home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 5

У вогні

Годинник. Я майже навіч бачила стрілки, що цокають на дванадцятьох секторах арени-циферблата. Щогодини починається новий жах, нова зброя продюсерів вистрілює, а попередній жах закінчується. Блискавка, кривавий дощ, туман, мавпи — це трапилося за перші чотири години на арені. О десятій — хвиля. Я не знаю, що коїлося інші сім годин, але тепер я знаю, що Вариста права.

Зараз падає кривавий дощ, а ми на пляжі нижче сектора з мавпами, як на мене, занадто близько до туману. Цікаво, різноманітні небезпеки чатують на нас лише в межах джунглів? Не обов’язково. Хвиля, наприклад, вийшла за їхні межі. А що як туман вийде зі свого сектора, або мавпи повернуться…

— Підйом, — розштовхала я Піту, Фінея та Джоан-ну. — Вставайте — час забиратися геть.

Однак часу було доволі, тож я пояснила всім годинникову теорію. Що мала на увазі Вариста своїм «цок-цок»: у кожній секції рухи невидимих стрілок запускають смертоносну зброю.

Думаю, мені вдалося переконати всіх, хто був при здоровому глузді, окрім Джоанни, яка просто не хотіла сприймати жодні мої пропозиції. Але згодом навіть вона погодилася, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Поки інші збирали наше скромне майно й одягали на Біпера комбінезон, я збудила Варисту. Вона прокинулася з панічним «цок-цок» на вустах.

— Так, Варисто, цок-цок, це циферблат годинника. Арена — це годинник. Ви мали рацію, — промовила я. — Мали рацію.

На її обличчі читалося полегшення — мабуть, тому, що хтось нарешті втямив те, що вона знала, можливо, ще з перших ударів дзвона.

— Полуніч.

— Так, це розпочинається опівночі,— підтвердила я. В голові почали спливати образи. Годинник. Ні, це

не просто годинник, це кишеньковий годинник, який лежить на долоні Плутарха Гевенсбі. «Все починається

0 дванадцятій», — сказав мені тоді Плутарх. А потім на мить засвітилась моя переспівниця і зникла. Невже Плутарх давав мені підказку щодо арени? Але з якого дива? Тоді з мене був такий самий трибут на Іграх, як

1 з нього. Можливо, він подумав, що це допоможе мені як менторові. А може, він уже тоді все знав.

Вариста кивнула на кривавий дощ.

— Пів на другу, — промовила вона.

— Саме так. Пів на Другу. А о другій отам ляже жахливий туман, — сказала я, вказуючи на джунглі.— Тож нам час рухатися кудись у безпечне місце.

Вона всміхнулась і покірно підвелася.

— Хочете пити? — я простягла їй плетену миску, і Вариста випила майже половину.

Фіней дав їй останній шматок хліба, і вона миттю його згризла. Тепер, коли вона нарешті донесла до нас важливе повідомлення, до неї повернулась тяма.

Я перевірила зброю. Зав’язала втулку і тюбик із маззю в парашут і ліаною прикріпила до пояса.

Біпер і досі не усвідомлював, що коїться навколо, та коли Піта спробував його підняти, почав пручатися.

— Де? — промовив він.

— З нею все гаразд, — сказав йому Піта, — Вариста в нормі. Вона також тут.

Але Біпер не заспокоювався.

— Де? — наполягав він.

— О! Я знаю, чого він хоче, — нетерпляче промовила Джоанна.

Вона пройшлась по пляжу і підібрала котушку, яку ми відв’язали від Біперового пояса, коли його купали. Котушка також була вимащена товстим шаром засохлої крові.

— Оце барахло. Якийсь дріт чи щось таке. Саме через дріт він отримав поранення. Біг до Рогу достатку по цю штукенцію. Не знаю, яку зброю він збирався з цього зробити. Може, хотів відтинати по шматку й використовувати як удавку? Але ви можете уявити Біпера, який когось душить?

— На своїх Іграх він переміг завдяки дроту. Встановлюючи електричні пастки, — пояснив Піта. — Для нього це найкраща зброя, ліпшої і не уявити.

Дуже дивно, що Джоанна сама до цього не дотумкала. Неправдоподібно. Навіть підозріло.

— Ти б мала сама здогадатися, — відкрито сказала я. — Це ж ти дала йому прізвисько Вольт.

Очі Джоанни небезпечно звузилися.

— Так, дурницю впорола, еге ж? — промовила вона. — Занадто захопилася, зберігаючи життя твоїм друзям. Поки ти… що? Послала Магс на смерть?

Мої пальці стисли держак ножа на поясі.

— Ану давай. Спробуй, убий мене. Мені до одного місця, що ти з пузом, я тобі горло перегризу, — прори-чала Джоанна.

Я усвідомлювала, що вбити її просто зараз не можу. Але для нас із Джоанною це тільки питання часу. Рано чи пізно хтось когось прикінчить.

— Нам усім слід охолонути, — встряв Фіней, раптово глянувши на мене. Він узяв котушку дроту й повісив її у Біпера на грудях. — Ось твій дріт, Вольте. Наступного разу конкретно кажи, що ти маєш на увазі.

Піта підняв на руки нарешті заспокоєного Біпера й запитав:

— Куди тепер?

— Думаю, слід прогулятися до Рогу достатку і трішки поспостерігати. Просто аби переконатися, що ми праві щодо годинника, — відповів Фіней.

Кращого плану в нас усе одно не було. До того ж непогано пошукати ще якусь зброю. Тепер нас шестеро. Навіть якщо не брати до уваги Біпера й Варисту, ми маємо чотирьох управних бійців. І наше становище дещо відрізняється від мого минулорічного досвіду, коли я змушена була все робити сама. Так, мати союзників — це чудово, поки можна заплющувати очі на те, що рано чи пізно доведеться їх убити.

Біпера й Варисту, ймовірно, вбивати не доведеться. Уявіть, що нам треба швидко тікати, — скільки вони пробіжать?.. Далі візьмімо Джоанну. Відверто кажучи, її я спокійно зможу вбити, якщо доведеться захищати Піту. А може, просто щоб примусити її замовкнути. От тільки бажано, щоб Фінея хтось убив замість мене. Не думаю, що я здатна зробити це власноруч. Врешті-решт, він чимало зробив для Піти. Може, якось нацькувати на нього кар’єристів? Ні, не вийде. Але який у мене вибір? Оскільки ми знаємо про годинник, у джунглях Фіней навряд чи загине, а значить, залишається єдиний варіант: хтось повинен подужати його в сутичці.

Навіть думати про це було бридко, і мозок відчайдушно намагався змінити тему. Але єдине, що здатне витіснити такі думки, це мрії про вбивство президента Снігоу. Гадаю, це не надто гарні мрії для сімнадцятирічної дівчини, але особисто для мене — дуже приємні.

Ми попрямували найближчою стежкою, скрадаючись до Рогу достатку обережно: раптом там ховаються кар’єристи. Я сумнівалася, що там хтось є, адже ми просиділи на узбережжі не одну годину й не помітили жодного руху. Як я і очікувала, там нікого не було. Тільки великий золотий Ріг і купа зброї, яка нікому не знадобилася.

Поклавши Біпера в затінку Рогу достатку, Піта покликав Варисту. Вона присіла поряд із Біпером, і Піта вклав котушку з дротом їй у долоні.

— Помийте це, гаразд? — попросив він.

Вариста кивнула й почимчикувала до води, де заходилася змивати з дроту кров. І тихенько заспівала якусь смішну пісеньку про мишу, котра біжить по годиннику. Пісенька була дитяча, але Вариста страшенно тішилася, наспівуючи її.

— О ні, тільки не цю пісню знову, — буркнула Джоанна, закотивши очі.— Вона співала її кілька годин поспіль, а тоді почала цок-цокати.

Зненацька Вариста випросталась і тицьнула на джунглі.

— Друга, — промовила вона.

Я простежила за її пальцем — стіна туману саме почала просочуватися на узбережжя.

— Так, Вариста має рацію. Зараз друга година, і на джунглі спустився туман.

— Точно за годинником, — промовив Піта. — Ви кмітливі, Варисто, про все здогадалися.

Вариста всміхнулась і знову заспівала, вимочуючи котушку.

— Не просто кмітлива, — заговорив Біпер. — У неї інтуїція. — (Ми всі озирнулися на Біпера, який, здається, повернувся до життя). — Вона все відчуває раніше за інших. Як канарки у ваших вугільних копальнях.

— Що він має на увазі? — запитав мене Фіней.

— Шахтарі беруть із собою в забій пташку, щоб знати, коли станеться викид газу, — пояснила я.

— Чому пташку — вона здихає? — поцікавилася Джоанна.

— Спочатку припиняє співати. Це значить, що час забиратися з копальні. Та якщо газу забагато, тоді, звісно ж, канарка помирає. І люди разом із нею.

Мені не хотілося говорити про вмираючих птахів. Ці розмови навіювали мені думки про батькову смерть, і про смерть Рути й Мейсилі Доннер, і про маму, яка успадкувала канарку Мейсилі… Чудово, тепер я почала думати про Гейла, який зараз перебуває глибоко під землею, в цих страшних копальнях, і про президента Снігоу, який погрожував його вбити. Влаштувати там, унизу, нещасний випадок дуже просто. Замовкає канарка, спалах — і все.

Я повернулася до мрій про вбивство президента.

Хоча Джоанну і дратувала Вариста, вона все одно здавалася щасливою — вперше за весь час на арені. Поки я збирала побільше стріл, вона довго вешталася навколо Рогу, а тоді з’явилася перед нами з парою величезних смертоносних сокир. Цей вибір здався мені дивним, доки я не побачила, як вона жбурнула одну з них у Ріг достатку — з такою силою, що та застромилася в м’який золотистий метал. Певна річ. Джоанна Мейсон. Округ 7. Лісозаготівля. Закладаюся, що вона вчилася метати сокири, відколи зіп’ялася на ноги. Як і Фіней зі своїм тризубцем. Чи Біпер із дротом. Або

Рута з її знанням усіх рослин. І тут я усвідомила: ось іще один недолік трибутів Округу 12. Працювати в копальнях ми починаємо у вісімнадцять років. А трибути з інших округів отримують якісь навички мало не з пелюшок. Знання, які людина набуває в шахті, на Іграх також можуть стати в пригоді. Володіння киркою, наприклад. Або знання вибухівки. Це дає перевагу. От як моє полювання. Але вивчаємо ми це запізно.

Поки я копирсалась у зброї, Піта присів навколішки, щось рисуючи вістрям ножа на великому гладкому листку, який він приніс із джунглів.

Я зазирнула йому через плече — він креслив мапу арени. У центрі він розташував Ріг достатку, навколо нього — піщане кільце, від якого відходять дванадцять рівних смуг. Схема нагадувала пиріг, покраяний на дванадцять однакових тонких скибочок. Далі він намалював інше коло, що символізувало лінію води, і ще одне трохи більше за попереднє — край джунглів.

— Подивись, як розташований Ріг достатку, — промовив він до мене.

Я роздивилася Ріг і зрозуміла, що він має на увазі.

— Хвіст Рогу вказує на дванадцяту годину, — промовила я.

— Правильно, тобто це верх нашого годинника, — підтримав мене Піта і швидко надряпав числа від одного до дванадцятьох по колу умовного циферблата.

— З дванадцятої до першої — це зона блискавки.

І він маленькими літерами нашкрябав «блискавка» у відповідному клині, потім за годинниковою стрілкою в кожній наступній секції написав: «кров», «туман», «мавпи». *

— Аз десятої до одинадцятої — хвиля, — підказала я.

Він додав і хвилю. В цей момент до нас приєдналися Фіней і Джоанна, озброєні до зубів тризубцями, сокирами й ножами.

— В інших секторах було щось незвичайне? — спитала я у Джоанни і Біпера — раптом вони бачили що-небудь, чого ми не відзначили на мапі. Але вони бачили тільки багато крові.

— Думаю, продюсери ще щось для нас притримали.

— Я відмічу пастки продюсерів, які, ми вже знаємо, виходять за межі джунглів, — промовив Піта, креслячи діагональні лінії, які захоплювали узбережжя, в секторах туману і хвилі. Він сів на землю. — Що ж, зранку ми й цього не знали.

Всі ми закивали, і тут я звернула на дещо увагу. Навколо панувала тиша. Наша канарка припинила співати.

Не зволікаючи, я вихопила стрілу й зарядила лук, розвернулась — і побачила блискучого від води Глянця, біля якого сповзала на землю Вариста з розтятим від вуха до вуха горлом. Наконечник стріли встромився йому в праву скроню, а поки я перезаряджала лук, Джоанна поцілила лезом сокири в груди Кашеміри. Фіней відбив спис Брута, що його той жбурнув у Піту, і висмикнув зі свого стегна ніж — його підрізала Енобарія. Якби не Ріг достатку, за яким можна було сховатись, обоє трибутів з Округу 2 уже б загинули. Я погналася за ними. Бум! Бум! Бум! Гарматні постріли підтвердили, що Варисті вже не зарадити, але прикінчувати Глянця чи Кашеміру теж немає необхідності. Ми з союзниками оминули Ріг, переслідуючи Брута й Енобарію, які бігли піщаною доріжкою в напрямку джунглів.

Несподівано під ногами різко сіпнулася земля, і я впала на пісок. Піщане кільце, на якому стояв Ріг достатку, почало швидко-швидко обертатися навколо своєї осі, джунглі довкруж перетворилися на невиразну пляму. Я відчувала відцентрову силу, яка тягла мене до води, і силкувалася закопатись у пісок, знайти хоч якусь точку опори на нестійкій землі. У голові паморочилося, пісок летів у очі, тож довелося заплющити повіки. Не могла нічого вдіяти — тільки міцно триматися, поки земля так само нагло не стала як стій.

Кашляючи і відчуваючи нудоту, я повільно сіла і роз-зирнулася — мої компаньйони були в тому самому стані. Фіней, Джоанна й Піта, як і я, втрималися. Три трупи злетіли в морську воду.

Весь цей хаос, відтоді як Вариста припинила співати і до цієї миті, забрав хвилину, може, дві. Ми сиділи на піску, важко дихаючи й відпльовуючи пісок.

— А де Вольт? — спитала Джоанна. Ми скочили на ноги. На нетвердих ногах зробили довкруж Рогу достатку коло і впевнилися: він зник. Нарешті Фіней його вгледів — у воді, кроків за двадцять від нас, — Біпер ледве тримався на плаву. Фіней поплив його витягати.

Саме тієї миті я згадала про дріт, такий важливий для Біпера. Я закрутила головою. Де ж він подівся? Де? А тоді я побачила: його і досі стискала в руках Вариста, яку водою віднесло вже далеченько. Мені аж стало млосно, коли я подумала про те, що маю зробити.

— Прикрийте мене, — швидко сказала я товаришам, відкинула геть свою зброю і помчала піщаною стежкою, яка була найбдижче до тіла Варисти. Не гальмуючи, я пірнула у воду й попливла. Краєм ока я бачила вертоліт, який уже з’явився в небі: механічна лапа опускалася, щоб забрати тіло. Але я не зупинялась. Я пливла щодуху і врешті-решт наскочила на тіло Варисти. Я випірнула, засапана, стараючись не наковтатися закривавленої води, яка розтікалася навколо відкритої рани на шиї Варисти.

Вона плавала на спині, підтримувана поясом, витріщаючись на немилосердне сонце. Борсаючись у воді, я видерла котушку дроту з пальців Варисти, бо затиснула вона її намертво. Я не можу нічого вдіяти — тільки стулити повіки бідолашної Варисти, пошепки попрощатися і попливти геть. Коли я дісталася берега, жбурнула дріт на пісок і вилізла з води, тіло Варисти вже зникло. Але я й досі відчувала присмак її крові, змішаної з морською сіллю.

Я повернулася до Рогу достатку. Фіней дотягнув Біпера до берега живим і майже неушкодженим, той тільки трохи наковтався води і тепер сидів її випльовував. Біпер, на щастя, не загубив своїх окулярів, тож тепер бодай бачив. Я поклала дріт йому на коліна. Котушка виблискувала, крові більше не було. Біпер розмотав трошки дроту і пропустив крізь пальці. Я вперше роздивилася той дріт — такого я ще зроду не бачила. Він був блідо-золотої барви і такий тоненький, як золота волосинка. Цікаво, який він завдовжки? Щоб заповнити таку велику котушку, довжина має бути чималою. Але я ні про що не питала, бо знала, що в цю мить Біпер думає про Варисту.

Я подивилася на спокійні обличчя своїх союзників. Тепер усі: Фіней, Джоанна, Біпер, — втратили своїх партнерів по округу. Я підійшла до Піти і міцно його обійняла, і якийсь час ніхто з нас не зронив ані слова.

— Забираймося з цього клятого острова, — нарешті сказала Джоанна.

Єдине, що нас тут тримало, це зброя, але її змило у воду, залишилося тільки те, що ми мали при собі. На щастя, ліани тут міцні, тому втулка й тюбик із ліками, загорнуті в парашут, і досі висіли в мене на поясі. Фіней зняв майку й перев’язав на стегні рану, якої завдала йому

Енобарія. На щастя, поріз був неглибокий. Біпер сказав, що зможе йти сам, якщо ми рухатимемося помаленьку, тож я допомогла йому підвестись. Ми вирішили повернутися на узбережжя до сектора дванадцятої години. Кілька годин спокою — і жодної отрути. Але Піта, Джоанна й Фіней рушили у трьох різних напрямках.

— Дванадцята година, правильно? — промовив Піта. — Хвіст Рогу достатку вказував на дванадцяту.

— До того, як нас покрутили, — заперечив Фіней. — Я запам’ятав, де було сонце.

— Сонце тільки може підказати, що зараз близько четвертої, Фінею, — втулила я.

— Катніс має на увазі, що знати час не означає знати, де четверта година на годиннику. З сонця можна тільки зробити висновок про сторони світу. Не слід забувати, що зовнішнє коло джунглів продюсери теж могли покрутити, — промовив Біпер.

Ні, так ґрунтовно Катніс не міркувала. Біпер озвучив цілу теорію, я ж про сонце зронила просто зауваження. Але я тільки кивнула, ніби сама давно дійшла такого самого висновку.

— Так, тож у сектор дванадцятої години може вести будь-яка з цих стежок, — промовила я.

Ми зібралися навколо Рогу достатку, ретельно оглядаючи джунглі. Вони були напрочуд одноманітні. Я згадала високе дерево, яке прийняло перший удар блискавки

о дванадцятій родині, але в кожному секторі росло таке дерево. Джоанна запропонувала піти по слідах Енобарії та Брута, але їх чи то звіяло вітром, чи то змило водою. Сказати, що й де, було геть неможливо.

— Даремно я згадала про годинник уголос, — розлючено промовила я. — Тепер у нас забрали навіть цю перевагу.

— Ненадовго, — заспокоїв мене Біпер. — О десятій ми побачимо хвилю — і знову будемо в курсі.

— Так, продюсери ж не можуть перепроектувати цілу арену, — додав Піта.

— Сказала — не сказала… — нетерпляче промовила Джоанна. — Ти мала нам сказати, бо ми б і з місця не зрушили, дурило!

За іронією долі, тільки її логічне, хоча й зверхнє зауваження змогло мене переконати. І справді, я мала їм сказати, щоб змусити рухатися далі.

— Ходімо, я хочу пити, — мовила Джоанна. — У кого тут гарний нюх?

Ми навмання вибрали стежку й рушили нею, і гадки не маючи, в який сектор прямуємо. Діставшись узлісся, ми роззирнулися — чи не чигають на нас небезпеки.

— Зараз, здається, година мавп, але тут нема жодної,— промовив Піта. — Тож я починаю довбати дірку в дереві.

— Ні, зараз моя черга, — промовив Фіней.

— Гаразд, я тебе прикрию, — погодився Піта.

— Прикрити може і Катніс, — втрутилась у розмову Джоанна. — А ти маєш накреслити нову мапу. Ту ж бо змило.

Вона зірвала з дерева великий листок і простягла Піті.

На мить мені в голову закралася підозра, що нас хочуть розділити і вбити поодинці. Але це безглуздо. Я матиму над Фінеєм перевагу, якщо він поратиметься з деревом, та й Піта набагато кремезніший за Джоанну. Тож я попрямувала за Фінеєм углиб джунглів — кроків за п’ятнадцять він знайшов хороше дерево й заходився колупати ножем дірку.

Я стояла зі зброєю напоготові, й мене не відпускала неприємна думка: щось відбувається і це щось має стосунок до Піти. Подумки я, шукаючи причину дискомфорту, прокрутила назад усі події — аж до миті, коли пролунав перший гонг. Фіней уплав забрав Піту з його металевого люка. Фіней оживив Піту, коли його серце зупинилося після зіткнення з силовим полем. Магс пішла в туман, щоб Фіней міг нести Піту. Морфліністка затулила його власним тілом, захистивши від мавпи. Сутичка з кар’єристами була зовсім короткою, але я пригадала: Фіней відбив списа, якого Брут кинув у Піту, хоча бачив, що Енобарія збирається встромити йому в ногу ножа. І навіть зараз Джоанна забрала його креслити мапу, тільки б він не ризикував у джунглях.

Це не підлягало сумніву. З причин, для мене незбагненних, переможці заповзялися зберегти Піті життя, навіть якщо для цього доведеться принести в жертву себе.

Я була приголомшена. По-перше, це я мала захищати Піту. По-друге, це безглуздо. Тільки один із нас зможе вибратися з арени. Чому вони вибрали для захисту Піту? Що міг Геймітч їм сказати, що запропонувати, аби змусити їх поставити життя Піти вище за власне?

Чому хочу я, щоб Піта вижив, я знала. Він — мій друг, і це мій вияв непокори Капітолію, мій виклик жахливим Іграм. Але якби мене з Пітою нічого не зв’язувало, що б могло змусити мене рятувати його, поставити його життя вище за своє? Звісно, він хоробрий, але всі ми хоробрі, коди вже витримали одні Ігри. Певна річ, Піта — особливий, він винятково порядний, але… А тоді я згадала те, що Піта робить краще за нас усіх. Він уміє говорити. На інтерв’ю він двічі затьмарив усіх учасників.

І можливо, саме ця порядність, яка лежить в основі його натури, здатна розворушити публіку — ні, країну — й одним простим реченням змусити її стати на його бік.

Я загадала свої міркування про те, який дар повинен мати революційний лідер. Хіба не в цьому переконував усіх Геймітч? Що Пітине слово матиме більшу силу проти Капітолія, ніж фізична міць, хай якою вона буде. Не знаю. Коли я дивлюсь на деяких трибутів, не вірю, що їх переконали б такі аргументи. Взяти хоча б Джоанну Мейсон. Але як іще пояснити спільні зусилля переможців зберегти Піті життя?

— Катніс, втулка в тебе? — спитав Фіней, повертаючи мене до дійсності. Я розрізала ліану, якою втулка була прив’язана до пояса, і простягла Фінеєві металеву трубку.

Аж тут пролунав зойк. Сповнений такого страху й болю, що в мене кров захолола в жилах. І такий знайомий! Я вронила втулку, миттю забувши, де я і що переді мною; знала тільки, що мушу дотягнутися до тієї, хто плаче, захистити її. Мов божевільна, я побігла на голос, не думаючи про небезпеку, продираючись крізь сплетені ліани й гілки, які стояли на шляху до неї.

На шляху до моєї маленької сестрички.


РОЗДІЛ 4 | У вогні | РОЗДІЛ 6