, що чекало на мене попереду.

Покривало було жорстким, але при цьому тримало тепло. Мої м’язи трохи розслабилися, серце билося повільніше. Я бачила скриньку в руках маленького хлопчика, бачила, як президент Снігоу розриває пожовклий конверт. Невже це справді сценарій, прописаний для Червоної чверті сімдесят п’ять років тому? Не може бути. Адже занадто бездоганно знімає всі питання, які зараз стоять перед Капітолієм. Завдяки одному маленькому конверту можна і мене позбутися, і знову підкорити всі округи.

В моїй голові лунали слова президента Снігоу: «На сімдесят п’яту річницю, як нагадування бунтівникам про те, що навіть найсильніші з них не здатні подолати владу Капітолія, під час Жнив обиратимуться трибути чоловічої та жіночої статі з переможців минулорічних Голодних ігор».

Так, переможці — найсильніші. Вони вижили на арені й вислизнули з лещат злиднів, які душили решту людей. Вони —, чи, либонь, потрібно казати «ми» — були втіленням надії там, де надії вже не було. А тепер двадцять трьох із нас уб’ють, аби продемонструвати, наскільки навіть ця надія є примарною.

Я рада, що перемогла минулого року, не раніше. В іншому разі я б знала інших переможців — не тільки тому, що бачила їх по телевізору, а й особисто, бо вони — гості на кожних Іграх. Навіть якщо хтось і не був ментором, як Геймітч, щороку він усе одно мусить заради такої події приїхати в Капітолій. Гадаю, багато хто з них потоваришував. Мені легше: я хвилюватимуся тільки за одного друга, якого мені доведеться убити: за Піту чи за Геймітча. Піту чи Геймітча!

Я випросталась і скинула з себе покривало. Що це я собі думаю? Я в житті не здійму руки ні на Піту, ні на Геймітча. Але те, що один із них буде зі мною на арені,— це факт. Може, вони самі вирішать, хто з них двох піде на арену. Хай на кого випаде жереб, другий матиме змогу зголоситися на його місце. Я вже знала, що Піта за всяку ціну доможеться від Геймітча дозволу опинитися на арені разом зі мною. Заради мене. Щоб захистити.

На нетвердих ногах я шукала вихід із підвалу. Як я взагалі сюди потрапила? Я повільно піднялася сходами нагору — на кухню — і побачила, що скляна вставка в дверях розтрощена. Напевно, саме тому в мене руки кривавляться. Крізь чорноту ночі я поквапилася до будинку Геймітча. Він сидів сам за кухонним столом, в одній руці — напівпорожня пляшка горілки, в другій — ніж. Він був п’яний як чіп.

— А ось і вона! Така знеможена… Здогадалась нарешті, дорогенька? Докумекала, що не одній тобі доведеться вдруге побувати на арені? И ось прийшла просити мене… а до речі, про що? — спитав він.

Я не відповіла. Вікно було широко розчинене, і вітер обдував мене, ніби я стояла надворі.

— Зізнаюсь тобі, хлопець сприйняв усе простіше. Він уже був тут, я пляшку не встиг відкоркувати. Благав мене дати йому другий шанс вступити в гру. І що ти на це скажеш? — Геймітч передражнив мій голос: — «Геймітчу, зголосіться замість нього, хай це й несправедливо, та краще вже нехай Піта мучиться до кінця життя, ніж ви»?

Я закусила губу, бо щойно Геймітч це промовив, я усвідомила: боюся, саме цього я і хочу. Щоб Піта вижив, навіть якщо помре Геймітч. Ні, не хочу. Він бридкий, звісно, але ж тепер Геймітч мені мов рідний. «Для чого я сюди прийшла? — думала я. — Що я хотіла тут знайти?»

— Я хочу випити, — ледь чутно промовила я.

Геймітч вибухнув сміхом і гепнув переді мною на

стіл пляшку. Я провела рукавом по горлечку і зробила кілька ковтків — і мені аж подих забило. Минуло кілька хвилин, перш ніж я опанувала себе, але з носа й очей і досі текло. В нутрі все палало від горілки, і мені це сподобалось.

— Може, зараз ваша черга, — промовила я байдужо, всівшись на стілець. — Ви все одно ненавидите життя.

— Цілком вірогідно, — відповів Геймітч. — І оскільки минулого разу я зробив усе, щоб вижила ти… здається, цього разу я зобов’язаний урятувати хлопця.

— Дуже слушно, — погодилась я, витираючи носа та знову перекидаючи пляшку.

— А Піта аргументував так: оскільки минулого разу я обрав тебе, тепер я йому винен. Усе, що він захоче. А хоче він знову вступити у гру і знову тебе захищати, — вів далі Геймітч.

Я знала це. Поведінку Піти неважко було передбачити. Поки я валялась на підлозі в підвалі, думаючи тільки про себе, він прийшов сюди, бо думав про мене. Словом «сором» не описати того, що я відчула в ту мить.

— Знаєш, ти можеш прожити сто життів, але ніколи не станеш гідною Піти, — зауважив Геймітч.

— Так-так, — грубо відповіла я. — Без питань, він найкращий у нашому тріо. Отже, що ви збираєтеся робити?

— Не знаю, — зітхнув Геймітч. — Якщо вдасться, супроводжуватиму тебе на арену. Але навіть якщо на Жнивах випаде моє ім’я, Піта все одно зголоситься посісти моє місце.

Ми трохи посиділи мовчки.

— Вам буде важко на арені, правильно я кажу? Ви ж знаєте всіх переможців? — спитала я.

— Гадаю, з моїм нестерпним характером мені буде не просто важко — нестерпно… Віддаси вже мені? — він кивнув на пляшку.

— Ні,— вигукнула я, стискаючи її двома руками. Геймітч дістав із-під столу іншу пляшку і відкрутив кришку. Але я зрозуміла, що прийшла сюди не лише по спиртне. Було ще щось, чого я хотіла від Геймітча.

— Добре, я скажу вам, про що насправді я прийшла просити, — почала я. — Якщо цього разу на Іграх опинимося знову ми з Пітою, ми з вами намагатимемось урятувати його.

Якесь почуття промайнуло в Геймітчевих налитих кров’ю очах. То був біль.

— Як ви і сказали, хай під яким соусом усе подадуть, на арені буде нестерпно. І хай чого хоче Піта, зараз його черга вижити. Ми обидва завинили йому, — в моєму голосі з’явилися благальні нотки. — Крім того, Капітолій мене так ненавидить, що я, вважайте, вже й так мертва. А в Піти й досі є шанс. Будь ласка, Геймітчу, скажіть, що допоможете мені.

Він насупився, не відводячи очей від пляшки, зважуючи в голові мої слова.

— Добре, — нарешті промовив він.

— Дякую, — відповіла я. Слід було б сходити зараз до Піти, але я не хотіла. Від випитого мені крутилась голова, до того ж я була така знесилена, що не знати в чому він зможе мене зараз переконати й на що я з дурної голови погоджуся. Ні, краще піти додому, до мами та Прим.

Коли я майже дошкандибала до свого будинку, вхідні двері відчинилися — і я опинилась у Гейлових обіймах.

— Я помилявся. Слід було тікати, коли ти пропонувала, — прошепотів він.

— Ні,— сказала я.

Мені було важко зосередитись, і з пляшки на куртку Гейлові текла горілка, але він на те не зважав.

— Ще не запізно, — вів далі він.

За його плечем я побачила маму та Прим, що обійнявшись стояли на порозі. Ми втечемо. Вони помруть. А тепер мені ще й Піту потрібно захищати. Кінець дискусії.

— Запізно.

Мої коліна підкосились, і Гейл підхопив мене. Алкоголь затуманив мій мозок, і пляшка вислизнула, впала на підлогу й розбилась. І не дивно, оскільки зараз саме життя вислизало у мене з рук.

Коли я прокинулась, то ледь встигла добігти до вбиральні — горілка просилася на волю. Я блювала, а всередині все палало так само, як і коли я заливала її в себе, а на смак вона була вдвічі гіршою. Виблювавши все, я почала тремтіти і вся спітніла, та принаймні організм майже позбувся тієї гидоти. Але дещо таки потрапило в кров, і результатом мого експерименту стали страшенний головний біль, пересохле горло та хворий шлунок.

Я повернула кран у душі та хвильку стояла під теплим дощиком, перш ніж усвідомила, що й досі в білизні. Либонь, мати стягнула з мене тільки брудний верхній одяг, та так і вклала в ліжко. Я жбурнула мокрі речі в раковину і налила на волосся шампунь. Долоні запекло, і тільки зараз я помітила невеличкі стібки, маленькі та рівні, на обох долонях. Неясно я пригадувала розбите минулої ночі скло. Я вимилася з голови до п’ят, а тоді мене знудило просто в душі. Жовч змилася в каналізацію разом із бульбашками солодкого на запах шампуню.

Коли я нарешті викупалась, то натягла халат і рушила назад у ліжко, не зважаючи те, що з волосся й досі крапає вода. Я залізла під ковдру, впевнена, що саме так почуваються люди, які отруїлися. На сходах почулися кроки, і я знову запанікувала, як учора. Я не готова побачитися ні з мамою, ні з Прим. Спершу я маю взяти себе в руки, заспокоїтися, здаватися впевненою, як на минулі Жнива, коли ми прощались. Я маю бути сильною. Із зусиллям я сіла, тремтячими руками заплела мокру косу і спробувала морально налаштуватися на зустріч. Мама й Прим принесли мені чай і бутерброди, і на обличчях їхніх виразно читалася тривога. Я розтулила рота, налаштована зронити щось жартівливе, але з моїх очей полилися сльози.

Сильною бути не вдалося.

Мати присіла на краєчок ліжка, а Прим скулилася біля мене, і вони обійняли мене, заколисуючи, доки я не виплакалась як слід. Потім Прим принесла рушника і почала сушити мені коси, вичісуючи з них вузлики, а мама в цей час переконувала мене випити чаю та щось з’їсти. Вони допомогли мені перевдягнутись у теплу піжаму, мати принесла ще одну ковдру, і я знову задрімала.

Коли я прокинулась удруге, вже було далеко за полудень. На столику біля ліжка стояла склянка води, і я жадібно випила її до дна. І шлунок, і голова й досі боліли, але вже не так, як раніше. Я підвелась, одягнулась, зачесала волосся. Перш ніж спуститися вниз, я затрималась на верхній сходинці, почуваючись трохи ніяково через те, як я відреагувала на новину про Червону чверть. Через мою безглузду втечу, через пияцтво у парі з Геймітчем, через сльози. Але враховуючи обставини, думаю, я заслужила на поблажливе ставлення. Яка ж я рада, що не було камер, які б це все зафільмували!

Внизу мама з Прим знову обійняли мене, але вже не так емоційно. Я знала: вони стримуються, щоб мені було легше. Я подивилась на Прим. Зараз важко було навіть уявити, що дев’ять місяців тому, на останні Жнива, вона здавалася зовсім маленькою дівчинкою. Поєднання тяжкого випробування і всього, що було далі: жорстокості в окрузі, цілих шерег хворих і покалічених, яких вона часто лікувала сама, коли мати була зайнята, — все це зробило її набагато старшою за свої роки. Звісно, вона трохи підросла, зараз ми вже були майже однакові на зріст, але не це робило її старшою на вигляд.

Мати налила мені кухлик бульйону. Я попросила її налити ще один, щоб віднести Геймітчу. Потім я навпростець через газон вирушила до нього. Він щойно прокинувся і не заперечував проти бульйону. Ми сіли в нього у вітальні, на позір зовсім безтурботні, сьорбали собі бульйон і крізь вікно милувалися заходом сонця. Я чула, як хтось ходить нагорі, і подумала, що то Гейзел, але за кілька хвилин спустився Піта і гримнув на стіл картонну коробку, повну порожніх горілчаних пляшок.

— Усе! — сказав він.

Геймітч заледве міг сфокусувати очі на пляшках, тож заговорила я.

— Що — все?

— Я вилив усю горілку в каналізацію, — відповів Піта.

Його відповідь вивела Геймітча зі ступору — не вірячи своїм вухам, він схопив коробку.

— Ти що зробив?

— Я спустошив коробку, — повторив Піта.

— Він купить собі ще, — зауважила я.

— Ні, не купить, — заперечив Піта. — Сьогодні вранці я розшукав Ріпу і сказав їй: якщо дізнаюся, що вона бодай раз іще продасть комусь із вас алкоголь, я її здам. Я їй і грошей дав, але не думаю, що вона жадає повернутись під варту до миротворців.

Геймітч кинувся на Піту з ножем, але той так легко ухилився, що Геймітчева спроба мала жалюгідний вигляд. У мені наростав гнів.

— Яке тобі діло до Геймітча?

— Таке діло, Катніс. Хай як випаде жереб, двоє з нас знову опиняться на арені, третій буде ментором. Ми не можемо дозволити, щоб у нашій команді були пияки. Особливо це стосується тебе, — обернувся Піта до мене.

— Що? — обурено виплюнула я. Можливо, це б прозвучало переконливіше, якби мене й досі не мучило похмілля. — Вчора я напилася вперше в житті.

— Ага, і поглянь, на кого ти тепер схожа, — зауважив Піта.

Не знаю, чого я очікувала від першої зустрічі з Пітою після оголошення Червоної чверті. Може, обіймів і цілунків. Може, кількох заспокійливих слів. Але не такого, це точно. Я розвернулась до Геймітча.

— Не переймайтеся, я дістану вам іще горілки.

— Тоді я здам миротворцям вас обох. У в’язниці протверезієте, — пригрозив Піта.

— Слухай, чого ти домагаєшся? — спитав Геймітч.

— Щоб із Капітолія повернулося двоє: переможець і ментоп. — відповів Піта. — ЕсЬсЬі надіслала мені записи всіх переможців, які досі живі. Ми маємо передивитись Ігри, в яких вони брали участь, і вивчити їхню тактику. Нам слід набрати ваги і сили. Ми повинні діяти, як кар’єристи. І хтось із нас знову стане переможцем, подобається вам це чи ні! — грюкнувши дверима, він швидко вийшов із кімнати.

Від удару дверей ми з Геймітчем здригнулися.

— Не люблю я таких правильних, — промовила я.

— А що тут любити? — зронив Геймітч, висмоктуючи останні краплі з порожніх пляшок.

— Ми з вами — ось хто, на його думку, має повернутись додому, — мовила я.

— Що ж, а ми пошиємо його в дурні! — відповів Геймітч.

Але за кілька днів ми таки погодилися поводитись, як кар’єристи, оскільки це — найлегший спосіб добре підготувати Піту до Ігор. Щовечора ми передивлялися записи минулих Ігор. Дивна річ: під час Туру переможців жодного з них я не бачила. Коли я поділилася своїм спостереженням, Геймітч пояснив: президент Снігоу спить і бачить, щоб ми з Пітою — особливо я — потоваришували з іншими переможцями з потенційно небезпечних округів. Переможці мали особливий статус, отож якби вони підтримали мене в моїй непокорі Капітолію, з політичної точки зору це б стало прямою загрозою владі. Дізнавшись вік переможців, я усвідомила, що дехто з наших опонентів уже досить літній, і це водночас зажурило мене і підбадьорило. Піта робив численні нотатки, Геймітч збирав додаткову інформацію про особистість переможців, і потроху ми знайомилися зі своїми суперниками.

Щоранку ми робили вправи, щоб укріпити тіло. Бігали, піднімали тягарі та розминали м’язи. По обіді відпрацьовували бойові прийоми, метали ножі, бились навкулачки, я навіть навчала Піту й Геймітча лазити по деревах. Офіційно трибутам заборонено тренуватися, але ніхто не намагався нас зупинити. Навіть у звичайні роки трибути з Округів 1, 2 і 4 добре володіють списом і мечем. У порівнянні з цим наше тренування взагалі не рахується.

Геймітч так довго знущався з власного тіла, що тепер воно опиралося. Він і досі був напрочуд дужий, але коротенька пробіжка викликала в нього задишку. Ви, мабуть, думаєте, що людина, яка щоночі спить із ножем у руках, здатна поцілити бодай у стіну, але Геймітчеві руки так тремтіли, що у нас забрало тижні, аби навчити його влучно метати ніж.

Ми з Пітою цілком підкорились новому ритму життя. Завдяки цьому я повсякчас була зайнята. Завдяки цьому ми всі повсякчас були зайняті й не думали про поразку. Мати посадила нас на спеціальну дієту, щоб ми набрали вагу. Прим лікувала нашу крепатуру. Мадж крала для нас у батька капітолійські газети. Ставки на переможців свідчили, що ми — серед фаворитів. Навіть Гейл, хоч як він не любив Піти і Геймітча, по неділях підключався до гри і навчав нас ставити пастки. Мені було дивно спілкуватись одночасно з Гейлом і Пітою, але вони, здавалося, забули про своє суперництво.

Одного вечора, коли я проводжала Гейла назад у місто, він навіть зізнався:

— Мені було б легше, якби Піту було за що ненавидіти.

— І це ти мені розповідаєш, — погодилась я. — Якби на арені я змогла його зненавидіти, зараз у країні не було б такого безладу. Він би помер, і переможець був би

— А що було б із нами, Катніс? — запитав Гейл.

Я ненадовго замовкла, не знаючи, що відповісти. Що було б зі мною та моїм удаваним двоюрідним братом, який не став би моїм братом, якби не Піта? Чи цілував би він мене, а я його, і ніхто б нам за це не дорікав? Чи змогла б я дозволити собі відкритися йому, і жити, зачарована грішми і ситістю, тішачись із того, що я — переможець? Але все одно над нами б завжди нависали Жнива, над нами й над нашими дітьми. Хай про що б я мріяла…

— Ми б полювали, як і щонеділі,— відповіла я.

Знаю, Гейл питав не про це, але по щирості, на більше

я не готова. Гейл має усвідомлювати, що з них двох я вибрала саме його, адже не втекла з округу. Як на мене, немає сенсу мріяти про щось, що могло би бути, якби… Навіть якби на арені я вбила Піту, все одно б я не вийшла заміж. Я заручилася, щоб урятувати людям життя, але несподівано це привело до неочікуваних, прямо протилежних наслідків.

Я побоювалася, що варто мені виявити емоційність із Гейлом — і його дії важко буде передбачити. Наприклад, він підніме повстання в копальнях. Але, як сказав Геймітч, Округ 12 до бунту ще не готовий. Власне кажучи, зараз округ готовий до бунту гірше, ніж перед оголошенням Червоної чверті, бо вже наступного ранку потяг привіз іще сотню миротворців.

Оскільки я не сподівалась удруге повернутися з Ігор живою, що раніше Гейл відступиться від мене, то краще. Ні, я не відмовлюсь поговорити з Гейлом після Жнив, коли нам дадуть годину на прощання. Я маю сказати йому, скільки він важив для мене всі ці роки. Наскільки на моє життя вплинуло знайомство з ним. Любов до нього — навіть така обмежена, на яку я здатна.

Але такий шанс мені не випав.

День Жнив був спекотним і задушливим. Населення Округу 12 в очікуванні мовчки потіло на площі. З дахів на людей були націлені дула автоматів. На майданчику, обгородженому канатом, я стояла сама, а праворуч у такій самій загорожі стояли Піта і Геймітч. Жеребкування заледве забрало хвилину. Еффі, в сяючій золотій перуці, була не схожа сама на себе — сьогодні їй бракувало звичної жвавості. їх довелося трохи покопирсатись у дівочій кулі, щоб витягнути єдину картку, на якій було написане і так відоме всім ім’я — моє. А потім вона витягла ім’я Геймітча. Він заледве встиг кинути на мене нещасний погляд, як Піта зголосився добровольцем.

Нас негайно доправили в Будинок правосуддя, де вже чекав старший миротворець Тред.

— Процедура змінилася, — з посмішкою промовив він.

Нас вивели через чорний хід, усадовили в машину

і відвезли до потяга. На платформі не було камер, не було юрми, яка зібралася б нас провести. З’явились Еффі та Геймітч у супроводі вартових. Миротворці загнали нас у потяг, і двері з клацанням зачинилися. Колеса почали крутитись.

Я дивилась у вікно, як зникає вдалині Округ 12, а всі мої прощальні слова так і залишилися невисловлені.


РОЗДIЛ 3 | У вогні | РОЗДІЛ 5