home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДIЛ 7

У вогні

Геймітч схопив мене за руку, ніби остерігаючись, що я утну якусь дурницю, але в цю мить я була такою ж без’язикою, яким зробили капітолійські кати сердешного Дарія. Геймітч колись розповідав мені, що авоксам відтинають язики і вони назавжди втрачають здатність розмовляти. В моїй голові звучав голос Дарія, завше веселий і жартівливий, — він лунав на все Горно, коли Дарій дражнив мене. Дражнив не так, як сьогодні переможці, а по-доброму, по-дружньому. Якби тільки Гейл мав змогу його побачити…

Я знала: якщо я звернуся до Дарія, якщо викажу наше знайомство, це тільки обернеться для нього покаранням. Тож ми просто пильно дивились одне одному в очі. Дарій, без’язикий раб, і я, приречена на смерть. Та й що ми могли сказати одне одному? Що нам дуже прикро, що так трапилося? Що нам болить біль другого? Що ми раді були запізнатися одне з одним?

Ні, Дарій навряд чи був радий знайомству зі мною. Якби я вчасно опинилася на площі, щоб зупинити Треда, йому б не довелося ставати на захист Гейла. І він не перетворився б на авокса. На мого авокса. Очевидячки, президент Снігоу навмисне прислав його сюди — прислужувати мені.

Я викрутила зап’ясток з Геймітчевої долоні, попрямувала просто до своєї колишньої кімнати і замкнула по собі двері. Сіла на краєчок ліжка, поставила лікті на коліна, а чоло поклала на кулаки, і дивилась, як у темряві мерехтить мій костюм, уявляючи, що то я в нашій старій хатині в Окрузі 12 сиджу біля коминка. Мерехтіння поступово згасало, костюм темнів — сідали батарейки.

Коли врешті-решт у двері постукала Еффі, щоб запросити мене на вечерю, я підвелася, зняла костюм, охайно його згорнула й поклала на стіл поряд із короною. У ванній кімнаті змила з обличчя темний макіяж. Одягнувши легку сорочку та звичайні штани, я попростувала через хол до їдальні.

За вечерею я мало що помічала, окрім того, що офіціантами в нас були Дарій і руда дівчина-авокс. Еффі, Геймітч, Цинна, Порція та Піта — всі вже зібрались і, мабуть, обговорювали церемонію відкриття. Та за всю вечерю єдиний раз я відчула себе справді присутньою: коли навмисно скинула на підлогу тарілку з бобами і, доки хтось не встиг мене зупинити, кинулася сама прибирати. Дарій був поряд, і ми, збираючи боби рука об руку, на мить зникли з очей. Наші пальці на секунду з’єдналися. Я відчула дотик його шкіри, грубої під маслянистим соусом із тарілки. В цьому єдиному потиску були всі слова, яких ми ніколи одне одному не казали. А потім Еффі заквоктала згори:

— Катніс, ти не маєш цього робити!

І Дарій відпустив мою долоню.

Коли ми пішли переглядати запис церемонії відкриття, я вмостилась на дивані поміж Цинною та Геймітчем, бо мені не хотілося сидіти поряд із Пітою. Жах, який трапився з Дарієм, стосувався мене і Гейла, може, ще Геймітча, але не Піти. Для нього Дарій був просто знайомим, Горно для Піти не важило стільки, скільки воно важило для нас. До речі, я ще й досі гнівалася на нього за те, що він підсміювався з мене разом з іншими переможцями, отож його співчуття й турбота цікавлять мене зараз найменше. Це не перекреслювало мого бажання врятувати Піту на арені, але крім цього, я йому більше нічого не завинила.

Дивлячись на нашу процесію до Столичного кільця, я думала про те, що даремно нас вбрали у костюми і влаштували, як у звичайний рік, парад на колісницях по місту. Діти в костюмах зазвичай мають дивакуватий вигляд, а літні переможці — просто жалюгідний. Тільки деякі, на кшталт Джоанни та Фінея, наймолодших, чи Сії і Брута, чиї тіла не втратили пружності, могли хоч трохи зберегти гідність. Решта ж, понівечена хворобами, алкоголем або наркотиками, в костюмах, які символізували корів, дерева або хліб, мали безглуздий вигляд. Минулого року ми жваво обговорювали кожного з суперників, а сьогодні лише зрідка зронювали слово-два. Не дивно, що натовп просто ошалів, коли з’явились ми з Пітою — молоді, вродливі, неперевершені у своїх мерехтливих костюмах. Справжнє втілення того, якими мають бути трибути.

Тільки-но перегляд скінчивсь, я підвелася, подякувала Цинні та Порції за їхню дивовижну роботу і пішла спати. Еффі нагадала мені, що завтра вранці ми збираємось на сніданок дуже рано, щоб виробити стратегію тренувань, але навіть її голос сьогодні звучав зовсім не жваво. Бідолашна Еффі! Нарешті їй пощастило: ми з Пітою стали переможцями в Іграх, але Червона чверть усе перекреслила, і навіть Еффі не в змозі знайти в цій ситуації нічого позитивного. Думаю, за Капітолійським параметрами те, що з нами відбулося, можна вважати справжньою трагедією.

Скоро потому, як я вляглася, пролунав тихий стукіт у двері, але я не відреагувала. Сьогодні бачити Піту мені зовсім не хотілось. Особливо коли десь поряд Дарій. Це майже те саме, якби сам Гейл був тут. Гейл. Як я можу його забути, коли за моїми дверима привидом ходить Дарій?

Цього разу мій нічний кошмар — язики. Спочатку я, закам’яніла й безпорадна, дивилась, як руки в рукавицях здійснюють криваву операцію в роті Дарія. Потім я опинилась на вечірці, де всі були в масках, і хтось із вологим язиком, як у змії (я думала, що це Фіней), переслідував мене. Та коли він нарешті спіймав мене і скинув свою маску, виявилося, що це президент Снігоу. З його вуст текла кривава слина… Аж нарешті я опинилась на арені, мій язик був сухим як наждак. Я силкувалась дотягнутися до озерця, та щоразу, коли губи майже торкались води, вона відступала.

Прокинувшись, я попленталась у ванну кімнату і випила стільки води просто з-під крана, скільки в мене влізло. Потім стягла з себе просяклий потом одяг, упала голяка на ліжко і — дивна річ — знову заснула.

Вранці похід на сніданок я відкладала так довго, як могла, бо мені зовсім не хотілось обговорювати стратегію тренувань. Що там обговорювати? Все одно всі переможці давно знають усі навички своїх суперників. У всякому разі, колишні навички. Тож ми з Пітою і далі вдаватимемо закоханих, та й по всьому. До того ж я не здатна нічого обговорювати, коли поряд — без’язикий Дарій. Я довго стояла під душем, потім повільно вдяглася (Цинна залишив мені тренувальний костюм) і з автомата замовила в кімнату сніданок із меню. За хвилину з’явились ковбаса, яйця, картопля, хліб, сік і гарячий шоколад. Я повільно їла, тягнучи час до десятої години, коли мені таки доведеться спуститись у Тренувальний центр. О дев’ятій тридцять Геймітч замолотив у мої двері, вочевидь, ситий очікуванням по горло, і звелів мені негайно спуститися до їдальні. Перш ніж поплентатися туди, я ще почистила зуби, ефективно вбивши додаткові п’ять хвилин.

їдальня була майже порожня, сиділи тільки Піта

і Геймітч, чиє обличчя палало від спиртного і злості. На зап’ястку в нього висів браслет зі щирого золота, на якому танцювали вогненні язики (ідея Еффі, втілена в життя); з нещасним виглядом Геймітч крутив його. Браслет і справді був дуже гарний, але від того, як Геймітч смикав його, він більше був схожий на кайданки, ніж на прикрасу.

— Ти спізнилася, — рявкнув на мене Геймітч.

— Вибачте. Я проспала — півночі мене мучили кошмари про відтяті язики.

Я хотіла, щоб це прозвучало ворожо, але в кінці речення голос мені зрадив.

Геймітч суворо на мене подивився, але швидко пом’якшав.

— Добре, нічого страшного. Сьогодні на тренуванні ви матимете два завдання. Перше: ви і досі закохані.

— Ясна річ.

— І друге: заведіть собі друзів, — промовив Геймітч.

— Ні,— різко відповіла я. — Я нікому не вірю, більшість узагалі терпіти не можу, тож краще, щоб нас було тільки двоє.

— Я також спершу так сказав, але… — почав був Піта.

— Двох недостатньо, — наполягав на своєму Геймітч. — Цього разу вам знадобиться більше союзників.

— Чому це? — спитала я.

— Бо у вас є очевидний недолік. Ваші супротивники знають одне одного вже багато років, тож кого, ви думаєте, вони повбивають першими? — відповів він.

— Нас. Але нам усе одно не вдасться вплинути на давню дружбу, — відказала я. — То чого смикатися?

— Бо ви і досі маєте непогані шанси. Ви подобаєтеся глядачам. Це й робить вас бажаними союзниками. Але тільки якщо ви дасте іншим знати, що не проти вступити з ними в спілку, — пояснив Геймітч.

— Тобто ви хочете сказати, що цього року ми маємо приєднатися до зграї кар’єристів? — перепитала я, не в змозі приховати огиду. Зазвичай трибути з Округів 1,

2 і 4 об’єднували свої сили, брали до себе ще кількох годящих бійців і вкупі полювали на слабших супротивників.

— Саме такою і була наша стратегія, хіба ні? Тренуватися, як кар’єристи? — нагадав мені Геймітч. — А хто вступає до зграї кар’єристів, зазвичай узгоджується до того, як розпочнуться Ігри. Минулого року Піта ледве встиг до них приєднатися.

Я згадала ненависть, яку відчула до Піти на минулих Іграх, дізнавшись, що він із кар’єристами.

— Отже, ви пропонуєте нам об’єдналися з Фінеєм і Брутом? Я правильно вас зрозуміла?

— Не обов’язково. Всі тут переможці. Зберіть власну зграю. Оберіть тих, хто вам до вподоби. Наприклад, Чича та Сію. Ще було б непогано залучити Фінея, — відповів на моє питання Геймітч. — Знайдіть когось, союз із ким буде вам вигідний, хто може стати в пригоді. Запам’ятайте, ви більше не на арені, повній переляканих дітей. Переможці — досвідчені вбивці, і байдуже, в якій вони зараз формі.

Либонь, Геймітч мав рацію. Тільки от кому я можу довіритись? Можливо, лише Сії. Але чи хочу я укладати

3 нею перемир’я, якщо згодом я, можливо, буду змушена її вбити? Ні. Хоча за таких самих умов ми об’єдналися з Рутою. Я сказала Геймітчу, що спробую, хоча насправді мені це навряд чи вдасться.

Еффі прибігла трохи раніше, щоб провести нас униз, бо минулого року ми останніми з трибутів з’явились у спортзалі, хоч і прийшли вчасно. Але Геймітч не схотів, щоб вона нас супроводжувала до спортзалу. Ніхто з трибутів не з’явиться там із нянькою, а оскільки ми з Пітою наймолодші, то для нас особливо важливо продемонструвати самостійність. Тож Еффі довелося задовольнитися тим, що вона провела нас до ліфта, поправила нам зачіски й натиснула кнопку.

За коротку поїздку неможливо нормально поговорити, та коли Піта взяв мене за руку, я не відштовхнула його. Вчора ввечері, коли ми опинилися наодинці, я могла собі дозволити ігнорувати його, але сьогодні на тренуванні ми повинні з’явитись, як неподільна команда.

Еффі не варто було турбуватися, що ми прийдемо останні. У спортзалі були тільки Брут та Енобарія, жінка з Округу 2. На вигляд їй можна було дати років тридцять. Все, що я про неї пам’ятала, це як у бійці вона вбила трибута, перегризши йому горлянку зубами. Завдяки цьому вчинку вона стала такою відомою, що після перемоги спеціально підточила всі свої зуби, аби стали гострі як ікла, та вкрила золотом. Нестачі прихильників у Капітолії у неї не було.

О десятій з’явилась тільки половина трибутів. Жінка на ім’я Атала, головний тренер, почала свою промову точно в призначений час, незважаючи на відсутність трибутів. Мабуть, вона була до цього готова. Мені трохи полегшало, бо у спортзалі було вполовину менше трибутів, з якими я повинна вдавано потоваришувати. Атала зачитала перелік зон, де ми розвиватимемо як бойові навички, так і навички виживання, і дозволила нам розійтися.

Я запропонувала Піті розділитись, оскільки таким чином ми могли охопити більшу кількість зон. Отож він пішов метати списа з Чичем і Брутом, а я вирушила до зони, де навчали в’язати вузли — навряд хтось іще нею зацікавиться. Мені подобався тренер, та й у нього залишилися про мене приємні спогади, оскільки минулого року ми провели разом чимало часу. Він був дуже задоволений, коли я продемонструвала йому, що й досі пам’ятаю, як поставити сильце, в яке ворог зловиться за ногу й повисне на дереві. Звісно, він пам’ятав, які ще пастки я минулого року розставляла на арені, тому зараз ставився до мене, як до досвідченої учениці, тож я попросила його нагадати мені всі типи вузлів, котрі можуть мені знадобитись, і, можливо, навчити мене кількох нових. Було б чудово провести весь ранок із ним наодинці, однак десь години за півтори хтось обійняв мене ззаду і своїми спритними пальцями легко закінчив зав’язувати складний вузол, над яким я пріла. Певна річ, це був Фіней, який, здавалось, усе своє дитинство вправлявся з тризубцями і в’язав на сітках складні вузли. Я дивилась, як він, щоб розважити мене, розплутав мотузку, сплів зашморг і вдав, що вішається.

Закотивши очі, я попрямувала до іншої вільної зони, де трибутів навчали розпалювати полум’я. Я вже давно чудово навчилася це робити, але й досі не вміла робити цього без сірників. Тож тренер навчав мене викрешувати іскру за допомогою кременя та кресала. Це виявилося значно важче, ніж здавалося на перший погляд.

І попри всі докладені зусилля, щоб нарешті викресати вогонь, у 'мене забрало близько години. Я з тріумфальною усмішкою звела очі — і побачила, що маю товариство.

Поряд зі мною сиділо двійко трибутів з Округу З, вони силкувались розпалити путнє вогнище за допомогою сірників. Я вже хотіла була піти геть, але мені кортіло ще раз спробувати викресати вогонь кременем, до того ж я мала звітувати Геймітчу, що таки намагалася потоваришувати бодай із кимсь, а ця парочка здавалася цілком прийнятною. Обоє були маленькі на зріст, із дуже блідою шкірою й чорнявим волоссям. Жінка на ім’я Вариста була на вигляд маминого віку і говорила тихим інтелігентним голосом. Але я одразу ж помітила, що вона має звичку уривати фразу на півслові, ніби забуває, що взагалі з кимсь розмовляє. Біпер на вигляд був старший за неї і якийсь метушливий. Він носив окуляри, але здебільшого дивився понад ними. Парочка була трохи дивною, але я принаймні могла бути впевнена, що ніхто

з них не змусить мене червоніти, роздягаючись при мені догола. До того ж вони родом з Округу 3. Можливо, вони підтвердять мої підозри щодо повстання там.

Я огледіла Тренувальний центр. Піта був у зоні, де метали ножі. Морфліністи з Округу 6 у камуфляжній зоні розмальовували одне одному обличчя яскраво-рожевими хвилями. Трибут з Округу 5 вибльовував вино у зоні, де навчали битись на мечах. Фіней і жінка-трибут із його округу стріляли з лука у відповідній зоні. Джоанна Мейсон знову була голяка — мастила шкіру олією перед рукопашним поєдинком. Тож я вирішила нікуди не йти.

З Варисти і Біпера вийшло пристойне товариство. Вони були дружні, але не надто допитливі. Ми погомоніли про наші таланти; вони розповіли мені, що обоє — винахідники, тож мій удаваний інтерес до моделювання одягу сильно програвав у порівнянні з цим. Вариста розповіла про пристрій для текстильної промисловості, над яким вона працювала.

— Він визначає щільність тканини й вибирає міцність… — промовила вона, аж тут її увагою заволоділа соломинка, і вона не договорила.

— Міцність нитки, — закінчив за неї Біпер. — Автоматично. Це виключає можливість людської помилки.

Потім він розповів про свій нещодавній успіх: Біпер розробив музичний чип, такий маленький, що його можна заховати в коштовному камінчику, але музику він гратиме кілька годин. Я згадала, як Октавія розповідала про це перед весільною фотосесією, і вирішила, що це мій шанс перевести розмову на повстання.

— О так. Кілька місяців тому моя підготовча команда була страшенно засмучена через те, думаю, що не отримала цього вашого винаходу, — промовила я між іншим. — Мабуть, у вас були затримки з виконанням замовлень.

Біпер поглянув на мене понад окулярами.

— Так. А у вас хіба цього року не було затримок із відвантаженням вугілля? — запитав він.

— Ні… Ну, було кілька тижнів, коли нам прислали нового старшого миротворця з командою, але все швидко владналося, — промовила я. — Відвантаження вугілля, маю на увазі. Однак два тижні вдома для багатьох людей означало два тижні голодування.

Я думала, вони здогадаються, на що я натякаю. Що у нас повстання не було.

— Яка ганьба, — зронила Вариста трошки засмучено. — Мені ваш округ здавався дуже… — вона замовкла, збита з пантелику якимись своїми думками.

— Цікавим, — закінчив за неї Біпер. — Ми обоє так вважаємо.

Прикро було усвідомлювати, що їхній округ постраждав набагато більше за наш. Я відчувала, що повинна вступитися за своїх краян.

— Розумієте, у нас в Окрузі 12 мешкає зовсім небагато людей, — почала я. — Хоча, враховуючи теперішню кількість миротворців, ніхто б і не подумав. Але ми таки цікавий округ.

Ми вже рушили до зони, де навчали будувати житло, Вариста зупинилась і пильно подивилась на трибуну, де продюсери їли, пили, спілкувалися та зрідка поглядали на нас.

— Подивіться, — промовила вона, непомітно кивнувши на них. Я підвела очі й побачила Плутарха Ге-венсбі в розкішній пурпуровій мантії з хутряним комірцем — це означало, що тепер він старший продюсер. Він їв індичу ніжку.

Я не зрозуміла, чому це так здивувало Варисту, але зауважила:

— Так, цього року його призначили старшим продюсером.

— Та ні. Дивись, ось там, у кутку столу. Це ж… — почала Вариста.

Біпер примружив очі й поглянув понад окулярами.

— Це ж можна побачити неозброєним оком.

Я спантеличено вдивлялась у вказаному напрямку. І раптом теж побачила. В кутку столу ділянка завбільшки шість на шість дюймів заледве не вібрувала. Ніби повітря пульсувало невидимими хвилями, викривляючи ріг дерев’яного столу й бокал вина, який хтось поставив на край.

— Силове поле. Між нами та продюсерами провели силове поле. Цікаво, навіщо це? — здивувався Біпер.

— Либонь, від мене ховаються, — зізналась я. — Минулого року я на тренуванні пустила в них стрілу.

Біпер і Вариста здивовано втупились у мене.

— Мене спровокували… До речі, а всі силові поля мають такі точки?

— Тільки в слабких… — почала Вариста тихо.

— Місцях, — закінчив Біпер. — Узагалі-то поля повинні бути цілком невидимі.

Я хотіла розпитати більше, та оголосили обід. Я пошукала очима Піту, але він спілкувався з десятком переможців, тож я вирішила пообідати зі своїми новими приятелями з Округу 3. Може, ще й Сія до нас приєднається.

Коли ми дісталися обідньої зони, виявилося, що Пітина команда має інші наміри. Вони стягли всі маленькі столики докупи й об’єднали їх в один великий стіл, тож нам усім доведеться обідати разом. Що ж мені робити? Навіть у школі я уникала обідів за загальним столом. Відверто кажучи, мабуть, я б сиділа сама, якби Мадж за звичкою не приєднувалась до мене. Думаю, я б не відмовилась обідати з Гейлом, але він був на два класи старший за мене, тож розклад наших обідів ніколи не збігався.

Я взяла тацю і вирушила вздовж візочків, заставлених їжею. Піта наздогнав мене десь біля печені.

— Як справи?

— Добре. Нормально. Мені подобаються переможці з Округу 3,— відповіла я, — Вариста й Біпер.

— Справді? — перепитав він. — Інші з них глузують.

— І чому це не дивує мене? — промовила я.

Я згадала, як у школі Піту завжди оточував натовп друзів. Узагалі дивовижно, як це він звернув на мене увагу, а не подумав, як усі, що я дивачка.

— Джоанна дала їм прізвиська — Клепка і Вольт, — розповів він. — Вона Клепка, а він Вольт.

— Отже, я була дурепою, думаючи, що вони можуть стати нам у пригоді. А все через те, що Джоанна Мейсон щось там сказала, перед рукопашною намащуючи собі цицьки олією, — огризнулась я.

— Власне, я думаю, що ці прізвиська в ужитку вже багато років. Я не хотів нікого образити. Я просто поділився з тобою тим, що дізнався, — виправдовувався він.

— Якщо хочеш знати, Вариста й Біпер дуже розумні. Вони винахідники. Вона неозброєним оком визначила, що між нами й продюсерами встановлене силове поле. І якщо ми маємо здобути союзників, я хочу, щоб ними стали Вариста й Біпер, — я жбурнула ополоник назад у каструлю з печенею, заляпавши нас обох підливою.

— Чому ти розгнівалася? — спитав Піта, витираючи з сорочки підливу. — Через те, що я дражнив тебе в ліфті? Вибач мені. Я думав, ти просто посмієшся, і ми про це забудемо.

— Не в тому річ, — похитала я головою. — Тут усе вкупі.

— Дарій? — уточнив Піта.

— Дарій. Ці Ігри. Геймітч примушує нас шукати союзників, — перелічила я.

— Ти ж сама розумієш, що вдвох нам із тобою не впоратися, — промовив він.

— Знаю я, знаю. Мабуть, Геймітч має рацію, — відповіла я. — Не кажи йому, що я це визнала, але він зазвичай має рацію в усьому, що стосується Ігор.

— Врешті-решт, вирішальне слово щодо наших союзників скажеш ти. Але зараз я працюю над Чичем і Сією, — сказав Піта.

— Проти Сії я нічого не маю, але Чича нам не треба, — заперечила я. — Принаймні поки що.

— Ходімо пообідаємо в його товаристві. Обіцяю, я не дозволю йому ще раз тебе поцілувати, — сказав Піта.

Я старалась як могла бути приязною не лише з Чичем, але і з рештою трибутів. По обіді я рушила до зони, де розповідали про їстівних комах, разом із трибутами з Округу 8 — Цецилією, яка залишила вдома трьох дітей, та Вовном, старезним чолов’ягою, який недочував і, здається, взагалі погано тямив, що навколо коїться, адже раз у раз намагався запхнути собі в рот отруйного жука. Мені хотілось якось їм натякнути на те, що я зустріла в лісі Твіду й Боні, але я не знала як.

Глянець і Кашеміра, брат і сестра з Округу 1, запросили мене майструвати гамаки. Я провела деякий час із ними. Вони поводились увічливо, але холодно. І весь час, поки ми працювали, я думала про те, що минулого року я особисто вбила обох трибутів з їхнього округу — Глорію й Мармура, а вони, либонь, були їхніми менторами. І мій гамак, і мою спробу потоваришувати з ними в кращому разі можна було назвати посередніми.

Потім я приєдналася до Енобарії, щоб повправля-тися з мечем; ми обмінялись кількома репліками, і стало очевидно, що команди з нас не вийде. Коли ж я слухала поради з риболовлі, знову з’явився Фіней — для того, щоб познайомити мене з Магс, літньою жінкою з Округу 4. З її мови, нерозбірливої частково через місцевий акцент, а частково через параліч, я розуміла десь одне слово з чотирьох. Але присягаюся, вона здатна була змайструвати пристойний рибальський гачок із чого завгодно — з колючки, з пташиної кістки, з сережки. За якийсь час я перестала помічати тренера і просто намагалася скопіювати те, що робить Магс. Коли мені вдалося зладнати досить непоганий гачок, зігнувши цвяшок, та прив’язати його до пасма власного волосся, вона подарувала мені беззубу усмішку і промовила щось нерозбірливе —* думаю, то була похвала. Раптом я згадала, як вона зголосилася добровольцем замість молодої істеричної жінки, якій випав жереб. Магс зробила це не тому, що сподівалась на перемогу. Вона хотіла врятувати дівчину, як я минулого року хотіла врятувати Прим. І я вирішила, що хочу, аби Магс була в моїй команді.

Чудово. Саме час сказати Геймітчу, що я волію, аби моїми союзниками були вісімдесятилітня стара та Клепка з Вольтом. Він буде в захваті.

Тож я покинула спроби потоваришувати і рушила до зони стрільби з лука, щоб трохи оговтатися. Тут чудово — можна спробувати постріляти з різних типів луків і скористатися різними стрілами. Тренер на ім’я Такс, побачивши, що нерухомі мішені я поціляю завиграшки, почав підкидати в повітря оті дурнуваті муляжі птахів, щоб я їх збивала. Спочатку мені це здалося нудним, але згодом стало навіть весело. Це й справді було схоже на полювання. Коли я легко перестріляла всіх пташок, тренер почав підкидати в повітря по кілька муляжів, щоразу збільшуючи число. Я забула про решту зон у спортзалі, про переможців, про те, як мені зле, і просто розчинилась у стрільбі. Коли мені вдалося підстрелити п’ять пташок за раз, я раптом усвідомила, що навколо так тихо, аж можна почути, як пташки падають на підлогу. Я обернулась — більшість переможців покинула свої заняття, щоб подивитись на мене. На їхніх обличчях відбивалися різні почуття — від заздрощів до ненависті, від подиву до відвертого захвату.

Після тренування ми з Пітою вешталися, чекаючи, поки Еффі з Геймітчем з’являться на вечерю. Коли нас покликали їсти, Геймітч негайно накинувся на мене.

— Щонайменше половина переможців вимагає від своїх менторів отримати тебе в союзники. І я знаю: це не тому, що ти в нас така привітна дівчинка.

— Вони побачили, як вона стріляє з лука, — пояснив Піта з усмішкою. — Взагалі-то я сам уперше побачив наживо, як вона стріляє. І збираюсь офіційно просити тебе про союзництво.

— Ти що, справді так добре стріляєш? — недовірливо перепитав Геймітч. — Так добре, що навіть Брут хоче з тобою об’єднатися?

Я знизала плечима.

— Тільки я не хочу об’єднуватися з Брутом. Мені до вподоби Магс і Округ 3.

— Ну звісно, — зітхнув Геймітч і замовив пляшку вина. — Я скажу всім, що ти поки ще міркуєш.

Після моєї вистави мене все одно ще трохи дражнили, але я більше не відчувала, що з мене підсміюються. Навпаки, тепер я відчувала, що переможці включили мене до свого кола. Впродовж наступних двох днів я спілкувалася майже з усіма, хто скоро опиниться на арені. Навіть із морфліністами, які з Пітиною допомогою розмалювали мене так, що я перетворилася на поле з жовтими квіточками. Навіть із Фінеєм, який цілу годину навчав мене вправлятися з тризубом в обмін на годину навчання стріляти з лука. І що ближче я знайомилася з цими людьми, то гірше ставало. Бо я не могла їх ненавидіти. Деякі мені навіть подобались. А деякі були такі нещасні, що інстинктивно хотілося їх захищати. Але всім їм доведеться померти, якщо я хочу врятувати Піту.

Останній день тренувань повинен був закінчитися нашими індивідуальними виступами. Кожен із нас мав п’ятнадцять хвилин, щоб здивувати продюсерів своїми талантами, але я й гадки не мала, що ми можемо їм показати. Ми з цього приводу навіть жартували за обідом. Із чим виступити: з піснями, танцями, стриптизом, байками? Магс, мо(ву якої я тепер розуміла трохи краще, вирішила, що вона просто подрімає перед продюсерами. А я ніяк не могла вигадати, що робити мені. Мабуть, постріляю з лука. Геймітч велів їх здивувати, але всі мої ідеї вже вичерпалися.

За розкладом, як дівчина з Округу 12, я повинна була йти останньою. В їдальні ставало дедалі тихіше: трибути один по одному виходили, щоб виступити перед продюсерами. Поводитись непоштиво, виклично значно простіше, коли в кімнаті багато люду. Та коли трибути почали зникати за дверима, я не могла не думати про те, що жити їм залишилося лише кілька днів.

Нарешті ми з Пітою зосталися самі. Він потягнувся через стіл, узяв мене за руку.

— Ти вже вирішила, що показуватимеш продюсерам?

Я похитала головою.

— Цього року мені не вдасться зробити з них мішень: вони запобігливо встановили силове поле. Тому, напевно, майструватиму крючки для риболовлі. А ти щось вирішив?

— Гадки не маю. Шкода, що не можна спекти їм пирога, — сказав Піта.

— Знову камуфляж? — запропонувала я.

— Якщо морфліністи залишать мені фарби, — промовив він сухо. — їх неможливо було відірвати від камуфляжної зони з першого дня тренувань.

Ми трохи посиділи мовчки, а потім я випалила те, що не давало спокою нам обом:

— Піто, як ми збираємося вбивати всіх оцих людей?

— Не знаю.

Він поклав голову на наші сплетені руки.

— Я не хочу нікого з них за союзника. Навіщо Геймітч примусив нас познайомитися з ними ближче? — промовила я. — Цього разу все буде набагато складніше. Якщо не рахувати Рути… Не думаю, що в мене піднялася б на неї рука. Вона була так схожа на Прим!

Піта звів на мене очі, замислено наморщивши чоло.

— її смерть була найстрашнішою, еге ж?

— Красивих смертей не буває,— відповіла я, згадуючи про Глорію та Катона.

Піту покликали, а я залишилася чекати на самоті. Минуло п’ятнадцять хвилин. Потім півгодини. Коли мене нарешті покликами, минуло щонайменше сорок хвилин.

Коли я увійшла, то відчула різкий запах миючого засобу і помітила, що один із гімнастичних матів пересунули в центр спортзалу. Атмосфера вельми відрізнялася від минулорічної, коли продюсери були напівп’яні й захоплені тільки делікатесами з бенкетного столу. Сьогодні вони перешіптувались і здавалися трохи роздратованими. Що Піта утнув? Це він їх засмутив?

Я відчула гострий напад хвилювання. Це не добре. Я не хотіла, щоб Піта ставав мішенню для гніву продюсерів. Це моя роль. Прийняти вогонь на себе. Але яким чином він їх засмутив? Хочу взяти собі на озброєння його метод. Зірвати захисну машкару з цих самовдоволених чваньків, які використовують свої мізки тільки для того, щоб вигадати найцікавіший спосіб нас убити. Примусити продюсерів зрозуміти, що вони такі ж вразливі перед жорстокістю Капітолія, як і ми.

«Ви хоч уявляєте, як я вас ненавиджу? — думала я. — За те, що марнуєте свої таланти на Іграх?»

Я спробувала впіймати погляд Плутарха Гевенсбі, але, мабуть, він навмисне ігнорував мене, як робив протягом усього тренувального періоду. Я згадала, як він запросив мене на танок на вечірці в Капітолії та з яким задоволенням показав переспівницю на своєму годиннику. Але в Тренувальному центрі не було місця для його привітності. Та й звідки їй узятися, коли я — звичайний трибут, а він — старший продюсер? Такий могутній, такий далекий, такий неприступний…

І раптом я зрозуміла, що показуватиму. Після цього Пітина вистава здаватиметься дитячими забавками. Я попрямувала до зони, де навчали в’язати вузли, та взяла довгу мотузку. І почала її закручувати. Це було важко, оскільки я ніколи не зав’язувала цього вузла власноруч, а тільки бачила, як це роблять спритні пальці Фінея, а вони в нього занадто меткі. Але за десять хвилин у мене вийшов чудовий зашморг. Я витягла в центр зали один із манекенів, призначених для стрільби, і підвісила за шию на перекладині для підтягувань. Ще було б непогано зв’язати йому руки за спиною, але я побоювалася, що не вкладусь у відведений час. Потім я побігла на камуфляжну зону, де інші трибути, безсумнівно морфліністи, наробили страшенного безладу. Але все одно мені вдалося знайти відерце з криваво-червоним ягідним соком, який годиться мені якнайкраще. Тканина на опудалі була тілесного кольору, тому вона стала чудовим полотном для мого шедевру. Я швидко пальцем написала на грудях манекена два слова, до часу затуляючи їх власним тілом. Потім я відступила на крок назад і швидко глянула на продюсерів, щоб побачити їхні обличчя, коли вони прочитають ім’я на опудалі.

СЕНЕКАКРЕЙН.


РОЗДІЛ 6 | У вогні | РОЗДIЛ 8