home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 5

У вогні

Я ще довго стояла біла вікна, хоча ліси давно проковтнули останні відблиски моєї домівки. Цього разу в мене не було навіть найменшої надії знову туди повернутись. Перед першими Іграми я пообіцяла Прим, що зроблю все, залежне від мене, аби перемогти, а цього разу я за-присяглася сама собі, що зроблю все, аби переміг Піта. А я вже не повернуся.

Нарешті я збагнула, якими мусили бути мої останні слова тим, кого я люблю. Як найкраще було з ними попрощатись і зачинити по собі двері, залишивши їх у зажурі, але в безпеці. Та Капітолій украв у мене навіть цю можливість.

— Катніс, ми напишемо їм листи, — промовив у мене за спиною Піта. — Так навіть краще. Щось від нас таки залишиться. Геймітч передасть листи, якщо… буде потрібно.

Я кивнула і рушила просто до свого купе. Там я сіла на ліжко, чудово розуміючи, що ніколи не напишу жодних листів. Буде та ж сама історія, як із промовою, що нею я намагалась ушанувати Руту і Трача в Окрузі 11. У голові слова здаються простими і ясними, навіть перед натовпом я здатна їх висловити, а от на папері вони виходять беззмістовними й заплутаними. До того ж слів замало — я мала б обіймати й цілувати рідних, гладити по голові Прим, пестити Гейлове обличчя, потиснути руку Мадж. А якщо натомість приїде дерев’яний ящик із моїм холодним закостенілим тілом…

Занадто пригнічена, щоб плакати, я хотіла одного — скрутитися калачиком на ліжку і спати до ранку — доки ми не прибудемо в Капітолій. Але в мене є мета. Ні, навіть більш ніж мета. Моє передсмертне бажання. Піта має вижити. І хай як це недосяжно зараз, коли весь гнів Капітолія спрямований на мене, я маю бути на висоті. Та якщо я горюватиму за своїми близькими, нічого в мене не вийде. «Я повинна викинути їх із голови, — сказала я собі.— Попрощатися і забути». Я згадала кожного з них, одного по одному, в уяві випускаючи, як пташок із клітки, і замикаючи дверцята, щоб вони не повернулися.

Коли Еффі постукала в двері, щоб покликати на вечерю, всі клітки вже спорожніли. І та легкість, яку я тепер відчувала, радувала мене.

За вечерею панувала пригнічена атмосфера. Настільки пригнічена, що нескінченне мовчання розбивалося тільки тоді, коли забирали одні страви та приносили нові. Холодний суп із перетертих овочів. Рибні пироги з густим як крем соусом з лайма. Маленькі пташки, запечені з апельсиновим соусом, які подаються з диким рисом і крес-салатом. Шоколадний крем із вишнями.

Час від часу Піта з Еффі робили спроби розговорити присутніх, але розмови швидко сходили нанівець.

— Чудовий колір волосся, Еффі,— казав Піта.

— Дякую. Я хотіла, щоб він пасував до брошки Катніс. Може, тобі теж зробити золоту пов’язку на щиколотку, а Геймітчу — золотий браслет чи щось таке, аби зразу було видно, що ми — команда? — запропонувала Еффі.

Очевидячки, Еффі й гадки не мала, що переспівниця з моєї брошки стала символом повстанців. Принаймні в Окрузі 8. А от у Капітолії переспівниця була тільки

КТГ А ТІЛ # ТТЛ ПЛ ІТГПЛТТТТП 1-г *-Ч Л і ггп /ч а Л V Л\ ГТ А ТІТ1 1 ТЛ * Л і Тії ігри. А як інакше могло бути? Справжні бунтівники не помістять секретний символ на прикрасах — занадто їх важко знищити. Вони прикрашають ним хліб, який у разі чого можна просто ковтнути.

— Чудова ідея! — оживився Піта. — Геймітчу, а що ви на це скажете?

— Та нехай, — байдуже промовив той.

Він більше не пиячив, але було видно, що йому дуже хочеться. Побачивши, як він старається, Еффі навіть попросила офіціантів прибрати її склянку вина, та все одно Геймітч був у жалюгідному стані. Якби він був трибутом, не почувався б зобов’язаним Піті й міг би жлуктити, скільки влізе. Але тепер йому доведеться напружитися, щоб Піта вижив на арені, повній старих Геймітчевих друзів, — і скоріш за все, він цю справу провалить.

— Може, вам ми також перуку вдягнемо, — зробила я спробу пожартувати. Але Геймітч кинув на мене такий погляд, що я миттю облишила його, і доїдали ми крем у тиші.

— Переглянемо запис сьогоднішніх Жнив? — запропонувала Еффі, витираючи куточки губ білою лляною серветкою.

Піта пішов до свого купе по блокнот, у якому він робив нотатки' про переможців, і ми зібрались у купе, де був телевізор, аби нарешті дізнатися, хто ж складе нам конкуренцію на арені. Коли заграв гімн і почалася щорічна(церемонія жеребкування в дванадцятьох округах, ми саме розсілися по місцях.

За всю історію Голодних ігор було сімдесят п’ять переможців. Досі живі п’ятдесят дев’ять. Чимало з них я впізнала —* когось пам’ятала з попередніх Ігор як трибутів чи менторів, когось бачила у записах, які ми нещодавно переглянули. Деякі були такі старі та хворі, знищені наркотиками чи випивкою, що робити ставку на них сенсу не було. Як і очікувалося, трибутів-кар’єристів з Округів 1,

2 й 4 було найбільше. Але кожен округ нашкрябав щонайменше по одному переможцю чоловічої та жіночої статі.

Церемонії Жнив проходили швидко. Піта старанно малював у своєму блокноті зірочки навпроти прізвищ обраних переможців. Геймітч просто дивився, його обличчя не виказувало жодних емоцій, коли на сцену піднімалися його приятелі. Еффі сиділа тихо, зрідка засмучено вигукуючи: «О ні, тільки не Цецилія!» Або: «Так, Чич ніколи не залишиться осторонь бійки!» І часто зітхала.

Щодо мене, я намагалася запам’ятати трибутів, але, як і минулого року, в пам’яті збереглися лише деякі. Неймовірно вродливі брат і сестра з Округу 1, які поспіль виграли Ігри, коли я була ще зовсім маленькою. Брут, доброволець з Округу 2, якому на вигляд можна було дати років сорок і який, безсумнівно, не міг дочекатися, коли знову потрапить на арену. Фіней, привабливий хлопець із бронзовим волоссям з Округу 4, якого коронували десять років тому — тоді йому було чотирнадцять. Ще Округ 4 мала представляти істерична молода жінка з хвилястим каштановим волоссям, але її швидко замінив доброволець — вісімдесятирічна жінка, якій знадобився ціпок, аби піднятися на сцену. Потім Джоанна Мейсон, єдиний живий переможець жіночої статі з Округу 7,— вона виграла Ігри кілька років тому, удавши слабкого супротивника. Жінка з Округу 8, яку Еффі назвала Цецилією. На вигляд їй було років тридцять, і щоб піднятися на сцену, їй довелося відривати від себе трьох дітлахів, які весь час бігли за нею і чіплялися. Чич, чоловік з Округу 11, який, наскільки мені відомо, був близьким другом Геймітча, також опинився серед трибутів.

Назвали мене. Потім Геймітча. А потім Піта зголосився добровольцем. Одна з коментаторок навіть пустила сльозу, адже везіння, схоже, знову не на нашому боці — не на боці Ромео і Джульєтти з Округу 12. Нарешті вона опанувала себе і промовила, що може закластися — «це будуть найкращі Ігри в історії!».

Геймітч вийшов із купе, не промовивши жодного слова, а потім і Еффі, зронивши кілька безладних зауважень щодо трибутів, побажала нам на добраніч. Я просто сиділа і дивилась, як Піта вириває з блокнота сторінки переможців, яким не випав жереб.

— Чому ти не йдеш спати? — спитав він.

«Бо не можу витримати нічних кошмарів. Без тебе», — подумала я. Сьогодні мені точно насниться жахіття. Але я не могла запросити Піту до себе спати. Відтоді як Гейла відшмагали батогом, ми не торкались одне одного.

— Що ти зібрався робити? — спитала я.

— Хочу передивитися свої нотатки. Щоб отримати чітку картину, з чим нам доведеться мати справу. А вранці я все тобі розповім. Катніс, іди відпочивай, — відповів він.

Тож я пішла спати. Певна річ, за кілька годин я прокинулась від кошмару, в якому ота літня жінка з Округу 4 перетворювалась на велетенського гризуна й обгризала мені обличчя. Певна, я кричала уві сні. Але ніхто не прийшов. Ані Піта, ані жоден із капітолійських служок. Я вдягла халат, щоб зігріти шкіру, яка взялася сиротами. Сидіти в купе було нестерпно, тож я пішла шукати когось, хто зробить мені чаю або какао. Мабуть, Геймітч іще не спить. Та точно — ще й не лягав.

Я побачила^служку і замовила теплого молока — може, воно мене заспокоїть. Почувши голоси з купе, де ми переглядали телевізор, я увійшла — і побачила Піту.

Поряд із ним на дивані стояла коробка з записами минулих Голодних ігор, які нам надіслала Еффі. На екрані я впізнала кадри, як Брут стає переможцем.

Побачивши мене, Піта підвівся і вимкнув касету.

— Не можеш заснути?

— Можу, тільки ненадовго, — відповіла я та щільніше запнула халат, згадавши жінку, яка перетворювалася на гризуна.

— Розповіси? — спитав він.

Іноді розмови допомагають, але я тільки похитала головою, відчуваючи себе зовсім слабкою: мене вже переслідують люди, з якими я ще навіть не билася.

Коли Піта простягнув до мене руки, я без вагань опинилась у його обіймах. Сьогодні вперше після оголошення Червоної чверті він виявив до мене почуття. До того він був більше схожий на суворого тренера: прискіпувався і вимагав, щоб ми з Геймітчем бігали швидше, їли більше, вивчали нашого ворога ретельніше. Закоханий? І не згадуйте. Він уже не вдавав навіть мого друга. Я міцно пригорнула його за шию, поки він не наказав мені віджиматися абощо. Але він притиснув мене сильніше і сховав обличчя у моєму волоссі. З того місця, де його вуста торкнулись моєї шиї, почало розливатися тепло і повільно розповсюдилось по всьому тілу. Було так добре, так неймовірно добре, що я ніколи б не відпустила Піту першою.

Та й навіщо? З Гейлом я розпрощалась. І напевне ніколи його більше не побачу. Те, що я роблю зараз, уже не завдасть йому болю. Він цього не побачить, а якщо й побачить, то думатиме, що я граю на публіку. Бодай цей тягар упав із моїх плечей.

Прийшов капітолійський служка з теплим молоком, і ми змушені були розірвати обійми. Він поставив на стіл тацю з паруючим глечиком і двома горнятками.

— Я захопив іще одне горнятко, — мовив він.

— Дякую, — відповіла я.

— І ще я додав у молоко трохи меду. Щоб було солодше. І спецій, — докинув він.

Здавалося, ніби він хотів іще щось сказати, але тільки злегка вклонився і вийшов із кімнати.

— Що це з ним? — спитала я.

— Думаю, йому нас шкода, — відповів Піта.

— Атож, — промовила я, наливаючи в горнятка молоко.

— Я серйозно. Не думаю, що мешканці Капітолія радіють — ми повертаємось на арену, — провадив Піта. — Ми, та й інші переможці. Вони люблять своїх героїв.

— Гадаю, вони геть забудуть про це, тільки-но проллється перша кров, — байдужо промовила я.

Що мене цієї миті непокоїло найменше, то це те, як Червона чверть засмутить мешканців Капітолія.

— Отже, ти вирішив іще раз передивитися записи?

— Не зовсім. Просто нагадую собі стратегію трибутів у бійках, — пояснив Піта.

— Хто наступний? — спитала я.

— Вибирай, — відповів Піта, простягаючи мені коробку з касетами.

На кожній касеті був зазначений рік та ім’я переможця. Я покопирсалась — і раптом відшукала касету, яку ми не дивились. На ній було написано — п’ятдесяті Ігри. Отже, це ДОуга Червона чверть. А ім’я переможця — Геймітч Абернаті.

— Ми ще не бачили цієї касети, — зауважила я.

Піта хитнув головою.

— Ні, не бачили. Я знав, що Геймітч проти. Ми ж так само не хотіли вдруге переживати наші Ігри. А відтоді як ми знову в команді, я не думав, що та касета має значення.

— А тут є переможець, який виграв двадцять п’яті Ігри? — спитала я.

— Не думаю. Хай хто б це був, він, мабуть, уже давно помер, адже Еффі надіслала нам лише касети з тими переможцями, які можуть опинитися на арені.

Піта зважив касету Геймітча в руці.

— А що? Гадаєш, нам варто переглянути?

— Це єдина Червона чверть, запис якої ми маємо. Може, ми побачимо щось важливе, зрозуміємо, як усе відбувається, — сказала я.

Але почувалась я при цьому дуже дивно — ніби ми втручаємось у щось дуже особисте. Навіть не знаю чому, адже все відбувалося публічно. Але почувалась я саме так. Правда, мушу зізнатися, ще мені було надзвичайно цікаво.

— Ми можемо не казати Геймітчу, що ми переглядали його Ігри.

— Гаразд, — погодився Піта.

Він поставив касету, а я взяла молоко з медом і спеціями, яке і справді було дуже-дуже смачним, умостилась поряд із Пітою на дивані й цілком занурилась у п’ятдесяті Голодні ігри. Після гімну показали, як президент Снігоу розриває конверт, призначений для другої Червоної чверті. Президент на вигляд був значно молодший, але такий самий бридкий. Із аркуша паперу він почав читати таким самим грізним голосом, як і під час оголошення нашої Червоної чверті, інформуючи Панем, що на честь Червоної чверті участь в Іграх візьме подвійна кількість трибутів. Потім зразу показали Жнива, коментатори одне по одному називали імена трибутів.

Коли нарешті дійшла черга до Округу 12, мене вже цілком приголомшила сама тільки кількість дітей, які прямують на вірну смерть. Якась жінка, не Еффі, назвала імена трибутів Округу 12, але вже тоді вона використала знайому фразу «Спочатку дами!». Вона виголосила ім’я дівчинки, і судячи з зовнішності, та була родом зі Скиби, а потім я почула ім’я: «Мейсилі Доннер».

— О! — вигукнула я. — Це подруга моєї матері.

Камери знайшли у натовпі дівчинку, вона чіплялася

за двох інших дівчат. Всі були біляві й очевидно доньки торгівців.

— Думаю, то твоя мати обіймає її,— тихо промовив Піта.

І він мав рацію. Коли Мейсилі Доннер розірвала обійми і хоробро попрямувала до сцени, я на мить угледіла матір у моєму віці — розповіді про її красу не були перебільшеними. Поряд плакала, тримаючи її за руку, інша дівчина — викапана Мейсилі. І ще дуже схожа на когось знайомого.

— Мадж, — видихнула я.

— Це її матір. Вони з Мейсилі були близнючками чи щось таке, — сказав Піта. — Це мені батько колись розповів.

Я подумала про матір Мадж. Дружину мера Андерсі. Яка півжиття провела в ліжку, знерухомлена страшним болем, ховаючись од світу. Подумала про те, що я ніколи не знала про зв’язок, який об’єднував її з моєю матір’ю. Про Мадж, яка в страшну негоду принесла для Гейла знеболювальне. Про мою брошку з переспівницею і про те, що вона набула зовсім іншого значення тепер, коли я дізналася, що її попередньою власницею була тітка Мадж, Мейсилі Доннер, трибут, убитий на арені.

Ім’я Геймітча назвали останнім. Побачивши його, я була шокована більше, ніж побачивши власну матір. Молодий. Дужий. Важко це визнавати, але він був справжнім красенем. Волосся темне й кучеряве, сірі очі мешканця Скиби — блискучі й уже тоді небезпечні.

— Ох! Піто, ти ж не думаєш, що це він убив Мейсилі? — видихнула я. Не знаю чому, але на саму думку про це мені стало зле.

— Там було сорок вісім гравців. Не думаю, що це ймовірно, — відповів Піта.

Рушили колісниці, в них сиділи діти, вдягнені в жахливі шахтарські роби; потім показали інтерв’ю. На кожного трибута відводилося зовсім трохи часу. Та оскільки Геймітч став переможцем, його розмову з Цезарем Флікерменом показали повністю. Цезар зовсім не змінився — він був одягнений у свій звичний темно-синій мерехтливий костюм. Тільки довге волосся, повіки й губи були темно-зелені.

«Отже, Геймітчу, що скажеш — цьогоріч на Іграх на сто відсотків більше суперників, ніж зазвичай», — спитав Цезар.

Геймітч знизав плечима.

«Не думаю, що відмінність суттєва. Вони все одно на сто відсотків такі ж тупі, як і завжди, тож моя перевага буде приблизно такою ж самою».

Публіка вибухнула сміхом, а Геймітч подарував їм напівусмішку. Саркастичну. Зухвалу. Байдужу.

— Не так уже він і збрехав, еге ж? — промовила я.

Нарешті — перший ранок Ігор. Ми бачили все очима

дівчини-трибута, яка піднімалась на арену зі Стартового комплексу. Я від подиву розтулила рота. Видно було, що трибути також не вірять своїм очам. Навіть Геймітч ледь-ледь звів брови від задоволення, але майже одразу знову насупився.

Від краєвиду перехоплювало подих. Посередині зеленої галявини височів золотий Ріг достатку, а навколо нього росли розкішні квіти. Небо було лазурове, з білими пухнастими хмаринками. Над головою літали яскраві пташки. З того, як трибути дихали на повні груди, можна було припустити, що аромат навколо фантастичний. Зйомки з повітря продемонстрували, що галявина тягнеться на кілька миль. З одного боку, десь дуже далеко, проглядався ліс, а з другого — засніжені верхівки гір.

Краса дезорієнтувала багатьох гравців, бо коли залунав гонг, дехто з них ніби прокинувся від сну. Але не Геймітч. Він миттю опинився біля Рогу достатку, озброївся та схопив наплічник із припасами. Деякі ще зі свого люка не зійшли, а Геймітч уже прямував до лісу.

Першого ж дня у різанині біля Рогу достатку загинуло вісімнадцять трибутів. Інші почали вмирати один по одному, і стало очевидно, що майже все в цьому чудовому місці: соковиті фрукти, які звисали з кущів, кришталево-чиста вода в струмках, навіть аромат квітів, якщо його вдихнути, — є смертельно отруйним. Безпечно споживати ж можна було тільки дощівку та харчі з Рогу достатку. А ще ж не забувайте про зграю з десятьох добре екіпірованих трибутів-кар’єристів, які прочісували гірську місцевість у пошуках жертв.

У лісі на Гейкітча чекали свої проблеми: золотисті пухнасті білки виявились м’ясоїдними і нападали цілими зграями, а укуси метеликів були страшенно болючі, якщо не смертельні. (Але він наполегливо просувався вперед, тримаючись так, щоб гори були чітко за спиною.

Як на дівчинку, що залишила Ріг достатку лише з маленьким рюкзаком, Мейсилі Доннер виявилась дуже винахідливою.*В рюкзаку знайшлася глибока тарілка, трохи сушеної яловичини і духова трубка з двома дюжинам дротиків. Зважаючи на доступну навколо отруту,

Мейсилі перетворила свою трубку на справді смертоносну зброю. Вона вмочала дротики в отруту і плюва-лася ними у своїх супротивників.

За чотири дні мальовничі гори вибухнули вулканом, який поховав іще дюжину гравців, включаючи п’ятьох кар’єристів. Оскільки вулкан вивергав рідкий вогонь, а на галявині не було де сховатися, тринадцятьом досі живим трибутам, серед яких були Геймітч і Мейсилі, не залишилось нічого, як шукати притулку в лісі.

Геймітч і далі наполегливо просувався вглиб лісу, подалі від ожилої гори, але щільний живопліт змусив його повернутись у центр лісу, де Геймітч наразився на трьох кар’єристів. Він дістав ножа. Кар’єристи явно були більші й дужчі за нього, але Геймітч рухався неймовірно швидко та встиг вбити двох, перш ніж третій його обеззброїв. Кар’єрист замалим не перерізав Геймітчеві горлянку, коли його звалив на землю дротик.

З-за дерев вийшла Мейсилі Доннер.

«У\вох ми проживемо довше».

«Саме це ти щойно довела», — промовив Геймітч, потираючи шию.

«То як, союзники?» — спитала Мейсилі.

Й вони заключили пакт, який усе одно рано чи пізно доведеться розірвати, якщо сподіваєшся повернутись додому і постати перед своїм округом.

Як у нашій із Пітою ситуації, разом їм було значно краще. Вони довше відпочивали, розробили систему, щоб збирати більше дощівки, бились у команді, ділились їжею з припасів загиблих трибутів. Але Геймітч і досі був сповнений рішучості рухатись уперед.

«Навіщо?» — повсякчас запитувала Мейсилі, а він ігнорував її запитання, доки вона не відмовилась іти далі без пояснень.

«Десь же має бути кінець, правильно? — нарешті мовив Геймітч. — Арена не може бути безмежною».

«І що ти сподіваєшся там знайти?» — поцікавилась Мейсилі.

«Не знаю. Можливо, щось корисне», — відповів він.

Коли ж вони, скориставшись паяльною лампою, яка знайшлася в рюкзаку одного з кар’єристів, нарешті продерлися крізь щільний живопліт, то опинились на сухій рівнині, що вела до урвища. На дні урвища зачаїлося гостре каміння.

«Геймітчу, оце і все. Ходімо назад», — запропонувала Мейсилі.

«Ні, я зостанусь», — почула вона у відповідь.

«Гаразд. Нас залишилось усього п’ятеро. Тому, гадаю, нам ліпше попрощатися просто зараз. Не хочу дочекатися, поки зостанемося тільки ти і я.»

«О’кей», — погодився він. І все. Ні руки їй не потиснув, навіть не подивився на неї. І вона пішла.

Геймітч довго ходив туди-сюди вздовж урвища, ніби намагаючись щось для себе зрозуміти. Ногою зіштовхнув у безодню камінчик — і той зник у глибинах. Але за хвильку, коли Геймітч присів відпочити, камінчик вилетів назад і приземлився просто перед ним. Геймітч, цілком спантеличений, витріщився на нього, а тоді його обличчя дивно напружилося. Він скинув зі скелі камінь завбільшки з кулак — і заходився чекати. Коли той прилетів назад (і впав просто йому в долоню, Геймітч розреготався.

І тут долинув зойк Мейсилі. Пакт було розірвано, вона сама це зробила, тож ніхто б не зміг звинуватити Геймітча, якщо б він просто проігнорував крик. Але Геймітч усе одно кинувся на звук. Та запізнився: коли він прибіг, то встиг лише побачити яскраво-рожеву пташку з довгим тонким дзьобом, останню зі зграї: пташки геть подзьобали Мейсилі горло. Він тримав дівчину за руку до останнього подиху, а я згадала Руту і те, як я також запізнилася її врятувати.

Того самого дня, трохи згодом, іще один трибут загинув у бійці, а іншого зжерла зграя пухнастих білок. Тепер за корону боролися тільки двоє — Геймітч і дівчина з Округу 1. Вона була крупнішою і меткішою за нього, і коли спалахнула неминуча сутичка, бій був довгим, кривавим і жорстоким, обидва супротивники отримали важкі поранення, може, й смертельні, й ось нарешті Геймітч залишився беззбройний. Спотикаючись, долонею затуляючи рану на животі, щоб не пови-падали кишки, він почав тікати від дівчини в ліс, а вона переслідувала його з сокирою, єдиний удар якої став би смертельним. Геймітч прямував просто до свого урвища, й коли він уже добіг до краю, дівчина жбурнула сокиру. Геймітч вчасно впав на землю, і сокира полетіла у прірву. Беззбройна дівчина просто стояла, намагаючись зупинити кров, що юшила з її порожньої зіниці. Мабуть, дівчина сподівалася, що переживе Геймітча, який уже бився в конвульсіях на землі. Але вона не знала того, що знав він: сокира повернеться. І коли та вилетіла з прірви, то встромилася просто дівчині в голову. Почувся гарматний постріл, тіло забрали, і голос по гучномовцю оголосив перемогу Геймітча…

Піта вимкнув касету, і ми якийсь час просиділи у тиші.

Нарешті Піта промовив:

— Таке саме силове поле, як на дні урвища, і на даху Тренувального центру. Якщо схочеш стрибнути, щоб накласти на себе руки, тебе відкине назад. Геймітч знайшов спосіб зробити з нього зброю.

— Зброю не тільки проти трибутів, але й проти Капітолія, — відповіла я. — Думаю, продюсери такого не очікували. Не передбачалося, що арена включатиме і силове поле. Продюсери й уявити собі не могли, що хтось зможе використати його як зброю. Збоку це мало такий вигляд, наче Геймітч пошив їх у дурні. Ось чому я не пам’ятаю, щоб це показували по телевізору. Це ж майже те саме, що й наша витівка з ягодами!

Я не втрималась і розсміялась — по-справжньому розсміялась, уперше за багато місяців. Піта тільки похитав головою, ніби я з’їхала з глузду. А може, і з’їхала. Трошки.

— Майже, але не зовсім, — промовив Геймітч позаду нас.

Я повернула голову, побоюючись — він розлютився, що ми переглянули касету. Але він лише посміхнувся і сьорбнув вина з пляшки. З тверезістю покінчено. Мабуть, я мала б засмутитися, що Геймітч знову п’є, але мене турбувало інше.

Я кілька тижнів намагалася зрозуміти, хто ж мої супротивники, навіть не замислюючись над тим, хто мої союзники. А тепер у мені почала зростати певність — я знаю, який Геймітч насправді. І починаю розуміти, яка насправді я. Отже, двійко трибутів, які завдали Капітолію стільки клопотів, напевне вигадають, як повернути Піту додому живим.


РОЗДІЛ 4 | У вогні | РОЗДІЛ 6