home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 6

У вогні

Оскільки Флавій, Вінія та Октавія неодноразово готували мене, процес давно мав стати рутинним. Але я й уявити не могла, яке на мене чекає емоційне випробування. Причепурюючи мене, всі троє принаймні двічі заливалися сльозами, а Октавія взагалі рюмсала безперестанку весь ранок. Як виявилося, вони дуже до мене прихилились і їх страшенно засмучувала сама думка про те, що я повертаюсь на арену. До того ж, якщо не буде мене, не буде й можливості відвідувати всілякі гучні заходи, на кшталт мого весілля, от вони й розклеїлися.

А побути сильними, щоб підтримати товариша, навіть не спало їм на думку, і тепер я повинна була заспокоювати їх. Оскільки саме я йшла на вірну смерть, це трохи дратувало.

Однак мені пригадалися слова Піти про служку в поїзді, який був засмучений тим, що переможці опиняться на арені вдруге. Про те, що навіть капітолійцям це не до шмиги. Я й досі думала, що з першим звуком гонга все забудеться, але все ж таки для мене стало одкровенням, що мешканці Капітолія мають до нас якісь почуття. Певна річ, вони не проти, аби щороку на арені вбивали дітей. Але про переможців вони знають так багато, особливо про тих, хто носить корону не перший рік, що й призабули: ми — звичайні люди. Тепер їм здається, що на арені помиратимуть їхні друзі. Ігри нарешті стали для них такими ж, якими завжди були для нас — мешканців округів.

Коли з’явився Цинна, я вже була роздратована: змучилася втішати свою підготовчу команду, та й їхні безкінечні сльози нагадували мені про сльози, які, понад усякий сумнів, зараз проливаються у мене вдома. Я стояла в тоненькому халаті, у мене боліли і шкіра, і серце, а я думала про те, що не витримаю бодай іще одного жалісливого погляду. Тож у мить, коли мій стиліст переступив поріг, я гаркнула:

— Присягаюся, якщо ще й ви розплачетесь, я вас усіх просто повбиваю.

Цинна тільки всміхнувся.

— Дощовий ранок?

— Мене можна викручувати, — відповіла я.

Обійнявши мене за плечі, Цинна повів мене обідати.

— Не бійся. Свої емоції я завжди спрямовую в роботу. Так я не завдам болю нікому, окрім себе.

— Я більше цього не витримаю, — попередила я його.

— Я знаю. І побалакаю з ними, — відповів Цинна.

По обіді я вже почувалася трохи краще. Подавали

фазана з різнокольоровим желе, зменшені версії всіляких овочів, що плавали у маслі, та картопляне пюре з петрушкою. На десерт — шматочки фруктів, які слід було занурювати в горщик із розтопленим шоколадом, — Цинні довелося замовити ще один горщик, бо я почала їсти шоколад просто ложкою.

— Отже, яке, там у нас вбрання для церемонії відкриття? — нарешті спитала я, вишкрябуючи рештки шоколаду з другого горщика. — Каски з ліхтариками чи вогняний костюм?

Адже під час виїзду на колісниці ми з Пітою маємо вдягнути щось, пов’язане з вугіллям.

— Майже вгадала, — відповів Цинна.

Коли прийшов час убиратися для церемонії відкриття, з’явилась моя підготовча команда, але Цинна відіслав усіх трьох геть, пояснивши: вранці вони так чудово попрацювали, що більше нема чого робити. Отож вони пішли оговтуватися, вдячні, що можуть залишити мене в руках стиліста. Спочатку Цинна заплів мені високу зачіску, як його навчила моя мама, а потім узявся до мого макіяжу. Минулого року він використовував зовсім небагато косметики, тож на арені глядачі мене легко впізнали. Але зараз завдяки яскравому макіяжу і виразним тіням моє обличчя змінилося мало не до невпізнанності. Високі брови, гострі вилиці, палаючі очі, пурпурові вуста. Костюм спершу здався мені оманливо простим — чорний спортивний комбінезон, який облягав мене з шиї до п’ят. Цинна вдягнув мені на голову половинку корони, схожої на ту, що я отримала як переможець, проте зроблена вона була з важкого чорного металу, а не з золота. Потім він притушив у кімнаті світло, імітуючи сутінки, і натиснув ґудзичок десь під манжетом у мене на зап’ястку. Я зачаровано дивилась, як мій костюм починає оживати: спочатку він світився м’яким золотистим сяєвом, але поступово набув помаранчево-червоної барви розжареного вугілля. Здавалося, що я загорнута в яскраві жаринки, ні, що я сама — палюча жаринка просто з коминка. Кольори то ясніли, то тьмяніли, ряхтіли і змішувались, точно як справжнє вугілля у вогні.

— Як вам це вдалося? — зачудовано видихнула я.

— Ми з Порцією провели чимало годин, дивлячись на вогонь, — відповів Цинна. — Тепер поглянь на себе.

Він розвернув мене до дзеркала, щоб я вповні змогла оцінити враження. Переді мною стояла не дівчина, не жінка, а якась неземна істота, що тільки-но випірнула з вулкану, який знищив стількох трибутів під час Геймітчевої Червоної чверті. Чорна корона, яка тепер стала жовтогарячою, кидала дивні тіні на моє виразно підмальоване обличчя. Катніс, дівчина у вогні, залишала в минулому і полум’яний наряд, і всіяне коштовним камінням вбрання, і ніжну сукню-свічку. Тепер вона смертоносна, як справжній вогонь.

— Мабуть… саме в такому вбранні я й маю постати перед іншими трибутами, — промовила я.

— Так, думаю, часи рожевої помади та шовкових стрічок позаду, — відповів Цинна. Він знову торкнувся ґудзичка в мене під манжетом, вимикаючи сяйво. — Не витрачатимемо батарейки марно. Цього разу під час виїзду на колісниці нікому не махай і не всміхайся. Дивися просто себе, ніби люди навколо не варті твоєї уваги.

— Нарешті те, що я добре вмію, — зронила я.

У Цинни ще були справи, тож я вирішила спуститись на перший поверх салону краси «Ремейк» — саме тут розташоване величезне приміщення, де збираються трибути на колісницях перед церемонією відкриття. Я сподівалася знайти Піту чи Геймітча, але вони ще не з’явилися. На відміну від минулого року, коли всі трибути приклеїлися до своїх колісниць, сьогодні навколо було дуже жваво. Всюди маленькими групками спілкувались переможці — і трибути, і ментори. Звісно, всі вони знайомі одне з одним, я ж не знаю нікого, та й не належу до того типу людей, які вільно знайомляться перші. Тож я просто гладила шию одному з коней у моїй колісниці й намагалась не звертати на себе уваги.

Не вийшло.

Просто біля вуха пролунав неприємний хрускіт, я повернула голову — і за кілька дюймів од себе помітила знамениті очі барви морської хвилі — очі Фінея Одейра. Він закинув собі в рот кубик цукру і прихилився до мого коня.

— Привіт, Катніс, — привітався він, ніби ми знайомі сто років, а не бачимося вперше.

— Привіт, Фінею, — відповіла я буденним тоном, хоч і почувалась ніяково від його близькості, особливо зважаючи на його майже оголене тіло.

— Хочеш рафінаду? — спитав він, простягаючи долоню з цукровими кубиками. — Взагалі-то він призначався коням, але яке кому діло? їм іще цукор їсти і їсти, в той час як нам із тобою… коротше кажучи, коли бачиш солоденьке, не лови ґав.

Фіней Одейр був у Панемі живою легендою. Виграв він шістдесят п’яті Голодні ігри у віці чотирнадцяти років і досі був одним із наймолодших переможців. Оскільки він був родом з Округу 4, то належав до кар’єристів, тож везіння й так було на його боці, але жодний тренер не забезпечив би йому головної переваги — надзвичайної вроди. Високий, ставний, із золотавою шкірою та бронзовим волоссям, а ще — неймовірними очима. В той час як інші трибути на шістдесят п’ятих Іграх заледве отримували в подарунок пригорщу зерна чи сірники, Фінею ніколи нічого не бракувало — ані харчів, ані медикаментів, ані зброї. В його суперників забрало близько тижня, аби нарешті втямити: це саме він убиває інших трибутів, та було вже запізно. Він був управним бійцем, озброєним списами й ножами, які забрав із Рогу достатку. Та коли він отримав сріблястий парашут із тризубцем (мабуть, за всі роки я ще не бачила на арені дорожчого подарунка), це стало останньою краплею. Спеціалізація

Округу 4 — рибальство. Фіней провів усе своє життя на човнах. Тризуб став справжнім смертоносним продовженням його руки. Фіней плів сітки з лози, схожої на виноградну, і обплутував ними супротивника, а тоді протинав його тризубом. За кілька днів корона належала йому.

Відтоді капітолійці пускають за ним слинки.

Перший рік чи два юного Фінея не чіпали, та щойно йому виповнилося шістнадцять, весь свій час він проводив на Іграх, переслідуваний безнадійно закоханими в нього капітолійцями. Ніхто не міг утримати його біля себе надовго. За один щорічний візит Фіней змінював чотирьох або й п’ятьох коханців. Старі чи молоді, гарні чи не надто, заможні чи дуже багаті — він з’являвся в їхньому товаристві, приймав екстравагантні подарунки, але ніколи не затримувався надовго і не повертався до своїх колишніх.

Не заперечуватиму, що Фіней — один із найяскравіших, найпривабливіших чоловіків на планеті. Але щиро можу сказати, що особисто мені він ніколи не здавався привабливим. Можливо, він занадто гарний, а може, занадто доступний, або, навпаки, його занадто легко втратити.

— Ні, дякую, — відхилила я цукор. — Однак я б залюбки позичила твій костюм.

Вбрання Фінея — це золота сітка, нижче пояса призібрана брижами, отже не можна сказати, що він зовсім голий, але це майже воно і є. Впевнена, його стилісти вирішили: що більше Фінеєвого тіла побачить публіка, то краще.

— А ти просто лякаєш мене в цьому прикиді. Що трапилося з чудовими сукнями маленької дівчинки? — спитав він.

Він легенько провів язиком по губах. Либонь, людей це з глузду зводить. Але мені чомусь згадався старий Крей, що стікає слиною, дивлячись на молоду нужденну жінку.

— Я з них виросла, — відповіла я.

Фіней торкнувся комірця мого костюма, пропустив його крізь пальці.

— Дуже шкода, що підвернулася ця Червона чверть. Ти могла б розкошуючи жити в Капітолії. Прикраси, гроші… ти мала б усе, що забажаєш.

— Я не люблю прикрас, та й грошей у мене вдосталь. До речі, на що ти витрачаєш усі свої кошти, Фінею? — спитала я.

— Я вже сто років не користуюся такою буденною річчю, як гроші,— відповів той.

— Тоді чим же люди розраховуються за твоє товариство? — спитала я.

— Секретами, — м’яко промовив він. Голова його трохи нахилилась уперед, аж наші вуста мало не торкнулись. — Як щодо тебе, дівчино у вогні? В тебе є секрети, варті мого часу?

Чомусь я по-дурному зашарілась, але примусила себе тримати оборону.

— Ні, я — розгорнута книга, — прошепотіла я у відповідь. — Здається, всі навколо дізнаються мої секрети, ще перш ніж їх дізнаюсь я.

Він посміхнувся.

— На жаль, гадаю, це правда.

Він метнув погляд убік.

— Піта йде. Прикро, що ви були змушені скасувати весілля. Можу уявити, яка ти приголомшена.

Він укинув до рота ще кубик рафінаду й рушив геть.

Поряд виріс Піта, вдягнений так само, як і я.

— Що хотів Фіней Одейр? — поцікавився він.

Я обернулась до Піти, потягнулася до нього вустами і приплющила повіки, копіюючи Фінея.

— Пропонував мені цукор і хотів розкрити всі мої секрети, — промовила я найспокусливішим голосом, на який тільки спромоглася.

Піта засміявся.

— Фу. Не може того бути!

— Може-може, — відповіла я. — Я тобі ще не таке розповім, коли припиню шарітися.

— Як гадаєш, якби переміг тільки один із нас, він став би таким? — спитав Піта, оглядаючи інших переможців. — Просто ще одним клоуном на шоу?

— Певна річ. Особливо ти, — відповіла я.

— Невже? Чому це особливо я? — спитав Піта з посмішкою.

— Бо ти маєш слабкість до гарних речей, а я ні,— промовила я з нотками зверхності.— Капітолійці заманять тебе у столицю своїми штучками — і ти будеш утрачений навіки.

— Смак до гарного — це не слабкість, — зауважив Піта. — Якщо не брати до уваги тебе.

Заграла музика, і відчинилися широкі двері, пропускаючи першу колісницю. Почувся гомін натовпу.

— Дозвольте?

Піта простягнув руку, щоб допомогти мені піднятися на колісницю.

Я залізла і додомогла застрибнути Піті.

— Постій спокійно, — промовила я, поправляючи йому корону. — Ти бачив наші костюми увімкненими? Ми знову будемо неперевершені!

— Атож. Порція сказала, що ми повинні поводитися трохи зверхньо. Не потрібно махати і всміхатися людям, — зауважив він. — До речі, де це всі наші?

— Не знаю, — я окинула оком низку колісниць. — Мабуть, нам час уже вмикати костюми?

Ми так і зробили. Коли наше вбрання засяяло, люди почали тицяти в нас пальцями й перешіптуватись, і я була певна: після церемонії відкриття ми знову станемо головною темою для розмов. Ми були вже майже біля виходу, я навсібіч крутила головою, але так і не побачили ні Порції, ні Цинни, які минулого року були поряд із нами до останньої секунди.

— А триматися за руки цього року нам дозволено? — спитала я.

— Думаю, це на наш розсуд, — відповів мені Піта.

Я зазирнула в його сині очі, які жоден макіяж не міг би зробити справді грізними, і згадала, як лише рік тому я була готова його вбити. Переконана, що він намагатиметься вбити мене. Тепер усе навпаки. Я сповнена рішучості вберегти Піту від смерті, знаючи, що сплатити за це доведеться власним життям. Але насправді в душі я, не така хоробра, як мені хотілося б, була дуже рада, що поряд саме Піта, а не Геймітч. Наші руки без слів сплелися. Звісно ж, ми вступимо в Ігри, як одне ціле.

Коли ми у вечірньому присмерку виїхали з воріт, голоси в юрмищі злилися в один суцільний лемент, але ні я, ні Піта не відреагували на вітання. Я просто дивилася вдалину і вдавала, що немає ніяких глядачів, ніякої істерії. Повсякчас мені на очі потрапляли наші зображення на великих екранах, встановлених уздовж дороги. Ми були не просто красиві — ми були темні й могутні. Ні, навіть більше. Ми, Ромео і Джульєтта з Округу 12, вистраждали стільки і в подяку за перемогу отримали так мало, що вже не шукали прихильності натовпу, не нагороджували його своїми усмішками, не ловили повітряних поцілунків. Ми були невблаганні.

І мені це подобалось. Нарешті я могла бути сама собою.

Коли ми завернули за ріг, прямуючи до Столичного кільця, виявилося, що декілька стилістів з інших округів спробували вкрасти ідею Цинни та Порції — змусити своїх трибутів сяяти. Костюми трибутів з Округу З, що світилися електричним світлом, принаймні мали сенс, оскільки округ виробляє електроніку. Але навіщо погоничам худоби з Округу 10, яких перебрали під корів, вогняні паски? Щоб підсмажитися? Просто жалюгідно.

Але ми з Пітою у своїх мерехтливих костюмах, що мінилися як жаринки, справді зачаровували, тому здебільшого трибути витріщалися тільки на нас. Особливо ми прикували до себе погляди пари з Округу 6 — подейкували, що вони морфліністи. Обоє вони були худі як тріски, з в’ялою жовтуватою шкірою. Вони не змогли відірвати від нас своїх розширених очей, навіть коли зі свого балкона почав промовляти президент Снігоу, вітаючи всіх із Червоною чвертю. Заграв гімн, ми зробили почесне коло Столичним кільцем. Мені здається чи ні? Чи президент також не спускає з мене ока?

Ми з Пітою дочекалися, поки за нами зачиняться двері Тренувального центру, й аж тоді розслабилися. Цинна й Порція були вже там — вони залишилися цілком задоволені нашим виступом. Геймітч цього року також з’явився, тільки він не підійшов до нашої колісниці, а стояв із трибутами з Округу 11. Він кивнув на нас, і вся компанія вирушила до нас, щоб привітатися.

Чича я візуально знала, бо роками спостерігала по телевізору, як вони з Геймітчем п’ють з однієї пляшки. Він темношкірий, на зріст понад метр вісімдесят, одна з рук закінчується куксою — він утратив руку на Іграх, які виграв тридцять років тому. Думаю, що йому пропонували штучну руку, таку як Пітина штучна нога, замість ампутованої, але Чич, мабуть, не захотів.

Жінка на ім’я Сія на вигляд була майже така, як жінки зі Скиби: вона мала оливкову шкіру та прямі чорні коси, в яких майнула сивина. Тільки золотисто-карі очі виказували, що вона з іншого округу. Сії було під шістдесят, але вона й досі здавалася міцною, і не було жодних ознак, що вона топила горе в спиртному, морфліні чи ще якійсь бридоті. Ми й слова не встигли вимовити, а вона вже обійняла мене. І я зразу збагнула: це через Руту і Трача. Не в змозі тримати язика на припоні, я прошепотіла:

— Що з родинами?

— Всі живі,— тихо відповіла вона і тільки тоді відпустила мене.

Чич пригорнув мене здорового рукою і поцілував просто в губи. Я з переляку відскочила, а вони з Геймітчем розреготались.

Ось і все, що ми встигли зробити, перш ніж охоронці почали грубо підштовхувати нас до ліфтів. Відчувалося, що в Капітолії зовсім не раді приязним стосункам між трибутами, але переможцям було на це начхати. Коли ми з Пітою йшли до ліфта, досі тримаючись за руки, повз мене щось прошурхотіло. Якась дівчина здерла з себе вінок із листя та жбурнула його назад, не надто переймаючись, куди він упаде.

Джоанна Мейсон. Округ 7, лісозаготівля й папір, ось звідки її лісовий костюм. Вона перемогла, дуже переконливо вдавши, що вона слабка й безпомічна, тому її ніхто не чіпав. А потім Джоанна продемонструвала нелюдську здатність убивати… Вона розкуйовдила своє наїжачене волосся та закотила широко посаджені карі очі.

— Тільки поглянь, який у мене жахливий костюм! — звернулась вона до мене. — Мій стиліст — найбільший бовдур у Капітолії. Завдяки йому трибути з нашого округу вже сорок років вдають із себе дерева. Як би я хотіла, щоб мене вдягав Цинна! Ти маєш просто фантастичний вигляд.

Дівчачі балачки. Такі розмови я ніколи не вміла підтримувати. Одяг, зачіски, макіяж… Отож я збрехала:

— Так, Цинна класний. Навіть допоміг мені розробити власну колекцію одягу. Ти б тільки бачила, які сукні він шиє з оксамиту!

Оксамит. Єдина назва тканини, яку мені вдалося швидко пригадати.

— Я бачила. Під час вашого Туру. Оту сукню без бретельок, яку ти вдягала в Окрузі 2. Чи оту темно-синю з діамантами! Сукні були такі розкішні, що мені кортіло пропхати руку крізь екран і зідрати їх із тебе, — промовила Джоанна.

«Закладаюся, що так і було, — подумала я. — І бажано зідрати разом зі шкірою».

Доки ми чекали на ліфт, Джоанна розстебнула свій лісовий костюм, скинула його на підлогу та з огидою відбуцнула. Якщо не рахувати зелених листяних капців, на ній не залишилося нічого.

— Отак краще.

Вгору ми піднімались на одному ліфті, і всю дорогу до сьомого поверху вона базікала з Пітою про його малюнки, а світло від його костюму, що й досі мерехтів, відбивалось на ц голих грудях. Коли вона вийшла, я не повернула до Піти голови, але була певна: він підсміюється наді мною. Коли за Чичем і Сією зачинилися двері й ми залишились на самоті, я відкинула його руку, а він вибухнув сміхом. *

— Що таке? — гримнула я, коли ми вийшли на своєму поверсі.

— Ти, Катніс. Хіба не бачиш? — здивувався він.

— Що — я? — перепитала я.

— Як гадаєш, чому вони всі так поводяться? Фіней зі своїм рафінадом, Чич зі своїми поцілунками, Джоанна зі своїм стриптизом.

Він спробував додати в голос серйозності, але нічого не вийшло.

— Вони граються з тобою, бо ти така… сама знаєш яка.

— Ні, не знаю, — гаркнула я.

Я і справді й гадки не мала, про що він каже.

— На арені ти відверталася, щоб не побачити мене голого, навіть коли я був напівмертвий. Ти така… безневинна, — нарешті вимовив він.

— Ні, я не така! — вигукнула я. — Минулого року щоразу, коли навколо були камери, я мало не здирала з тебе одяг!

— Так, але… розумієш, за мірками Капітолія ти безневинна, — промовив він, намагаючись мене заспокоїти. — Як на мене, ти ідеальна. Вони просто тебе дражнять.

— Ні, вони глузують із мене, і ти разом із ними! — вигукнула я.

— Таж ні,— Піта похитав головою, але й досі на його вустах грала посмішка.

А я почала серйозно переосмислювати питання про те, хто з цих Ігор повинен вийти живим, але тут відчинилися двері ще одного ліфта.

До нас приєдналися Геймітч та Еффі. Вони мали вдоволений вигляд, але раптом обличчя Геймітча посерйознішало.

«Ну, що цього разу я зробила не так?» — мало не вигукнула я, але потім зрозуміла, що він дивиться на вхід у їдальню у мене за спиною.

Еффі також глянула в тому самому напрямку, а потім тихо промовила:

— Схоже, цього року для вас приготували повний набір.

Я розвернулась і побачила руду дівчину-авокса, яка прислужувала мені минулого року перед Іграми. Подума-лося: як приємно зустріти тут друга! А тоді я помітила, що хлопець, який стояв поряд із нею, теж авокс, мав також руде волосся. Либонь, під повним набором Еффі мала на увазі саме це.

А потім мене кинуло в пал. Бо його я також знала. Не з Капітолія, а з Горна: роками ми обмінювалися з ним приязними репліками, шуткували над супом Сальної Сей, а ще я бачила, як він лежав непритомний на площі, коли з Гейла вибивали дух.

Нашим новим авоксом був Дарій.


РОЗДІЛ 5 | У вогні | РОЗДIЛ 7