home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДIЛ 2

У вогні

— Піто! — скрикнула я. І струснула його сильніше, навіть надавала йому ляпасів, але все марно. Його серце зупинилось. Я б’ю порожнечу. — Піто!

Фіней притулив Магс до дерева й посунув мене з дороги.

— Дай я.

Пальцями він торкнувся якихось точок на шиї Піти, пробігся по ребрах і хребту. Потім затиснув Піті ніздрі.

— Ні! — заверещала я, кидаючись на Фінея, бо той безсумнівно хоче пересвідчитися, що Піта мертвий, поховати будь-яку надію на те, що до нього повернеться життя. Фіней звівся на рівні ноги й так зацідив мені в груди, що я відлетіла і гепнулась об найближчий стовбур. На мить я заклякла від болю, хапаючи ротом повітря, а Фіней знову затискав Піті носа. Не сходячи з місця, я дістала стрілу, натягла тятиву і мало не вистрілила, аж раптом побачила, що Фіней цілує Піту. Це було так дивно, навіть як на Фінея, що я затримала руку. Ні, Фіней не цілував Піту. Він затиснув Піті ніздрі, а от рот, навпаки, широко розтулив і вдував йому в легені повітря. Точно: груди Піти піднімалися й опускалися. Потім Фіней розстібнув блискавку на Пітиному комбінезоні й почав долонями рвучкими поштовхами натискати трохи вище серця. Тепер, коли я отямилася від шоку, я зрозуміла, що він намагався зробити.

Тільки зрідка я спостерігала, як мати робила так. Либонь, тому, що в Окрузі 12, якщо у когось зупинялося серце, родичі нечасто встигали донести його до нас додому. Тож зазвичай мамині пацієнти — обгорілі, поранені чи просто хворі. А найчастіше — опухлі від голоду.

Але світ Фінея був іншим. Хай що він зараз робив, він робив це не вперше. Його дії були чіткими й узгодженими. Стріла випорснула на землю, коли я трохи нахилилась уперед, відчайдушно сподіваючись побачити бодай якісь ознаки успіху. Безжальні хвилини минали, і мої надії танули, як сніг навесні. Коли я вже вирішила, що все скінчено, що Піта помер і назавжди відійшов у кращий світ, Піта кашлянув, і Фіней сів, припинивши процедуру.

Я покинула свою зброю на землі й метнулася до Піти.

— Піто! — промовила я м’яко. Забрала вологе біляве пасмо з його чола, відчуваючи, як під моїми пальцями пульсують вени на його шиї.

Він розліпив вії — і наші очі зустрілись.

— Обережно, — промовив він слабко. — Там попереду силове поле.

Я засміялась, але по моїх щоках струменіли сльози.

— Воно набагато потужніше, ніж те, що на даху Тренувального центру, — сказав Піта. — Але зі мною все гаразд. Тільки трохи потрусило.

— Ти був мертвий! Твоє серце зупинилося! — вигукнула я, не стримавшись. Я затулила рота долонею, бо з вуст уже злітали жахливі задихані звуки, як завжди, коли я плачу.

— Якщо я не помиляюсь, воно знову б’ється, — промовив Піта. — Катніс, усе минулося.

Я кивнула, але не припинила схлипувати.

— Катніс?

Тепер Піта хвилювався за мене — це просто божевілля.

— Не нервуйся. Це все через гормони, — заспокоїв його Фіней. — Через дитину.

Я підвела на нього очі. Фіней сидів навколішках, засапавшись після підйому й від того, що довелося повертати Піту з того світу.

— Ні. Не через це… — спробувала я заперечити, але знову так розридалася, що це лише підтвердило слова Фінея про дитину. Він зустрівся зі мною очима, і я крізь сльози обпекла його поглядом. Це ганьба, що я, після всіх його зусиль, так на нього розгнівалася. Понад усе я хочу врятувати Піті життя, але я не змогла того, що зміг Фіней, і я повинна бути йому вдячна. І я таки вдячна. Але до всього й розлючена від того, що я навіки завинила Фінеєві Одейру. Навіки. Як я тепер зможу вбити його уві сні?

Я очікувала побачити на його обличчі самовдоволення чи сарказм, але на його вустах тільки грала приємна усмішка. Він переводив погляд із мене на Піту, ніби намагаючись щось утямити, а потім злегка потрусив головою.

— Як ти? — спитав він Піту. — Зможеш рухатись далі?

— Ні, йому потрібно полежати, — відповіла за Піту я.

З носа мого нещадно текло, а я не мала жодного

клаптика, щоб використати як носовичок. Магс зірвала зі стовбура пригорщу моху та простягла мені. Я була в такому стані, що не сперечалася. Просто гучно висякалась і витерла мохом сльози з обличчя. Він був приємний на дотик. На диво м’який і гарно всотував вологу.

На грудях Піти я помітила золотий відблиск. Простягла руку й дісіала кулон, що висів на ланцюжку в нього на шиї. На кулоні була викарбувана моя переспівниця.

— Це твій талісман? — спитала я.

— Так. Ти не проти, що я позичив твою пташку? Я хотів, щоб наші талісмани були схожі,— пояснив він.

— Ні, звісно, я не проти, — я силувано всміхнулася. Піта, який з’явився на арені з переспівницею, водночас і благословення, і прокляття. З одного боку, це підтримає повстанців в округах. А з другого боку, важко уявити, що президент Снігоу залишить це без кари, тому врятувати Піту стає дедалі важче.

— Тож ти пропонуєш отаборитися тут? — спитав Фіней.

— Не думаю, що це мудро, — промовив Піта, — залишатись тут. Без води. Без захисту. Я почуваюсь нормально, чесно. Тільки-от якби ми йшли трохи повільніше…

— Іти повільніше ліпше, ніж стояти на місці,— Фіней допоміг Піті звестися на ноги, а я нарешті опанувала себе. За сьогоднішній день у мене на очах до півсмерті побили Цинну, я опинилась на арені, а ще спостерігала, як помирає Піта. Але я була рада, що Фіней підтримав вигадку з вагітністю, бо з погляду спонсорів, я впевнена, тримаюсь я не дуже.

Я перевірила зброю; вона й так була в чудовому стані, але так мені здавалося, ніби я контролюю ситуацію.

— Я піду попереду, — оголосила я.

Піта засперечавсь, але Фіней його обірвав.

— Ні, хай робить як хоче, — він насупився і поглянув на мене. — Ти ж знала, що там силове поле, так? Ти зрозуміла в останню секунду? І хотіла попередити Піту.

Я кивнула.

— Як ти здогадалася?

Я завагалася. Зізнатися, що я знаю, як Біпер і Вариста розпізнають силові поля, може бути небезпечно. Не відомо, чи помітили поолюсеои на тоенуваннях.

що ті двоє зауважили існування поля й показали мені. Так чи інак, я володіла надзвичайно цінною інформацією. І якщо продюсери про це дізнаються, вони можуть удосконалити поля і я більше не бачитиму викривлення. Тож я збрехала:

— Не знаю. Мені здалося, ніби я щось почула. Послухайте.

Всі ми завмерли. Чулося дзижчання комах, співи птахів, шурхотіння листя.

— Я нічого не чую, — нарешті промовив Піта.

— Таж ні, слухай, — наполягала я, — звук схожий на той, коли ввімкнена огорожа в Окрузі 12, тільки набагато-набагато тихіший.

Всі знову почали уважно дослухатись. І я також, хоч і не було до чого.

— Ось же воно! — знову сказала я. — Хіба ви не чуєте? Дзижчання іде просто звідти, де Піту вдарило.

— Я взагалі нічого не чую, — промовив Фіней. — Але якщо чуєш ти, тим паче іди попереду.

Я вирішила грати роль до кінця.

— Дивно, — промовила я, спантеличено покрутивши головою. — Я чую його тільки лівим вухом.

— Це його тобі лікарі підлатали?

— Ага, — знизала я плечима. — Мабуть, зробили краще, ніж було. Знаєш, іноді цим боком я чую цікаві речі. Які зазвичай не очікуєш почути. Наприклад, як комахи змахують крилами. Чи як сніжинки торкаються землі.

Чудово. Тепер я привернула увагу до хірургів, які минулого року після Голодних ігор повернули мені слух, і їм доведеться пояснювати, чому я тепер чую як кажан.

— Іди, — промовила Магс і злегка підштовхнула мене ліктем, тож я очолила наш похід.

Відтоді як ми вирішили рухатися повільніше, Магс забажала іти сама, спираючись на гілку, яку Фіней нашвидкуруч перетворив на ціпок. Для Піти він також зробив костур, і дуже вчасно, оскільки незважаючи на всі Пітині заперечення, я бачила: понад усе йому зараз кортить прилягти. Фіней ішов останнім, отже бодай хтось міг прикрити нам спини.

Я йшла вздовж силового поля, тримаючи його ліворуч од свого «надчутливого» вуха. Та оскільки це все вигадки, я зрізала гроно твердих горіхів, що як виноград звисали з одного з дерев, і про всяк випадок жбурляла їх попереду себе. І добре, що я так учинила, бо мала стійке відчуття, що частіше проґавлюю ділянки силового поля, ніж помічаю їх. Коли горіх врізався в силове поле, спочатку з’являвся дим, а тоді горіх, почорнілий, із тріснутою шкарлупою, падав мені під ноги.

За кілька хвилин мене нашорошило цмокання, яке долинало ззаду; я обернулась і побачила, як Магс зчищає з горіхів шкаралупу та пхає їх до рота.

— Магс! — скрикнула я. — Виплюньте їх! Вони ж можуть бути отруйні.

Вона щось промимрила та проігнорувала мене, задоволено облизуючи губи. Я поглянула на Фінея, шукаючи підтримки, але він тільки розсміявся.

— Гадаю, скоро ми це дізнаємося, — промовив він.

Я рушила далі, й думки мої крутилися довкола Фінея, який урятував стару Магс, але воднораз дозволив їй їсти невідомі горіхи. Фінея, якого Геймітч порадив як надійного союзника. Фінея, який воскресив Піту. Чому він просто не дав Піті померти? Ніхто б його ні в чому не звинувачував. Я б навіть ніколи не припустила, що він має силу повернути Піту до життя. Чому Фіней хотів урятувати Піту? І чому був сповнений рішучості опинитися в одній команді зі мною? Але і вбити мене, якщо доведеться. Водночас лишаючи вибір — битися чи не битися — за мною.

Я йшла собі, жбурляючи горіхи, іноді помічаючи відблиски силового поля, час від часу звертаючи ліворуч у пошуках дірки, крізь яку ми б могли втекти подалі від Рогу достатку й розшукати-таки воду. Але десь за годину, а може, більше, я нарешті переконалася, що це марно. Ми зовсім не просунулися ліворуч. Навпаки, здавалося, силове поле веде нас стежкою по колу. Я зупинилася й озирнулась на кульгаву Магс і спітнілого Піту, а тоді промовила:

— Перепочиньмо. Я хочу ще раз огледіти все згори.

Дерево, яке я обрала цього разу, здавалось вищим за інші. Крученим гілляччям я видерлась нагору, намагаючись триматися якнайближче до стовбура. Можна і не згадувати, як легко ламалися гнучкі гілки. Але, забувши про здоровий глузд, я все одно лізла, бо мала дещо побачити. Коли я дісталась верхівки стовбура, а вона була не міцнішою за молоду парость і гойдалась од вологого вітру, мої підозри справдились. Тому, що ми ніяк не можемо звернути ліворуч, було просте пояснення. Зі своєї хисткої оглядової вежі я вперше побачила арену цілком і переконалася, що зійти 'зі стежки нам не вдасться. Адже арена — це ідеальне коло. З ідеальним колесом посередині. Склепіння неба над джунглями по всій площі було рожевим. Я роздивилася кілька мінливих квадратів — слабких місць, як їх називали Біпер і Вариста, адже тут було видно те, чого видно бути не має. Щоб до кінця впевнитися, я випустила стрілу понад деревами — в небо. Миттєвий спалах — і я побачила відблиск справжнього блакитного неба, а стрілу відкинуло вниз, у ліс. Я злізла з дерева, щоб сповістити своїм союзникам прикрі новини.

— Ми в пастці силового поля, всередині кола. Точніше купола. Я, щоправда, точно не знаю, який він заввишки. По центру арени розташований Ріг достатку, навколо море, довкруж нього — джунглі. Все напрочуд пропорційне. Напрочуд симетричне. І напрочуд маленьке, — промовила я.

— Воду бачила? — спитав Фіней.

— Тільки те море, де почалися Ігри, — відповіла я.

— Повинне бути інше джерело води, — сказав Піта, насупившись. — Бо в іншому разі ми всі загинемо за кілька днів.

— Ну, рослинність тут — густа й зелена. Мабуть, десь-таки є струмки чи ставки, — невпевнено припустила я.

Інстинктивно я відчувала, що Капітолій хоче, аби ці горезвісні Ігри завершилися чимшвидше. Плутарх Гевенсбі, певно, отримав наказ просто нас усіх прикінчити.

— В будь-якому разі марно намагатись дізнатися, що за цим пагорбом, бо там нічого немає.

— Але ж десь між силовим полем і колесом повинна бути питна вода, — наполягав Піта.

Всі ми зрозуміли, що означають його слова. Знову потрібно спускатись униз. До кар’єристів, до кривавого поля бою. З Магс, яка ледь ноги переставляє, і Пітою, який не має сили битися.

Ми вирішили спуститись десь на сотню кроків і ще раз пройтися по колу — може, на тому рівні є вода. Я знов очолювала нашу маленьку процесію, час від часу жбурляючи горіхи ліворуч, у бік силового поля, проте зараз ми йшли на безпечній відстані від нього. Сонце безжально палило, розжарюючи повітря й викривлюючи картину світу. До обіду стало зрозуміло, що Піта з Магс далі рухатись не в змозі.

Фіней обрав місце для привалу неподалік силового поля, кроків на десять нижче. Сказав, що ми зможемо використати поле як зброю, у разі нападу відтісняючи до нього супротивників. Потім вони з Магс нарвали височенної трави, що росла жмутками, й заходилися плести з неї килимки. Оскільки в Магс не було жодних ознак отруєння горіхами, Піта зривав їх цілими гронами та смажив, жбурляючи у силове поле. Він методично чистив їх від шкаралупи та складав на листя. Я стояла на варті. Мені було жарко, неспокійно й важко після занадто емоційного дня.

А ще я хотіла пити. Так хотіла, що нарешті не витримала.

— Фінею, може, постоїш на сторожі, а я піду пошукаю воду? — запропонувала я.

Моя ідея вирушити на пошуки води самотою не викликала особливого захвату, але померти від зневоднення не хотів ніхто.

— Не хвилюйся, я не відходитиму далеко, — заспокоїла я Піту.

— Я піду з тобою, — почула я у відповідь.

— Ні, не варто. Я збираюся пополювати, якщо вийде, — пояснила я йому, проковтнувши слова, що крутилися на язиці: «А тебе не хочу брати з собою, бо ти занадто кволий й від тебе забагато шуму». Але натяк він зрозумів. Його важкі кроки і дичину розполохають, і мою присутність викажуть. — Обіцяю, я ненадовго.

Я крадькома попрямувала до дерев, з радістю зауваживши, що земля сама приглушує мої кроки. Я рухалася вниз по діагоналі, але довкола нічого не змінювалося — все та сама пишна соковита рослинність.

Пролунав гарматний постріл — і я завмерла. Мабуть, різанина біля Рогу достатку припинилась. І тепер звучить останній подзвін на вшанування трибутів. Я порахувала постріли — кожен позначав одного загиблого переможця. їх було вісім. Не так багато, як минулого року. Але цього разу я могла назвати кожного з них на ім’я.

Раптом ноги мої підкосились, і я сперлася на дерево, відчуваючи, як спека, мов губка, висотує з мого тіла рідину. Ковтати ставало дедалі важче, мене оповила втома. Я потерла живіт, сподіваючись, що якась співчутлива вагітна жінка згодиться стати моїм спонсором і Геймітч зможе прислати бодай трохи води. Не спрацювало. Я опустилась на землю.

Незворушно лежачи на землі, я нарешті почала помічати тварин: дивних птахів із блискучим пір’ям, деревних ящірок із довгими блакитними язиками, а ще тваринок, на вигляд — щось середнє між щурами й опосумами, які чіплялись до гілок ближче до стовбура. Я поцілила стрілою найближчу з них, щоб роздивитися ретельніше.

Тваринка була огидна — здоровезний гризун із сірувато-рябеньким пухнастим хутром. Над його нижньою губою стирчали два загрозливі зуба. Доки я білувала й патрала гризуна, я помітила ось яку річ. Писок тваринки був вологий. Ніби вона нещодавно пила з якогось джерела. Я збуджено підхопилась і попрямувала до дерева, на якому висів гризун, й почала тупцяти навколо нього по спіралі. Джерело, з якого пила тварина, не може бути далеко.

Нічого. Я не знайшла нічогісінько. Навіть краплинки роси не знайшла. Зрештою, знаючи, що Піта хвилюватиметься за мене, я подалася назад у табір, страшенно розморена від спеки й роздратована, як ніколи в житті.

Поки мене не було, місце змінилося до невпізнання. Магс із Фінеєм побудували халупу з тих килимків, що вони сплели. З одного боку халупа була відкрита, але при цьому мала досить надійні стіни, стелю й підлогу. Ще Магс сплела кілька мисок, які Піта наповнив смаженими горіхами. Всі троє з надією повернули до мене обличчя, але я тільки похитала головою.

— Ні. Води немає. Принаймні тут немає. А от він знав, де є,— промовила я, піднімаючи оббілованого гризуна. — Перш ніж я його застрелила, він десь пив воду, але я так і не знайшла джерела. Присягаюся, я дослідила кожен дюйм у радіусі тридцяти ярдів.

— Його можна їсти? — спитав Піта.

— Не впевнена. Але на вигляд його м’ясо не надто відрізняється від м’яса білок. Його слід підсмажити…

Я завагалась, міркуючи, з чого б тут можна було розпалити вогонь. Та навіть якщо мені це вдасться, диму не уникнути. А на цій арені ми всі занадто близько одне від одного, тож приховати дим буде важко.

Але Піта мав кращу ідею. Він узяв шматок м’яса, настромив його на гостру гілку та жбурнув її у силове поле. Гучне шипіння — і гілка вилетіла назад. М’ясо згори почорніло, але всередині досить добре пропеклося. Ми одностайно зааплодували, але швидко припинили, згадавши, де ми.

Потім біле сонце сховалося за рожевий обрій, і ми влаштувались у нашій хатинці. Я ще й досі сумнівалася щодо горіхів, але Фіней сказав, що Магс упізнала їх із якихось інших, Ігор. На тренуванні я і не думала присвячувати час вивченню їстівних рослин, бо минулого року мені ці знання взагалі не знадобились. Тепер я про це пошкодувала, адже серед них могли трапитися й ті, що ростуть на арені. І я б дізналася наперед, що нас тут очікує… Але Магс почувалась добре, а вона ж бо вже кілька годин гризе горіхи. Отже, і я взяла горіх і відкусила шматочок.

Смак був м’яким, ледь солодкавим і чимось нагадував смак каштанів. Я вирішила, що їсти їх таки можна. М’ясо було жорстким, та й пахло не дуже приємно, але виявилось на диво соковитим. Непогана в нас вийшла вечеря, як на перший день на арені. От якби в нас було ще чим це все запити!

Фіней багато розпитував про гризуна, якого ми вирішили назвати деревним щуром. Як високо він висів, як довго я за ним спостерігала, перш ніж застрелити, що він робив на дереві? Але я не пригадувала, щоб гризун узагалі щось робив. Винюхував комах абощо.

Наближення ночі мене жахало. Та принаймні щільні плетені стіни хоч якось захистять нас від звірів, які в джунглях виходять на полювання поночі. Ще сонце не зовсім сховалося за обрій, а вже вийшов білий місяць, і навколо стало видно як удень. Наша розмова урвалась, бо ми знали, що зараз відбудеться. Ми сіли рядочком на вході в халупу, Піта взяв мене за руку.

Небо посвітліло — на ньому поплив герб Капітолія. Я слухала гімн і думала: «Фінею з Магс буде важче, ніж нам». Але виявилося, що й мені нелегко дивитися на обличчя вісьмох мертвих переможців, які зринали на небі.

Чоловік з Округу 5, той самий, якого Фіней заколов тризубом, з’явився першим. Це означало, що всі трибути округів із першого по четвертий живі — всі четверо кар’єристів, Біпер і Вариста та, звісно ж, Магс і Фіней. Після чоловіка з Округу 5 з’явилася світлина морфлініста з Округу 6, потім Цецилія та Вовн з Округу 8, обоє трибутів з Округу 9, жінка з Округу 10 та Сія з Округу 11. З останнім акордом гімну знову виплив Капітолійський герб, а потім небо потемніло, яснів тільки місяць.

Ніхто не вимовив ані слова. Нікого з загиблих я не знала добре, але мені згадалися троє діточок, які на

Жнива чіплялися на майдані за Цецилію. Згадалось, якою доброю була до мене Сія під час нашої першої зустрічі. Згадались навіть морфліністи зі скляними очима, які на тренуванні завзято малювали жовті квіточки в мене на обличчі. Груди мені прошив гострий біль. Усі вони загинули. їх більше немає.

Не знаю, як довго ми б отак сиділи, якби не з’явився сріблястий парашут. Він прослизнув крізь листя та приземлився неподалік. Ніхто не підвівся, щоб узяти подарунок.

— Як ви думаєте, для кого він? — спитала я нарешті.

— Важко сказати, — промовив Фіней, — може, це для Піти, адже сьогодні саме він мало не загинув?

Піта потягнув за шнурок і розв’язав шовковий мішечок. Із парашута випав невеличкий металевий предмет невідомого призначення.

— Що це таке? — спитала я. Ніхто й гадки не мав. Ми передавали предмет одне одному, по черзі роздивляючись. Порожниста металева трубка, загострена з одного кінця. З другого боку краї були вигнуті. Ця штука здавалася мені смутно знайомою. Щось таке могло відвалитися від велосипеда чи карниза — власне, від чого завгодно.

Піта подмухав у трубку, намагаючись з’ясувати, який буде звук. Ніякого. Фіней запхнув туди мізинець, пробуючи, чи не можна використати її як зброю. Не вийшло.

— Магс, я{с гадаєте, може, це для риболовлі? — спитала я.

Магс, яка могла використати для риболовлі що завгодно, похитала головою та щось пробуркотіла.

Я взяла трубку й покатала її туди-сюди в долонях. Оскільки ми з Фінеєм союзники, Геймітч, мабуть, співпрацює з менторами трибутів з Округу 4. Він точно доклав руку до вибору цього подарунка. Це означає, що подарунок цінний. Навіть рятувальний. Я згадала минулий рік: понад усе мені хотілося води, але Геймітч не прислав мені її, бо знав, що я сама зможу її знайти, якщо постараюся. Геймітчеві подарунки чи їхня відсутність несли в собі важливі повідомлення. Я майже чула, як він гарчить на мене: «Включи мозок, якщо він у тебе є! Думай, що це таке!»

Я витерла з очей піт і в місячному світлі почала роздивлятися подарунок. Я крутила його так і сяк, повертала під різними кутами, обстежувала сантиметр по сантиметру, силкуючись розкрити таємницю його призначення. Нарешті я в розпачі застромила його в болото.

— Я здаюся. Може, якщо ми потоваришуємо з Ва-ристою і Біпером, вони здогадаються, що й до чого.

Я випросталася на землі, притискаючи гарячу щоку до трав’яного килимка, і роздратовано витріщилась на трубку. Піта потер мені плечі, і я дозволила собі трохи розслабитися. Цікаво, чому ця місцина не вистигає, сонце ж бо вже сіло? Цікаво, що зараз робиться вдома?

Прим. Мама. Гейл. Мадж. Либонь, зараз вони вдома дивляться на мене по телевізору. Принаймні я сподівалася, що вони вдома. Що Тред їх не ув’язнив. Що їх не покарали, як Цинну. Як Дарія. Покарали через мене. їх усіх.

Серце краялося за них, за мій округ, за мій ліс. Справжній ліс із величезними міцними деревами, багатий на потраву й дичину, яку можна їсти не побоюючись. Із веселими струмками. Прохолодним вітром. Ні, холодним вітром, який би здув цю задушливу спеку. В уяві я викликала такий вітер, щоб він остудив мені щоки та заморозив пальці, і знагла в пам’яті зринула назва металевої трубки, застромленої в землю.

— Втулка! — вигукнула я, підскочивши.

— Що-що? — перепитав Фіней.

Я витягла трубку з землі й витерла бруд. Затулила долонею загострений кінець, натомість уважно роздивляючись вигнуті краї. Так, жодних сумнівів: я вже бачила таку штуку. Багато років тому, холодного вітряного дня, ми з батьком ходили у ліс. Трубка була встромлена в отвір, просвердлений у стовбурі клена. Через неї в наше відерце стікав сік. Із кленовим сиропом навіть черствий хліб — ласощі. Не знаю, куди поділися різноманітні втулки, які мав батько. Мабуть, лежать десь заховані в лісі. І ніколи їх ніхто не знайде.

— Це втулка. Щось на кшталт краника. Ти вставляєш її в дерево — і по трубочці витікає сік… — я поглянула на дебелі стовбури дерев навколо. — І це, до речі, цілком придатні дерева.

— Сік дерев? — здивувався Фіней.

Очевидно, біля моря не ростуть такі дерева.

— Так, із якого робиться сироп, — пояснив за мене Піта. — Але в цих деревах може бути дещо інше.

За мить ми вже були на ногах. Спрага. Відсутність струмків. Зубастий гризун із вологим писком. Отож у деревах може бути тільки одне. Фіней попрямував до величезного дерева, щоб каменем забити втулку в стовбур, але я його зупинила.

— Стій! Ще зламаєш. Спочатку слід просвердлити дірку, — пояснила я.

Але свердлити дірку було нічим, тож Магс запропонувала своє шило, і Піта на два дюйми увігнав його просто в кору дерева. Потім вони з Фінеєм по черзі шилом і ножем розширювали отвір, доки туди не помістилася втулка. Я обережно встромила її, і всі ми завмерли в очікуванні. Спочатку нічого не відбулось.

А потім по трубочці скотилась краплинка води і впала на долоню Магс. Вона злизала її і підставила руку по добавку.

Покрутивши втулку туди-сюди, ми домоглися, щоб тоненька цівка бігла безперервно. А тоді по черзі підставляли роти під наш імпровізований кран, зволожуючи пересохлі язики. Магс принесла кошик, сплетений так щільно, що в ньому трималася вода. Ми наповнили його й передавали по колу, жадібно ковтаючи воду, а пізніше, розкошуючи, плескали воду собі на обличчя. Як усе тут, вода була теплою, але зараз було не до перебірливості.

Втамувавши спрагу, ми раптом усвідомили, як змучилися за день, і почали вкладатися спати. Минулого року я завжди намагалася тримати своє майно при собі на той раз, якщо доведеться посеред ночі тікати. Але цього року я не мала рюкзака, щоб скласти ти туди своє багатство. В мене була тільки зброя, яку я і так не збиралась випускати з рук. Потім я згадала про втулку й витягла її зі стовбура, вирвала міцну ліану, обскубала листя, пропустила ліану крізь отвір у трубці й надійно прив’язала до свого пояса.

Фіней запропонував стати на чати першим, і я не сперечалася, знаючи: доки Піта не набереться сил, вартуватимемо тільки ми з Фінеєм. Я лягла на трав’яний килимок поряд із Пітою, звелівши Фінею збудити мене, коли він утомиться. Але прокинулась я за пару годин від звуку, схожого на дзвін. Бом! Бом! Не зовсім такий дзвін, як на Новий рік у Будинку правосуддя, але я все одно його впізнала. Піта й Магс не прокинулись, але Фіней дослухався так само уважно, як і я. Дзвін урвався.

— Я нарахував дванадцять ударів, — повідомив мені Фіней.

Я кивнула. Дванадцять. Що б це могло означати? По удару на кожен округ? Можливо. Але навіщо?

— Як гадаєш, до чого це вони дзвонять?

— І гадки не маю, — відповів Фіней.

Ми трохи почекали — можливо, якогось повідомлення від Клавдія Темплсміта. Запрошення на банкет. Але нічого не відбувалося, аж поки вдалині сліпучий спалах блискавки не прошив височенне дерево і не почалася гроза. Мабуть, дзвін сповіщав про дощ — єдине джерело води для тих, чиї ментори не були такими мудрими, як Геймітч.

— Фінею, йди спати. Все одно зараз моя черга стояти на варті,— промовила я.

Фіней трохи повагався, але ніхто не може не спати вічно. Отож він облаштувався на вході в намет, затиснувши в руці тризуб, і поринув у неспокійний сон.

Я сиділа з зарядженим луком і дивилась на джунглі, темні та примарні в місячному світлі. Десь за годину блискавки вщухли. Але дощ і досі стукотів по листю за кількасот ярдів од нас. Я чекала, що гроза почнеться і тут, але цього не сталося.

Гарматний постріл перелякав мене, хоч і зовсім не справив враження на моїх сонних товаришів. А будити їх заради цього не було сенсу. Загинув іще один переможець. Я не дозволила собі навіть замислитися, хто б це міг бути.

Невловимий дощ припинився так само раптово, як і гроза, що лютувала на арені минулого року.

Щойно він закінчився, над землею, де нещодавно падала злива, м’яко поплив туман. «Закони фізики. Холодний доиі; на гарячій землі», — подумала я. Туман поступово наближався. Тоненькі цівки, наче щупальця, виривалися вперед, мовби тягнучи туман за собою.

Спостерігаючи за цим, я відчувала, як у мене волосся стає дибки. Щось із цим туманом було негаразд. Стіна туману занадто щільна й однорідна, щоб бути природною. Якщо ж туман не природний, то…

Нудотний солодкавий аромат ударив мені в ніздрі, і я заволала до товаришів, силкуючись їх збудити.

Та за ті кілька секунд, поки вони прокинулись, я почала вкриватися пухирями.


РОЗДІЛ 1 | У вогні | РОЗДІЛ 3