home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 3

У вогні

Крихітні опіки. Всюди, де шкіри торкнулися краплинки туману.

— Тікайте! — волала я. — Тікайте!

Фіней прокинувся миттєво, готовий відбити ворожу атаку. Але, побачивши стіну туману, завдав сонну Магс собі на плечі та помчав геть. Піта також прокинувся, але його реакція була не такою швидкою. Я схопила його за руку й потягла за собою крізь джунглі навздогін Фінеєві.

— Що таке? Що трапилося? — збентежено допитувався він.

— Туман, але не просто туман, а отруйний газ. Біжи швидше, Піто, мерщій! — підганяла я його.

Без сумніву, наслідки удару струмом були серйозні, хай як Піта вдень це заперечував. Він рухався повільно, значно повільніше, ніж зазвичай. І якщо я тільки зрідка перечіплювалася через сплутану рослинність під ногами, то Піта спотикався на кожному кроці.

Я озирнулась на стіну туману, яка, скільки сягало око, насувалася зусібіч. І раптом у голові промайнула зрадницька думка: тікати, покинути Піту і тікати, рятуючи власне жцття. Це буде так просто — втекти, а може, навіть залізти на височенне дерево, яке, здається, стримить понад туманом. Я пригадала, як зробила саме це, коли минулого року на Іграх з’явилися мутанти: покинула все й побігла, а про Піту згадала, тільки опинившись біля Рогу достатку. Але цього разу я притлумила страх і зосталася з Пітою. Цього разу моя мета — не вижити. Моя мета — щоб вижив Піта. Я подумала про тисячі пар очей в округах, прикуті до телевізійних екранів в очікуванні: я тікатиму, як того хотів би Капітолій, чи стримаюся.

Я міцно стисла Пітину руку і промовила:

— Дивись на мої ноги і намагайся ступати туди, куди ступаю я.

Це допомогло. Начебто ми почали рухатися трохи швидше, але не настільки, щоб можна було дозволити собі перепочинок, — туман насувався й лизав нас за п’яти. З нього навсібіч розбризкувалися краплі. Пекучі, але не як вогонь. Менше жару, але більше болю, ніби по тілу розливається кислота та просочується крізь пори під шкіру. Спортивні комбінезони взагалі від цього не захищали. Цигарковий папір захистив би краще.

Фіней, який добряче від нас відірвався, зупинився, побачивши, що в нас проблеми. Але з туманом не можна боротися, тільки тікати. Отож Фіней підбадьорливо загукав, скеровуючи нас, і голос його був нам за провідника.

Штучна Пітина нога зачепилася за клубок повзучих рослин, і він незграбно гепнувся — я не встигла його підхопити. Допомігши йому підвестись, я раптом усвідомила, що найгірше — це не болючі пухирці й не опіки. Ліва половина Пітиного обличчя обвисла, ніби зникли всі м’язи. Повіка звисала, майже повністю затуляючи око. А кутик рот дивно вигнувся.

— Піто… — почала була я.

І тут-таки відчула спазм у руці.

Ось вона — дія хімічних цівок туману: він не просто обпікає шкіру, він поціляє нерви. Мене пронизав жах, і я смикнула Піту за собою, але призвело це тільки до того, що він знову заточився. Коли я нарешті допомогла йому звестись на ноги, обидві мої руки неконтрольовано тіпались. А туман тим часом насувався, його основна маса була вже за крок від нас. Із Пітиними ногами щось коїлося: він намагався йти, але ноги його дриґались, як у ляльки, яку смикають за ниточки.

Раптом Піта шарпнувся вперед, і я побачила, що це Фіней повернувся по нас і тягне його. Я закинула Пітину руку собі на плече, хоча воно і досі мене не слухалось, і спробувала підлаштуватися під прудкий крок Фінея. Ми відірвалися від стіни туману десь кроків на десять, аж тут Фіней зупинився.

— Ні, так не піде. Доведеться його нести. Зможеш підняти Магс? — спитав він мене.

— Так, — відповіла я впевнено, хоч моє серце і впало в п’яти. Магс важить не більш як сорок кілограмів, але й я не надто міцної статури. Хоча бувало, що я тягала й більші вантажі. От якби тільки руки мої припинили сіпатися! Присівши навпочіпки, я завдала Магс собі на плечі, як це робив Фіней. Я почала повільно спинатися на ноги і, випроставши коліна, впевнилася, що втримаю Магс. Фіней перекинув Піту через плече, і ми поквапились уперед. Фіней біг перший, а я дибала за ним по стежці, яку він прокладав серед хащ.

А туман і далі1 насувався — мовчазний, невблаганний і рівний, окрім хіба жадібних щупалець. Мій інстинкт підказував тікати від нього прямо, але Фіней рухався по схилу трохи навскоси. Тримаючись подалі від газу, він скеровував наш рух до Рогу достатку, до води. «Так, авжеж до води», — подумала я, а отрута дедалі глибше проникала під шкіру. Зараз я була така щаслива, що не вбила Фінея, — хто б тоді допоміг мені врятувати Піту? Щаслива, що на моєму боці хтось був, навіть якщо це й тимчасове явище.

Раптом я почала раз у раз падати. Провини Магс у тому не було. Вона щосили намагалася полегшити мені завдання, але як не крути, важила вона більше, ніж я здатна витримати. Особливо тепер, коли я відчувала, що права нога дерев’яніє. Я упала двічі, але мені вдавалось підвестися. Та коли я впала втретє, нога зовсім перестала слухатись. Поки я спиналася на ноги, Магс скотилася на землю. Я хапалась за гілки та ліани, але підвестися так і не вдалося.

Фіней повернувся по мене; Піта і досі висів через його плече.

— Все марно, — промовила я. — Зможеш нести їх обох? Хапай їх і тікай. Я пошкандибаю за вами.

Звучало це сумнівно, але я вклала в слова всю свою впевненість.

Фінеєві очі в місячному світлі були напрочуд зелені. Видно їх було добре, як удень. Мов котячі очі, вони відбивали світло. Можливо, вони так сяяли через те, що були повні сліз.

— Ні,— відповів він. — Я не зможу нести їх обох. Руки не слухаються.

Щира правда. Руки неконтрольовано смикалися. Вони були порожні. З трьох тризубів залишився один, і той тримав Піта.

— Вибач мені, Магс. Я не можу.

Те, що трапилось далі, було таке швидке й безглузде, що я не встигла нічого вдіяти. Магс важко підвелась, поцілувала Фінея в губи, а тоді пошкандибала просто в туман. І в одну мить тіло її конвульсивно вигнулось, і вона сіпаючись упала на землю.

Хотілося заверещати, але горло палало у вогні. Я зробила марний крок до Магс, аж тут почувся гарматний постріл, який сповіщав, що серце Магс зупинилось. Вона мертва.

— Фінею! — хрипло гукнула я. Але він уже відвернувся, він тікав від туману. Волочачи задерев’янілу ногу, я хитаючись рушила за ним, гадки не маючи, що буде далі.

Час і простір втратили своє значення, мозок мій, здавалося, заполонив туман, від нього плуталися думки, а все навколо робилося нереальним. Тільки тваринний інстинкт самозбереження штовхав мене за Фінеєм і Пітою, змушував продовжувати рух, хоча я вже була напівмертва. Я помирала. А Магс уже померла. Це єдине, що я усвідомлювала, чи думала, що усвідомлюю, бо це було геть безглуздо.

Місячне світло висяювало на Фінеєвій бронзовій шкірі, пухирці на тілі пекли нещадно, нога перетворилась на колоду… Я дибала за Фінеєм, доки той не повалився на землю, а Піта не впав на нього згори. Здавалось, немає сили навіть зупинитись, і я рухалась і рухалась уперед, поки не перечепилася через їхні розпростерті долілиць тіла і не повалилась на купу. «Ось вам і кінець», — подумала я. Але ця думка була якоюсь розмитою і не такою гострою, як нестерпний біль у всьому тілі. Фіней застогнав, і я подумала, що, мабуть, слід злізти з хлопців. Стіну туману видно було добре, вона стала перламутрово-білою. Може, то очі зіграли зі мною злий жарт, а може, місячне сяйво, але мені здавалося, що туман змінюється, трансформується. Так, він і справді ставав щільнішим, ніби наразився на скло і через це вимушено ущільнюється. Я придивилась уважніше й розгледіла, що щупальці з нього більше не вистромлюються. Власне, туман узагалі не рухавсь. Як і решта жахів на арені, він поширювався тільки на певну територію. Або ж продюсери просто вирішили поки що нас не вбивати.

— Він зупинився, — спробувала вимовити я, але з опухлого рота вихопилося лише якесь жахливе кумкання.

— Він зупинився, — повторила я. Цього разу, певно, розбірливіше, адже обоє, і Фіней, і Піта, обернули голови. Тепер туман повільно піднімався вгору, ніби його всмоктувало небо. Ми не могли відірвати очей, поки він не зник цілком, до останньої краплинки.

Піта скотився з Фінея, і той перевернувся на спину. Так ми і лежали втрьох, важко дихаючи й судомно шарпаючись, отруєні і тілом, і душею. За кілька хвилин Піта тицьнув угору й невиразно промовив.

— Ма-и.

Я поглянула вгору й угледіла пару тварин — мабуть, справді мавп. Живцем я їх зроду не бачила, в наших лісах мавпи не водяться. Але я бачила їх на картинках, та й, здається, на якихось Іграх також були мавпи, от мені й спало на думку те саме слово, що і Піті. Схоже, мавпи мали жовтогаряче хутро, хоч уночі важко було сказати це напевно, і завбільшки були по пояс дорослій людині. Я вирішила, що поява мавп — це добрий знак. Бо навряд чи вони б повилазили, якби повітря було смертельно отруйним.

Якийсь час ми, люди й мавпи, роздивлялись одне одного. Потім Піта важко став навколішки й поповз униз по схилу. А за ним поповзли і ми з Фінеєм. Зараз здатність іти здавалась такою самою нереальною, як і здатність літати. Ми повзли доти, доки не відчули під собою жовтий прибережний пісок замість заплутаних клубків ліан, а тепла вода навколо Рогу достатку не хлюпнула нам в обличчя. Але я миттю відскочила, ніби торкнулась відкритого полум’я.

Уперше в житті я збагнула значення вислову «не сип мені сіль на рану», бо від солоної води рани так пекли, що я мало не знепритомніла. Але з’явилося й інше відчуття — полегшення. Тому я вирішила проекспе-риментувати і дуже обережно занурила у воду тільки долоню. Боляче, але хай там як, а терпіти можна. Під блакитною поверхнею води я бачила, як з моїх ран сочиться молочно-біла субстанція. У воді вона помалу танула, а разом із нею танув і біль. Я розстібнула пояс і зняла комбінезон, який був ніби погризений мишами. Взуття та спідня білизна загадковим чином не зазнали жодного ушкодження. Помаленьку, по одній кінцівці я занурювалась у воду й очищалася від отрути. Піта робив те саме. Але Фіней, який від першого доторку відскочив од води, лежав долілиць на піску — чи то не хотів купатися, чи то не мав сили.

Нарешті, коли найгірше було позаду, я під водою розплющила очі, втягла воду ніздрями й висякалась, а потім довгенько полоскала горло, щоб і звідти вимити всю гидоту. Нарешті я була готова допомогти Фінею. Ногу я знову відчувала, а от руки і досі судомило. Я не могла дотягти Фінея до води, до того ж гострий біль може його вбити. Отож тремтячими руками я набрала пригорщу води і вилила йому на долоню. Оскільки він був не у воді, отрута виходила назовні у вигляді маленьких туманних хмаринок, від яких я старалася триматись подалі. Тепер уже й Піта оговтався й допомагав мені. Він розрізав Фінею комбінезон. Десь знайшов дві великі мушлі, значно глибші, ціж пригорщі. В першу чергу ми лікували Фінеєві руки, які були уражені найбільше, і хоча з них уже вийшло чимало туману, Фіней майже ні на що не реагував. Він просто лежав із заплющеними очима і зрідка стогнав.

Я роззирнулася, щоб пересвідчитися, чи нема загрози. Так, була ніч, але місяць світив занадто яскраво — нема де причаїтися. Нам просто пощастило, що ніхто досі на нас не напав. Ми б побачили, якби кар’єристи з’явилися від Рогу достатку, але якби на нас напали всі четверо, їхня перевага була б очевидною. А якщо вони попервах нас не помітили, то Фінеєві стогони скоро привернуть їхню увагу.

— Слід занурити його у воду цілком, — прошепотіла я.

Але поки Фіней у такому стані, зробити ми цього не

зможемо. Піта кивнув на ноги Фінея. Ми взяли по нозі, розвернули Фінея на сто вісімдесят градусів і повільно почали затягувати його в солону воду. Помалу, по кілька дюймів за раз. Спочатку занурили по кісточки. Почекали трошки. Потім занурили до середини литки. Ще почекали трошки. Тоді по коліна. Білі хмаринки раз по раз сочилися з тіла, і Фіней стогнав. А ми продовжували дюйм по дюйму проводити детоксикацію. І що довше я сиділа у воді, то краще почувалася. Це відчула не тільки шкіра, але й мозок і м’язи. А ще я бачила, що обличчя Піти вже не перекошене, повіки розліпилися, куточки вуст вирівнялись.

Поступово Фіней оговтувався. Він розплющив очі, сфокусував на нас погляд і усвідомив, що йому допомагають. Я поклала Фінеєву голову собі на коліна, і ми занурили його в лікувальну воду по шию. Коли він нарешті зміг підняти над водою руки, ми з Пітою обмінялись усмішками.

— Фінею, залишилась тільки голова! Це найгірша частина процедури, але ти почуватимешся значно краще, якщо зможеш її витримати, — пояснив Піта.

Ми допомогли Фінею сісти й тримали його за руки, доки той прочищав очі, ніс і горло. Але горло і досі було сильно уражене, говорити Фіней не міг.

— Піду подою дерево, — повідомила я хлопцям.

Я намацала на поясі втулку, яка, на щастя, і досі висіла на ліані.

— Давай я спочатку зроблю дірку, — запропонував Піта. — А ти поки що посидь із ним. Ти ж цілителька.

«Дуже смішно», — подумала я. Але вголос цього не промовила: хай Фіней вважає, що так і є. Він постраждав від туману найбільше, хоч я і не могла зрозуміти чому. Може, через те, що він більший на зріст і кремезніший, а може, більше за всіх напружувався. Та ще й Магс. Я й досі не могла втямити, що сталося. Чому він по суті покинув її напризволяще, щоб нести далі Піту. Чому вона погодилася, чому сама без вагань пішла просто на смерть. Бо вона стара і дні її і так полічені? Чи, може, вони вирішили, що Фіней матиме більше шансів на перемогу, якщо ми з Пітою будемо в його союзниках? Виснажений вигляд Фінея підказував мені, що зараз не час запитувати.

Натомість я спробувала зібратися. З подертого комбінезона я зняла брошку з переспівницею та причепила її на футболку. Плавучі пояси, либонь, кислототривкі, оскільки на вигляд були як новенькі. Плавати я вмію, тому для цього пояс мені не потрібен, але Брут своїм відбив мою стрілу, тому я знову оперезалася поясом, сподіваючись, що він забезпечить мені бодай якийсь захист. Я розплела косу й пальцями розчесалася — після ядучого туману на долонях залишалися цілі пасма. Потім те, що зосталося, знову заплела в косу.

Піта знайшов гарне дерево кроків за десять від вузької смуги піску. Нам і3 Фінеєм видно його не було, але удари ножем по стовбуру чулися дуже виразно. Цікаво, що трапилося з шилом. Магс або загубила його, або забрала з собою в туман. У будь-якому разі нема чого про нього згадувати. *

Я трохи віддалилася від берега і тепер плавала на мілководді, перевертаючись то на спину, то на живіт. Якщо нас із Пітою морська вода полікувала, то Фінея вона змінила цілком. Він помалу почав рухатися, перевіряючи кінцівки, а тоді поплив. Але зовсім не так, як плаваю я: ритмічно гребу собі руками й ногами. Здавалося, якась невідома морська тварина вертається до життя. Він пірнав і виринав, відпльовувався й перекидався у воді, закручуючи спіраль, від самого погляду на яку в мене починало паморочитись у голові. А потім, коли Фіней просидів під водою так довго, що я вже думала: він потонув, знагла голова його вигулькнула просто поряд зі мною, я аж підскочила.

— Не роби так, — буркнула я на нього.

— Як? Не пірнати чи не виринати? — уточнив він.

— Ніяк! Не так і не так! Просто відкисай у воді й поводься, як гарний хлопчик, — мовила я. — А якщо ти вже зовсім оговтався, ходімо допоможемо Піті.

За ту коротку мить, яка знадобилася, щоб перетнути узбережжя, я відчула, що в джунглях щось невловимо змінилося. Мабуть, далися взнаки роки полювання, а може, моє відновлене вухо справді чуло краще, ніж повинно б, але я відчула угорі тепло тіл. їм не потрібно було ні перегукуватися, ні кричати: самого лише дихання такої кількості створінь було достатньо.

Я торкнулась руки Фінея, і він простежив за моїм поглядом. Не знаю, як їм удалося підкрастись так безшумно. А може, і не безшумно. Просто ми були занадто заклопотані. За цей час вони і зібралися. З гілля навколо нас звисало не дві, не п’ять, а десятки мавп. Ті двійко мавп, яких ми зустріли, коли втекли від туману, здавалося, миролюбно зустрічали гостей. А от зграя мала вигляд загрозливий.

Я зарядила в лук одразу дві стріли, а Фіней міцніше стиснув тризуб.

— Піто! — покликала я якомога спокійніше. — Не допоможеш мені?

— Зараз, почекай хвильку. Я вже майже розколупав дірку, — озвався він, досі заклопотаний біля дерева. — Нарешті! Ти приготувала втулку?

— Так. Але ми тут дещо знайшли, хочемо, щоб ти поглянув, — провадила я, зважуючи кожне слово. — Повертайся до нас, тільки тихенько, щоб його не злякати.

Мені чомусь не хотілося, щоб він помітив мавп чи бодай поглянув у їхній бік. Є звірі, які навіть необережний погляд сприймають за прояв агресії.

Піта обернувся до нас — ніяк не міг відсапатися після мороки з деревом. Мій тон був таким дивним, що це Піту дещо збентежило.

— Добре, — відповів він спокійно.

Він рушив крізь джунглі, і хоча я була певна, що він намагається не шуміти, це в нього не дуже виходило. Власне кажучи, це в нього не дуже виходило, навіть коли обидві ноги були здорові. Але нічого страшного: він рухався, а мавпи сиділи на місцях. Наблизившись до узбережжя майже впритул, Піта раптом відчув їх. Він кинув на них один швидкий погляд, але це мало ефект вибуху бомби. Суцільна жовтогаряча маса хутра жахливо заверещала і знагла кинулась на нього.

Я зроду не бачила, щоб тварини рухалися так швидко. Вони ковзали ліанами, ніби ті були чимось змащені, перестрибували з дерева на дерево на неймовірні віддалі. Хутро стояло дибки, ікла були вищирені, пазурі стирчали як кинджали. Може, я ніколи й не бачила справжніх мавп, та була впевнена, що в природі тварини так не поводяться.

— Мутанти! — просичала я, і ми з Фінеєм кинулись до хащ.

Я знала, що важить кожна стріла. В похмурих сутінках я збивала мавпу по мавпі, цілячись в очі, серце й горло, щоб кожен постріл був напевно смертельним. Але мені б нічого не вдалося, якби Фіней не проколював чудовиськ своїм тризубом, як рибу, і не відкидав убік, а Піта не рубав їх ножем. Раптом я відчула в себе на спині пазурі, але хтось збив нападника. Повітря ставало важчим і важчим від запаху витоптаних рослин, крові та смороду мавп. Ми з Пітою і Фінеєм стали трикутником, спина до спини. Мені серце впало в п’яти, коли я дістала останню стрілу. Але потім я згадала, що в Піти також є сагайдак, до того ж сам Піта не стріляє, а коле мавп ножем. Свій ніж я також дістала, але мавпи атакували так швидко, що я ледь встигала відбиватися.

— Піто, — загукала я. — Твої стріли!

Піта обернувся, побачив моє скрутне становище й потягнувся по сагайдак. Аж тут із дерева просто йому на груди стрибнула мавпа. В мене не зосталося жодної стріли. Тризуб Фінея поцілив іншу мішень, тож на цю зброю сподіватись марно. Пітині руки зайняті, оскільки він намагається зняти сагайдак. Я жбурнула в мавпу ножа, але тварина зробила сальто й ухилилась від леза, продовжуючи летіти на Піту.

Беззбройна, беззахисна, я мріяла тільки про одне: добігти до Піти, штовхнути його на землю й захистити своїм тілом, хоч і знала, що все одно не встигну вчасно.

А вона встигла. З’явившись наче нізвідки, в одну мить вона опинилась перед Пітою. Вся в крові, з розтуленим у зойку роті, з розширеними зіницями, аж очі здавалися чорними дірами.

Божевільна морфліністка з Округу 6 виставила вперед худющі руки, ніби збираючись обійняти мавпу, і та встромила пазурі їй у груди.


РОЗДIЛ 2 | У вогні | РОЗДІЛ 4