home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 4

У вогні

Піта жбурнув мені сагайдак і застромив ніж у спину мавпи, засаджуючи його знову і знову, поки мавпа не розтиснула щелепи. Потім він відбуцнув тіло геть, пожадливо шукаючи наступну жертву. Нарешті в мене були стріли, я зарядила лук і приготувалася до атаки; за моєю спиною стояв Фіней, він засапався, але був уже не такий зайнятий.

— Давайте! Ну чого ж ви! — кричав Піта тваринам, важко дихаючи від люті. Але з мавпами щось трапилося. Вони задкували, ховаючись поміж дерев, ніби якийсь нечутний голос кликав їх назад. Голос продюсерів, що казав їм «досить».

— Забери її,— сказала я Піті.— Ми тебе прикриємо.

Піта лагідно підняв морфліністку та проніс її кілька

останніх кроків до піску, а ми з Фінеєм йшли поряд, тримаючи зброю напоготові. Та окрім жовтогарячих трупів на землі, мавп більше не було. Піта поклав морфліністку на пісок. Я розрізала у неї на грудях комбінезон, оголивши чотири глибокі рани. З них тонесенькою цівкою бігла кров, наче вони зовсім не смертельні. Та справжні пошкодження були всередині. Судячи зі слідів, тварюка уразила якийс^ життєво важливий орган — легеню чи, може, навіть серце.

Морфліністка лежала на піску, хапаючи ротом повітря, як риба, яку витягнули з води. Дуже бліда, з обвислою шкірою, а така худюща, аж ребра випиналися, мов у дитини, що померла з голоду. Певна річ, гроші на харчі в неї були, просто вона перетворилася на морфліністку, так само як Геймітч перетворився на пияка. Все в ній кричало про змарнованість: тіло, життя, відсутній погляд. Я взяла її за руку — та неконтрольо-вано сіпалася, чи то від отрути, яка понищила нервові закінчення, чи то від шоку, чи то від ломки, адже наркотики вже давно стали способом її існування. Ми нічого не могли вже вдіяти. Хіба що побути з нею, поки вона помирає.

— Піду погляну, що там у лісі,— мовив Фіней і пішов геть. Мені також кортіло втекти геть, але морфліністка схопила мене за руку так міцно, що довелося б її видирати, але на таку жорстокість я зараз була нездатна. Я згадала про Руту й подумала: може, варто заспівати пісню абощо. Але я навіть не знала імені морфліністки, поминаючи вже те, чи полюбляє вона пісні. Знала тільки, що вона помирає.

Піта присів із другого боку від морфліністки й почав гладити її по голові. Коли він м’яко заговорив, мені його слова здалися нісенітницею, але вони призначались не мені.

— Вдома в мене є скринька з фарбами. З них я можу змішати будь-який колір на світі. Рожевий. Блідий-блідий, як шкіра немовляти. Або такий яскравий, як ревінь. Можу змішати зелений, як весняна травичка. Або блакитний, блискучий, як лід на воді.

Морфліністка дивилася просто йому в очі, дослухаючись до кожного слова.

— Одного разу я три дні змішував фарби, щоб отримати правильний відтінок сонця, яке блищить на білому хутрі. Розумієте, це начебто мав бути жовтий, але ж насправді то був не просто жовтий, а набагато складніший відтінок. Нашарування безлічі кольорів. Одного по одному, — розповідав Піта.

Дихання морфліністки ставало повільним і поверхневим. Вільну руку вона занурила у власну кров на грудях і почала виводити малесенькі кружечки, як при малюванні.

— Я ще не здатен намалювати веселку. Веселки так швидко з’являються та зникають! Майне в небі блакитний або фіолетовий, а потім тане. І лишається тільки небо, — вів далі Піта.

Здавалося, морфліністку Пітині слова загіпнотизували. Ввели в транс. Вона підняла тремтячу руку й у нього на щоці намалювала щось схоже на квітку.

— Дякую, — прошепотів він. — Як гарно!

На мить обличчя морфліністки осяяла слабка усмішка, і вона ледь пискнула. Перемащена кров’ю рука впала їй на груди, вона востаннє видихнула — і почувся гарматний постріл. Мою долоню більше ніщо не стискало.

Піта відніс дівчину до води. Потім повернувся й сів поряд зі мною. Тіло морфліністки попливло до Рогу достатку, але зовсім скоро з’явився вертоліт, із нього опустилась металева чотирипала лапа, схопила тіло, підняла в нічне небо — і все.

До нас знову приєднався Фіней; у руках він тримав мої стріли, й досі мокрі від мавпячої крові.

— Я подумав, тобі це ще може знадобитися, — промовив він, простягаючи стріли мені.

— Дякую, — відповіла я.

Я рушила до води, щоб відмити зброю від крові та ще раз промити рани. Коли я повернулась у джунглі пошукати якогось моху, щоб витерти стріли, всі тіла мавп щезли.

— Куди це вони поділися? — спитала я хлопців.

— Хтозна. Ліани ворухнулись — і всі трупи зникли, — розповів Фіней.

Ми стояли, витріщаючись на джунглі, заціпенілі й виснажені. За якийсь час я помітила, що опіки від туману в мене на шкірі почали вкриватися струпами. Вони вже не боліли, але почали свербіти. Сильно свербіти. Я спробувала заспокоїтися, навіюючи собі впевненість у тому, що це хороший знак. Сверблять — значить, загоюються. Я поглянула на Піту й Фінея — обличчя обох були подряпані. Так, навіть Фінеєва врода за ніч змарніла.

— Не роздряпуйте, — порадила я, хоча мені самій страшенно кортіло почухатися. Але я знала напевно, що таку пораду дала б і моя мати. — Ви тільки інфекцію позаносите. А тепер ходімо заберемо-таки нашу воду.

Ми повернулися до дерева, яке довбав Піта. Він застромив у стовбур втулку, а ми з Фінеєм стали обабіч зі зброєю напоготові, хоча небезпеки начебто не було. Піта знайшов гарну жилку, тому вода з втулки полилася струмком. Угамувавши спрагу, ми літеплою водичкою обмили свої сверблячі тіла. Наповнили питною водою кілька мушель і повернулися на пляж.

Ще й досі була ніч, але світанок уже, мабуть, не за горами. Хіба що продюсери не схочуть, аби він приходив.

— Хлопці, відпочиньте, — запропонувала я. — А я трохи початую.

— Ні, Катніс, давай краще я, — промовив Фіней.

Я зазирнула йому в обличчя, в очі — і збагнула, що він ледь стримує сльози. Магс. Для нього зараз найкраще залишитися на самоті, щоб він міг оплакати Магс.

— Гаразд, Фінею, дякую, — відповіла я. І вляглася на пісок поряд із Пітою, який уже поринув у сон. Я вдивлялась у ніч, міркуючи про те, скільки всього трапилося за цей день. Ще вчора вранці Фіней був у моєму чорному списку, а тепер я дозволяю йому стерегти мій сон. Він урятував Піту, пожертвувавши Магс, а я не знаю чому. І не знаю, як пов’язані ці події. Отож я просто маю заснути і дозволити йому спокійно погорювати. Так я і вчинила.

Коли я знову розплющила очі, був уже ранок. Піта і досі лежав поруч зі мною. Над нами нависав плетений килимок із трави, затуляючи обличчя від сонця. Я сіла; поки ми спали, Фіней не байдикував. Дві плетені миски були повні питної води. А третя — молюсків.

Фіней сидів на піску, каменем товчучи мушлі.

— Свіжі вони смачніші,— промовив він, виймаючи з мушлі чудовий шматок м’яса та вкидаючи собі до рота.

Його очі й досі були припухлі, але я вдала, що не помічаю.

Зачувши їжу, мій шлунок забуркотів, і я потяглася по шматочок. Але один-єдиний погляд на нігті з засохлою кров’ю зупинив мене. Виявляється, уві сні я порозшкря-бувала собі рани.

— Не роздряпуй, бо занесеш інфекцію, — весело промовив Фіней.

— Десь я вже це чула, — відповіла я.

Я пішла до води і змила з себе кров, міркуючи, що гірше: біль чи сверблячка. Сита і тим, і тим по горло, я вилізла з води, задерла до неба голову й сердито гукнула:

— Агов, Геймітчу, якщо ви там не п’яні як хлющ, було б непогано дістати щось для шкіри.

Аж смішно, *як швидко наді мною з’явився парашут. Я піднесла руку — і тюбик приземлився просто мені на долоню.

— Давно пора! — промовила я, але довго супитись не могла. Геймітч. Скільки я б зараз віддала за змогу побалакати з ним бодай п’ять хвилин!

Я гепнулася на пісок поряд із Фінеєм і відкрутила ковпачок на тюбику. Всередині була темна густа мазь із ядучим запахом — суміш дьогтю і соснової глиці. Витиснувши на долоню трошки мазі, я наморщила носа й почала втирати її в ногу. Дуже швидко сверблячка минулась, і я полегшено зітхнула. Від мазі вкрита струпами шкіра набула жахливої сіро-зеленої барви. Намащуючи другу ногу, я передала тюбик Фінеєві, який із сумнівом спостерігав за мною.

— Ти наче гниєш, — сказав Фіней.

Але сверблячка, либонь, узяла гору над огидою, бо вже за кілька хвилин він також почав лікуватися. Справді, мазь на струпах мала жахливий вигляд. Я не могла стримати зловтіхи від Фінеєвого розпачу.

— Бідолашний Фіней! Уперше в житті ти не надто гарненький? — зронила я.

— Мабуть. Це щось новеньке. І як тільки ти витримувала таке стільки років? — парирував він.

— Просто уникала дзеркал. З часом ти теж забудеш про їхнє існування, — відповіла я.

— Ні, якщо дивитимуся на тебе, — промовив Фіней.

Ми вимастилися з ніг до голови, навіть натерли маззю

одне одному спини в місцях, де спідня білизна не захистила шкіри.

— Піду збуджу Піту, — нарешті промовила я.

— Ні, стривай, — зупинив мене Фіней. — Зробімо це разом. Нависнемо над ним удвох.

У моєму житті залишилося зовсім мало приводів для смітги. тпж я поголилася на ітей жапт. Ми сіли обабіч

Піти, схилили до нього свої вимащені мармизи й потрусили його.

— Піто, Піто, прокинься, — промовила я м’яким вкрадливим голосом.

Повіки Піти здригнулись, він розплющив очі — і підстрибнув, ніби його шилом укололи.

— А-а-а!

Ми з Фінеєм повалилися на пісок і розреготалися. Не могли зупинитися — бачили Пітині спроби зберегти презирливий вираз обличчя, і нас знову аж трусило. Коли ми нарешті оговталися, мені на думку спало, що Фіней Одейр не такий уже й поганий. Принаймні не такий уже й дурний і самозакоханий, як я вважала. Зовсім не такий. Щойно я дійшла такого висновку, поряд зі мною приземлився парашут зі свіжою хлібиною. Ще з минулого року я пам’ятала, що всі подарунки Геймітча завжди несуть у собі певне повідомлення. Цей подарунок я зрозуміла як: «Потоваришуй із Фінеєм, і голодна не лишишся».

Фіней покрутив хлібину в руках, роздивляючися скоринку. Не випускав із рук. Мав повне право: скоринка мала зеленкуватий відтінок морських водоростей, притаманний хлібу з Округу 4. Жодних сумнівів, що хліб призначений Фінею.’ Мабуть, він так тримається за цей дарунок, бо щойно' усвідомив справжню цінність хлібини, адже, можливо, більше ніколи не побачить хліба. А може, скоринка нагадала йому про Магс. Але він промовив:

— Хліб добре смакуватиме з молюсками.

Поки я допомагала Піті намаститися маззю, Фіней управно товк мушлі. А потім ми сіли в коло і ласували смачнючим солодким м’ясом молюсків із солонуватим хлібом з Округу'4.

Вигляд ми мали потворний, від мазі ступи відлущувалися, але я все одно була рада лікам. І не тільки тому, що вони вгамували сверблячку: як виявилося, вони захищали шкіру від палючого білого сонця в рожевому небі. З розташування сонця на небосхилі я зробила висновок, що зараз близько десятої години ранку, тобто ми на арені майже добу. Одинадцятеро трибутів уже мертві. Тринадцятеро живі. Десятеро з них ховаються десь у джунглях. Троє чи четверо з тих, хто в джунглях, — кар’єристи. Згадати, хто інші, я навіть спробувати не хотіла.

Джунглі з надійного сховку перетворилися на жахливу пастку. Я знала, що рано чи пізно нам доведеться знову туди йти — полювати самим або бути впольованими, але поки що я збиралась якнайдовше стовбичити на нашому маленькому пляжі. Схоже, що Піта й Фіней поділяли мою думку. Якийсь час джунглі здавалися майже спокійними: вони гомоніли, мерехтіли, але не виказували небезпеки. А потім удалечині зірвався пронизливий зойк. Просто перед нашими очима джунглі завібрували. На пагорбі виросла величезна хвиля, вище верхівок дерев, і, поглинаючи все на своєму шляху, покотилася вниз по схилу. Вона впала на море біля Рогу достатку з такою силою, що, хоч сиділи ми і далеченько, навколо нас завирувало море і наш маленький пляж на мить зник під водою. Добре, що нас було троє: ми встигли зібрати всі пожитки, окрім побитих кислотою костюмів, за якими й так ніхто не заплаче.

Пролунав гарматний постріл. Далеко в джунглях вертоліт забрав тіло. «Дванадцять», — подумала я.

Водоверть повільно заспокоїлася, поглинувши гігантську хвилю. Ми повернулися на вологий пісок і тільки-но збиралися розкласти все, як було, аж я побачила їх. Три постаті, десь за дві спиці від нас, спотикаючись, дибали по піску.

— Дивіться, — шепнула я, кивнувши на гостей.

Піта й Фіней обернулися. Як по команді, ми сховалися в тінь дерев.

Всі троє були виснажені — це було видно навіть із такої віддалі. Одна постать буквально тягнула на собі другу, а третя витанцьовувала дивні кола, як божевільна. Вони були червоні як цегла, мовби їх цілком занурили у фарбу й лишили підсихати.

— Хто це? — спитав Піта. — Чи що це? Мутанти?

Я дістала стрілу, готуючись до бою. Але той, кого тягли, важко повалився на пісок. А той, хто його тягнув, у розпачу почав тупати ногами, а потім розвернувся і штовхнув божевільного.

Обличчя Фінея осяяла усмішка.

— Джоанно! — покликав він і побіг до червоних створінь.

— Фінею! — почула я у відповідь голос Джоанни.

Ми з Пітою обмінялися поглядами.

— І що тепер? — спитала я.

— Ну, ми ж не можемо залишити Фінея, — відповів він.

— Так, маєш рацію. Ходімо тоді за ним, — промовила я буркотливо, бо навіть якщо б я і вирішила скласти перелік союзників, Джоанна Мейсон стовідсотково б у нього не потрапила.

І ми пошкандибали вздовж узбережжя, спостерігаючи теплу зустріч Фінея і Джоанни. Коли ми підійшли ближче, я побачила її компаньйонів — і моєму подиву не було меж. То були Вариста і Біпер. Біпер лежав на землі горілиць, а Вариста, яка знову підвелася на ноги, колами пританцьовувала по піску.

— З нею Вариста і Біпер.

— Клепка і Вольт? — уточнив Піта, так само здивований, як і я. — Хотів би я дізнатись, як це сталося.

Коли ми дісталися дивної компанії, Джоанна щось швидко-швидко розповідала Фінею й тицяла в напрямку джунглів.

— Ми думали, що то буде звичайний дощ, була ж блискавка і все таке. А ще ми так хотіли пити! Та коли дощ упав, на нас полилася кров! Густа гаряча кров. Неможливо було ані очей, ані рота розліпити, щоб її не наковтатися. Ми тицялися то туди, то сюди, сподіваючися десь сховатися від того страшного дощу. А потім Бласт наскочив на силове поле.

— Джоанно, мені так прикро, — промовив Фіней.

Я не одразу згадала, хто такий Бласт. Мабуть, як і Джоанна, трибут з Округу 7, але я геть не пам’ятала його зовнішності. А потім пригадала, що він навіть на тренування не з’явився.

— Дякую. Нічого особливого, просто, розумієш, він мені нагадував про домівку, — відповіла вона. — И ось він залишив мене з цими двома.

Вона буцнула черевиком Біпера, який ледь тямив, що коїться навколо.

— Вольтанутому встромили ножа в спину ще біля Рогу достатку. А вона…

Ми поглянули на вкриту засохлою кров’ю Варисту, яка ходила колами й бурмотіла:

— Цок-цок, цок-цок.

— Ага… Цок-цок. Клепка останню клепку загубила, — промовила Джоанна.

Вариста ніби відчула, що мова про неї, і нахилилася до Джоанни, яка відразливо штовхнула її на пісок.

— Відпочинь там трохи!

— Забери від неї руки, — різко промовила я.

Джоанна звузила очі та з ненавистю подивилася на

мене.

— Забрати від неї руки? — прошипіла вона, швидко ступила вперед і, не встигла я зреагувати, так мені зацідила, що перед очима аж зірочки закрутились.

— А хто, ти думаєш, вивів їх для тебе з тих кривавих джунглів? Ти…

Раптом Фіней закинув її на плече, і хай як вона звивалася змією, доніс до води і кілька разів занурив із головою, а Джоанна верещала й поливала мене брудом. Але я не вистрілила. Через те, що вона була з Фінеєм, а головне, через її слова: вона вивела Варисту й Біпера для мене.

— Як гадаєш, що вона мала на увазі? Коли казала, що вивела їх для мене? — спитала я Піту.

— Не знаю. Ти ж від самого початку хотіла їх у союзники, — нагадав він.

— Так. Хотіла. Від самого початку…

Але це не відповідь на питання. Я поглянула на непорушне тіло Біпера.

— Та якщо ми не вживемо заходів, отримаю я їх ненадовго.

Піта підняв Біпера, а я взяла за руку Варисту, і ми повернулися до нашого маленького табору на узбережжі. Я посадила Варисту на мілководді, щоб вона хоч трохи помилася, та вЬна лише плескала в долоні й час від часу бурмотіла: «Цок-цок». Потім я розстібнула пояс Біпера — на ньому висіла на ліані важка металева котушка. Не знаю, що то було, та коли вже Біпер вважає, що це потрібно зберегти, я її точно не загублю. А поки що я поклала котушку на пісок. Просяклий кров’ю одяг прилипнув до тіла Біпера, і в мене забрало чимаАо часу, щоб його зняти. Піта тримав Біпера у воді, а я відклеювала тканину. Коли ми нарешті впорались, виявилося, що спідня білизна також геть брудна. Вибору не було: щоб вимити Біпера, нам довелося роздягнути його догола. Але, маю зізнатися, це більше не справляло на мене враження. За цей рік на нашому кухонному столі побувало стільки голих чоловіків, що зрештою ми з Прим просто до цього звикли.

Ми постелили сплетений Фінеєм килимок і долілиць поклали на нього Біпера, щоб можна було оглянути йому спину. Від плеча до ребер тягнувся поріз завдовжки близько шістьох дюймів. На щастя, він був не надто глибокий. Шкіра була страшенно бліда, тож Біпер утратив чимало крові, до того ж рана й досі кривавилася.

Я сіла навпочіпки й замислилася. Що в нас є під рукою? Солона вода? Либонь, так само почувається мама, коли в неї єдині ліки — це сніг. Я вирішила перейтися лісом. Тут напевне ростуть усі необхідні ліки, але якби ж то я знала, як їх використати! Знайомих рослин не знайшлося, тож я згадала про мох, який Магс мені дала замість носовичка.

— Я скоро, — попередила я Піту.

На щастя, того моху в джунглях було хоч греблю гати. З найближчого дерева я нарвала його цілий оберемок, дотягла назад на узбережжя, а тоді товстим шаром наклала на поранення та щільно прив’язала ліанами до тіла. Ми дали Біперу трохи води, а потім відтягли його в тінь дерев.

— Думаю, більше ми нічим не зарадимо, — промовила я.

— І так добре. Ти молодець, — відгукнувся Піта. — Цілительство у тебе в крові.

— Ні,— похитала я головою. — Я успадкувала батькову кров.

Моя кров оживала під час полювання, а не лікування.

— Піду погляну, як там Вариста.

Я взяла ще пригорщу моху, щоб використати як ганчірку, та приєдналася до Варисти на мілині. Вона не пручалася, коли я зняла з неї комбінезон і заходилася витирати з її тіла кров. Але очі її були розширені від жаху. Коли я до неї заговорила, Вариста не відповіла, а тільки настирливо повторювала своє «цок-цок». Здавалось, вона намагається щось мені сказати, але не було поряд Біпера, який завжди розтлумачував її слова, і я ніяк не могла нічого втямити.

— Так, цок-цок, — повторила я. — Цок-цок.

Здавалося, це трохи її заспокоїло. Я випрала

комбінезон, щоб на ньому не залишилось ані крапочки крові, й допомогла Варисті знову його вдягнути. Він був не такий дірявий, як наші. З поясом також усе було гаразд, тож я її підперезала. А спідню білизну я поклала сушитися поряд із білизною Біпера.

Поки я полоскала Варистине спіднє, до нас приєдналася чистесенька, аж лискуча Джоанна разом із Фінеєм, у якого почала лущитися шкіра. Я вмовляла Варисту бодай щось з’їсти, а Джоанна тим часом хлебтала воду з мушлі. Байдужим, майже неживим голосом Фіней розповів про туйан і про мавп, але про найголовнішу подію не згадав ані словом.

Побути на варті, доки інші відпочинуть, хотіли всі, але врешті-решт залишилися чатувати ми з Джо-анною. Я — адже вночі дійсно відпочила і почувалася добре, вона ж бо просто відмовилася лягати. Поки інші вмощувалися спати, ми вдвох мовчки сіли на пісок. *

Джоанна коротко поглянула на Фінея, щоб переконатися: він заснув, а тоді обернулася до мене:

— Що сталося з Магс?

— Це все через туман. Фіней ніс Піту. Я якийсь час тягнула Магс. А потім у мене відмовила нога, і не змогла підняти Магс. Фіней сказав, що обох не донесе. І тоді Магс поцілувала його та зробила крок просто в отруйний туман, — розповіла я.

— Вона була ментором Фінея, — мовила Джоанна, мов звинувачуючи мене.

— Справді? Я не знала, — відповіла я.

— Вона була йому як рідна, — додала Джоанна трохи згодом, але тепер в її голосі було менше отрути.

Ми дивились, як вода облизує пісок.

— А навіщо тобі Клепка і Вольт? — спитала я.

— Я ж сказала: я привела їх для тебе. Геймітч пояснив: якщо я хочу до тебе в союзники, маю привести їх до тебе, — відповіла Джоанна. — Це ж ти йому так сказала, правильно?

«Ні», — подумала я. Але кивнула.

— Дякую. Я ціную це.

— Сподіваюсь.

Вона подивилась на мене з такою огидою, ніби я — тягар усього її життя. Цікаво, отак воно — мати старшу сестру, яка тебе ненавидить?

— Цок-цок, — почула я в себе за спиною.

Я озирнулася — Вариста повзала по колу. її очі витріщалися на джунглі.

— О Боже, знову вона за своє! Добре, піду посплю, а ви з Клепкою чергуйте, — промовила Джоанна.

Вона підвелась і попрямувала до Фінея, щоб умоститися поряд із ним.

— Цок-цок, — прошепотіла Вариста.

Я привела її туди, де ми сиділи, вклала на пісок і, щоб розрадити, заходилася гладити по руці. Неспокійно здригаючись, вона почала засинати, але й досі час від часу шепотіла: «Цок-цок, цок-цок».

— Цок-цок, — м’яко погодилась я. — Час поспати. Цок-цок. Засинайте.

Сонце піднімалось, доки не застигло просто над нами. «Мабуть, полудень», — неуважливо подумала я. Мені було байдуже. На тому боці моря, праворуч від мене, вдарила велетенська блискавка, долинув хрускіт поціленого дерева, і знову почалась електрична свистопляска. В тому самому місці, де й минулої ночі. Напевно, хтось забрів на ту ділянку і спровокував атаку. Я трохи посиділа, спостерігаючи за громовицею, заспокоюючи Варисту, сама заколисана мирним плескотом води. Я міркувала про минулу ніч, про те, як блискавки спалахнули після ударів дзвону. Дванадцятьох ударів.

— Цок-цок, — знову пробурмотіла Вариста, на мить виринувши із забуття і знову занурившись у нього.

Дванадцять ударів минулої ночі. Полуніч. Потім блискавка. Зараз сонце просто над головою. Полудень. І знову буря.

Я повільно підвелася й оглянула арену. Блискавка спалахнула там, де вчора падав кривавий дощ, під який потрапили Джоанна, Біпер і Вариста. Ми, либонь, були в третій секції, де стояв отруйний туман, просто поряд із секцією з блискавками. Тільки-но туман розсіявся, в четвертій секції почали збиратися мавпи. Цок-цок. Я обернула голову в інший бік. Кілька годин тому, близько десятої, з другої секції ліворуч од тієї, де зараз миготять блискавки, прийшла велика хвиля. Опівдні. Опівночі. Опівдні.

— Цок-цок, — 1— промовила Вариста уві сні.

Блискавки вщухли, праворуч од того місця упав кривавий дощ, і слова Варисти раптово набули сенсу.

— Ах, — видихнула я. — Цок-цок.

Я пробігла очима по колу арени і зрозуміла, що Вариста має рацію.

— Цок-цок. Це ж годинник.


РОЗДІЛ 3 | У вогні | РОЗДІЛ 5