home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 1

У вогні

— Пані та панове, оголошую сімдесят п’яті Голодні ігри відкритими! — голос Клавдія Темплсміта, ведучого Голодних ігор, боляче вдарив по вухах. У мене було менше хвилини, щоб зібратися з думками. Потім пролунає гонг — і трибути зможуть вільно зійти зі своїх металевих люків. Тільки от куди?

В мене голова йшла обертом. Перед очима стояв образ побитого й закривавленого Цинни.

Де він зараз? Що з ним роблять? Катують? Убивають? Перетворюють на авокса? Безсумнівно, точно як присутність Дарія, мордування було організоване, щоб вибити мене з колії. І це таки вдалося. Бо зараз я хотіла єдиного — впасти на свій металевий люк і ніколи більше не підводитися. Та після побаченого зробити цього я не можу. Я повинна бути сильною. Заради Цинни, який ризикнув усім, щоб знеславити президента Снігоу, перетворивши весільний шовк на пір’я переспівниці. А ще заради повстанців, які, підбадьорені прикладом Цинни, зараз, либонь, уже піднялися на боротьбу проти Капітолія. А мій особистий бунт — це відмова грати в Голодні ігри за правилами Капітолія. Я зціпила зуби та вступила в гру.

«Де ти?» Я й досі не могла втямити, що це за краєвид навколо. «Де ти?!» — вимагала я від себе відповіді, і поступово світ довкруж ставав чіткішим. Блакитна вода. Рожеве небо. Розжарене до білого сонце. Так, кроків за сорок від мене блищить золотий Ріг достатку. Спочатку мені здалося, що він стоїть на невеличкому круглому острові. Але, придивившись пильніше, я побачила вузькі смужки землі, що відходили від кола, ніби спиці на колесі. Спиць було десять чи дванадцять і здавалося, що вони рівновіддалені одна від одної. А між смужками землі була вода. Вода й пара трибутів.

Отеперечки я втямила. Спиць було дванадцять, і між ними на металевих люках балансувало по двійко трибутів. Другим трибутом на моїй дільниці був старий Вовн з Округу 8. Відстань до нього була приблизно такою самою, як і до землі з іншого боку. Де кінчається вода, тягнеться вузька смужка піщаного берега, а далі починається густа рослинність. Я пробігла очима по всіх трибутах, шукаючи Піту, але, мабуть, його затуляв Ріг достатку.

Я зачерпнула жменьку води й понюхала. Тоді діткнулася мокрим пальцем язика. Як я й підозрювала, вода була солона. Точно як океанські хвилі в Окрузі 4, куди ми з Пітою завітали під час Туру переможців. Та принаймні вона здається чистою.

Навкруги не було ні човнів, ні канатів, ні дровиняки, за яку б можна було вчепитися. До Рогу достатку був тільки один шлях. Коли пролунав гонг, я не вагаючись попливла ліворуч — до землі. Таку віддаль я ще зроду не долала вплав, та й подужати хвилі — зовсім не те, що перетнути моє маленьке тихе озерце, але тіло здавалося дивно легким, і я попливла, майже не докладаючи зусиль. Напевно, це через сіль. Геть мокра, я вилізла з води на піщану смужку й помчала до Рогу достатку. Не видно було, щоб хтось іще, крім мене, біг до Рогу, але, зрештою, він добряче затуляв огляд. Але я не дозволила думці про супротивників мене зупинити. Зараз я думала, як кар’єристи: мені потрібне єдине — зброя.

Минулого року припаси були розкидані на велику відстань від Рогу достатку — що ближче до Рогу, то цінніші речі. Але цього року, схоже, все добро лежало попід самим отвором — величезним, двадцять футів заввишки. Мої очі зупинились на золотому луку, і я висмикнула його з купи.

Позаду мене хтось був. Сама не знаю, що мене насторожило — тихий шурхіт піску чи легенький повів повітря. Я рвонула стрілу з сагайдака, що й досі лежав на купі, й розвернулася, водночас цілячись.

Фіней, блискучий і неперевершений, стояв за кілька кроків од мене з тризубом напоготові. З другої руки його звисала сітка. Він посміхався, але все його тіло було напружене у передчутті бійки.

— Ти ще й плавати вмієш, — промовив він. — Де ти тільки цьому навчилася в Окрузі 12?

— У мене вдома велика ванна, — відповіла я.

— Аякже, — мовив Фіней. — Подобається арена?

— Не дуже. Але, мабуть, тобі подобається. Здається, її створили персонально для тебе, — не без гіркоти промовила я. І гіркота була доречна: тут кругом вода, а я можу закластися, що лише жменька переможців уміє плавати. У Тренувальному центрі басейна не було, тож ніхто не мав нагоди навчитись. А тут, щоб вижити, потрібно бути вправним пливцем — або вчитися дуже швидко. Навіть для участі в різанині біля Рогу достатку слід подолати двадцять ярдів водр. Це давало Округу 4 неймовірну перевагу.

На мить ми застигли, зважуючи наші можливості, оцінюючи уміння та зброю одне одного. Аж раптом Фіней вишкірив зуби:

— Як добре,!що ми союзники! Правда?

Підозрюючи пастку, я мало не випустила в нього

стрілу, сподіваючись, що вона встромиться йому в серце

перш, ніж мене проткне тризуб. Але Фіней опустив руку, і на його зап’ястку щось зблиснуло. То був золотий браслет, прикрашений вогненними язиками. Я бачила його на руці Геймітча в перший день тренувань. Я зважила, чи не вкрав його Фіней, щоб обвести мене круг пальця, але чомусь я сама у це не повірила. Це Геймітч віддав йому браслет. Як сигнал для мене. Навіть як наказ. Довіряти Фінею.

Наближалися чиїсь кроки. Потрібно було швидко вирішувати.

— Правда! — огризнулась я, бо хоч Геймітч і був моїм ментором і намагався зберегти мені життя, його вчинок мене розізлив. Чому він мені раніше не сказав, що домовився з Фінеєм? Мабуть, тому, що ми з Пітою відмовилися від союзників. От Геймітч і вибрав союзників на свій смак.

— Пригнися! — знагла гаркнув Фіней так владно, геть не схоже на своє звичне спокусливе муркотіння, що я миттю скорилася. Його тризуб зі свистом пролетів у мене над головою, а коли досяг своєї мішені, почувся нудотний удар. Чоловік з Округу 5 — п’яниця, який блював у зоні, де вчили битись на мечах, — упав навколішки, а Фіней висмикнув із його грудей тризуб.

— Не довіряй Округам 1 і 2,— промовив він.

Не було часу на питання. Я рвонула з купи сагайдак зі стрілами.

— Оглянеш один бік, а я — другий, гаразд? — запропонувала я.

Фіней кивнув, і я побігла навколо рогу. Десь за чотири стежки-спиці від мене землі от-от мали дістатися Енобарія та Глянець. Або з них були кепські пливці, або ж вони пливли дуже обережно, побоюючись, що у воді повно інших небезпек — цілком могло так і бути. Іноді багато думати шкідливо. Та коли Енобарія з Глянцем виберуться на пісок, то здолають віддаль до Рогу за кілька секунд.

— Є щось корисне? — гукнув Фіней.

Я швиденько оглянула купу й зауважила булави, мечі, луки зі стрілами, тризуби, ножі, списи, сокири, ще якісь металеві штукенції, назви яких я не знала… і більше нічого.

— Тільки зброя! — озвалась я. — Нічого, крім зброї!

— Тут те саме, — підтвердив Фіней. — Хапай що хочеш і тікаймо!

Я пустила стрілу в Енобарію, яка підпливла вже занадто близько й нервувала мене, але не поцілила: вона цього очікувала й пірнула під воду. Глянець виявився не таким спритним, і я поцілила йому в литку, коли він пірнав під хвилю. Я повісила через плече зі пасний лук і ще один сагайдак зі стрілами, запхнула за пояс два довгі ножі та шило і зустрілась із Фінеєм на старому місці.

— Дістанеш його, га? — зненацька спитав він.

І я побачила Брута, який на повній швидкості біг до нас. Він розстібнув пояс і натягнув його між руками, як щит. А вистрілила, проте Брут примудрився поясом відбити стрілу, яка летіла йому просто в печінку. Там, де стріла пробила пояс, порснула пурпурова рідина, забризкавши обличчя Брута. Поки я діставала другу стрілу, Брут припав до землі, кілька разів перекотився і пірнув у воду. Десь пораду мене почувся брязкіт металу.

— Час забиратися, — сказав Фіней.

Наша з Брутом сутичка дозволила Енобарії та Глянцю дістатись Рогу достатку без перешкод. Брут був від мене на відстані пострілу, і я відчувала, що Кашеміра також десь поряд. Ці четверо класичних кар’єристів, без сумніву, вже домовилися про співпрацю. Якби йшлося тільки про мою безпеку, я б, може, і спробувала їх здолати, маючи в союзниках Фінея. Але я повинна була думати про Піту. Нарешті я його побачила. Він і досі стояв на своєму металевому люку. Я побігла, і Фіней без вагань погнав за мною, ніби передбачаючи кожен мій наступний крок. Підбігши якнайближче, я почала витягати з пояса ножі, готуючись пливти до Піти, щоб якось допомогти йому дістатись берега.

Фіней поклав руку мені на плече.

— Я йому допоможу.

Мене прошила підозра. А раптом це пастка? Раптом Фіней втерся мені в довіру, а потім утопить Піту?

— Я сама, — наполягала я.

Але Фіней уже скинув усю свою зброю на пісок.

— Тобі не варто напружуватися. Не в твоєму стані,— промовив він і погладив мене по животу.

«А й справді. Я ж типу вагітна», — згадала я. Поки я міркувала, що це означає і як я маю поводитись — може, час від часу непритомніти або блювати, — Фіней уже заходив у воду.

— Прикрий мене, — сказав він і, безшумно пірнувши, зник у хвилях.

Я піднесла лук, готова відбити атаку трибутів біля Рогу достатку, але здавалося, ніхто й не збирається на нас нападати.

Було очевидно, що Глянець, Кашеміра, Енобарія та Брут зібрались у зграю за попередньою домовленістю й зараз ретельно вибирали собі зброю. Швидкий огляд арени показав, що здебільшого трибути й досі були в пастці на своїх люках. Стривайте, ні, навпроти Піти, на спиці ліворуч од мене, хтось був. Магс. Вона не побігла до Рогу достатку, не намагалась утекти. Натомість вона плюхнулась у воду й попливла до мене. Так, вона стара, але думаю, за вісімдесят років проживання в Окрузі 4 триматись на воді вона навчилася.

Фіней уже дістався Піти й буксирував його, однією рукою обхопивши за груди, а другою легко загрібаючи. Піта не пручався. Не знаю, що Фіней зробив чи сказав, аби переконати Піту віддати своє життя просто йому в руки, — либонь, показав свій браслет. А може, Піті було достатньо, що я чекаю на них на березі. Коли вони дісталися піску, я допомогла затягти Піту на сухе.

— І знову привіт, — промовив він і поцілував мене в щоку. — У нас з’явилися союзники.

— Так. Як і хотів Геймітч, — відповіла я.

— Нагадай мені будь ласка, ми більше ні з ким не домовлялися? — спитав Піта.

— Здається, ще тільки з Магс, — відповіла я.

Я кивнула на стару, що уперто пливла до нас.

— Зрозумійте, я не можу покинути Магс, — промовив Фіней. — Вона одна з небагатьох, кому я щиро подобаюсь.

— Я зовсім не проти неї,— відповіла на це я. — Тим паче на такій арені. Добрі гачки, мабуть, наш єдиний шанс добути тут їжу.

— Катніс хотіла в союзники Магс із першого дня, — додав Піта.

— У Катніс добре чуття, — промовив Фіней.

Він опустив у воду руку й витяг на берег Магс — так легко, ніби вон^ важила не більше за цуценя. Вона щось прошамкотіла й посмикала свій пояс, і мені здалось, я розчула слово «поплавок».

— Дивіться, вона має рацію. Дехто також здогадався.

Фіней тицьнув у Біпера. Того жбурляло хвилями туди-

сюди, але він намагався тримати голову над водою.

— Про що здогадався? — перепитала я.

— Пояси. Це спеціальні засоби для плавання, як рятувальні круги, — пояснив Фіней. — Тобто гребти все одно потрібно, але пояс не дає потонути, навіть якщо не вмієш плавати.

Я мало не попросила Фінея зачекати й підібрати Біпера з Варистою, щоб вони приєднались до нас, але Біпер був ген за три спиці від нас, а Варисти я взагалі не бачила. Та й звідки мені знати, що Фіней не вб’є їх, як трибута з Округу 5? Тож я швидко запропонувала рухатись далі. Я віддала Піті лук, стріли й один ніж, а решту хотіла залишити собі. Але Магс шарпала мене за рукав і щось белькотіла, поки я не віддала їй шило. Задоволена, вона затисла рукоятку беззубими яснами та простягла руки до Фінея. Той перекинув через плече свою сітку, потім завдав Магс собі на плечі, вільною рукою схопив тризуб, і ми побігли геть від Рогу достатку.

Там, де закінчувався пісок, одразу височів ліс. Навіть не зовсім ліс. Принаймні не такий ліс, у який вчащала я. Тут були джунглі. Це чуже, майже забуте слово раптом спало мені на думку. Не пригадую, де я його чула — може, від батька, а може, пам’ятала з якихось минулих Голодних ігор. Здебільшого дерева були незнайомі — з гладенькими стовбурами й поодинокими гілками. Земля під ногами була дуже чорною та якоюсь ніздрюватою, часто траплялися плутані клубки ліан з різнобарвними квітами. Якщо сонце буде таким яскравим і палючим, а повітря — таким теплим і важким від вологи, я відчувала, висохнути нам не вдасться. Тонка синя тканина комбінезона дозволила морський воді швидко випаруватись, але знову почала липнути до тіла від поту.

Піта йшов попереду всіх, довгим ножем стинаючи густу рослинність. Я змусила Фінея йти другим, хоч він і був серед нас найдужчим, але ж руки його були зайняті

Магс. До того ж він був озброєний тризубом, з якого в джунглях користі менше, ніж навіть із мого лука. Незабаром дорога почала підніматись угору, було задушливо, ми засапалися. Але ж ми з Пітою інтенсивно тренувались, а Фіней був у такій чудовій формі, що навіть із Магс на плечах рухався дуже жваво, тож ми швидко здолали близько милі, перш ніж він попросив перепочинку. Мені здалося, що Фіней зробив це більше для Магс, аніж для себе.

Листя сховало від очей колесо довкруж Рогу достатку, тому я залізла на дерево з гнучкими, наче гумовими, гілками, щоб ліпше все роздивитися. Краще б я цього не робила.

Здавалося, навколо Рогу достатку сама земля кривавиться. Вода набула пурпурового кольору. Тіла лежали на землі та плавали в морі, але позаяк усі були вдягнені однаково, з цієї відстані я не могла розрізнити, хто живий, а хто мертвий. Видно було тільки, що кілька синіх фігурок і досі борються. А чого я очікувала? Що переможці, які вчора ввечері на сцені взялися за руки, так само вчинять і на арені? Оголосять загальне перемир’я? Ні, в це я ніколи не вірила. Але я думала, я сподівалася, що люди виявлять… що? Стриманість? Нехіть принаймні. А не зразу зчинять різанину. «А ви ж добре знали одне одного, — думала я. — Ви ж тримались як друзі».

На арені в мене лише один справжній друг. І він не з Округу 4.,

Я підставила щоки слабенькому вогкому вітерцю, поки приймала рішення. Незважаючи на браслет, я повинна на все наплювати і застрелити Фінея. Наша спілка не має майбутнього. А Фіней занадто небезпечний, щоб просто його відпустити. Зараз, коли між нами виникла хистка довіра, може, це мій єдиний шанс його вбити. Коли ми рушимо, я легко можу поцілити йому в спину. Це, звісно, буде паскудний учинок, та якщо я зволікатиму, стане він від цього не таким паскудним? Далі буде важче — якщо я пізнаю Фінея краще, якщо більше йому завиню. Ні, зараз — найсприятливіша мить. Я ще раз поглянула на постаті, які билися вдалині, на закривавлену землю, щоб зміцнитись у своєму рішенні, а потім зісковзнула на землю.

Та коли я приземлилася, Фіней ніби прочитав мої думки. Мовби здогадався, що я побачила і як це на мене вплинуло. Він тримав один із тризубів наче й недбало, але досить войовничо.

— Катніс, що там коїться? Всі взялися за руки? Дали обітницю не чинити зла? Викинули зброю в море, виявивши непокору Капітолію? — зіронізував Фіней.

— Ні,— відповіла я.

— Ні,— повторив Фіней. — Бо хай що трапилось у минулому, це вже в минулому. І ніхто на цій арені не став переможцем випадково… — його погляд упав на Піту. — Піта, мабуть, єдиний.

Напевно, Фіней відчував те, що знали ми з Геймітчем. Про Піту. Що він справді набагато кращий за всіх нас. Фіней убив трибута з Округу 5, не кліпнувши оком. А скільки часу знадобилось мені, щоб перетворитись на машину смерті? Я спокійно цілилась в Енобарію, Глянця та Брута. Піта б спробував спочатку поговорити. А раптом вдасться розширити коло союзників?.. Але як надовго? Фіней має рацію. І я теж. На цій арені людей коронували не за співчуття.

Я витримала Фінеїв погляд, зважуючи власну прудкість і його реакцію. Час, який мені знадобиться, щоб пустити стрілу йому в голову, проти часу, який знадобиться йому, щоб жбурнути в мене тризуб. Я бачила, що він чекає першого кроку від мене. Вирішує: варто захищатися чи зразу нападати. Я відчувала, ще трохи — і бійки не уникнути, аж тут Піта твердо став між нами.

— То скільки загинуло? — поцікавився він.

«Відійди, бовдуре», — подумала я.

Але він незворушно стояв між нами.

— Важко сказати, — відповіла я. — Думаю, щонайменше шість. І там і досі хтось б’ється.

— Рушаймо далі. Нам потрібно знайти прісну воду, — запропонував він.

Ми зайшли вже досить далеко, але ознак прісного струмка чи ставка не бачили ніде, а солону воду пити неможливо. І знову я згадала минулорічні Голодні ігри, коли я мало не померла від зневоднення.

— Так, ти правий, ми маємо поквапитися, — підтримав його Фіней. — Слід знайти схованку, вночі на нас почнеться полювання.

Ми. Нас. Полювання. Гаразд, мабуть, зараз убивати Фінея трохи передчасно. Поки що з нього була користь. Він має знак Геймітчевого схвалення. До того ж хто знає, що принесе ніч? У найгіршому разі я зможу вбити його уві сні… Тож я проґавила нагоду. І Фіней також.

Відсутність води тільки посилювала спрагу. Ми й далі дерлися нагору, і я пильно роздивлялась навсібіч, але безрезультатно. Ще десь за милю я угледіла, що смуга дерев закінчується — мабуть, ми вже піднялись на верхівку пагорба. і

— Може, нам більше пощастить із того боку. Може, там є струмок абощо.

Але того боку не було. І я це зрозуміла раніше за інших, незважаючи на те, що йшла позаду всіх. Мої очі вихопили дивний пульсуючий квадрат, що висів у повітрі, ніби викривлене скло. Спочатку я вирішила, що це відблиски сонця, або ж просто гаряче повітря викривляє краєвид. Але той квадрат застиг у просторі й не ворушився, коли рухалась я. И от тоді я згадала квадрат, який ми бачили з Варистою і Біпером у Тренувальному центрі, і збагнула, що це перед нами. Попереджувальний зойк не встиг зірватися з моїх вуст, а Піта вже махнув ножем, щоб зрубати кілька ліан.

Почулося різке дзижчання. На мить дерева зникли, і я побачила відкритий простір над короткою смугою голої землі. А тоді Піту відкинуло силовим полем, і він збив із ніг Фінея з Магс.

Я побігла до Піти, який непорушно лежав серед заплутаних ліан.

— Піто! — зойкнула я.

Витав легкий запах паленого волосся. Я знову покликала Піту на ім’я, злегка потрусила, але він не реагував. Я піднесла долоню до його вуст — гарячого подиху не відчувалося, хоч мить тому Піту мучила задишка. Тоді я притисла вухо йому до грудей — туди, куди мені завжди подобалося вкладати голову, бо я знала, що зможу почути сильне та рівне биття його серця.

Але я не почула нічого.


РОЗДІЛ 9 | У вогні | РОЗДIЛ 2