home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 7

У вогні

Коли я прокинулась, на мить мене огорнуло неперевершене відчуття щастя, котре якось було пов’язане з Пітою. Щастя, звісно, це цілковита дурниця, коли навколо таке коїться. За день я вже буду мертва. Найліпший варіант розвитку подій — якщо мені вдасться усунути з поля бою геть усіх, включно зі мною самою, і тим самим забезпечити Піті корону переможця Червоної чверті. Та все одно — відчуття було таке незвичне й солодке, що я чіплялася за нього ще кілька хвилин. Поки колючий пісок, палюче сонце і свербіж на шкірі не повернули мене до реальності.

Всі вже прокинулися — спостерігали, як на берег спускається парашут. То була чергова доставка хліба. Такого самого, як ми отримали напередодні. Двадцять чотири булочки з Округу 3. Тепер у нас було їх тридцять три штуки. Кожен узяв по п’ять, вісім залишилось у запасі. Вголос цього ніхто не промовив, але вісім чудово розділиться на чотири, якщо хтось із нас загине. За білого дня жарт про те, що решту з’їдять ті, хто виживе, уже був несмішний.

Скільки ще протримається наша спілка? Не думаю, що хтось міг припустити, що кількість трибутів зменшиться так швидко. А якщо я помиляюсь, і насправді ніхто не намагається захистити Піту? А всі події були тільки збігом обставин, або виваженою стратегією, щоб завоювати нашу довіру та зробити з нас легку здобич, або я взагалі не розумію, що коїться? Зачекайте-но, немає ніяких «якщо». Я справді не розумію, що коїться.

А оскільки я не можу втямити, що коїться, значить, нам із Пітою час усе з’ясувати.

Сидячи на піску поруч із Пітою, я взялася до булочок. Чомусь я не могла звести на нього очі. Можливо, через те, що минулої ночі ми цілувалися, хоча в цьому не було нічого ані дивного, ані нового. Гадаю, Піта взагалі не відчув ніякої відмінності. А можливо, через те, що я усвідомлювала, як мало часу нам залишилось. І які різні ми переслідуємо цілі, коли йдеться про те, хто має пережити Ігри.

Потому як ми поїли, я взяла Піту за руку й потягнула до води.

— Ходімо. Я навчу тебе плавати.

Мені необхідно було забрати його подалі від інших, аби дещо обговорити. Але це потрібно було зробити непомітно, не викликаючи підозр, бо щойно вони зрозуміють: ми збираємося розірвати спілку, ми з Пітою миттю перетворимося на мішень.

Якщо б я справді збиралася навчити Піту плавати, я би примусила його зняти пояс, який допомагав триматися на поверхні води, та яке це мало значення зараз? Я показала Піті декілька основних рухів і звеліла йому зайти у воду по пояс і поплавати туди-сюди. Деякий час за нами уважно спостерігала Джоанна, але згодом утратила інтерес і повернулася до табору, щоб іще трохи подрімати. Фіней плів із ліан нову сітку, Біпер грався своїм дротом., Я знала: час прийшов.

Доки Піта плавав, я з’ясувала цікаву річ. Струпи почали потихеньку відпадати. Я обережно потерла їх піском — і верхній шар шкіри цілком відлущився, оголивши молоденьку шкіру. Я гукнула Піту, щоб показати йому, як можна відлущити сверблячі струпи, і поки ми натиралися піском, завела розмову про втечу.

— Нас залишилося лише восьмеро. Чи не час нам двом забиратися?

Я промовила це пошепки, хоч і сумнівалась у тому, що хтось з трибутів зможе нас підслухати.

Піта кивнув, але я бачила, що він іще міркує над моєю пропозицією. Зважує всі «за» та «проти».

— Я от що тобі скажу, — промовив він. — Пропоную не тікати, доки не помруть Брут і Енобарія. Мені здається, що Біпер готує для них якусь пастку. А тоді, я обіцяю, ми втечемо.

Він мене не переконав. Та якщо ми втечемо просто зараз, то матимемо зразу двох ворогів, і обидва нас переслідуватимуть. А можливо, навіть і трьох, бо хто знає того Чича? Ще й про годинник не слід забувати. А ще потрібно подумати про Біпера. Джоанна привела його винятково через мене, і якщо ми вдвох утечемо, вона його точно вб’є. А потім я згадала: я не можу захистити і Піту, і Біпера водночас. Буде лише один переможець — Піта. Я маю це прийняти. І рішення я повинна ухвалювати, базуючись тільки на цьому.

— Гаразд, — погодилась я. — Залишимося, доки не помруть кар’єристи. Але це остаточне рішення, — я обернулась і помахала Фінеєві.— Гей, Фінею, ходи-но сюди! Ми знаємо спосіб, як знову зробити тебе гарнюнім!

І наше тріо заходилося відлущувати зі шкіри струпи, натираючи одне одному спини, щоб вони стали такі ж рожеві, як небо. Потім ми знову намастилися ліками, що їх прислав Геймітч, бо шкіра зараз була занадто ніжною, як на таке пекуче сонце, але на гладенькій шкірі мазь не мала такого бридкого вигляду, та й для походу в джунглі згодиться як маскування.

Тут нас покликав Біпер, і виявилося, що за кілька годин, поки він вовтузився з дротом, він придумав чудовий план.

— Гадаю, ніхто не заперечує, що ми в першу чергу маємо позбутися Брута й Енобарії,— спокійно промовив він. — Маю сумніви, що вони знову відкрито на нас нападуть, особливо тепер, коли кількісна перевага на нашому боці. Ми могли б їх, звісно, вистежити, але це небезпечно й виснажливо.

— Думаєте, вони теж здогадалися про годинник? — запитала я.

— Навіть якщо ні, то скоро здогадаються. Можливо, не про все, як ми, але знатимуть, що в деяких зонах напади повторюються за принципом циклічності. До того ж не думаю, що вони не помітили: наша вчорашня бійка урвалася через продюсерів. Ми знаємо, що то була спроба нас дезорієнтувати, але й Брут з Енобарією також можуть спитати себе: навіщо? І це наведе їх на думку про годинник, — відповів Біпер. — Отож я вважаю, що нам ліпше поставити власну пастку.

— Почекай, я збуджу Джоанну, — промовив Фіней.—

Вона збожеводіє, якщо дізнається, що проґавила щось важливе. ^

— Не збожеволіє,— пробурмотіла я, адже Джоанна й так божевільна, але я не стала його зупиняти, бо також розлютилася б, якби щось відбувалося за моєю спиною.

Нарешті до нас приєдналася Джоанна, і Біпер звелів нам трохи розступитися, щоб мати простір. Він накреслив на піску коло й поділив його на дванадцять секторів. Це була арена, але не схожа на арену Піти, з його чіткими акуратними лініями, — то був грубий начерк людини, заклопотаної іншими, набагато складнішими думками.

— Уявіть, що ви — Брут і Енобарія. Де б ви почувалися в безпеці, знаючи про джунглі те, що ви знаєте? — запитав Біпер.

У голосі його не було зверхності, але я не могла не думати, що він нагадує мені шкільного вчителя, який щось пояснює учням. Можливо, таке відчуття виникло через різницю у віці, а може, просто через те, що Біпер був у мільйон разів розумніший за нас усіх.

— Тут, на узбережжі,— відповів Піта. — Це найбезпечніше місце.

— То чому ж вони не на узбережжі? — поцікавився Біпер.

— Бо тут ми, — роздратовано сказала Джоанна.

— Саме так. Берег окупували ми. Тож якщо узбережжя зайняте, куди б ви пішли? — знову запитав Біпер.

Я поміркувала про смертоносні джунглі та про зайняте узбережжя.

— Я б сховалася просто на межі джунглів і пляжу. Щоб мати змогу в разі чого швидко накивати п’ятами. І таким чином я б мала змогу за нами шпигувати.

— А ще — добувати їжу, — вигукнув Фіней. — Джунглі аж кишать підозрілими рослинами й тваринами. Але спостерігаючи за нами, можна упевнитися, що морепродукти безпечні.

Біпер усміхнувся, начебто ми навіть перевищили його очікування.

— Так, правильно. Ви зрозуміли. Отже, тепер моя пропозиція: влаштувати о дванадцятій коротке замикання. Що відбувається рівно опівдні й опівночі?

— В дерево ударяє блискавка, — зазначила я.

— Атож. Ось що я пропоную: між ударами блискавки опівдні й опівночі ми пустимо дріт від дерева через пісок аж до води, бо ж солона вода — чудовий провідник. Коли вдарить блискавка, струм побіжить по дроту до води й замкне все узбережжя, бо пісок буде і досі вологий від хвилі, яка впаде на берег о десятій. І всіх, хто в цю мить опиниться в зоні дії, уб’є електричним струмом, — промовив Біпер.

Запала довга пауза: всі ретельно обмірковували Бі-перів план. Мені він здавався фантастичним, майже неможливим. Але чому? Я за своє життя встановила тисячі пасток. Хіба це не таке саме сильце, просто з науковим підходом? Та чи воно спрацює? Але як ми, трибути, натреновані ловити рибу, рубати ліс і добувати вугілля, можемо ставити це під питання? Що ми взагалі знаємо про приборкування небесних сил?

Піта не втримався.

— Біпере, гадаєте, цей дріт і справді витримає струм такої сили? Він такий тоненький — чи не згорить він?

— Згорить, але струм усе одно встигне пробігти.

Власне, дріт спрацює як запобіжник: пропустить

струм — і згорить, — пояснив Біпер.

— Звідки тобі знати? — запитала Джоанна, яку пояснення Біпера анітрохи не переконали.

— Бо я його винайшов, — сказав Біпер трохи здивовано. — Це ж не просто дріт. Так само, як і блискавка — не просто природна блискавка, і дерево — не справжнє дерево. Джоанно, ти ж розумієшся на деревах краще за нас усіх. Справжнє дерево блискавка вже б давним-давно знищила, хіба ні?

— Так, — похмуро підтвердила Джоанна.

— Не хвилюйтеся за дріт — він спрацює так, як я сказав, — запевнив нас Біпер.

— А де будемо ми, коли це станеться? — поцікавився Фіней.

— Далеко в джунглях, в безпеці,— відповів Біпер.

— І кар’єристи будуть у безпеці, якщо не спустяться до води, — зазначила я.

— Щира правда, — озвався Біпер.

— Але морські мешканці просто зваряться, — пробурмотів Піта.

— Не просто зваряться, — сказав Біпер. — Боюся, більше нам морепродуктів поїсти не вдасться. Але й у джунглях є чимало їстівного, правда, Катніс?

— Так. Горіхи й пацюки, — відповіла я. — А ще у нас є спонсори.

— Тоді я не бачу жодних проблем, — мовив Біпер. — Та оскільки всі ми тут союзники і ця справа вимагає спільних зусиль, рішення за вами чотирма.

Ми точно як школярі. Не в змозі закинути його теорії нічого, крім елементарних зауважень. Які здебільшого навіть не мають стосунку власне до плану. Я підвела очі на збентежені обличчя товаришів.

— Чом би й ні? — нарешті промовила я. — Нам немає що втрачати. Якщо план провалиться, жодної шкоди не буде. А якщо все вийде, то це — реальний шанс позбутися ворога. Та навіть якщо нічого не спрацює і загинуть лише морські мешканці, принаймні Брут з Енобарією також залишаться без джерела харчування.

— Я підтримую, давайте спробуємо, — сказав Піта. — Катніс має рацію.

Фіней поглянув на Джоанну та звів брови. Він не наважувався підтримати план без її згоди.

— Гаразд, — нарешті вимовила вона, — в будь-якому разі це краще, ніж полювати на них у джунглях. До того ж вони навряд чи розкриють наш план, бо ми й самі його погано розуміємо.

Перш ніж обмотати дерево дротом, Біпер захотів його оглянути. Судячи з сонця, була дев’ята година ранку. Нам усе одно час уже було забиратися з узбережжя. Отож ми розібрали наш табір, перейшли ні ту ділянку узбережжя, яка межувала з сектором блискавки, й попрямували у джунглі. Біпер і досі був занадто слабкий і сам дертися на пагорб не міг, тому Пітз й Фінею довелося по черзі його нести. Я дозволилг Джоанні вести перед, бо хто як не вона родом із лісовогс округу, тож не дасть нам загубитися в лісі. Крім того я своїми стрілами завдам ворогу більшої шкоди, ні вона своїми двома сокирами, тож я ліпше прикриватиму тил.

Важке задушливе повітря причавлювало мене до землі Від початку Ігор я ще жодного разу не дихнула вільно Хотіла б я, щоб Геймітч припинив надсилати нам хліб з Округу 3, а натомість прислав трохи хліба з Округу 4; бо за ці два дні з мене вийшло пару відер поту, і хоча ми весь час їли рибу, організм вимагав солі. А ще було б непогано отримати шматочок льоду. Чи принаймні трішки холодної води. Я, звісно, вдячна за ту рідину, що ми видобували з дерев, але вона така ж тепла, як і морська вода, як і повітря, як і всі трибути, як і я. Ми всі туї скоро зваримося.

Коли до дерева було вже рукою кинути, Фіней запропонував мені вести перед.

— Катніс чує силове поле, — пояснив він Біперу та Джоанні.

— Чує? — перепитав Біпер.

— Тим вухом, яке мені оперували в Капітолії,— пояснила я, думаючи: кого я намагаюся обдурити цією вигадкою? Біпера? Таж він, певна річ, пам’ятає, як сам пояснив мені, як визначати силове поле. До того ж силове поле взагалі не можна почути. Але Біпер, не знаю чому, не заперечив.

— Тоді, звісно ж, хай Катніс іде попереду, — промовив він, зупинившись на мить, щоб протерти стуманілі окуляри. — 3 силовими полями жартувати не варто.

Переплутати потрібне дерево з іншими було неможливо, бо воно височіло понад усіма. Я зірвала гроно горіхів і попросила всіх зачекати, а тоді повільно пройшлася схилом, жбурляючи горіхи попереду себе. Але силове поле я і без того побачила майже одразу, навіть до того, як у нього врізався горіх, — воно було кроків за п’ятнадцять від мене. Оглядаючи джунглі, праворуч я побачила високо над землею тремтливий квадрат. Я жбурнула в нього горіх — і почула характерне шипіння, що підтвердило мої підозри.

— Не відходьте далеко від дерева, — попередила я інших.

Ми розділили обов’язки. Фіней охороняв Біпера, поки той оглядав дерево, Джоанна добувала воду, Піта збирав горіхи, а я полювала неподалік. Деревні щури зовсім не боялися людей, тож я легко вполювала трьох тваринок. Вибило десяту годину, і це нагадало мені, що час повертатися, тож я приєдналася до всіх і узялася білувати здобич. А тоді накреслила на землі обмежувальну лінію за кілька футів од силового поля, і врешті-решт ми з Пітою заходилися смажити горіхи й кавалки щурячого м’яса.

Біпер і досі тупцяв навколо дерева, здійснюючи якісь незрозумілі маніпуляції та щось вимірюючи. От він відколупав від дерева шматок кори, присів біля нас і жбурнув кору в силове поле. Та відскочила, розжарена аж до білого, і впала на землю. За мить до неї повернувся первинний колір.

— Що ж, це багато чого пояснює,— зронив Біпер.

Я зиркнула на Піту й закусила губу, щоб не розреготатися: нікому, крім самого Біпера, це геть нічого не пояснювало.

Аж тут вчулося тріскотіння в суміжному з нашим секторі, воно ставало дедалі гучнішим. Це означало, що вже одинадцята година. В джунглях тріскотіння було набагато виразнішим, ніж учора на узбережжі. Ми уважно дослухались.

— Звук не механічний, — впевнено оголосив Біпер.

— Гадаю, це комахи, — припустила я. — Мабуть, жуки.

— Щось із клешнями, — додав Фіней.

Звук дедалі посилювався, ніби наші тихі слова розворушили гніздо, і тепер невідомі комахи відчували близькість живої плоті. Хай що там тріскотіло-клацало, закладаюся, воно здатне об’їсти нас до кісток за кілька секунд.

— Нам у будь-якому разі час звідси забиратися, — промовила Джоанна. — Менш ніж за годину вдарить блискавка.

Втім, ми не збиралися відходити далеко. Щонайбільше — до такого самого дерева в сусідньому секторі кривавого дощу. Там ми влаштували собі щось на кшталт пікніка — сиділи навпочіпки, хрумали те, що назбирали в джунглях, і чекали — чекали на удар грому, що ознаменує полудень. Коли клацання почало стихати, я на прохання Біпера видерлась на дерево. Вдарила блискавка; хоча ми були далеко, вона засліплювала очі навіть за яскравого денного світла. Блискавка оповила дерево, розжаривши його до біло-блакитного кольору, а повітря навколо потріскувало від електрики. Я злізла з дерева і переказала все Біперу. Той, здається, був задоволений, хоча з наукової точки зору розповідь моя кульгала.

Манівцями ми повернулися на узбережжя у секторі десятої години. Пісок був гладенький і вологий, нещодавня хвиля змила весь бруд. Поки Біпер порпався з дротом, ми по суті отримали пообідній відпочинок. Оскільки майбутня пастка — цілком Біперів винахід, ми цілковито поклались на його компетентність і тепер почувалися зовсім не причетними. Ми по черзі трохи подрімали у затінку, але ближче до вечора ніхто вже спати не міг: усі нервували. А оскільки це, певно, наша остання можливість скуштувати морепродуктів, ми вирішили влаштувати щось на кшталт бенкету. Під керівництвом Фінея ми збирали рапани, тризубами кололи рибу і навіть пірнали по устриці. Пірнати мені подобалось найбільше. Не тому, що я полюбляю устриць (я їх узагалі куштувала тільки раз — на прийомі в Капітолії — і мало пам’ятала на смак), а тому, що там, під водою, відкривався ніби інший світ. Вода була на диво прозора, а піщане дно прикрашали зграйки яскравих рибинок і кущики дивних морських рослин.

Поки ми з Фінеєм і Пітою чистили морепродукти, Джоанна стояла на варті. Піта просто з цікавості вирішив відкрити мушлю з устрицею — і розсміявся.

— Гей, подивіться! — в руках він тримав досконалу блискучу перлину завбільшки з горошину. — Фінею, а знаєш, якщо вугілля сильно стиснути, то воно перетвориться на перли, — з серйозною міною звернувся він до Фінея.

— Ні, не перетвориться, — зневажливо заперечив той.

А от я розреготалася, згадавши, як безграмотна Еффі

Тринькіт представляла нас капітолійцям, коли ніхто ще й гадки не мав, хто ми такі. Ми — вуглини, що їх важке існування перетворило на перли. Наша краса зросла з болю.

Піта прополоскав перлину у воді та простягнув мені.

— Це тобі.

Тримаючи її на долоні, я довго роздивлялась, як вона переливається в сонячному світлі. Я її збережу. Ті кілька годин, що мені лишилося жити, я триматиму її біля серця. Це останній подарунок від Піти. Єдиний, який я щиро можу прийняти. Можливо, він у вирішальну мить надасть мені сил.

— Дякую, — промовила я, стискаючи перлину в долоні. Я спокійно зазирнула в блакитні очі людини, яка стала моїм головним супротивником, людини, яка намагатиметься зберегти мені життя ціною власного. І я пообіцяла собі, що зруйную Пітині плани.

З його обличчя стерлась усмішка. Піта так пильно дивився на мене, що здавалося: він читає мої думки.

— Медальйон не спрацював, так? — зронив він попри те, що поряд сидів Фіней. Попри те, що нас чули всі.— Катніс?

— Спрацював, — відповіла я.

— Але не так, як я сподівався, — пробурмотів Піта, відводячи погляд. Після цього він уже не відривав очей від устриць.

Ми саме збиралися сісти повечеряти, як на небі з’явився парашут: доправив нам доповнення до вечері — маленький горщик червоного гострого соусу та булочки з Округу 3. Фіней, звісно ж, одразу їх порахував.

— Знову двадцять чотири, — оголосив він.

Разом виходило тридцять дві булочки. Тож ми всі візьмемо по п’ять, зостанеться сім. А сім порівну аж ніяк не поділиш. Хліба лишиться тільки на одного.

Риба була солонувата, а м’ясо рапанів — солодке. Навіть устриці, щедро политі соусом, здались мені смачними. Ми їли і їли, поки не могли вже проковтнути більше ані шматочка, і все одно ще чимало всього зосталося. Однак морепродукти швидко псуються, тож ми просто викинули все назад у море, щоб кар’єристам, якщо вони поткнуться на узбережжя, не дісталось нічого. Через мушлі ніхто не переймався — хвиля змиє їх у море.

Лишилося тільки чекати. Ми з Пітою сіли біля крайки води, трималися за руки й мовчали. Він сказав усе, що хотів, ще вчора ввечері, але це не змінило моєї думки, і хай що скажу я, це не змінить його. Не час для подарунків, здатних когось переконати.

Однак я маю перлинку, разом із втулкою та ліками надійно замотану в парашут у мене на поясі. Сподіваюсь, бодай вона повернеться в Округ 12.

Певна річ, мама з Прим здогадаються віддати її Піті, перш ніж мене поховати.


РОЗДІЛ 6 | У вогні | РОЗДІЛ 8